Оскар Уайльд

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Оскар Уайльд (Вайльд)
Oscar Wilde
Оскар Уайльд
Оскар Уайльд
При народженні Оскар Фінґал О'Флагерті Вілс Уайльд (Oscar Fingal O'Flahertie Wills Wilde)
Дата народження 16 жовтня 1854(1854-10-16)
Місце народження Дублін, Ірландія
Дата смерті 30 листопада 1900(1900-11-30) (46 років)
Місце смерті Париж, Франція
Національність ірландець
Громадянство Велика Британія Велика Британія
Мова творів англійська
Рід діяльності прозаїк, есеїст, драматург, поет
Напрямок естетизм
Жанр оповідання, роман, повість
Magnum opus: Портрет Доріана Грея
Автограф Автограф — Оскар Уайльд

О́скар Уа́йльд (або Вайльд[1]), повне ім'я Оскар Фінгал О'Флаерті Віллс Уайльд (Oscar Fingal O'Flahertie Wills Wilde,*16 жовтня 1854, Дублін, Ірландія — †30 листопада 1900, Париж, Франція) — ірландський поет, драматург, письменник, есеїст.

Біографія[ред.ред. код]

Народився у сім'ї отолога Вільяма Уайльда і письменниці Джейн Франциско Елджі (англ. Jane Francesca Elgee). Отримав класичну освіту: естетичні погляди формувались у Триніті Коледжі (Дублін) та оксфордському коледжі св. Магдалени, — проте ішов власним шляхом, керуючись власною тезою: «Те, що дійсно треба знати, не розтлумачить ніхто».

У 1881 p. вийшла друком перша збірка його поезій «Вірші». Проте, з 1882 по 1888 рр., щоб здобути кошти на утримання сім'ї, займається здебільшого журналістською працею: редагує дамський журнал «Жіночий світ» (англ. Woman's World), часопис «Драматичне рев'ю» (англ. Drama Review). У 1888 p. вийшла друком збірка казок «Щасливий принц» (англ. The Happy Prince and Other Stories).

1891 p. позначився збіркою «Злочин лорда Артура Севіля та інші оповідання» (англ. Lord Arthur Savile's Crime and Other Stories), що вийшла друком, та оприлюдненням, як і критичних праць «Задуми» (англ. Intentions (Oscar Wilde)), «Занепад неправди» (англ. The Decay Of Lying: An Observation), «Критик як художник» (англ. The Critic As Artist), «Душа людська при соціалізмі» (англ. The Soul of Man under Socialism), так і єдиного роману «Портрет Доріана Грея»— тепер найбільш уславленого його твору, який після публікації приніс доволі неслави: скандал, процес, суд і дворічне ув'язнення за моральні збочення. Знову власною тезою-підсумком пролунали гіркі слова виданої анонімно «Балади Редінзької тюрми» (англ. The Ballad of Reading Gaol, 1898): «Коханих убивають всі».

Успіх і визнання принесли автору його п'єси «Віяло леді Віндермір» (англ. Lady Windermere's Fan, 1892), «Жінка, не варта уваги» (англ. A Woman of No Importance, 1893), «Ідеальний чоловік» (1895). І все ж найкращою вважається п'єса «Як важливо бути поважним. Легковажна комедія для серйозних людей» (англ. The Importance of Being Earnest, 1895).

Останні роки добровільного вигнання з батьківщини провів у Франції, де оселився після звільнення з тюрми під придбаним ім'ям, зазнавши там матеріальної скрути, а ще більш — духовної.

Жив у Парижі, де й помер. Похований був на цвинтарі Пер-Лашез.

Погляди та творчість[ред.ред. код]

Погляди майбутнього письменника формувалися в батьківському домі: тут же влаштовувалися поетичні вечори, дім відвідували цікаві, творчо обдаровані люди. У шкільні роки читав в оригіналі трагедії Есхіла і з дитинства привчався існувати у світі поетичних образів, поваги до краси, створеної людиною. Атмосферу краси, що панувала у батьківському домі, сприймав як єдину можливу атмосферу існування.

Значною мірою на формування естетичних поглядів вплинула університетська освіта. Його обдарованість визнавали всі викладачі. Найбільше він цінував думки двох професорів, ім'я кожного з яких багато важить в англійській культурі. Спочатку був Джон Раскін, чудовий лектор, який викладав курс історії мистецтва; згодом Раскіна змінив Волтер Пейтер, який не славився таким красномовством, як його попередник, проте мав неабиякий хист до письменства. Раскін був автором багатьох досліджень античного мистецтва й філософії: особливий вплив на сучасників мали його роботи про мистецтво Відродження, яких автор назвав «святим письмом краси». Пейтер вивчав архітектуру Франції, малярство Італії, був автором праць із «поезії архітектури», ренесансного й сучасного живопису. Висновком його праць стало положення про те, що мистецтво надихається самим мистецтвом і що існує воно лише для себе, йому не потрібні інші обґрунтування. Це положення визначило розвиток цілого напряму в мистецтві кінця XIX ст. Віддаючи належне їхнім творчим пошукам, Уайльд ішов власним шляхом, засвоївши з ренесансної естетики положення про те, що мудрість досягається лише через досвід.

Шлях цей був і складним, і небезпечним: досягав успіху, і робив помилки. Напередодні 1882 p., маючи лише цю першу книжку, але вже знаменитий незвичністю своїх суджень та неординарною поведінкою, вирушив на «завоювання» Америки. Там читає «естетські» лекції, пропагує «нове відродження» в англійській літературі.

До жанру казки письменник звернувся з виходом на світ «Щасливого Принца» в першу чергу тому, що шукав можливості говорити про реальність іншою мовою, ніж фактографічна література, яка, на його думку, була нездатна передати все багатство й різноманітність дійсності. Про своє розуміння складних взаємин між вигадкою й реальністю, фантазією й фактом (зокрема між життям і літературою) говорив уже у «Кентервільському привиді» (англ. The Canterville Ghost, 1887), який мав підзаголовок «Матеріально-ідеалістична історія». Прагнення звернути увагу читачів на різноманітність життя, яке не вичерпується фактами буденності, доводило, що його твори звернені не тільки до дітей. Через кілька років Уайльд повернувся до жанру казки і створив нову збірку «Гранатова хатина» (англ. A House of Pomegranates, 1891).

У всіх своїх літературних творах, як і у житті, письменник широко використовував парадокс, який був, і літературним прийомом, і способом мислення. Письменнику була близька теза його літературних попередників, діячів доби Відродження, які гостро поставили проблему про співвідношення правди й красномовства, усвідомивши, що гра словом може бути небезпечна, вона може віддаляти від істини, а не вести до неї. Парадоксальними в Уайльда стають не тільки окремі вислови, а й ситуації.

У казці «Щасливий принц» живий принц не знав сліз. Його Палац безтурботності був розташований за високим муром, який відмежовував прекрасний придворний садок від міста. А після смерті принц зміг пізнати жаль і смуток людей і навчився співчувати їм — сльози котилися із сапфірових очей його статуї, яка стояла на високій колоні над містом. Ластівка знімала з неї шматочки позолоти і відносила бідним. Але статую забрали з міської площі: «У ній уже немає краси, а відтак, немає і користі» — промовляв в Університеті професор Естетики". Проте з цим не могло погодитись жодне читацьке серце. Так автор прагнув викрити утилітарний, занадто практичний підхід до розуміння краси. І парадоксально суперечив сам собі: краса душі і серця принца реалізувались саме в його бажанні бути корисним людям. Роздуми про співвідношення добра, користі й краси червоною ниткою пройшли через усі його твори.

Проте роман «Портрет Доріана Грея», створений у рекордно короткий термін, приніс автору скандальну славу. У передмові до роману автор писав: «Немає книг моральних або аморальних. Є книги добре написані і погано написані. Ото й усе». Він відстоював право мистецтва відбивати все і створювати досконале недосконалими засобами. Герой його твору власним життям доводив позаморальність краси, але у фіналі роману він покараний за це. З цього зовсім не випливає, що письменник брав на себе право моралізувати й повчати. Остання теза передмови твердить: «Будь-яке мистецтво не дає жодної користі». У грі таких взаємовиключних протиріч і полягає творчість автора: чи то приховуватися за маскою естета-денді, чи то грати в невловимість, — усе це йому цілком під силу. І справа тут не тільки в «бальзаківському парадоксі» — явищі, коли автор як митець, покликаний сказати правду, не може її не сказати, й виявляється гіднішим самого себе мислителя й теоретика. Така сила творчості й мистецтва слова. Справа ще й у тому методі, який обирає або виробляє Уайльд: він грає словом, подає протилежні судження, їхні зіткнення, але ніколи в межах художнього цілого потворне і неморальне не перемагає. У тій самій передмові до роману він писав: «Мистецтво — дзеркало, яке віддзеркалює того, хто в нього дивиться, а не все життя». Він чудово засвоїв університетські лекції Пейтера, який говорив про усталену мінливість життя. Наприкінці свого життя автор скаже: «Життя — не можна писати, життя можна тільки жити». І він жив, переносячи гру словами і поняттями у життя.

Успіх[ред.ред. код]

Найбільший успіх і визнання принесли Уайльду його п'єси, якими вступав у творче змагання з іншим англійським драматургом і майстром парадоксу — Бернардом Шоу. Шоу визнавав молодого драматурга за гідного суперника і так визначив різницю між їхніми творами: «Так, це по-справжньому смішно, але якщо комедія мене тільки забавляє, нездатна зворушити, я вважаю, що даремно поїхав на виставу». З появою комедій автору прийшли слава і багатство, але над життям письменника заходили і хмари. Він пошивав у дурні і розлючував обивателів. І вони, так само, як заплутались колись у підсумках його роману, не бачили різниці між сутністю письменника і його маскою.

Оскар Уайльд українською мовою[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Dissertation about the relationship between «The Picture of Dorian Gray» and Postmodernism
  • 10 most popular misconceptions about Oscar Wilde
  • King, Steve. «Wilde in America» from Today in Literature, captured November 12, 2004.
  • Biblio.com ~ Oscar Wilde (1854–1900)


Література Це незавершена стаття про літературу.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.