Острови Кука

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Координати: 21°14′ пд. ш. 159°46′ зх. д. / 21.233° пд. ш. 159.767° зх. д. / -21.233; -159.767

Острови Кука
Kūki 'Āirani (маорі о-вів Кука)
Cook Islands (англ.)

Прапор островів Кука Герб островів Кука
Прапор Герб
Девіз: Te Atua Mou E (Бог це Істина)
Розташування островів Кука
Столиця Аваруа
Найбільше місто Аваруа
Офіційні мови маорі о-вів Кука
англійська1
Державний устрій Конституційна монархія
 - Королева Єлизавета II
 - Генерал-губернатор Сер Фредерік Гудвін
 - Прем'єр-міністр Джим Марураї
Залежна 4 серпня 1965 (вільна асоціація з Новою Зеландією
Площа
 - Загалом 236,7 км² (209)
 - Води (%) 0
Населення
 - перепис 2011 р. 17 791[1]
 - Густота 82,7/км² (224-та)
ВВП (ПКС) 2005 р., оцінка
 - Повний 183,2 млн $ (221)
 - На душу населення 9100 $ (Список країн за ВВП на душу населення)
Валюта Новозеландський долар (NZD)
Часовий пояс −10
Домен інтернету .ck
Телефонний код +682

Острови́ Ку́ка (родовий відмінок від Джеймс Кук) — архіпелаг і однойменне державне утворення у вільній асоціації з Новою Зеландією в південній частині Тихого океану в Полінезії. Межує з територіальними водами Кірибаті, Французької Полінезії, Ніуе, Американського Самоа, Токелау. До складу території входять 15 островів, 3 з яких не мають постійних мешканців. З них 6 островів у Північній групі і 9 островів у Південній групі. Площа суші — 236,7 км²(1965 рік);. Чисельність населення — близько 20 тисяч осіб. Столиця — місто Аваруа на острові Раротонга. У 1888 році острови стали протекторатом Британської імперії, а у 1901 році були передані під управління Нової Зеландії. У 1965 році Острови Кука стали автономним державним утворенням в співдружності з Новою Зеландією. Острови Кука — член Південнотихоокеанської комісії і Форуму тихоокеанських островів.

Назва[ред.ред. код]

Свою сучасну назву архіпелаг отримав тільки у XIX столітті, і був названий російським мореплавцем Іваном Федоровичем Крузенштерном на честь англійського мандрівника Джеймса Кука. Сам Кук, що побував на островах Південної групи у 1773, —1775 роках, назвав їх Острови Герві (Hervey).

Географія[ред.ред. код]

Загальна географія[ред.ред. код]

Мапа

Держава Острови Кука складається з 15 островів і атолів, розташованих у Тихому океані в Полінезії між екватором і Тропіком Козерога на площі 2,2 млн км², між Тонга на заході і Островами Товариства на сході. Загальна площа суші становить 236,7 км²

Відстань від найпівнічнішого (острів Тонгарева) до найпівденнішого острова (острів Мангаїа) становить близько 1400 км. 15 островів розділено на дві групи:

Геологія[ред.ред. код]

Острови Кука представляють п'ять типів острівних систем, що знаходяться в басейні Тихого океану.

Тип острову Характерні риси Острови
Піднесений вулканічний острів Острів вулканічного походження. Висота над рівнем океану — не менше 100 м Гористий рельєф з долинами. Оздоблюючий риф. Широка рифова платформа. Раротонга
Піднесений макатеа Піднесений вулканічний острів, що утворився в результаті підйому коралової платформи, або макатеа, яка оточує вулканічне плато в центрі острова. Оздоблюючий риф з вузькою рифовою платформою. Атіу, Мангаіа, Мауке, Мітіаро
Піщаний острів Маленький низовинний острів, або моту, сформований з піску і коралів, що складають стару рифову платформу. Оздоблюючий риф з вузькою рифовою платформою. Нассау, Такутеа
Квазіатол Частково занурений під воду вулканічний острів. Риси вулканічного острова і атола. Оточений бар'єрним рифом. Аітутакі
Атол Низовинний острів. Суша утворилася на старій рифовій платформі, що сформувалася на краю океанічного вулкана. Оздоблюючий риф часто прорізаний вузькими протоками. Маніхікі, Мануае, Палмерстон, Пукапука, Ракаханга, Суворов, Тонгарєва (Пенрін)

Острови Північної групи за віком старші за острови Південної групи і є низовинними атолами без підземних печер і з відсутністю слідів карстоутворення. Всі атоли за винятком Тонгарева (Пенрін) виникли на підводному плато Маніхікі, що знаходиться на глибині 3000 м від поверхні океану[2].

Острови Південної групи складають близько 90% суші країни і є продовженням вулканічного пасма, що тягнеться в південній частині Тихоокеанської плити від островів Тубуаї (Французька Полінезія). Найбільший острів, Раротонга, є вулканічним островом, висота якого досягає 653 м. Чотири острови Південної групи (Атіу, Мангаїа, Мауке, Мітіаро) мають складну геологічну будову і рельєф із слідами карстоутворення і розгалуженими печерними системами. Їхнє формування відбувалося приблизно 10 млн років тому в результаті оточення вулканічного утворення кораловим рифом[3]. Раротонга ж з'явився тільки 2 млн років назад в результаті високої вулканічної активності у минулому в цій частині Тихого океану.

Берегові скелі острова Атіу

Однією з геологічних особливостей островів Північної групи є наявність берегових скель, утворення яких відбувалося приблизно на рівні 1 м нижче поверхні землі. В результаті хімічних реакцій між водою і карбонатом кальцію відбулося утворення вапна, яке служить цементувальним засобом між черепашками і коралами берегових скель. Ці геологічні утворення також є природним захистом природних підземних резервуарів прісної води[4].

Корисні копалини, видобуток яких можна було б здійснювати в промислових розмірах, на поверхні і в надрах островів архіпелагу Кука відсутні. Проте в кінці 1970-х років у Винятковій прибережній економічній зоні Островів Кука проводилися дослідження океанічного дна[5]. В результаті на глибині приблизно 5000 м були виявлені одні з найбільших в Тихому океані скупчення залізо-марганцевих конкрецій, а також кобальту (приблизно 7,5 млн тон[6]).Проте зараз будь-яких розробок не ведеться.

Клімат[ред.ред. код]

Клімат на островах тропічний морський з чітко означеним сезоном дощів з листопада по квітень і сухим сезоном з травня по жовтень. Середньорічна кількість опадів близько 2000 мм, дві третини яких випадає в сезон дощів, який також є сезоном тропічних циклонів[7]. Офіційно сезон тропічних циклонів починається 1 листопада і закінчується 30 квітня. Циклони в основному формуються на захід від Північної групи островів Кука і рухаються в південному напрямі аж до 15° півд.ш., після чого переміщуються у південно-східному напрямі.

Під час течії Ель-Ніньо ці циклони, формуючись поблизу Північної групи, рухаються у бік Французької Полінезії, а на островах Південної групи спостерігається різке зниження кількості опадів (до 60%), тоді як на островах Північної групи кількість опадів різко зростає (до 200%)[7]. Зворотна ситуація спостерігається при течії Ла-Нінья.

Впродовж практично всього року панують пасати. Найсильніше вітри дмуть у зимові місяці, коли до островів Південної групи підступає антициклон. Літом вітер слабкіше, оскільки субтропічні антициклони стають менш інтенсивними і пересуваються в південному напрямку[7].

Середньорічна температура варіюється від 21 °C до 28 °C і багато в чому залежить від перебігу Ель-Ніньо[7].

Ґрунти і гідрологія[ред.ред. код]

Лагуна атола Аїтутаки. Більшість островів архіпелагу Кука є низовинні атоли, на яких відсутні прісні озера або крупні потоки води у вигляді річок

Ґрунти островів Північної групи архіпелагу Кука мають типовий для інших атолів Океанії склад: уламки коралів і низький зміст органічних речовин, які скупчуються у верхніх шарах[8].Ці грунти малородючі, високопористі і придатні тільки для кокосових пальм, панданусів і деяких інших видів тропічних рослин. У болотистих місцевостях виростає вирощуване місцевими мешканцями таро.

Грунти островів Південної групи архіпелагу Кука в основному вулканічного походження, у зв'язку з чим родючіші, а значить, придатніші для сільськогосподарського використування[8]. За винятком Раротонги і Аїтутаки велику частину островів Південної групи займає макатеа з дуже порізаним рельєфом. Через те, що макатеа складається з коралового вапняку, грунти в цьому місці мають високий рівень pH[9]. У низовинах островів переважають родючі аллювіальні грунти. Деякі внутрішні райони Атіу і Мангаїа мають сильну грунтову ерозію (це наслідки ананасових плантацій). Значна частина острова Раротонга покрита еродованим грунтом.

На островах Північної групи через маленьку площу, низьку висотність, пористість грунтів відсутні будь-які річки[10]. Натомість, вода, просочуючись крізь землю, утворює лінзу злегка солоноватої води. Проте це джерело води швидко виснажується, тому місцеві жителі в основному покладаються на дощову воду, зібрану в спеціальні резервуари. На островах Пукапука, Нассау, Ракаханга є криниці.

Виноски[ред.ред. код]

  1. Офіційний сайт статистики Островів Кука (англ.)
  2. Oceandots.com. «Cook Islands». Процитовано 04-09-2007. 
  3. George Szentes. (2005). «Caves of the Cook Islands». The British Caver. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 04-09-2007. 
  4. Cook Islands National Report. (2002). «Geology». Cook Island Government. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 27-08-2007. 
  5. Ocean and Islands Programme for Cook Islands. «Past Interventions». SOPAC. Процитовано 05-09-2007. 
  6. Manganese Nodules in the Cook Islands. «Value of some metals». SPC. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 05-09-2007. 
  7. а б в г Cook Islands Initial National Communication Under the United Nations Framework Convention on Climate Change. (October 1999 Revised Edition, March 2000). «Climate». Cook Island Government. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 23-08-2007. 
  8. а б Cook Islands National Report. (2002). «Soils». Cook Island Government. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 27-08-2007. 
  9. Eroarome Martin Aregheore. «Cook Islands». The University of the South Pacific, School of Agriculture. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 04-09-2007. 
  10. Cook Islands National Report. (2002). «Water». Cook Island Government. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 27-08-2007. 

Посилання[ред.ред. код]