Острови Кука
Координати: 21°14′ пд. ш. 159°46′ зх. д. / 21.233° пд. ш. 159.767° зх. д.
|
Острови Кука |
|||||
|
|||||
| Девіз: Te Atua Mou E (Бог це Істина) | |||||
 |
|||||
| Столиця | Аваруа | ||||
|---|---|---|---|---|---|
| Найбільше місто | Аваруа | ||||
| Офіційні мови | маорі о-вів Кука англійська1 |
||||
| Державний устрій | Конституційна монархія | ||||
| - Королева | Єлизавета II | ||||
| - Генерал-губернатор | Сер Фредерік Гудвін | ||||
| - Прем'єр-міністр | Джим Марураї | ||||
| Залежна | 4 серпня 1965 (вільна асоціація з Новою Зеландією) | ||||
| Площа | |||||
| - Загалом | 236,7 км² (209) | ||||
| - Води (%) | 0 | ||||
| Населення | |||||
| - перепис 2011 р. | ▼ 17 791[1] | ||||
| - Густота | 82,7/км² (224-та) | ||||
| ВВП (ПКС) | 2005 р., оцінка | ||||
| - Повний | 183,2 млн $ (221) | ||||
| - На душу населення | 9100 $ (Список країн за ВВП на душу населення) | ||||
| Валюта | Новозеландський долар (NZD) |
||||
| Часовий пояс | −10 | ||||
| Домен інтернету | .ck | ||||
| Телефонний код | +682 | ||||
Острови́ Ку́ка (родовий відмінок від Джеймс Кук) — архіпелаг і однойменне державне утворення у вільній асоціації з Новою Зеландією в південній частині Тихого океану в Полінезії. Межує з територіальними водами Кірибаті, Французької Полінезії, Ніуе, Американського Самоа, Токелау. До складу території входять 15 островів, 3 з яких не мають постійних мешканців. З них 6 островів у Північній групі і 9 островів у Південній групі. Площа суші — 236,7 км²(1965 рік);. Чисельність населення — близько 20 тисяч осіб. Столиця — місто Аваруа на острові Раротонга. У 1888 році острови стали протекторатом Британської імперії, а у 1901 році були передані під управління Нової Зеландії. У 1965 році Острови Кука стали автономним державним утворенням в співдружності з Новою Зеландією. Острови Кука — член Південнотихоокеанської комісії і Форуму тихоокеанських островів.
Зміст |
Назва [ред.]
Свою сучасну назву архіпелаг отримав тільки у XIX столітті, і був названий російським мореплавцем Іваном Федоровичем Крузенштерном на честь англійського мандрівника Джеймса Кука. Сам Кук, що побував на островах Південної групи у 1773, —1775 роках, назвав їх Острови Герві (Hervey).
Географія [ред.]
Загальна географія [ред.]
Держава Острови Кука складається з 15 островів і атолів, розташованих у Тихому океані в Полінезії між екватором і Тропіком Козерога на площі 2,2 млн км², між Тонга на заході і Островами Товариства на сході. Загальна площа суші становить 236,7 км²
Відстань від найпівнічнішого (острів Тонгарева) до найпівденнішого острова (острів Мангаїа) становить близько 1400 км. 15 островів розділено на дві групи:
- 9 островів Південної групи: Раротонга (головний острів), Аїтутакі, Атіу, Мангаїа, Мануае, Мауке, Мітіаро, Палмерстон і Такутеа) — в основному вулканічного походження (заввишки до 652 м). Виняток становлять низовинні атоли Мануае і Палмерстон і низовинний острів Такутеа.
- 6 островів Північної групи: Маніхікі, Нассау, Пукапука, Ракаханга, Атол Суворова і Тонгарева. За винятком Нассау всі острови — низовинні атоли з великими лагунами. Острови Мануае, Суворов і Такутеа не мають постійних мешканців.
Геологія [ред.]
Острови Кука представляють п'ять типів острівних систем, що знаходяться в басейні Тихого океану.
| Тип острову | Характерні риси | Острови |
|---|---|---|
| Піднесений вулканічний острів | Острів вулканічного походження. Висота над рівнем океану — не меньш 100 м Гористий рельєф с долинами. Оздоблюючий риф. Широка рифова платформа. | Раротонга |
| Піднесений макатеа | Піднесений вулканічний острів, що утворився в результаті підйому коралової платформи, або макатеа, яка оточує вулканічне плато в центрі острова. Оздоблюючий риф з вузькою рифовою платформою. | Атіу, Мангаіа, Мауке, Мітіаро |
| Піщаний острів | Маленький низовинний острів, або моту, сформований з піску і коралів, що складають стару рифову платформу. Оздоблюючий риф з вузькою рифовою платформою. | Нассау, Такутеа |
| Квазіатол | Частково занурений під воду вулканічний острів. Риси вулканічного острова і атола. Оточений бар'єрним рифом. | Аітутакі |
| Атол | Низовинний острів. Суша утворилася на старій рифовій платформі, що сформувалася на краю океанічного вулкана. Оздоблюючий риф часто прорізаний вузькими протоками. | Маніхікі, Мануае, Палмерстон, Пукапука, Ракаханга, Суворов, Тонгарєва (Пенрін) |
Острови Північної групи за віком старші за острови Південної групи і є низовинними атолами без підземних печер і з відсутністю слідів карстоутворення. Всі атоли за винятком Тонгарева (Пенрін) виникли на підводному плато Маніхікі, що знаходиться на глибині 3000 м від поверхні океану[2].
Острови Південної групи складають близько 90% суші країни і є продовженням вулканічного пасма, що тягнеться в південній частині Тихоокеанської плити від островів Тубуаї (Французька Полінезія). Найбільший острів, Раротонга, є вулканічним островом, висота якого досягає 653 м. Чотири острови Південної групи (Атіу, Мангаїа, Мауке, Мітіаро) мають складну геологічну будову і рельєф із слідами карстоутворення і розгалуженими печерними системами. Їхнє формування відбувалося приблизно 10 млн років тому в результаті оточення вулканічного утворення кораловим рифом[3]. Раротонга ж з'явився тільки 2 млн років назад в результаті високої вулканічної активності у минулому в цій частині Тихого океану.
Однією з геологічних особливостей островів Північної групи є наявність берегових скель, утворення яких відбувалося приблизно на рівні 1 м нижче поверхні землі. В результаті хімічних реакцій між водою і карбонатом кальцію відбулося утворення вапна, яке служить цементувальним засобом між черепашками і коралами берегових скель. Ці геологічні утворення також є природним захистом природних підземних резервуарів прісної води[4].
Корисні копалини, видобуток яких можна було б здійснювати в промислових розмірах, на поверхні і в надрах островів архіпелагу Кука відсутні. Проте в кінці 1970-х років у Винятковій прибережній економічній зоні Островів Кука проводилися дослідження океанічного дна[5]. В результаті на глибині приблизно 5000 м були виявлені одні з найбільших в Тихому океані скупчення залізо-марганцевих конкрецій, а також кобальту (приблизно 7,5 млн тон[6]).Проте зараз будь-яких розробок не ведеться.
Клімат [ред.]
Клімат на островах тропічний морський з чітко означеним сезоном дощів з листопада по квітень і сухим сезоном з травня по жовтень. Середньорічна кількість опадів близько 2000 мм, дві третини яких випадає в сезон дощів, який також є сезоном тропічних циклонів[7]. Офіційно сезон тропічних циклонів починається 1 листопада і закінчується 30 квітня. Циклони в основному формуються на захід від Північної групи островів Кука і рухаються в південному напрямі аж до 15° півд.ш., після чого переміщуються у південно-східному напрямі.
Під час течії Ель-Ніньо ці циклони, формуючись поблизу Північної групи, рухаються у бік Французької Полінезії, а на островах Південної групи спостерігається різке зниження кількості опадів (до 60%), тоді як на островах Північної групи кількість опадів різко зростає (до 200%)[7]. Зворотна ситуація спостерігається при течії Ла-Нінья.
Впродовж практично всього року панують пасати. Найсильніше вітри дмуть у зимові місяці, коли до островів Південної групи підступає антициклон. Літом вітер слабкіше, оскільки субтропічні антициклони стають менш інтенсивними і пересуваються в південному напрямку[7].
Середньорічна температура варіюється від 21 °C до 28 °C і багато в чому залежить від перебігу Ель-Ніньо[7].
Ґрунти і гідрологія [ред.]
Ґрунти островів Північної групи архіпелагу Кука мають типовий для інших атолів Океанії склад: уламки коралів і низький зміст органічних речовин, які скупчуються у верхніх шарах[8].Ці грунти малородючі, високопористі і придатні тільки для кокосових пальм, панданусів і деяких інших видів тропічних рослин. У болотистих місцевостях виростає вирощуване місцевими мешканцями таро.
Грунти островів Південної групи архіпелагу Кука в основному вулканічного походження, у зв'язку з чим родючіші, а значить, придатніші для сільськогосподарського використування[8]. За винятком Раротонги і Аїтутаки велику частину островів Південної групи займає макатеа з дуже порізаним рельєфом. Через те, що макатеа складається з коралового вапняку, грунти в цьому місці мають високий рівень pH[9]. У низовинах островів переважають родючі аллювіальні грунти. Деякі внутрішні райони Атіу і Мангаїа мають сильну грунтову ерозію (це наслідки ананасових плантацій). Значна частина острова Раротонга покрита еродованим грунтом.
На островах Північної групи через маленьку площу, низьку висотність, пористість грунтів відсутні будь-які річки[10]. Натомість, вода, просочуючись крізь землю, утворює лінзу злегка солоноватої води. Проте це джерело води швидко виснажується, тому місцеві жителі в основному покладаються на дощову воду, зібрану в спеціальні резервуари. На островах Пукапука, Нассау, Ракаханга є криниці.
Виноски [ред.]
- ↑ Офіційний сайт статистики Островів Кука (англ.)
- ↑ Oceandots.com. «Cook Islands». Процитовано 04-09-2007.
- ↑ George Szentes. (2005). «Caves of the Cook Islands». The British Caver. Процитовано 04-09-2007.
- ↑ Cook Islands National Report. (2002). «Geology». Cook Island Government. Процитовано 27-08-2007.
- ↑ Ocean and Islands Programme for Cook Islands. «Past Interventions». SOPAC. Процитовано 05-09-2007.
- ↑ Manganese Nodules in the Cook Islands. «Value of some metals». SPC. Процитовано 05-09-2007.
- ↑ а б в г Cook Islands Initial National Communication Under the United Nations Framework Convention on Climate Change. (October 1999 Revised Edition, March 2000). «Climate». Cook Island Government. Процитовано 23-08-2007.
- ↑ а б Cook Islands National Report. (2002). «Soils». Cook Island Government. Процитовано 27-08-2007.
- ↑ Eroarome Martin Aregheore. «Cook Islands». The University of the South Pacific, School of Agriculture. Процитовано 04-09-2007.
- ↑ Cook Islands National Report. (2002). «Water». Cook Island Government. Процитовано 27-08-2007.
Посилання [ред.]
 |
ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Category:Cook Islands |
 |
Це незавершена стаття з географії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
|
||||||||
