Санітарний кордон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Санітарний кордон, або ж Лімітрофний бар'єр — у геополітиці вживається як термін, що означає систему держав, об'єднаних для створення бар'єру між державами, взаємодія яких являє загрозу для інших.

Був запропонований міністром закордонних справ Франції Стефеном Пішоном 1917 року по відношенню до більшовицької Росії[1].

Санітарний кордон проти Росії[ред.ред. код]

Восени 1916 року міністерство закордонних справ Великої Британії подало уряду меморандум щодо основ вирішення територіальних проблем у Європі по закінченні війни. Меморандумом пропонувалося створення Польщі та кількох держав на території Австро-Угорщини, що виявилися би ефективним бар'єром супроти російскої переваги у Європі [2].

Санітарний кордон, що створювався після Першої світової війни на західному кордоні Радянської Росії (пізніше — СРСР), мав на меті не допустити військово-економічного союзу Німеччини, що зазнала поразки у Першій світовій війні, і розбитої у війні та ураженої громадянською війною більшовицької Росії[3]. Французька стратегія у часи Паризької мирної конференції полягала у створенні блоку країн, що замінив би у боротьбі із Німеччиною попереднього союзника — Росію. Відновлені Польща, Чехословаччина, підсилені Румунія та Югославія, повинні були створити ланцюг союзників Франції по той бік Німеччини, а, разом із тим, також бар'єр між Німеччиною та Росією [4] На Паризькій мирній конференції Жорж Клемансо зазначав: «Коли було підняте питання про утворення польської держави, малося на увазі не лише загладити один із найбільших злочинів історії, але й створити бар'єр поміж Німеччиною і Росією…» [5]

Іншою метою країн Антанти було запобігти поширенню ідей більшовизму та експорту революції, запланованого і пропагованого більшовиками, який вони почали здійснювати у Німеччині, Австро-Угорщині, Прибалтиці, Україні: радянські республіки у Баварії, Бремені, Будапешті, Харкові, Донецьку, Естляндії, Латвії, Литві, Білорусії, Фінляндії, Словаччині. Посол Англії у Парижі лорд Берті у грудні 1918 року зазначав, що «Більшовизм це заразлива хвороба, яка, як можна думати, пошириться на Німеччину і Австрію. Але Антанті доведеться встановити карантин старого зразка, щоб уберегтися від зарази»[6]. А з іншого боку він вказував, що «Немає більше Росії! Вона розпалася, зник ідол в особі імператора та релігії, який пов'язував різні нації православної віри. Якщо тільки нам вдасться добитися незалежності буферних держав, що межують із Німеччиною на сході, тобто Фінляндії, Польщі, Естонії, України і т. ін., і скільки б їх не вдалося сфабрикувати, то, на мою думку, решта може забиратися до біса і варитися у власному соку»[6]

Прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо важав необхідним створення санітарного кордону шляхом постачання грошима та зброєю Польщі, країн Прибалтики, Румунії та Чехословаччини.

Більшовицька революція у Росії поставили перед її союзниками складні проблеми стосунків із радянським урядом та невизначенності кордонів російської держави.

Оскільки Антанта ставилася з недовірою до радянського уряду вона підтримувала різні контрреволюційні рухи й утримувала у Сибіру чехословацький корпус, сформований з полонених австро-угорської армії. 11 березня 1918 року англійці висадилися у Мурманську, а у серпні японці й американці — у Владивостоці. Дехто, відповідно до ідеї Фоша та Клемансо, плекав надію створити проти Німеччини зародок східного фронту.

11 листопада 1918 року більшовики розірвали Брест-Литовський договір із Німеччиною. Союзники й Сполучені Штати Америки вагалися між трьома рішеннями: вступити в переговори з більшовиками; розпочати збройну боротьбу й надати підтримку білим; запровадити блокаду і встановити — за висловом Стефена Пішона — «санітарний кордон»[1].

Після періоду збройної боротьби та підтримки супротивників більшовицького уряду, була досягнута домовленність між воюючими сторонами про проведення на Принцевих островах зустрічі представників різних урядів, що на той час поділили між собою Росію. Але 16 лютого 1919 року антибільшовицькі російські уряди відмовилися від участі в ній сподіваючись перемогти більшовиків силою.

Президент Північно-американських сполучених штатів Вудро Вільсон, після погодження із Ллойд-Джорджем, відрядив до Москви Вільяма Булліта — експерта американської делегації на мирних переговорах у Парижі. Під час зустрічей із головою Раднаркому Радянської Росії В. Леніним та наркомом закордонних справ Чичеріним були узгоджені умови миру, за якими: усі уряди у межах Російської імперії зберігали підвладні їм території; відновлювалась торгівля із більшовицькою Росією; оголошувалася загальна амністія; союзницькі війська виводилися із Росії.

Але на час повернення Булліта до Парижу становище змінилося: були розгромлені спроби комуністів здійснити революції у кількох країнах; на конгресі у Москві було проголошено створення Комінтерну; унаслідок більшовицької агітації збунтувалися французькі моряки на Чорному морі; Колчак розпочав у березні потужний наступ, на півдні перейшли у наступ війська Денікіна, дивізія фон дер Гольца розгромила більшовицькі війська у Латвії, війська Юденича наступали на Петроград. Досягнуті Буллітом домовленості не розглядалися. Вільсон запропонував «залишити Росію більшовикам: вони варитимуться у власному соку, поки обставини не зроблять росіян розсудливішими».

Франція, Англія, США та Італія у ноті, надісланій Колчакові 26 травня, заявили, що готові визнати його за умови, що він дотримуватиметься демократичних методів та визнає незалежність Фінляндії й Польщі.

У такий спосіб була запроваджена нова політична лінія, що її Фош пропонував ще 25 березня 1919 року, і яку Клемансо назвав «суцільною заставою». Потім її іменували «санітарним кордоном». Вона полягала в тому, щоб не втручатися прямо самим, але далі заохочувати білих.

До лімітрофних держав у СРСР відносили держави, що утворилися на околиці бувшої царської Росії, головне із західних губерній: Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Фінляндію. Цей санітарний кордон був зруйнований підписанням Пакту Молотова—Ріббентропа у серпні 1939 року та наступними військовими діями Німеччини та СРСР: поділом Польщі, окупацією Естонії, Литви, Латвії, Буковини, Бесарабії, нападом на Фінляндію.

Санітарний кордон у наш час[ред.ред. код]

Україна[ред.ред. код]

Російська Федерація[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Жан-Батіст Дюрозель. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Пер. з франц. — К.: Основи, 1995.— С. 33.
  2. Трухановский В. Г. Уинстон Черчилль.— 4-е, доп. изд.—— М.: Междунар. отношения, 1989.— С. 159.
  3. Сироткин Владлен. От «военного коммунизма» к непу. Международная обстановка.— В кн.: Архивы раскрывают тайны…: Междунар. вопросы: события и люди / Сост. Н. В. Попов.— М: Политиздат, 1991.— C. 48.
  4. История дипломатии. Том третий: Дипломатия в период подготовки второй мировой войны (1919—1939 гг.) / Под ред. акад. В. П. Потемкина. Сост.: проф. Минц И.И., проф. Панкратова А.М., акад. Потёмкин В.П., акад. Тарле Е.В. и Колчановский Н.П.— М.—Л.: Гос. изд-во политич. лит-ры, 1945.— С. 17.
  5. Бекер, Рей Стэннарт. Вудро Вильсон. Мировая война. Версальский мир: По документам и запискам председателя американского комитета печати на Версальской конференции Стэннарта Бекера/Пер. с англ. А.Н.Карасика; Предисл. М.Павловича. - М.-Петроград: Государственное изд-во, 1923.- 451 с. (Б-ка современных мемуаров).— С. 414.
  6. а б Берти Ф. Л. За кулисами Антанты. Дневник британского посла в Париже 1914–1919.— М.- Л.:Государственное издательство, 1927.— С. 172, 191.

Джерела[ред.ред. код]

  • Жан-Батіст Дюрозель. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Пер. з франц. — К.: Основи, 1995.— 904 c. [1]
  • Малая Советская Энциклопедия. Том четвертый. Ковальская—Массив. — М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1929.— С. 641–642.
  • История дипломатии. Том третий: Дипломатия в период подготовки второй мировой войны (1919—1939 гг.) / Под ред. акад. В. П. Потемкина. Сост.: проф. Минц И.И., проф. Панкратова А.М., акад. Потёмкин В.П., акад. Тарле Е.В. и Колчановский Н.П.— М.—Л.: Гос. изд-во политич. лит-ры, 1945.— 884 с.

Посилання[ред.ред. код]