Берестейський мир (3 березня 1918)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Зліва направо: німецький генерал Макс Гофман, австро-угорський міністр закордонних справ, граф Оттокар Чернін, представник Османської имперії Мехмед Талаат-паша, і представник німецького МЗС Ріхард фон Кюльман.
Підписання прелімінарної мирної угоди у Бресті-Литовському 15 грудня 1917 року
Засідання російської (РСФСР), німецької та української (УНР) делегацій у лютому 1918 року.
Землі, які втратила Росія внаслідок Берестейської угоди
Російську делегацію на чолі з Левом Троцьким зустрічають німецькі офіцери в Брест-Литовську (прес-фото).
Перші дві сторінки Берестейської угоди.
«Світ з Україною» - Спеціальний диспетчерський, 9, Лютий, 1918

Берестейський мир або Брест-Литовська мирна угода — мирний договір між Російською Федеративною Радянською Республікою (рос. Российской Федеративной Советской Республикой [1]) та Центральними державами, підписаний 3 березня 1918 року в Бресті-Литовському представниками Радянської Росії з одного боку та Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії — з іншого. Угода зафіксувала поразку та вихід Росії з Першої світової війни.

Прелімінарне перемир'я[ред.ред. код]

Хід переговорів[ред.ред. код]

Питання про підписання сепаратного мирного договору із Центральними державами вимагало практичного рішення Раднаркомом Радянської Росії, коли до середини січня 1918 року виявилася остаточно відмова союзників Росії взяти участь у мирних переговорах. На першому ( 2—5 грудня) та другому (22—28 грудня) етапах німецька делегація на чолі із Кюльманом займала відносно ліберальну, щодо Росії, позицію, погодившись 25 грудня узяти за основу переговорів російський Декрет про мир без анексій та контрибуцій, за умови приєднання до цього принципу країн Антанти. Як російська, так і німецька сторони вважали вимоги російської сторони висунутими лише з метою пропаганди й такими, що безсумнівно не будуть прийняті Антантою.

На початку січня керівництво німецькою делегацією перейшло до представника воєнної партії генерал-майора Гофмана.

Переговори, що завершилися підписанням угоди, відбувалися в три етапи:

  • від 9 (22) грудня до 15 (28) грудня 1917 року;
  • від 27 грудня 1917 (9 січня 1918) року до 28 січня (10 лютого) 1918 року;
  • від 1 до 3 березня 1918 року.
  • На першому етапі (22 — 28 грудня 1917 р.) глава ра­дянської делегації А. Йоффе запропонував проводити відкриті засідання з правом публікації їхніх протоколів і обговорити умови демократичного миру без анексій і контрибуцій згідно з Декретом про мир.

Глава німецької делегації міністр закордонних справ Р. фон Кюльман спочатку домігся трьох днів перерви для відповіді, а потім дав згоду, якщо... країни Антанти «без винятку й без застережень» теж погодяться на ці умови. Зрозуміло, що німецьке застереження фактично пере­креслювало їх згоду на мир без анексій і контрибуцій. Гофман заявив, що згода німецької делегації не означає звільнення Німеччиною загарбаних нею країв, які раніше входили до Росії. Радянська делегація запропонувала зафіксувати в мир­ному договорі пункт про виведення російських військ із захоплених ними частин Австро-Угорщини, Туреччини та Ірану, а також військ Четверного союзу з Польщі, Кур­ляндії, Литви та інших у минулому російських територій. Кюльман у відповідь заявив, що німецькі війська не мо­жуть бути евакуйовані, а ось російські війська повинні вийти з Ліфляндії та Естляндії. У зв'язку з розбіжністю в позиціях домовлено зробити перерву на 10 днів. З січня 1918 р. в Брест-Литовськ прибула делегація Української Народної Республіки на чолі з В. Голубовичем. Того часу в Києві — столиці УНР — перебували офі­ційні представники Франції й Англії, а також воєнні мі­сії Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Однак коли УНР почала переговори в Бресті з Німеччиною, країни Антанти розірвали з нею відносини. З тієї ж причини США так і не визнали Центральну Раду й уряд УНР. Делегація УНР у Бресті офіційно оголосила, що не ви­знає радянський уряд і почала сепаратні переговори з Ні­меччиною та Австро-Угорщиною. В Україні тоді встано­вилося двовладдя — в Києві Центральна Рада, а в Харко­ві — уряд радянської України. Відступивши під натиском радянських військ у Західну Україну, Центральна Рада да­ла згоду на укладення сепаратного мирного договору з Німеччиною та її союзниками. По суті, її влада в Україні стала вже фікцією. Але ко­ли в Брест прибула делегація радянської України, Німеч­чина й Австро-Угорщина відмовилися її визнати й вирі­шили укласти договір з урядом Центральної Ради, допо­могти йому повернутися в Україну ціною своєї воєнної окупації й українських продовольчих поставок. Договір між Центральною Радою й представниками Четверного союзу був підписаний у Бресті 9 лютого 1918р. Згідно з договором німецькі війська мали окупу­вати всю Україну, допомогти відновити владу Централь­ної Ради. Разом з німецькими окупантами війська Центральної Ради ввійшли в Київ 2 березня. За військову до­помогу Німеччини Україна зобов'язалася до 31 липня 1918 р. поставити їй близько 1 млн т зерна (60 млн пудів), 44 тис. т м'яса, 600 тис. т залізної руди, 400 млн штук яєць, сало, крупи тощо. Кожний німецький солдат мав право щоденно надсилати поштою додому посилку вагою до 12 фунтів (близько 5 кг). Окупувавши Україну, німецькі війська згодом розігна­ли Центральну Раду й надали владу пронімецьки орієнто­ваному гетьману П. Скоропадському. Брестський договір Центральної Ради з Четверним союзом приніс Україні ні­мецьку воєнну окупацію протягом понад 8 місяців і ма­сове економічне пограбування.

  • На другому етапі мирних переговорів радянської Росії з Четверним союзом у Бресті (9 січня — 10 лютого 1918 р.) радянську делегацію очолив Л. Д. Троцький, який зайняв досить дивну позицію. Він не виконав вказівок В. І. Лені­на, офіційно визнав делегацію Центральної Ради й дав привід німцям зірвати переговори та перейти в збройний наступ проти радянської держави.

Перед цим етапом переговорів президент США В. Вільсон представив у конгресі 8 січня 1918 р. свою програму мирного врегулювання з 14 пунктів. Ця програма мала загальнодемократичний характер, проте пропонований Вільсоном стабільний світовий порядок передбачав забез­печення США позицій домінуючої держави. Згідно з «14 пунктами» докорінна реконструкція й демократизація системи міжнародних відносин мала здійснюватися на­самперед в інтересах могутніх Сполучених Штатів. Тим часом на конференції в Бресті 18 січня генерал Гоф­ман поклав на стіл перед радянською делегацією карту, де було визначено, яку територію (понад 150 тис. км2) буде відрізано від Росії на користь Німеччини. Росія мала погодити­ся на окупацію України відповідно до договору з Централь­ною Радою. Німецька делегація категорично зажадала задоволення її умов. Радянська делегація домоглася нової пере­рви на 10 днів, яка фактично тривала 12 днів — до ЗО січня. Весь цей час В. І. Ленін вів рішучу боротьбу проти «лі­вих комуністів», які закликали до «революційної війни» проти Німеччини. Він вимагав негайно укласти мирний договір з Четверним союзом, щоб урятувати радянську республіку. Ленін домігся відповідного рішення III Все­російського з'їзду Рад наприкінці січня й дав категоричну настанову Троцькому на переговорах — «ми тримаємося до ультиматуму німців, після ультиматуму ми здаємо». Кюльман сформулював для радянської делегації «аб­солютно обов'язкові» територіальні вимоги Німеччини. Це й був її ультиматум Росії, на який росіяни мали від­повісти 10 лютого. Всупереч прямим вказівкам Леніна підписати мир Троцький 10 лютого оголосив на конференції про припинення Росією стану війни й демобіліза­цію армії, а також про відмову підписати мирний договір з Німеччиною. Тобто — «ні війни, ні миру». Мирна кон­ференція в Бресті таким чином була зірвана. Навіть нім­ців здивувала позиція Троцького. Дії Троцького спочатку були підтримані багатьма орга­нізаціями в Петрограді й Москві, зокрема «лівими кому­ністами» на чолі з М. І. Бухаріним. Але невдовзі виявила­ся ціна демагогічної заяви Троцького: 18 лютого німецькі війська по всьому фронту перейшли в наступ проти ра­дянської держави. Виникла пряма загроза її існуванню. Авантюрна позиція Троцького дорого обійшлася ра­дянській державі. Німецькі війська після окупації Укра­їни вдерлися в Прибалтику й Білорусію, почали наступ по території Росії. Ленін вимагав негайно прийняти ні­мецькі вимоги, підписати мирний договір і дати збройну відсіч агресорові. Екстрений з'їзд партії прийняв рішення погодитися на мир з Німеччиною. Новостворена Червона Армія завдала сильних ударів по німецьких військах і зу­пинила їхній наступ. Тільки тоді Німеччина погодилася відновити переговори.

  • Третій етап переговорів відбувся 1 — 3 березня 1918 р. в Бресті. Тепер Німеччина диктувала набагато кабальніші умови, ніж у січні — на початку лютого. При цьому ні­мецький уряд вимагав прийняти ультиматум протягом 48 годин, а ще через три дні підписати мирний договір і ратифікувати його у двотижневий термін.

Умови німців були настільки несприятливі, що навіть Й. В. Сталін, який до цього підтримував В. І. Леніна, за­пропонував поки що договір не підписувати. На засідан­ні ЦК партії Ленін заявив: «Ці умови треба підписати. Якщо ви їх не підпишете, то ви підпишете смертний ви­рок радянській владі через 3 тижні». Ленін знову взяв гору. 1 березня радянська делегація в Бресті заявила, що змушена «прийняти умови, які зі зброєю в руках продиктовані Німеччиною Російському урядові». Обговорювати умови договору вона відмовилася. 7 (20) січня 1918 року голова Раднаркому Росії В. Ульянов (Ленін) зазначав, що уряд і керована ним делегація у Бересті «для штучного затягування перемовин» «вже зробили все можливе і неможливе» [2].

Раніше, 27 січня (9 лютого) 1918 року, Центральні держави підписали мирну угоду з делегацією Центральної Ради Української Народної Республіки.

Ратифікація договору[ред.ред. код]

Угоду ратифікували Надзвичайний IV Всеросійський З'їзд Рад (15 березня) та німецький імператор Вільгельм II (26 березня 1918).


Виконання умов договору[ред.ред. код]

Як російська, так і німецька сторони із самого початку не розраховували на сумлінне виконання умов договору, як самі, так і супротивною стороною, про що представники керівництва держав заявляли як на таємних нарадах, так і перед масовою аудиторією. Із перших днів після ратифікації договору командування обох сторін вело бойові дії місцевого значення. До того ж уряд Радянської Росії не міг контролювати усі військові формування, що діяли на її території.

Із часом між договірними сторонами, а, фактично, між Росією та Німеччиною виникли деякі питання, що потребували вирішення. Після призначення повноважним представником Росії у Німеччині Адольфа Іоффе між сторонами проводились таємні перемовини, що завершились підписанням трьох угод.

Для вирішення питань, що виникли у зв'язку із мирним договором від 3 березня 1918 року, 27 серпня 1918 року був підписаний Російсько-німецький додатковий договір до мирного договору [3] [4]. Росія погодилася на відокремлення Ліфляндії та Естляндії в обмін на необхідний для економіки Росії доступ до незамерзаючих портів — Ревеля, Риги та Віндави. Росія погодилась на видобування Німеччиною марганцевих руд у Грузії і окупацію її німецькими військами, усвідомлюючи, що інакше вона була би захоплена Туреччиною. Росія взяла на себе зобов'язання видалити англійські війська із північно-російських областей, і таке ж зобов'язання стосовно Баку. Ці зобов'язання були конкретизовані у таємних нотах.
Німеччина взяла на себе зобов'язання перед Росією не втручатися у стосунки між більшовицьким урядом і окремими областями Росії. Цій вимозі російські представники на переговорах надавали особливого значення, звертаючи особливу увагу на спроби створення Донської республіки. Однак, спеціальними нотами було передбачено продовження окупації німцями Донської області, а також України та Грузії, за умови отримання Росією з України заліза, а із Грузії — марганцю.

Того ж дня, була підписана Російсько-німецька фінансова угода[5], якою предбачалося, що Росія сплатить Німеччині 6 000 000 000 марок. Параграфом першим статті 3 визначався порядок сплати суми в 1½ мільярда, де зазначалось, що Німеччині буде переведено 245 564 кілограмів чистого золота, а також 545 440 000 рублів кредитними білетами номиналом у 50, 100, 250, 500 і 1000 рублів п'ятьма внесками 10-го, 30-го вересня, 31-го жовтня, 30-го листопада та 31 грудня 1918 року. При украденні фінансової угоди були враховані претензії Німеччини на суму 7—8 мільярдів марок, які фактично визнала російська сторона. Російські контрпретензії були визнані у сумі 1,25 мільярда марок.

Третьою була Російсько-німецька приватно-правова угода[6].

Розірвання договору РРФСР[ред.ред. код]

У листопаді того ж року ВЦВК анулював угоду, посилаючись на припинення існування Німецької імперії як однієї зі сторін угоди.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Так у договорі.
  2. Советско-германские отношения: от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского договора / Сб. документов. Ред. колллегия: С. Дёрнберг, Х. Зайдевиц, И.Н. Земсков и др. Т. 1 (1917—1918).— М.: Политиздат, 1968.— I—XXII, 758 с. (М-во иностр. дел СССР, М-во иностр. дел ГДР)— С. 234.
  3. Російсько-німецький додатковий договір до мирного договору поміж Росією, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Турцією — з другого (рос. Русско-германский добавочный договор к мирному договору между Россией, с одной стороны, и Германией, Австро-Венгрией, Болгарией и Турцией — с другой)
  4. Советско-германские отношения: от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского договора / Сб. документов. Ред. колллегия: С. Дёрнберг, Х. Зайдевиц, И.Н. Земсков и др. Т. 1 (1917—1918).— М.: Политиздат, 1968.— I—XXII, 758 с. (М-во иностр. дел СССР, М-во иностр. дел ГДР)
  5. Російсько-німецька фінансова угода, що слугувала додатком до додаткового договору до мирного договору, укладеного поміж Росією, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Турцією — з другого
  6. Російсько-німецька приватно-правова угода, що слугувала додатком до російьско-німецького додаткового договору до мирного договору, укладеного поміж Росією, з одного боку, й Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Турцією — з другого

Посилання[ред.ред. код]