Біла армія

Бі́ла а́рмія, або Білий рух (також «Біла гвардія», «Біла справа» «Білогвардійці») — загальна назва російського патріотичного руху, організацій і військових формувань, які воювали проти більшовиків та їх найманців в роки Громадянської війни в Росії.

Полонені білогвардійці. Осінь 1919 року.

Походження терміну «Біла армія» пов’язано з традиційною символікою білого кольору як кольору прихильників законності та правопорядку. Власне прихильники білого руху називали себе добровольцями або Російською армією. Назва "Біло—" також вживалася у відношенні до іноземних збройних з’єднань, які надавали підтримку білогвардійським військам, або які діяли самостійно проти радянських військ. У більшовицькій пресі і в ужитку також використовувалися терміни: «білочехи», «білофіни», «білополяки», «білоестонці». Аналогічно застосовувалася і назва «білокозаки». Примітно й те, що часто у радянській публіцистиці «білими» називали будь-яких представників контрреволюції взагалі і навіть всіх осіб, які емігрували з Радянської Росії під час Громадянської війни, хоч не всі з них самі брали у ній участь ("біла еміграція", "білоемігранти").

Основою Білого руху було офіцерство старої Російської армії, її керівництво — представники старого генералітету:

• Л. Г. Корнілов,
• М. В. Алексєєв,
• А. І. Денікін,
• О. В. Колчак,
• Є. К. Міллер,
• М. М. Юденич,
• П. М. Врангель та інші.

Білий рух зародився взимку 1918 р. після розгону більшовиками Всеросійських установчих зборів, які намагалися мирним шляхом вирішити питання про державний устрій Росії після Лютневої революції. Спочатку метою руху було скликання нових Установчих зборів. Проте це гасло поступово втрачало привабливість за умов хаосу, що охопив країну, і особливо — після розправи Колчаком у листопаді 1918 р. в Омську над багатьма членами Установчих зборів. Альтернативою стала військова диктатура під гаслом порятунку вітчизни: «За єдину і неподільну Росію». Серед Білого руху монархісти складали лише невелику частину. Велику роль відігравали різні уряди, що утворилися на місцях, різнорідні за своїм політичним складом, але єдині в ідеї неприйняття більшовизму.

Білогвардійські армії

• Добровольча армія
• Донська армія
• Західна добровольча армія
• Земська рать
• Кубанська армія
• Народна армія
• Оренбурзька армія
• Північно-західна армія
• Російська армія
• Сибірська армія
• Уральська армія

Військові дії

Верховний головнокомандувач Руської армією - адмірал А. В. Колчак.

Боротьба на Північному Кавказі і Півдні Росії

Ядром Білого руху на півдні Росії стала Добровольча армія, створена на початку 1918 р. під керівництвом генералів:

• Алексєєва та
• Корнілова у Новочеркаську.

Районами початкових дій Добровольчої армії були:

• Область Війська Донського та
• Кубань.

Після загибелі генерала Корнілова під час невдалого штурму Катеринодару командування білими силами перейшло до генерала Денікіна. У червні 1918 року восьмитисячна Добровольча армія починає свій другий похід на поголовно повсталу проти більшовиків Кубань . Розгромивши кубанське угрупування червоних у складі трьох армій (близько 90 000 багнетів і шабель), добровольці і козаки 17 серпня беруть Катеринодар, а до кінця серпня повністю очищають територію Кубанського війська від більшовиків (див. також Розгортання війни на Півдні).

Узимку 1918-1919 рр. війська Денікіна встановили контроль над Північним Кавказом, розгромивши і знищивши дев'яностотисячну 11-у армію червоних, котра там діяла. Відбивши у березні-травні наступ Південного фронту червоних (100000 багнетів і шабель) на Донбасі і Маничі, 17 травня 1919 Збройні сили Півдня Росії (70 тисяч багнетів і шабель) перейшли у контрнаступ. Вони прорвали фронт і, завдавши тяжкої поразки частинам Червоної армії, до кінця червня оволоділи Донбасом, Кримом, 24 червня - Харковом, 27 червня - Катеринославом, 30 червня - Царицином.

3 липня Денікін поставив своїм військам завдання заволодіти Москвою.

Протягом наступу на Москву (докладніше див Похід Денікіна на Москву) влітку і восени 1919 1-й корпус Добровольчої армії під командуванням генерала Кутепова взяв Курськ (20 вересня), Орел (13 жовтня) і почав рух на Тулу. 6 жовтня частини генерала Шкуро зайняли Вороніж.

Однак сил для розвитку успіху у білих не вистачило. Оскільки основні губернії і промислові міста центральної Росії знаходилися у руках червоних, останні мали перевагу як у чисельності військ, так і у озброєнні. До того ж, польський лідер Пілсудський зраджує Денікіна і, всупереч домовленості, у розпал наступу білих на Москву укладає з більшовиками перемир'я, тимчасово припинивши військові дії і дозволивши червоним перекинути з їхнього польського флангу додаткові дивізії у район Орла і збільшити і без того переважаючу кількісну перевагу над частинами ЗСПР. Денікін пізніше (у 1937 р.) напише, що якби поляки у цей момент чинили хоч якісь мінімальні військові зусилля на своєму фронті, радянська влада лягла б остаточно, безпосередньо заявивши, що Пілсудський врятував радянську владу від загибелі .

Крім того, Денікіну довелося у цій складній ситуації знімати з фронту значні сили і відправляти їх у район Катеринослава супроти Махна, котрий прорвав у районі Умані фронт білих і своїм рейдом Україною у жовтні 1919 зруйнував тили ЗСПР. У результаті цього наступ на Москву провалився, і під натиском переважаючих сил Червоної армії війська Денікіна почали відступ на південь.

10 січня 1920 червоні зайняли Ростов-на-Дону - великий центр, який відкривав дорогу на Кубань, а 17 березня 1920 Катеринодар. Білі з боями відступили до Новоросійська і звідти морем переправилися у Крим. Денікін пішов у відставку і покинув Росію (докладніше див Битва за Кубань).

Таким чином, до початку 1920 Крим виявився останнім бастіоном Білого руху на півдні Росії (докладніше див Крим - останній бастіон Білого руху ). Командування армією перейняв генерал-лейтенант барон П. Н. Врангель. Чисельність армії Врангеля сягала у середині 1920 близько 25 тис. осіб . Влітку 1920 Російська Армія генерала Врангеля зробила успішний наступ у Північній Таврії. У червні був зайнятий Мелітополь, розбиті значні сили червоних, зокрема знищений кінний корпус Жлоби. У серпні була зроблена висадка десанту на Кубань під командуванням генерала С. Г. Улагая, однак ця операція закінчилася невдачею.

На північному фронті Російської армії усе літо 1920 у Північній Таврії йшли запеклі бої. Незважаючи на деякі успіхи білих (був зайнятий Олександрівськ), червоні у ході запеклих боїв зайняли стратегічний плацдарм на лівому березі Дніпра у Каховці, створивши загрозу Перекопу. Незважаючи на усі зусилля білих, ліквідувати плацдарм не вдалося.

Становище Криму полегшувалося тим, що навесні і влітку 1920 великі сили червоних були задіяні на заході, у війні з Польщею. Проте наприкінці серпня 1920 Червона Армія під Варшавою була розбита, а 12 жовтня 1920 р. поляки підписали перемир'я з більшовиками, і уряд Леніна кинув усі свої сили на боротьбу з білою армією. Крім основних сил Червоної Армії, більшовикам вдалося залучити на свою сторону армію Махна, яка також взяла участь у штурмі Криму.

Розташування військ до початку перекопської операції (на 5 листопада 1920 )

Для штурму Криму червоні стягнули значні сили (до 200 тис. осіб проти 35 000 у білих). Наступ на Перекоп почався 7 листопада. Бої відрізнялися надзвичайним завзяттям з обох сторін і супроводжувалися безпрецедентними втратами .

Незважаючи на гігантську перевагу у живій силі і озброєнні, червоні війська кілька днів не могли зламати оборону захисників Криму, і тільки після того, як, форсувавши вбрід мілководну Чонгарську протоку , частини Червоної армії і союзні їм загони Махна зайшли у тил основних позицій білих (див. схему), а 11 листопада махновцями під Короповою Балкою був розбитий кінний корпус Барбовіча, оборона білих була прорвана. Червона армія вдерлася до Криму. До 13 листопада (31 жовтня) армія Врангеля і безліч цивільних біженців на кораблях Чорноморського флоту відпливли у Константинополь. Загальна чисельність тих, хто покинули Крим, склала близько 150 тис. осіб .

Боротьба на Уралі

Див Уральська армія

Боротьба в Поволжі

• • Народна армія - Генерального штабу генерал-лейтенант В. О. Каппель

Боротьба в Сибіру і на Далекому сході

• Східний фронт - адмірал О.В.Колчак,
  • М. К. Дітеріхс (20 червня - 4 листопада 1919);
  • К. В. Сахаров (4 листопада - 9 грудня 1919);
  • В. І. Оберюхтін, врід (9-11 грудня 1919);
  • В.О.Каппель (11 грудня 1919 - 25 січня 1920);
  • С. Н. Войцеховський (25 січня - 20 лютого 1920);

• • Сибірська армія
  • Західна армія
  • Уральська армія
  • Оренбурзька окрема армія

Боротьба у Середній Азії

• Див Туркестанська військова організація

Боротьба на Півночі

• Північний фронт - генерал Міллер

Боротьба на Північному Заході

Генерал Микола Юденич створив на території Естонії Північно-Західну армію для боротьби з Радянською владою. Армія налічувала від 5,5 до 20 000 солдатів і офіцерів.

11 серпня 1919 у Таллінні було створено Уряд Північно-Західної області (Голова Ради міністрів, міністр закордонних справ і фінансів - Степан Ліанозов, військовий міністр - Микола Юденич, морський міністр - Володимир Пілкін та ін.) В цей же день Уряд Північно-Західної області під натиском англійців, які обіцяли за це визнання озброєння та спорядження для армії, визнало державну незалежність Естонії. Однак загальноросійський уряд Колчака не затвердив це рішення.

Після визнання незалежності Естонії Урядом Російської Північно-Західної області Великобританія надала йому фінансову допомогу, а також здійснила незначні поставки озброєння і боєприпасів.

Н.Н.Юденич двічі намагався взяти Петроград (навесні і восени), але всякий раз невдало.

Весняний наступ (5500 багнетів і шабель у білих проти 20 000 у червоних) Північного корпусу (з 1 липня Північно-Західна армія) на Петроград почався 13 травня 1919 року. Білі прорвали фронт під Нарвою і рухом в обхід Ямбурга примусили червоних до відступу. 15 травня вони оволоділи Гдовом. 17 травня впав Ямбург, а 25 травня - Псков. На початок червня білі вийшли на підступи до Лузі і Гатчині, погрожуючи Петрограду. Але червоні перекинули резерви під Петроград, довівши чисельність свого угруповання, що діяла проти Північно-Західної армії, до 40 000 багнетів і шабель, і в середині липня перейшли у контрнаступ. У ході важких боїв вони відтіснили нечисленні частини Північно-Західної армії за річку Лугу, а 28 серпня захопили Псков.

Осінній наступ на Петроград. 12 жовтня 1919 р. Північно-Західна армія (20000 багнетів і шабель проти 40000 у червоних) прорвала радянський фронт побіля Ямбурга і 20 жовтня 1919, взявши Царське село, вийшла до передмість Петрограда. Білі оволоділи Пулковськими висотами і на крайньому лівому фланзі увірвалися до передмістя Лігово, а роз'їзди розвідників зав'язали бої побіля Іжорського заводу. Але, не маючи резервів і не отримавши підтримки від Фінляндії та Естонії, після десятиденних запеклих і нерівних боїв під Петроградом з червоними військами (чисельність яких зросла до 60-тисяч чоловік) Північно-Західна армія оволодіти містом не змогла. Фінляндія та Естонія відмовили у допомозі, оскільки керівництво цієї білої армії так і не визнало незалежність цих країн. 1 листопада розпочався відступ Північно-Західної Білої Армії.

Армія Юденича з наполегливими боями до середини листопада 1919 відступила на територію Естонії. Після підписання між РРФСР і Естонією Тартуського мирного договору 15000 солдатів і офіцерів Північно-Західної Армії Юденича, за умовами цього договору, були спочатку роззброєні, а потім 5000 з них - схоплені естонськими властями і відправлені у концтабори.

Незважаючи на вихід Білих армій з рідної землі як результат Громадянської війни, у історичній перспективі Білий рух аж ніяк не зазнав поразки: опинившись у вигнанні, він продовжив провадити боротьбу проти більшовиків у Радянській Росії і за її межами .

Джерела

• Денікін A. І. Нариси російської смути
• Слободин В. П. Білих рух в роки громадянської війни в Росії (1917—1922 рр.). Підручник. М.: МЮИ МВД Росії, 1996. р.
• Шамбаров В. Е. Білогвардійщина. М.: Эксмо-пресс, 2002.
• Юрій Семенов «Біла справа проти червоної справи»