Пакт Молотова — Ріббентропа

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Підписання пакту про ненапад 23 серпня 1939 року. Зліва направо: На другому плані: Рихард Шульце (Ад'ютант Ріббентропа), Борис Шапошніков (Начальник генерального штабу РККА), Йоахім фон Ріббентроп, Йосип Сталін, Володимир Павлов (радянський перекладач); на першому плані: Ґустав Гільґер (німецький перекладач) та В'ячеслав Молотов
Ріббентроп та Сталін після підписання пакту.

Угода про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова — Ріббентропа (нім. Deutsch-sowjetischer Nichtangriffspakt; рос. Договор о ненападении между Германией и Советским Союзом[1]) — розрахована на 10 років міждержавна угода, підписана в перші години 24 серпня 1939 року (у документі зазначена дата 23 серпня)[2] у Москві міністром закордонних справ Німеччини Йоахимом фон Ріббентропом та Головою Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ СРСР В'ячеславом Молотовим у присутності посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга та члена Політбюро ЦК ВКП(б), секретаря ЦК ВКП(б), члена Виконавчого комітету Комінтерну Йосипа Сталіна.

Угода спиралась на Берлінську угоду 1926 року, а з ним, і на Рапалльську угоду 1922 року.

Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією у Першій світовій війні територій.

Таємним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі та поділ Польщі між ними при очікуваному у ті дні нападі Німеччини на Польщу[3].

Договір разом з іншими Радянсько-Німецькими угодами втратив силу 22 червня 1941 після нападу Німеччини на Радянський Союз[4]. 1989 року З'їзд народних депутатів СРСР засудив додатковий секретний протокол договору, й визнав його нечинним з моменту підписання[5].

Перемовини[ред.ред. код]

29 березня 1935 року у розмові із Лордом-охоронцем печатки Великої Британії Е. Іденом Й. Сталін говорив, що у Європі велике занепокоєння викликає Німеччина. Вона «відкрито, на очах у всіх рве міжнародні угоди. Це небезпечно. Як ми можемо за цих умовах довіряти підпису Німеччини під тими чи іншими міжнародними документами? …яка є гарантія, що німецький уряд, що так легко рве свої міжнародні зобов'язання, стане дотримуватися пакту про ненапад? Ніякої гарантії немає. Тому ми не можемо задовольнитися лише пактом про ненапад із Німеччиною. Нам для забезпечення миру потрібна більш реальна гарантія, і такою реальною гарантією є лише Східний пакт взаємодопомоги»[6].

Навесні та влітку 1939 року Радянський Союз вів перемовини із Великою Британією та Францією щодо угоди про взаємодопомогу. Перемовини закінчилися невдачею. Різні дослідники покладають відповідальність за це на керівництво обох сторін. А. Гітлер 23 серпня так оцінив ситуацію[7]:

« Я був переконаний, що Сталін ніколи не прийме пропозиції англійців. Тільки безоглядні оптимісти могли думати, що Сталін настільки дурний, що не може розпізнавати їх справжньої мети. Росія не зацікавлена у збереженні Польщі... Відставка Литвинова стала вирішальним фактором. Після цього я моментально зрозумів, що в Москві ставлення до західних держав змінилося. <...> Зрештою від росіян надійшла пропозиція підписати пакт про ненапад.  »

Серпневі перемовини[ред.ред. код]

На початку серпня Німеччина та Радянський Союз опрацьовували останні деталі економічної угоди[8], та, з ініціативи Німеччини, почали обговорювати політичну угоду. Обидві сторони надали пояснення протистоянню у зовнішній політиці протягом 1930-тих, об'єднавшись довкола анти-капіталізму обох країн.[9][10][11]

З весни 1939 року були розпочаті тристоронні переговори між Радянським Союзом, Великою Британією та Францією у Москві. У серпні проводились переговори між військовими місіями для підготовки військової конвенції між Радянським Союзом, Францією та Великою Британією на випадок агресії з боку Німеччини. Тристоронні переговори призупинились навколо питання проходу радянських військ територією Польщі у випадку агресії з боку Німеччини, поки британські та французькі посадовці переконували Польщу погодитись на ці умови.[12][13] Польські посадовці відмовили в дозволі радянським військам заходити на польську територію, оскільки, як зазначив міністр зовнішніх справ Польщі Йозеф Бек, побоювались, що один раз потрапивши на польську територію, Червона Армія ніколи її не покине.[14][15]. Ю. Бек зазначив, «що маршал Ворошилов намагається зараз досягти мирними засобами того, чого він хотів домогтися збройним шляхом 1920 року»[16]. В той час, як Британія та Франція відмовили Радянському Союзі в зазіханні на суверенітет сусідніх країн, Німеччина подібних обмежень не вимагала.

19 серпня 1939 року було підписано Німецько-Радянський торговельний договір.[17] У той же день, через посла Німеччини у СРСР, Сталін отримав гарантії підписання Німеччиною таємного додаткового протоколу, за яким визнавалися би радянські зони впливу на половину Польщі (кордон мав проходити вздовж Вісли), Латвію, Естонію, Фінляндію та Бессарабію.[18]. В. фон Шуленбург, за вказівкою Ріббентопа і А. Гітлера, зазначив, що Німеччина готова «йти назустріч усім побажанням Радянського уряду».[19]

Під час засідання військових місій СРСР, Великої Британії і Франції 21 серпня (що відбувалося від 11 години ранку до 17 години 25 хвилин) Й. Сталін отримав особисте звернення канцлера Німеччини А. Гітлера (о 15 годині) і відразу ж відповів на нього (о 17 годині). У своїй відповіді Сталін повідомив про згоду Радянського уряду прийняти Ріббентропа 23 серпня.[20][21]

21 серпня тристоронні переговори було перервано за ініціативою Радянської сторони, яка посилалась на інші причини.[22]

Пакт і таємний протокол[ред.ред. код]

Таємний додатковий протокол.

22 серпня, через день після того, як переговори з Францією та Англією зайшли в глухий кут, Москва поширила повідомлення про заплановану на наступний день зустріч Ріббентропа зі Сталіним. В той же час тривали переговори, на яких представники західних держав не погоджувались на вимоги Радянської сторони, і Сталін вирішив укласти таємний союз з Німеччиною.[23] 24 серпня був підписаний договір про ненапад (датований 23 серпня), яким сторони брали на себе зобов'язання: погоджувати спільні дії; нейтральність у випадку війни однієї зі сторін проти сторонніх держав; не приєднуватись до союзів, які прямо чи непрямо скеровані проти однієї зі сторін.

Що важливіше, до договору додавався таємний протокол, який став відомим лише після поразки Німеччини в 1945 році. Цим протоколом визначались радянські та німецькі «сфери впливу» в Північній та Східній Європі.[24]

Протокол складався з короткої преамбули і наступних чотирьох пунктів:

  1. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віленської області визнаються обома сторонами.
  2. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну. Питання, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясованим лише протягом подальшого політичного розвитку.
  3. Стосовно Південно-Східної Європи з радянської сторони підкреслюється зацікавленість СРСР у Бесарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях.
  4. Цей протокол зберігатиметься обома сторонами в суворій таємниці.

На півночі Фінляндія, Естонія та Латвія відходили до радянської сфери впливу.[24] Польща мала бути поділена у випадку «політичної реконфігурації» — території на схід від річок Пізи, Нарви, Вісли і Сяну потрапили до Радянського Союзу, а західна частина — Німеччині.[24] Литва, яка прилягала до Східної Прусії, мала потрапити до німецької сфери впливу, але другим секретним протоколом у вересні 1939 було віддано більшу частину Литви до Радянського Союзу.[25] Згідно з секретним протоколом, до Литви повинно було бути приєднане етнічне польське місто Вільнюс, яке належало Польщі протягом міжвоєнного періоду в результаті литовсько-польської війни 1920 року. Іншим пунктом договору Німеччина брала зобов'язання не втручатись в дії Радянського Союзу проти Бессарабії, яка в той час належала Румунії; внаслідок чого Бессарабія була приєднана до Молдовської АРСР, а згодом Молдавської РСР.[24]

Заплановані та фактичні територіальні зміни в Центральній Європі 1939–1940 років

Під час підписання, Ріббентроп та Сталін вели теплі розмови, проголошували тости та згадували попередні конфлікти країн в 1930-ті роки.[26] Вони описали Англію як країну, яка завжди намагається перешкодити Німецько-Радянським відносинам, назвали Антикомінтернівську угоду скерованою не проти Радянського Союзу, а проти Західних демократій, від якої «злякався Центр Лондона [тобто, Британські фінансисти] та англійські торговці.»[27]

24 серпня «Правда» та «Ізвєстія» розмістили новини про несекретні частини договору, разом з відомою фотографією, на якій Молотов підписує договір, за яким стоїть усміхнений Сталін. Новини шокували лідерів держав по всьому світу, більшості з яких було відомо лише про багатомісячні переговори між Англією, Францією та Радянським Союзом. Також були шоковані союзники Нацистів, зокрема, Японія, комінтерн та іноземні комуністичні партії, та єврейські громади по всьому світу.[28] В цей день німецький дипломат Ганс фон Герварт повідомив італійського дипломата Гвідо Реллі,[29] та американського повіреного у справах Чарльза Болена про існування секретного протоколу та розкрив плани розподілу «сфер впливу», але повідомив про плани на анексію країн.[30][31]

Радянська пропаганда та офіційні представники робили все від них залежне, аби відвернути увагу від того, що протягом десятиліття до підписання пакту вони чинили спротив та боролись проти нацизму. Після підписання пакту Молотов намагався показати німцям свої добрі наміри, заявивши в коментарі журналістам, що «фашизм — це справа смаку».[32] Зі свого боку, нацистська Німеччина також повністю відмовилась від попередньої конфронтації з Радянським Союзом.

На наступний день після підписання пакту французькі та британські військові делегації запропонували провести термінову зустріч з радянським представником Климентом Ворошиловим.[33] 25 серпня Ворошилов сказав: «з погляду на зміни політичної ситуації, немає жодної користі від продовження переговорів».[33] В той же день, Гітлер повідомив британського посла в Берліні, що укладений з Радянським Союзом договір вберігає Німеччину від війни на два фронти, змінюючи в такий спосіб стратегічну ситуацію, яка склалась під час Першої світової війни, і тому Англія має погодитись на вимоги Німеччини по відношенню до Польщі.[34]

25 серпня, несподівано для Гітлера, Британія вступила у військовий альянс з Польщею.[34] Як наслідок, Гітлер відклав заплановане вторгнення до Польщі з 26 серпня на 1 вересня 1939 року.[34][35] У відповідь, Британія та Франція виступили гарантами суверенітету Польщі, та оголосили війну Німеччині 3 вересня 1939 року.

Наслідки угоди між комуністичним та націонал-соціалістичним урядами та її оцінки[ред.ред. код]

Переконавшись, що угода між Німеччиною і Радянським Союзом про ненапад у прийнятній для нього формі буде через кілька годин підписана[36], А. Гітлер увечері 23 серпня 1939 року призначив дату й час нападу на Польщу: субота, 26 серпня, 4 год. 30 хв. ранку.

Поділ Східної та Південної Європи[ред.ред. код]

Початок кампанії[ред.ред. код]

Початок польської кампанії був призначений на 26 серпня. Але 25 серпня (о 17 год. 35 хв.) був підписаний договір про взаємодопомогу між Великою Британією і Польщею, у таємному додатку до якого прямо вказувалась країна-агресор — Німеччина. А близько 18-ї години надійшов лист-відповідь Б. Муссоліні, який не обіцяв військової підтримки у випадку, якщо «союзники Польщі нападуть на Німеччину» після нападу Німеччини на Польщу. А. Гітлер відклав напад до 1 вересня.

1 вересня, мало не через тиждень після підписання пакту, розпочався поділ Польщі з агресії з боку Німеччини.[37] В перші дні після нападу Німеччина розпочала масові вбивства польського та єврейського населення та військовополонених.[38][39] Ці страти відбувались в понад 30 містах та селищах лише в перші місяці німецької окупації.[40][41][42] Люфтваффе також відстежувало та здійснювало нальоти на колонни цивільних біженців на дорогах.[43][44][45][46] Радянський Союз надавав технічну допомогу німецьким військово-повітряним силам, дозволивши використання радіо-сигналів, які передавала радіо-станція у Мінську, для „термінових авіаційних експериментів“.[47]

Й. Сталін та В. Молотов не очікували настільки швидкого просування німецьких військ, як воно відбувалось, і розраховували, що у них буде час на оцінку ситуації та прийняття рішень. Сталін не сприймав протокол як дозвіл Радянському Союзу одразу ж захопити територію. Він чекав, аби перевірити, чи зупиняться німці на узгоджених кордонах, а також йому був потрібен час для захисту кордонів на Далекому Сході.[48] 17 вересня, порушивши Договір про ненапад між Польщею та Радянським Союзом (1932), Червона Армія розпочала збройну агресію та окупувала територію Польщі, узгоджену в таємному протоколі до пакту Молотова-Ріббентропа.[49]

Польська армія вже була зв'язана боротьбою проти сильніших збройних сил Німеччини і відчайдушно намагалась відтермінувати захоплення Варшави. З боку Радянського Союзу брали участь 466 516 солдатів, 3 739 танки, 380 броньовиків та приблизно 1 200 винищувачів, 600 бомбардувальників та 200 інших літаків.[50] Польські війська на Сході переважно складались з частин Корпусу охорони кордонів (пол. Korpus Ochrony Pogranicza) з легким озброєнням. Після нетривалого спротиву, Польські війська відступили до Литви, де вони були інтерновані. Деякі частини, які знаходились на півдні, відступили до Румунії.

Спільний парад Вермахту та Червоної Армії в Бересті по завершенню вторгнення до Польщі. В центрі стоять Гейнц Гудеріан та Семен Кривошеїн.

21 вересня радянські та німецькі представники підписали формальний договір про координацію військових дій в Польщі, включно з «винищенням» саботажників.[51] Спільні паради пройшли у Львові та Бересті, а в Бересті відбулась зустріч між військовими командирами з обох сторін.[52] В серпні Сталін вирішив ліквідувати Польську державу, і на німецько-радянській зустрічі у вересні також було піднято питання про структуру «Польського регіону».[52] Радянська влада одразу ж почала кампанію совєтизації[53][54] на нових територіях. Радянська влада організувала фальшиві вибори,[55] результатом яких стала легітимізація анексії східної Польщі.[56] Радянська влада намагалась знищити польську історію та культуру,[57], скасувала злотий, не обмінявши на рублі,[58] колективізувала сільське господарство,[59] та націоналізувала приватну і перерозподілила державну власність.[60] Радянська влада ставилась до служби на передвоєнну Польщу як до «злочину проти революції»[61] та «контрреволюційної діяльності»,[62] і почала масові арешти польського населення.

Зміна таємних протоколів[ред.ред. код]

«Другий пакт Молотова-Ріббентропа» 28 вересня 1939 року. Підписана Сталіним та Ріббентропом карта Польщі з уточениним кордоном між Німеччиною та Радянським Союзом за результатами спільної агресії в 1939 році.
Радянські та німецькі солдати в Любліні.

Через одинадцять днів після Радянського вторгнення до східної Польщі, до секретного протоколу пакту Молотова-Ріббентропа було внесено зміни договором про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною[63], Німеччині було передано більшу частину польської території, а Литва (за вийнятком лівого берегу Шешупе) перейшла зі сфери впливу Німеччини (як це було передбачено попередньою угодою) до сфери впливу Радянського Союзу.[64] 28 вересня 1939 року Радянський Союз та Німеччина оприлюднили спільну декларацію, в якій було зазначено:

Після того, як Радянський Союз та Німецький Рейх, сьогоднішнім підписанням договору розв'язали створені крахом Польської держави проблеми, та створили ним міцний фундамент для тривалого миру в Східній Європі, вони висловлюють спільне переконання, що в інтересах всього людства покласти край війні між Німеччиною, з одного боку, та Англією та Францією з іншого. Обидва уряди, таким чином, скерують свої спільні зусилля, разом з іншими дружніми силами, у випадку необхідності, на досягнення цієї мети так швидко, як можливо.

Однак, якщо зусилля обох урядів не принесуть бажаних результатів, це демонструватиме, що Англія та Франція відповідальні за продовження війни, і у випадку продовження війни, урядам Німеччини та Радянського Союзу слід провести спільні консультації стосовно необхідних заходів.[65][66]

3 жовтня 1939 року Вернер фон дер Шуленбург повідомив Йоахиму фон Ріббентропу що Радянська сторона бажає поступитись Вільнюсом та передмісттям на користь Литви. 8 жовтня 1939 року, в листуванні між В'ячеславом Молотовим та послом Німеччини був узгоджений новий договір між Німеччиною та Радянським Союзом.[67]

Три Балтійські держави, Естонія, Латвія та Литва, були вимушені підписати так званий Пакт про оборону та взаємну допомогу, яким дозволялось розміщення радянських збройних частин на їхніх територіях.[64]

Війна проти Фінляндії та масові страти в Катині[ред.ред. код]

Після того, як Балтійські держави були вимушені погодитись на угоди[68], Сталін зосередив увагу на Фінляндії, будучи впевнений, що капітуляції Фінляндії можна досягти незначним зусиллям.[69] Радянська сторона вимагала території на Карельському перешийку, острови в Фінській затоці та військову базу поблизу Фінської столиці Гельсінкі,[70][71] Фінська сторона відкинула ці вимоги.[72] Радянський Союз сфальшував Майнільский інцидент та використав його як причину для виходу з договору про ненапад.[73] Червона Армія розпочала напад в листопаді 1939 року.[74] Водночас, було створено маріонетковий уряд в Фінській Демократичній Республіці.[75] Командувач Ленінградського військового округу Андрій Жданов наказав виконувати «сюіту на фінські теми» Дмитра Шостаковича на урочистому параді в Гельсінкі.[76] Після трьох місяців війни проти Фінляндії та численних втрат, Радянський Союз уклав тимчасовий мир. Фінляндія втратила східні частини Карелії (10% своєї території),[74] що означало втрату близько 422 000 карельцями своїх домівок (12% населення Фінляндії).[77] Офіційна кількість втрат Радянського Союзу в цій війні перевищила 200 000,[78] а Микита Хрущов згодом заявив, що кількість жертв могла перевищувати мільйон.[79]

Приблизно в цей час, після декількох конференцій Гестапо-НКВС, радянське НКВС здійснювали тривалі допити близько 300 000 польських військовополонених[80][81][81][82][83] які, насправді, були відбором тих, кого згодом було вбито.[84] 5 березня 1940 року розпочались масові страти, які згодом назовуть Катинською бійнею.[84][85][86] Було видано накази стратити 25 000 польських військовополонених, затаврованих як «націоналістів та контрреволюціонерів», які утримувались в таборах на територіях окупованої західної України та Білорусі.[87]

Радянська окупація Балтійських держав та Бессарабії[ред.ред. код]

В середині червня 1940 року, коли увага міжнародної спільноти була прикута на Німецькому вторгненні до Франції, частини НКВС атакували прикордонні пости в Литві, Естонії та Латвії.[64][88] Державні адміністрації були ліквідовані та замінені радянськими кадрами,[64] під час чого було депортовано або вбито 34 250 латишів, 75 000 литовців та майже 60 000 естонців.[89] Були проведені вибори, на яких в багатьох номінаціях були лише про-радянські кандидати, а сформовані в наслідок виборів ради одразу ж стали вимагати приєднання до Радянського Союзу, ці вимоги були задоволені Радянським Союзом.[64] Радянський Союз анексував всю Литву, разом з регіонами навколо Шешупе, яку планувалось віддати Німеччині.

Нарешті, 26 червня, через чотири дні після укладання перемир'я між Францією та Німеччиною, Радянський Союз поставив Румунії ультиматум, вимагаючи Бессарабію та, що було несподіваним, Північну Буковину.[90] Через два дні Румунія поступилась вимогам Радянської сторони і названі регіони були окуповані. Район Герца не вимагався Радянським Союзом, він був захоплений силою пізніше, коли Румунія погодилась на початкові вимоги.[90]

Початок Голокосту, Операція Таненберг та інші злочини нацистів[ред.ред. код]

В кінці жовтня 1939 року була запроваджена смертна кара за непокору німецькій окупаційній владі.[91] Німеччина розпочала кампанію «германізації», яка переслідувала на меті політичну, культурну, соціальну та економічну асиміляцію окупованих територій в Третій Рейх.[92][93][94] від 50 000 до 200 000 польських дітей було викрадено аби бути германізованими.[95][96]

При підготовці до страти польським полоненим зав'язують очі; Пальміри, 1940 рік.

Знищення польських еліт та інтелігенції входило до плану «Ост». нім. Intelligenzaktion (укр. операція інтелігенція), план винищення польської інтелігенції, «провідної верстви» поляків, почав втілюватись невдовзі після вторгнення Німеччини до Польщі, і тривав з кінця 1939 до весни 1940 року. Внаслідок операції в 10 регіональних катуваннях було вбито близько 60 000 шляхти, вчителів, соціальних працівників, священників, суддів та політичних активістів.[97][98] Дію операції було продовжено в травні 1940, коли почалось втілення операції нім. AB-Aktion.[95] Понад 16 000 представників інтелігенції було вбито лише під час операції Танненберг.[99]

Німеччина також планувала приєднати території до Третього Рейху.[93] Для цього відбулось примусове переселення 2 мільйонів поляків. Родини були примушені переїжджати суворої зими 1939–1940 років, залишаючи майже все своє майно без компенсації.[93] Лише під час операції Танненберг близько 750 000 польських селян були примушені переїхати, а їхня власність була віддана німцям.[100] Ще близько 330 000 було вбито.[101] Німеччина планувала згодом переселити етнічних поляків до Сибіру.[102][103]

Хоча Німеччина використовувала примусову працю в більшості окупованих країн, поляки та інші мешканці Східної Європи розглядались більш пристосовані до праці через расову вищість в порівнянні з іншими націями.[95] Від 1 до 2.5 мільйонів поляків[95][104] були відправлені до Третього Рейху на примусову працю.[105][106] Всі чоловіки поляки мали виконувати примусову працю.[95]

В той час як етнічні поляки піддавались вибірковому переслідуванню, етнічні євреї переслідувались всі разом.[104] Взимку 1939–1940 років, близько 100 000 євреїв були депортовані до Польщі.[107] Спочатку їх було розміщено у великих міських гетто,[108] наприклад, близько 380 000 знаходилось у Варшавському Гетто, через тяжкі умови життя в гетто помирала велика кількість утримуваних, лише у Варшавському Гетто загинуло 43 000 людей.[104][109][110] Поляки та євреї знаходились майже в кожному з розгалуженої мережі концтаборів в Польщі та Третьому Рейсі. В Аушвіці, який почав працювати 14 червня 1940 року, померло 1.1 мільйони людей.[111][112]

Румунія та Радянські республіки[ред.ред. код]

Влітку 1940 року, страх перед Радянським Союзом, поєднаний з підтримкою територіальних вимог сусідів Румунії та помилками Румунської влади призвели до територіальних втрат Румунії. Починаючи з 28 червня і по 4 липня, Радянський Союз окупував та анексував Бессарабію, Північну Буковину та край Герца.[113]

30 серпня 1940 року, Ріббентроп та італійський міністр зовнішніх справ Ґалєацо Чіано видали другий Віденський арбітраж, яким Семигород переходив до Угорщини. 7 вересня 1940 року, Румунія передала Добруджу Болгарії (згідно з підтриманим країнами Осі Крайовським мирним договором).[114] Через декілька місяців Румунія набула ознак країни, окупованої Третім Рейхом.[114]

Окуповані Радянським Союзом території були перетворені на радянські республіки. Протягом наступних двох років після анексії, Радянська влада арештувала близько 100 000[115] та депортувала від 350 000 до 1 500 000 переважно цивільних поляків, з яких від 250 000 до 1 000 000 загинули.[116][117] Переселенців відправляли до ГУЛАГу та примусових поселень в СРСР.[54] Згідно з обчисленнями Нормана Девіса,[118] майже половина з них загинула до липня 1940.[119] В Бессарабії, близько 1 000 000 румунів загинули через голод або депортацію.

Подальші зміни протоколу[ред.ред. код]

Німецькі та Радянські солдати в Бересті.

10 січня 1941 року Німеччина та Радянський Союз підписали Договір про кордони та торгівлю між СРСР та Німеччиною яким розв'язували декілька поточних проблем.[120] Секретні протоколи вносили зміни до «Секретних додаткових протоколів» до договору про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною, згідно з новими домовленостями, Литовська смуга передавалась Радянському Союзу в обмін на 7.5 мільйонів доларів (31.5 мільйонів Рейхсмарок).[120] Договір формально встановлював кордон між Німеччиною та Радянським Союзом між річкою Ігорка та Балтійським морем.[121] Ним також розширювались торгівельні правила договору 1940 року до 1 серпня 1942 року, та збільшувались поставки в порівнянні з роком укладання договору,[121] впорядковував торгівельні права в Прибалтійських країнах та Бессарабії, обчислював втрачені майнові вигоди Німеччини в окупованих Радянським Союзом Балтійських країнах та розв'язував інші проблеми.[120] Ним також регулювалась міграція протягом двох з половиною місяців до Німеччини етнічних німців, які проживали на окупованих Радянським Союзом територіях та міграція до Радянського Союзу балтійських та «біло-російських» «націоналістів» з окупованих Німеччиною територій.[121]

Оцінки пакту та таємних протоколів[ред.ред. код]

Райхсканцлер Німеччини А. Гітлер, знаючи, що за кілька годин угода про ненапад буде підписана, увечері 23 серпня 1939 року на нараді з керівництвом збройних сил заявив[122]:

« Зараз Польща опинилася у становищі, у якому я її хотів бачити... Започатковане знищення гегемонії Англії. Зараз, коли я здійснив необхідні дипломатичні приготування, шлях солдатам відкритий.  »

Вільям Шірер, що на той час працював у Берліні, вважав, що[123]

« уклавши угоду з Гітлером, Сталін дав сигнал до початку війни, якій напевно належало перерости у конфлікт світового масштабу. Це він, поза сумнівом, знав. Як виявилося, це було найбільшою помилкою за його життя.  »

Під час переговорів із німецькою торгівельною делегацією наприкінці 1939 року Й. Сталін нагадав німецьким представникам, що Радянський Союз

«надав Німеччині виключно велику послугу (і) надбав собі ворогів за надання цієї допомоги [124]

Оригінальний текст (рос.)

«оказал Германии исключительно большую услугу (и) приобрел себе врагов за оказание этой помощи.»

Радянсько-Німецькі відносини протягом дії пакту[ред.ред. код]

Ранні політичні проблеми[ред.ред. код]

Починаючи з вересня 1939 року, радянський Комінтерн припинив всю анти-нацистську та анти-фашистську пропаганду, пояснивши, що війна в Європі це лише війна капіталістичних країн для досягнення імперських цілей.[125] Коли анти-німецькі демонстрації стали відбуватись в Празі (тоді в Чехословаччині), Комінтерн наказав комуністичній партії Чехословаччини застосувати всю її владу аби паралізувати «шовіністичні елементи.»[125] Згодом Москва примусила французьку комуністичну партію та комуністичну партію Великобританії зайняти анти-воєнну позицію. 7 вересня Сталін викликав Георгія Дімітрова, який виклав нове ставлення Комінтерну до війни. Нова лінія — згідно з якою війна була несправедливою та імперіалістичною — була затверджена секретаріатом Комуністичного інтернаціоналу 9 вересня. Відтепер, різні комуністичні партії мали виступати проти війни та голосувати проти виділення грошей на війну.[126] Декілька французьких комуністів (включаючи Моріса Тореза, котрий втік до Москви) дезертували з французької армії через «революційно поразкове» ставлення західних комуністичних лідерів.

Незважаючи на попередження Комінтерну, стосунки зазнали напруження, коли Радянський Союз заявив у вересні, що має вступити до Польщі, аби «захистити» етнічних українських та білоруських співвітчизників від Німеччини, хоча Молотов пізніше зізнався представникам Німеччини, що Радянський Союз не зміг знайти іншого пояснення для інтервенції в Польщу.[127]

Хоча активна співпраця Радянського Союзу з нацистською Німеччиною шокувала Західну Європу та комуністів, які чинили спротив Німеччині, 1 жовтня 1939 року Вінстон Черчіль заявив, що радянська армія діяла на захист Росії від «нацистської загрози».[128]

Розширення торгівлі сировиною та зброєю[ред.ред. код]

Німеччина та Радянський Союз уклали договір про торгівлю 11 лютого 1940 року, яким передбачався вчетверо більший обсяг товарообігу в порівнянні з попереднім договором укладеним в серпні 1939 року.[129] Торговельна угода допомогла Німеччині витримати блокаду з боку Британії.[129] В перший рік Німеччина отримала один мільйон тонн пшона, півмільйона тонн борошна, 900 000 тонн нафти, 100 000 тонн бавовни, 500 000 тонни фосфатів та інші важливі матеріали в значних обсягах та транзит мільйону тон сої з Маньчжурії.[Джерело?] Ці та інші товари перевозились через територію Радянського Союзу та окуповану Польщу.[129] Радянський Союз мав отримати крейсер, схеми «Бісмарку», крупнокаліберні корабельні гармати, інше військово-морське обладнання та тридцять нових німецьких літаків, зокрема винищувачі Me-109 та Me-110 і бомбардувальник Ju-88.[129] Також Радянський Союз мав отримати електричне та нафтопереробне обладнання, локомотиви, турбіни, генератори, дизельні двигуни, човни, машинне обладнання та екземпляри Німецьких гармат, танків, вибухівки, хімічну зброю тощо.[129]

Радянський Союз також допоміг Німеччині уникнути морської блокади давши можливість користуватись базою для підводних човнів Базис Норд поблизу Мурманська.[125] Вона також служила базою для дозаправки та технічної підтримки та відправною точкою для рейдів та атак на морські шляхи.[125] На додачу, Радянський Союз дозволив Німеччині користуватись Північним морським шляхом як для вантажних так і для військових човнів (хоча ним скористався лише допоміжний крейсер Комет) що примусило Британію захищати морські шляхи і в Атлантичному, і в Тихому океані.[130]

Оприлюднення[ред.ред. код]

Розширення радянського табору, зміна кордонів в центральній, східній Європі та створення Східного блоку після Другої світової війни.

Перші відомості про існування таємного протоколу[ред.ред. код]

Пакт був опублікований негайно після підписання, але інформація про додатковий протокол трималась суворій таємниці. Та все ж вона потрапила до дипломатичних кіл майже одразу. Зранку 24 серпня німецький дипломат Ганс фон Херварт повідомив своєму американському колезі Чарльзу Болену повний зміст секретного протоколу[131]. Умови радянсько-німецьких угод містить і так звана «Промова Сталіна до Політбюро 19 серпня 1939 року», текст якої був опублікований французьким інформаційним агентством «Гавас» у листопаді того ж року. Деякі дослідники вважають промову достовірною[132], інші заперечують її справжність[133]. Проте аж до закінчення Другої світової війни ці відомості залишалися на рівні чуток, хоча й отримали підтвердження подальшим розвитком подій.

На Заході[ред.ред. код]

Німецький оригінал тексту додаткового протоколу був знищений під час бомбардування Берліна в березні 1944 року, але його копія на мікроплівці збереглася в документальному архіві МЗС Німеччини. Карл фон Льош, службовець МЗС, передав цю копію британському підполковнику Р. С. Томсону в травні 1945 року. Публічно мова про секретні протоколи вперше була піднята на Нюрнберзькому процесі: обвинувачені побудували на цьому факті лінію захисту. Про цей договір говорив Ріббентроп, а захисник Гесса Зайдль добув копію з фотокопії і спробував оголосити її, але йому було відмовлено під приводом, що він відмовився повідомити суду джерело отримання документа. Пізніше в спогадах, він згадав, що отримав документи від американської розвідки. Через кілька місяців він опублікував документ в американській провінційній газеті «Сан-Луї пост діспатч», але ця публікація залишилася непоміченою. Широку популярність документ набув в 1948 році, коли був опублікований у збірнику Держдепартаменту США «нацистсько-радянські відносини. 1939–1941 рр.»[134][135] Крім того, збірка містила німецьке та німецько-радянське дипломатичне листування, яке містило прямі посилання на секретні домовленості[136]. Цей факт став для ряду дослідників[137] за основу для порівняння політики СРСР з політикою нацистського Третього рейху і звинувачення Радянського Союзу в співучасті в розв'язанні Другої світової війни. У зв'язку з цим, питання радянсько-німецьких секретних протоколів (до Договору про ненапад і Договору про дружбу і кордони) отримало важливе політичне значення.

В Радянському Союзі[ред.ред. код]

В СРСР існування секретного протоколу категорично заперечувалося. За словами Валерія Болдіна, вони зберігалися в особистому сейфі Сталіна, потім — в архіві ЦК КПРС[138].

У 1948 році, у відповідь на публікацію збірника Держдепартаменту США «Nazi-Soviet relations», Совінформбюро публікує книгу «Фальсифікатори історії» в якій висуваються контрзвинувачення країн Заходу і, у свою чергу, містяться твердження про фінансування Німеччини англійськими і американськими фінансовими колами в 1930-ті роки[139]. На відміну від видання Держдепартаменту США, яке було збірником архівних документів, радянське видання являло собою авторський текст, в ньому не було наведено жодного документа повністю, лише декілька — в незначних фрагментах[140]. Книжка також стверджувала, що Мюнхенська угода була «секретним договором» між Німеччиною та «Заходом» та «дуже важливою фазою їхньої політики травлі гітлерівських агресорів на Радянський Союз.»[141][142] Існування секретного протоколу заперечувалося Молотовим до самої смерті, про що він неодноразово говорив у розмовах із письменником Чуєвим[143].

Питання про пакт і особливо протоколи було піднято в СРСР під час перебудови, перш за все, через тиск з боку Польщі. Для вивчення питання була створена особлива комісія на чолі з секретарем ЦК КПРС Олександром Яковлєвим. 24 грудня 1989 З'їзд народних депутатів СРСР, заслухавши повідомлені Яковлєвим висновки комісії, прийняв резолюцію, в якій засудив протокол (відзначивши відсутність оригіналів, але визнавши його автентичність, ґрунтуючись на графологічній, фототехнічний та лексичній експертизі копій, і відповідності їм подальших подій)[5]. Тоді ж, вперше в СРСР, був опублікований текст секретних протоколів (з німецької мікроплівки — «Питання Історії», № 6, 1989).[144]

За словами історика Льва Безименського, оригінал протоколу зберігався у Президентському архіві (нині Архів Президента РФ, Особлива папка, пакет № 34)[145], але був прихований Михайлом Горбачовим (котрий знав про його існування ще з 1987 року), причому Горбачов, за словами його керуючого справами В. Болдіна, натякав Болдіну на бажаність знищення цього документу[138]. Після розсекречення архіву документ було «знайдено» 30 жовтня 1992 заступником начальника Головного політичного управління генерал-полковником Д. А. Волкогоновим і опубліковано в газетах[144]. Наукова публікація відбулась в журналі «Новая и новейшая история», № 1 за 1993 рік.

Пам'ять[ред.ред. код]

Європейський Парламент запропонував проголосити 23 серпня, на згадку про Пакт Молотова-Ріббентропа, Європейським днем пам'яті жертв всіх тоталітарних та авторитарних режимів.[146]

3 липня 2009 року Комітет з демократії Парламентської асамблеї ОБСЄ прийняв резолюцію «Возз'єднання розділеної Європи», якою пропонувалося встановити 23 серпня Днем пам'яті жертв сталінізму та нацизму.[147] Парламентська Асамблея ОБСЄ 3 липня прийняла Резолюцію «Заохочення прав людини та громадянських свобод у регіоні ОБСЄ в XXI столітті», у якій виразилася 23 серпня названо Загальноєвропейським Днем пам'яті жертв сталінізму та нацизму в ім'я збереження пам'яті жертв масових страт і депортацій. У відповідь на резолюцію, Російські законодавці пригрозили ОБСЄ «суворими наслідками».[148][149]

Примітки[ред.ред. код]

  1. facsimile at 100(0) Schlüsseldokumente (www.1000dokumente.de), accessed 17 September 2009
  2. Blank Pages by G.C.Malcher ISBN 1-897984-00-6 Page 7
  3. Телеграма військово-повітряного аташе СРСР у Великій Британії І. І. Чернего до Генерального штабу РСЧА.— В кн.: Год кризиса. 1938–1939: Документы и материалы. В 2 т. Т. 2. 2 июня 1939 г. — 4 сентября 1939 г./М.во иностр. дел СССР; Редкол.: Бондаренко А. П. и др.— М.: Политиздат, 1990.— С. 188.
  4. Пакт Молотова-Риббентропа
  5. а б Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. 1989. № 29. Ст. 579.
  6. Документы внешней политики СССР. Т. XVIII.— М.: Изд-во политич. лит-ры, 1973.— С. 248.
  7. Ширер У. Взлет и падение третьего рейха. В 2-х томах. Том 1.— Пер. с англ./С предисловием и под ред. О. А. Ржешевского.— М.: Воениздат, 1991.— С. 564.
  8. Ericson 1999, p. 56
  9. Nekrich, Ulam & Freeze 1997, p. 115
  10. Fest 2002, p. 589–90
  11. Bertriko, Jean-Jacques Subrenat, A. and David Cousins, Estonia: Identity and Independence, Rodopi, 2004, ISBN 9042008903 page 131
  12. Watson 2000, p. 713
  13. Shirer 1990, p. 536
  14. Shirer 1990, p. 537
  15. Anna M. Cienciala (2004). The Coming of the War and Eastern Europe in World War II (lecture notes, University of Kansas). Retrieved 15 March 2006.
  16. Год кризиса. 1938–1939: Документы и материалы. В 2 т. Т. 2. 2 июня 1939 г.— 4 сентября 1939 г./М-во иностр. дел СССР; Редкол.: Бондаренко А. П. и др.— М.: Политиздат, 1990.— 431 с. ISBN 5—250—01097—0(Т.2)— С. 295.
  17. Shirer 1990, p. 525
  18. Murphy, David E., What Stalin Knew: The Enigma of Barbarossa, Yale University Press, 2006, ISBN 030011981X, page 23
  19. Год кризиса. 1938–1939: Документы и материалы. В 2 т. Т. 2. 2 июня 1939 г.— 4 сентября 1939 г./М-во иностр. дел СССР; Редкол.: Бондаренко А. П. и др.— М.: Политиздат, 1990.— 431 с. ISBN 5—250—01097—0(Т.2)— С. 276.
  20. Год кризиса. 1938–1939: Документы и материалы. В 2 т. Т. 2. 2 июня 1939 г.— 4 сентября 1939 г./М-во иностр. дел СССР; Редкол.: Бондаренко А. П. и др.— М.: Политиздат, 1990.— 431 с. ISBN 5—250—01097—0(Т.2)— С. 302–303.
  21. Shirer 1990, p. 528
  22. Watson 2000, p. 715
  23. Watt, p. 367
  24. а б в г Text of the Nazi-Soviet Non-Aggression Pact, executed 23 August 1939
  25. Christie, Kenneth, Historical Injustice and Democratic Transition in Eastern Asia and Northern Europe: Ghosts at the Table of Democracy, RoutledgeCurzon, 2002, ISBN 0700715991
  26. Shirer 1990, p. 539
  27. Shirer 1990, p. 540
  28. Ruud van Dijk (ed.) Encyclopedia of the Cold War, Routledge, Taylor & Francis Group, London 2008, p. 597, ISBN 978-0-415-97515-5
  29. Bernd Wegner, ed. From Peace to War: Germany, Soviet Russia and the World, 1939–1941. Providence and Oxford: Berghahn Books, 1997. p. ISBN 978-1-57181-882-9
  30. Sławomir Dębski, Między Berlinem a Moskwą. Stosunki niemiecko-sowieckie 1939–1941, Warszawa 2007 , Polski Instytut Spraw Międzynarodowych. ISBN 978-83-89607-08-9
  31. Dunn, Dennis J., Caught Between Roosevelt & Stalin: America's Ambassadors to Moscow, University Press of Kentucky, 1998 ISBN 0813120233, pages 124-5
  32. Fulton John Sheen, Communism and the Conscience of the West, Bobbs-Merrill Co, 1948, page 115
  33. а б Shirer 1990, p. 541–2
  34. а б в Nekrich, Ulam & Freeze 1997, p. 123
  35. Frank McDonough. Neville Chamberlain, Appeasement and the British Road to War, pg. 86
  36. А. Гітлер: «Зараз Польща опинилась у становищі, у якому я хотів її бачити…»— В кн.: Ширер У. Взлет и падение третьего рейха. В 2-х томах. Том 1.— Пер. с англ./С предисловием и под ред. О. А. Ржешевского.— М.: Воениздат, 1991.— С. 564.
  37. Roberts 2006, p. 82
  38. Szymon Datner Crimes committed by the Wehrmacht during the September campaign and the period of military government Poznan, 1962 Page 11
  39. J.L.Garvin «German Atrocities in Poland, Free Europe, Page 15
  40. Genocide 1939–1945 by S.Datner, J.Gumkowski and K.Leszczynski, Wydawnictwo Zachodnie 1962 Page 127-34
  41. http://www.um-swiecie.pl/index_en.php?cid=142&unroll=142
  42. Martin Gilbert The Holocaust Fontana, 1990 ISBN 0-00-637194-9 Page 85-88
  43. Davies, N. (1986) God's Playground Volume II Oxford University Press ISBN 0-19-821944-X Page 437
  44. Cyprian & Sawicki 1961, p. 65
  45. http://felsztyn.tripod.com/germaninvasion/id4.html
  46. Genocide 1939–1945 by S.Datner, J.Gumkowski and K.Leszczynski, Wydawnictwo Zachodnie 1962 Page 18
  47. АВП СССР, ф. 06, оп. 1, п. 8, д. 74, л. 20. л. 26.» В пункті 4 цього документу зазначено: «Хілґер просив передати запит Голови штабу Німецьких військово-повітряних сил. (німці хотіли, аби Мінська радіостанція, у вільний час, передавала сигнал, необхідний для авіаційних експериментів. Цей сигнал мав містити позивні „Richard Wilhelm 1.0“, та, надодачу до цього, передавати слово „Minsk“ так часто, як можливо. Резолюція Молотова на цьому документі дозволила лише передавати слово „Minsk“).»
  48. Service 2003, p. 256
  49. Roberts 2006, p. 43
  50. Zaloga, Steven J., Poland 1939, Osprey Publishing, Botley, UK, 2002, p.80.
  51. Nerkich, Ulam & Freeze 1997, p. 130
  52. а б Nerkich, Ulam & Freeze 1997, p. 131
  53. (пол.) various authors (1998). У Adam Sudoł. Sowietyzacja Kresów Wschodnich II Rzeczypospolitej po 17 września 1939. Bydgoszcz: Wyższa Szkoła Pedagogiczna. с. 441. ISBN 83-7096-281-5. 
  54. а б (англ.) various authors (2001). «Stalinist Forced Relocation Policies». У Myron Weiner, Sharon Stanton Russell. Demography and National Security. Berghahn Books. с. 308–315. ISBN 1-57181-339-X. 
  55. (пол.) Bartłomiej Kozłowski (2005). «„Wybory” do Zgromadzeń Ludowych Zachodniej Ukrainy i Zachodniej Białorusi». Polska.pl. NASK. Архів оригіналу за 2013-06-24. Процитовано 2006-03-13. 
  56. (англ.) Jan Tomasz Gross (2003). Revolution from Abroad. Princeton: Princeton University Press. с. 396. ISBN 0-691-09603-1.  [1]
  57. Trela-Mazur, Elżbieta (1997). У Włodzimierz Bonusiak, et al. (eds.). Sowietyzacja oświaty w Małopolsce Wschodniej pod radziecką okupacją 1939–1941 (Sovietization of Education in Eastern Lesser Poland During the Soviet Occupation 1939–1941) (Polish). Kielce: Wyższa Szkoła Pedagogiczna im. Jana Kochanowskiego. ISBN 978-837133100-8. 
  58. (пол.)Karolina Lanckorońska (2001). «I – Lwów». Wspomnienia wojenne; 22 IX 1939–5 IV 1945. Kraków: ZNAK. с. 364. ISBN 83-240-0077-1. 
  59. (пол.) Encyklopedia PWN, «OKUPACJA SOWIECKA W POLSCE 1939-41», last accessed on 1 March 2006, online, Polish language
  60. Piotrowski 2007, p. 11
  61. (англ.) Gustaw Herling-Grudziński (1996). A World Apart: Imprisonment in a Soviet Labor Camp During World War II. Penguin Books. с. 284. ISBN 0-14-025184-7. 
  62. (пол.) Władysław Anders (1995). Bez ostatniego rozdziału. Lublin: Test. с. 540. ISBN 83-7038-168-5. 
  63. German-Soviet Boundary and Friendship Treaty
  64. а б в г д Wettig, Gerhard, Stalin and the Cold War in Europe, Rowman & Littlefield, Landham, Md, 2008, ISBN 0742555429, page 20-21
  65. Declaration of the Government of the German Reich and the Government of the U.S.S.R. of September 28, 1939
  66. 62. Секретный дополнительный протокол; заявление Советского и Германского правительств: Фельштинский Ю. Оглашению подлежит: СССР — Германия. 1939–1941: документы и материалы
  67. Domas Krivickas, The Molotov-Ribbentrop Pact of 1939: legal and political consequences. LITUANUS, Volume 34, No. 2 — Summer 1989. ISSN 0024-5089
  68. Engle & Paananen 1985, p. 6
  69. Turtola, Martti (1999). «Kansainvälinen kehitys Euroopassa ja Suomessa 1930-luvulla». У Leskinen, Jari; Juutilainen, Antti. Talvisodan pikkujättiläinen. с. 35–37. 
  70. Turtola, Martti (1999). «Kansainvälinen kehitys Euroopassa ja Suomessa 1930-luvulla». У Leskinen, Jari; Juutilainen, Antti. Talvisodan pikkujättiläinen. с. 32–33. 
  71. Trotter 2002, pp. 12-13
  72. Edwards 2006, p. 55
  73. Turtola, Martti (1999). «Kansainvälinen kehitys Euroopassa ja Suomessa 1930-luvulla». У Leskinen, Jari; Juutilainen, Antti. Talvisodan pikkujättiläinen. с. 44–45. 
  74. а б Kennedy-Pipe, Caroline, Stalin's Cold War, New York : Manchester University Press, 1995, ISBN 0719042011
  75. Chubaryan; Shukman 2002, p. xxi
  76. Edwards 2006, p. 98
  77. Engle & Paananen 1985, pp. 142–143
  78. Roberts 2006, p. 52
  79. Mosier, John, The Blitzkrieg Myth: How Hitler and the Allies Misread the Strategic Realities of World War II, HarperCollins, 2004, ISBN 0060009772, page 88
  80. (пол.) obozy jenieckie żołnierzy polskich (Prison camps for Polish soldiers) Encyklopedia PWN. Last accessed on 28 November 2006.
  81. а б (пол.) Edukacja Humanistyczna w wojsku. 1/2005. Dom wydawniczy Wojska Polskiego. ISNN 1734-6584. (Official publication of the Polish Army)
  82. (рос.) Молотов на V сессии Верховного Совета 31 октября цифра «примерно 250 тыс.» (Please provide translation of the reference title and publication data and means)
  83. (рос.) Отчёт Украинского и Белорусского фронтов Красной Армии Мельтюхов, с. 367. [2] (Please provide translation of the reference title and publication data and means)
  84. а б Fischer, Benjamin B., «The Katyn Controversy: Stalin's Killing Field», Studies in Intelligence, Winter 1999–2000.
  85. Sanford, Google Books, p. 20-24.
  86. «Stalin's Killing Field» (PDF). Процитовано 2008-07-19. 
  87. Excerpt from the minutes No. 13 of the Politburo of the Central Committee meeting, shooting order of March 5, 1940 online, last accessed on 19 December 2005, original in Russian with English translation
  88. Senn, Alfred Erich, Lithuania 1940 : revolution from above, Amsterdam, New York, Rodopi, 2007 ISBN 9789042022256
  89. Simon Sebag Montefiore. Stalin: The Court of the Red Tsar. с. 334. 
  90. а б Roberts 2006, p. 55
  91. Iwo Pogonowski, Jews in Poland Hippocrene, 1998 ISBN 0-7818-0604-6 Page 101
  92. O.Halecki A History of Poland Routledge & Kegan, 1983 ISBN 0-7102-0050-1 Page 312
  93. а б в Garlinski 1987, p. 28
  94. http://www.remember.org/forgotten/
  95. а б в г д http://www.ushmm.org/wlc/article.php?lang=en&ModuleId=10005473
  96. Cyprian & Sawicki 1961, p. 83–91
  97. Maria Wardzyńska «Był rok 1939 Operacja niemieckiej policji bezpieczeństwa w Polsce. Intelligenzaktion» IPN Instytut Pamięci Narodowej, 2009 ISBN 978-83-7629-063-8
  98. Meier, Anna «Die Intelligenzaktion: Die Vernichtung Der Polnischen Oberschicht Im Gau Danzig-Westpreusen» VDM Verlag Dr. Müller, ISBN 3639047214 ISBN 978-3639047219
  99. Garlinski 1987, p. 27
  100. Davies, N. (1986) God's Playground Volume II Oxford University Press ISBN 0-19-821944-X Page 446
  101. Adam Zamoyski The Polish Way John Murray, 1989 ISBN 0-7195-4674-5 Page 358
  102. Cyprian & Sawicki 1961, p. 73
  103. Genocide 1939–1945 by S.Datner, J.Gumkowski and K.Leszczynski, Wydawnictwo Zachodnie 1962 Page 8
  104. а б в http://www.msz.gov.pl/Nazi,German,Camps, on,Polish,Soil,,During,World,War,II,6465.html
  105. Piotrowski 2007, p. 22
  106. Cyprian & Sawicki 1961, p. 139
  107. Garlinski 1987, p. 29
  108. O.Halecki A History of Poland Routledge & Kegan, 1983 ISBN 0-7102-0050-1 Page 313
  109. Berenbaum, Michael. The World Must Know, United States Holocaust Memorial Museum, 2006, p. 114.
  110. «Deportations to and from the Warsaw Ghetto», United States Holocaust Memorial Museum.
  111. Brian Harmon, John Drobnicki, Historical sources and the Auschwitz death toll estimates, The Nizkor Project
  112. Piper, Franciszek & Meyer, Fritjof. «Die Zahl der Opfer von Auschwitz. Neue Erkentnisse durch neue Archivfunde», Osteuropa, 52, Jg., 5/2002, pp. 631–641, (review article).
  113. Vladimir Beshanov, Czerwony Blitzkrieg. Inicjał. Warszawa 2008. pp. 250–262. ISBN 978-83-926205-2-5
  114. а б Wasserstein, Bernard, Barbarism and Civilization: A History of Europe in Our Time, Oxford University Press, 2007 ISBN 0198730748, page 305
  115. (пол.) Represje 1939-41 Aresztowani na Kresach Wschodnich (Repressions 1939-41. Arrested on the Eastern Borderlands.) Ośrodek Karta. Retrieved 15 November 2006.
  116. Rieber, pp. 14, 32-37.
  117. Справжня кількість депортованих протягом 1939–1941 років невідома, і за різними оцінками коливається від ((пол.) Encyklopedia PWN 'OKUPACJA SOWIECKA W POLSCE 1939-41', last retrieved on March 14, 2006, Polish language) до понад 2 мільйонів (mostly WWII estimates by the underground. The earlier number is based on records made by the NKVD and does not include roughly 180,000 prisoners of war, also in Soviet captivity. Most modern historians estimate the number of all people deported from areas taken by Soviet Union during this period at between 800,000 and 1,500,000; for example R. J. Rummel gives the number of 1,200,000 million; Tony Kushner and Katharine Knox give 1,500,000 in their Refugees in an Age of Genocide, p.219; in his Lethal Politics: Soviet Genocide and Mass Murder Since 1917, p.132. See also: Marek Wierzbicki, Tadeusz M. Płużański Wybiórcze traktowanie źródeł // Tygodnik Solidarność, (March 2001) (March 2, 2001). and (пол.) Albin Głowacki(September 2003).Piotr Chmielowiec "Formy, skala i konsekwencje sowieckich represji wobec Polaków w latach 1939–1941". Okupacja sowiecka ziem polskich 1939–1941, Rzeszów-Warsaw:Instytut Pamięci Narodowej. ISBN 83-89078-78-3.
  118. (англ.) Norman Davies (1982). God's Playground. A History of Poland, Vol. 2: 1795 to the Present. Oxford: Oxford University Press. с. 449–455. ISBN 0-19-925340-4. 
  119. Bernd Wegner, From Peace to War: Germany, Soviet Russia, and the World, 1939–1941, Bernd Wegner, 1997, ISBN 1-57181-882-0. Google Print, p.78
  120. а б в Ericson 1999, p. 150–3
  121. а б в Johari, J.C., Soviet Diplomacy 1925-41: 1925-27, Anmol Publications PVT. LTD., 2000, ISBN 8174884912 pages 134–137
  122. Ширер У. Взлет и падение третьего рейха. В 2-х томах. Том 2. Пер. с англ./Под ред. О. А. Ржешевского.— М.: Воениздат, 1991.— С. 564
  123. Ширер У. Взлет и падение третьего рейха. В 2-х томах. Том 1.— Пер. с англ./С предисловием и под ред. О. А. Ржешевского.— М.: Воениздат, 1991.— С. 577.
  124. Ширер У. Взлет и падение третьего рейха. В 2-х томах. Том 2. Пер. с англ./Под ред. О.А. Ржешевского.— М.: Воениздат, 1991.— С. 47.
  125. а б в г Cohen, Yohanon, Small Nations in Times of Crisis and Confrontation, SUNY Press, 1989, ISBN 0791400182, сторінка 110
  126. «From the Red Flag to the Union Jack»
  127. Nekrich, Ulam & Freeze 1997, p. 128–129
  128. Churchill, Winston (1986). The Second World War. Houghton Mifflin Books. ISBN 039541055X. 
  129. а б в г д Shirer 1990, p. 668–669
  130. Philbin III 1994, p. 130–142
  131. (англ.) Charles E. Bohlen, Witness to History: 1929–1969 Norton, 1973, ISBN 0-393-07476-5
  132. Вопросы истории, 2005, #8. В. Л. Дорошенко, И. В. Павлова, Р. Ч. Раак. Не миф: речь Сталина 19 августа 1939 года
  133. см. Случ, С. З. Речь Сталина, которой не было // Отечественная история. — 2004. — № 1 и С.Лозунько. Историческая фальшивка: «речь Сталина 19 августа 1939 года» — Еженедельник «2000», 18 августа 2006 года
  134. В. З. Роговин Мировая революция и мировая война: Глава XXXIV — Секретный протокол, М. 1998 415 с ISBN 5-85272-028-3
  135. (англ.) Nazi-Soviet Relations 1939–1941., Washington, 1948)
  136. Див. напр.: У. Ширер. Взлет и падение Третьего рейха. Падение Польши.
  137. Див. напр.: Guido Knopp. 100 Jahre — Der Countdown.
  138. а б Валерий Болдин Над пропастью во лжи. «Совершенно секретно». № 03, март 1999 г.
  139. Тема финансирования нацистской Германии американскими корпорациями была подробно освещена известным британским экономистом Энтони Саттоном в его книге Wall Street and the rise of Hitler. New Rochelle, New York: Arlington House, 1975
  140. Советское информационное бюро. Фальсификаторы истории М.: ОГИЗ, 1948. — 79 с.
  141. Taubert, Fritz, The Myth of Munich, Oldenbourg Wissenschaftsverlag, 2003, ISBN 3486566733, с. 318
  142. Henig, Ruth Beatrice, The Origins of the Second World War, 1933-41: 1933–1941, Routledge, 2005, ISBN 0415332621, с. 67-68
  143. Чуев Ф. Сто сорок бесед с Молотовым: Из дневника Ф. Чуева М.: ТЕРРА, 1991. — 623 с.
  144. а б И. В. Павлова. Поиски правды о кануне Второй мировой войны.
  145. Безыменский Л. А. Гитлер и Сталин перед схваткой. Предисловие автора — М.: Вече, 2000. — 512 с.
  146. European Parliament: European Parliament resolution on European conscience and totalitarianism, passed on 2 April 2009
  147. Латвія затвердила День пам'яті жертв сталінізму та нацизму (рос.)
  148. «Russia scolds OSCE for equating Hitler and Stalin». Reuters. July 4, 2009. Процитовано 20 August 2009. 
  149. «Resolution on Stalin riles Russia». BBC. 2009-07-03. Процитовано 20 August 2009. 

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]