Геологія Франції

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Геологія Франції

Більша частина території Франції підстилається континентальною корою, консолідованою в кінці палеозою. Винятками є Французькі Альпи і Піренеї.
Палеозойський фундамент епігерцинської платформи виступає на поверхню в Арморіканському і Центральному Французькому масивах, в Арденнах, Вогезах, на Чорній горі (Монтань-Нуар) на півдні Центрального масиву і в осьовій зоні Піренеїв.
Основну частину фундаменту складають товщі нижнього і середнього палеозою, майже не метаморфізовані, але надзвичайно інтенсивно дислоковані і прорвані численними інтрузіями гранітоїдів. Складені різними осадовими г.п. - глинистими сланцями, пісковиками, вапняками, а також вулканічними породами. Деформація цих відкладів почалася в середньому девоні і закінчилася до середини карбону - ранньої пермі. У середньому карбоні майже на всій території Франції, включаючи Альпи і Піренеї, виник гірський рельєф. Через крайній північний схід країни (департаменти Нор і Па-де-Кале) тягнеться передгірський прогин, який складає частину т. зв. "Вугільного каналу Європи"; він заповнений паралічною пром. вугленосною формацією сер. карбону (вестфал), дислокованою перед пізнім карбоном, і червонокольоровою уламковою формацією верх. карбону (стефан) - низів пермі (отен). Міжгірські прогини та ґрабени відомі в Центр. масиві, в Альпах і в основі Паризького бас. З верхів ниж. пермі починається осадовий чохол епігерцинської платформи. Він виконує дві великі западини – Паризький і Аквітанський басейни (синеклізи), що сполучаються “протокою Пуату", яка розділяє Арморіканський і Центр. масиви - виступи фундаменту. Паризький бас. має простішу будовою, а півд. частина Аквітанського бас. ускладнена соляною тектонікою, пов'язаною з розвитком соленосної товщі у верх. тріасі. Юрські крейдові, нижньопалеогенові утворення – мілководні мор. відклади (пісковики, глини, вапняки). З олігоцену починається загальна регресія, і мор. осади в Паризькому бас. змінюються континентальними; в Аквітанському бас. мор. режим зберігається до міоцену включно. Альпи в тріасі ще являли частину епігерцинської платформи, а на поч. юри тут відбувалося рифтоутворення, виник басейн з океаніч. корою – частина Тетісу; релікти його кори представлені офіолітами Пеннінської зони – внутрішньої зони Альп. На офіолітах залягає товща “блискучих сланців" ниж. крейди і фліша верх. крейди - палеогену. Зовнішні зони Альп належали підводній околиці Європейського континенту. На герцинському фундаменті, який виступає у зовнішніх кристалічних масивах, залягають лагунні осади тріасу і мілководно-морські юри, крейди та ниж. палеогену. Деформації Альп тривали з кінця еоцену до пізнього міоцену. Вони були викликані зіткненням Адріатичного мікроконтиненту (Апулія) з континентом Євразії і призвели до утворення виключно складної покривно-насувної структури з системою шар’яжів. У олігоцені - міоцені між Альпами і Центр. масивом простяглася меридіональна система рифтових ґрабенів Сони і Рони, що відкривається в Середземне море; вона складає ланку більшої Зах.-Європейської рифтової системи, що включає також Рейнський ґрабен і тягнеться з Північного моря в Середземне. Піренеї сполучаються з Альпами через широтні складчасті структури Провансу і Ліонської затоки. Вони також виникли на герцинському фундаменті. Платформний розвиток тут продовжувався майже до кінця ранньої крейди (альб), після чого по обидва боки герцинської осі на потоншеній континентальній корі виникли відносно глибоководні прогини з накопиченням потужної товщі фліша верх. крейди - ниж. палеогену. У кінці еоцену ці товщі зазнали інтенсивної складчастості і насувоутронення. У пліоцені майже вся тер. Ф. стала сушею. У Центр. масиві спостерігалася вулканічна активність.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Гірничий енциклопедичний словник, т. 3. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. — 752 с. ISBN 966-7804-78-X


Геологія Це незавершена стаття з геології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.