Данте Аліг'єрі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Данте Аліґ'єрі)
Перейти до: навігація, пошук
Данте Аліг'єрі
 Портрет Данте Аліг'єрі атрибутований Джотто, в каплиці палацу Барджелло у Флоренції. Найстаріше зображення Данте, зафарбоване незадовго до його вигнання, і з тих пір сильно відновлене.
Портрет Данте Аліг'єрі атрибутований Джотто, в каплиці палацу Барджелло у Флоренції. Найстаріше зображення Данте, зафарбоване незадовго до його вигнання, і з тих пір сильно відновлене.
Дата народження 13 липня 1265(1265-07-13)
Місце народження Флоренція
Дата смерті 13 вересня 1321(1321-09-13) (56 років)
Місце смерті Равенна
Рід діяльності поет, політик, мовний теоретик
Magnum opus: «Божественна Комедія»

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Да́нте Аліг'є́рі (італ. Dante Alighieri; нар. 13 липня 1265, Флоренція — пом. 13/14 вересня 1321, Равенна) — видатний італійський поет доби Відродження, письменник і політик, якого називають «батьком італійської літератури». Першим став писати літературні твори народною (тобто італійською) мовою, а не латиною. Його головний художній твір, поему «Божественна Комедія» (італ. la Divina Commedia), вважають шедевром світової літератури.

Життя[ред.ред. код]

Народився у Флоренції у шляхетній родині. Точна дата народження Данте невідома: за різними джерелами він народився в 1265 році між 14 травня і 13 липня.

Про освіту Данте теж мало відомостей, та, очевидно, він отримав добре виховання, бо вражав сучасників незвичайною освіченістю. Є припущення, що його навчали вдома. Також відомо, що він навчався у Болонському університеті, але не закінчив його. Данте вивчав тосканську поезію, в той час, коли в Тоскані стала відома Сицилійська Поетична Школа (італ. Scuola poetica siciliana). Данте також цікавився поезією окситанських трубадурів та класичною поезією античності, особливо захоплювався творчістю Вергілія.

Сім'я його була відомою у Флоренції і підтримувала гвельфів, політичний альянс, що виступав на боці Папства і був у складному протистоянні з гібеллінами, які підтримували імператора Священної Римської імперії. Внаслідок внутрішніх суперечностей у кінці XIII століття гвельфи в свою чергу поділилися на чорних гвельфів і білих гвельфів і вже ворогували між собою.

Данте стверджував, що його родина походить від давніх римлян, (Inferno, XV, 76), але найстаршим родичем, якого він міг згадати був Каччагуйда Єлисейський (Paradiso, XV, 135), який жив не раніше 1100 року. Батько Данте, Аліг'єро де Белінчеоне, був білим гвельфом, який не зазнав помсти гібеллінів після того, як вони виграли битву біля Монтаперті на початку XIII століття. Це навіює думку, що родина Аліг'єро мала певний престиж і впливовий статус.

Портрет Данте на фресці у Palazzo dei Giudici, Флоренція

Матір поета звали Донна Белла Абатська. Вона померла, коли Данте було 5 чи 6 років і його батько одружився ще раз, з Лапою ді К'ярісімо Чіалуфі. Та чи справді він одружився з нею, точно не відомо, адже в ті часи для вдівців це було непросто. Проте точно відомо, що ця жінка народила двох дітей.

У 1274 році, коли Данте виповнилося 9 років, він зустрів Беатріче Портінарі, дочку Фолко Портінарі, в яку закохався «з першого погляду», але ні разу навіть не заговорив до неї. Після досягнення повноліття він часто бачив Беатріче, обмінюючись з нею вітаннями на вулиці, але ніколи добре її не знав — він подавав приклад так званого «ввічливого кохання». Тепер важко зрозуміти усі його обставини. На велике нещастя для Данте Беатріче померла 1290 року. Проте саме це кохання було найсвітлішою подією в житті Данте й, можливо, поштовхом до літературної творчості. У багатьох поезіях Данте зобразив Беатріче як напівбожество, що постійно спостерігає за ним.

Коли Данте йшов 13-й рік, у 1277 році, його заручили з Джеммою ді Манетто Донаті. Контрактні одруження в такий ранній період були типовим явищем і включали формальну церемонію поставлення підписів перед нотаріусом. Одружився Данте 1291 року, але своє перше кохання до Беатріче проніс через усе життя. Від своєї дружини Данте мав трьох дітей: Якопо, П'єро і Антонію. Про останню відомо, що вона стала черницею. Коли Данте Аліг'єрі вигнали з Флоренції, Джемма залишилася в місті з його дітьми, доглядаючи за залишками батьківських статків.

Родина Джемми ді Донаті була одною із найвпливовіших у Флоренції в період пізнього Середньовіччя. Політично Данте належав до угрупування білих гвельфів. Після конфлікту в 1300 році між чорними гвельфами, близькими до папи Боніфація VIII, та білими гвельфами, останні зазнали поразки і їхні представники з січня 1302 року почали залишати Флоренцію, виїжджаючи зокрема до лояльної для цієї партії Равенни. Сім'я Данте Аліг'єрі також тримала сторону флорентійської партії «Черкі» (італ. Cerchi), ворогувала з партією «Донаті» (італ. Donati).

У останні роки, коли Данте жив ​​у Равенні, навколо нього зібралися його сини, Якопо і П'єтро, поети, майбутні його коментатори, і дочка Антонія, тільки Джемма жила далеко від всієї родини. Джованні Боккаччо, один з перших біографів Данте Аліг'єрі, узагальнив все це: ніби Данте Аліг'єрі одружився з примусу і за домовленістю, тому протягом тривалого вигнання жодного разу не подумав викликати до себе дружину. Беатріче визначила тон його почуття, досвід вигнання — його громадські та політичні погляди та їхній архаїзм. Данте Аліг'єрі складав свої пісні, прославляючи Беатріче, свою «Божественну Комедію», і в ній свою дружину Джемму він не згадав ані словом.

Любов до флорентійки Беатріче набрала для нього таємничого сенсу; він наповнював нею кожну мить свого існування. Її ідеалізований образ займав значне місце в поезії Данте. У 1292 році він почав творчий шлях з оповіді про юне кохання «Нове життя» («італ. La Vita Nuova»), що складається з сонетів, канцон і прозового коментаря про любов до Беатріче.
Сміливі і граціозні, часом свідомо грубі образи-фантазії складаються в його Комедії в певний, строго розрахований малюнок. Пізніше Данте опинився у вирі партій, був навіть завзятим муніціпалістом; але у нього була потреба з'ясувати для себе основні принципи політичної діяльності, тому він пише свій латинський трактат «Про монархії» («італ. De Monarchia»). Цей твір — своєрідний апофеоз гуманітарного імператора, поряд з яким він бажав би поставити настільки ж ідеальне папство.

Після смерті коханої Данте посвятив себе філософським дослідженням релігійних шкіл. Він брав участь у диспутах, які влаштовували публічно у Флоренції два головних церковних ордени — францисканський і домініканський.

Ця «надмірна» пристрасть до філософії пізніше буде критикуватися персонажем Беатріче в «Чистилищі» (Purgatorio), другій частині Комедії.

З 1295 року почав займатися політикою, належачи до антипапістської партії. Після вступу в силу регламенту 1295 року, який дозволяв людям із середніх верств займати політичні посади, якщо вони зареєстровані в якомусь ремісничому цеху, Данте увійшов до цеху цілителів і фармацевтів. У наступні роки його ім'я часто згадується в реєстраційних документах.

Точний хід політичної кар'єри Данте не відомий, оскільки багато історичних документів було втрачено, але завдяки іншим джерелам відтворили велику частину його біографії: Данте був у Раді народу з листопада 1295 року до квітня 1296 року, в групі «Мудреців» в грудні 1296 року, з травня по вересень Данте входив до Ради Ста. Іноді його посилали з дипломатичною місією.

Незважаючи на те, що Данте входив до партії гвельфів, він завжди намагався перешкодити своєму найлютішому ворогові Папі Боніфацію VIII.

Після поразки гібеллінів гвельфи поділилися на дві фракції: білі гвельфи — партія Данте, і чорні гвельфи. Спочатку розкол стався через сварку родин, проте скоро з'явилися й ідеологічні розбіжності стосовно ролі Папи Римського у флорентійських справах: чорні підтримували Папу, а білі хотіли більше свободи від Риму.

Вигнання[ред.ред. код]

Роки вигнання були для Данте роками поневіряння. Вже в ту пору він був ліричним поетом серед тосканських поетів «нового стилю» — Чіно з Пістойї, Гвідо Кавальканті, який був його другом, та інших. «La Vita Nuova» він вже написав; вигнання зробило його серйознішим і суворим. Він затіяв свій «Бенкет» («італ. Convivio»), алегорично-схоластичний коментар до чотирнадцяти канцон. Але «Convivio» так і не закінчив: написав було лише вступ і тлумачення до трьох канцон. Не скінчив Данте, обірвавши викладення на 14-й главі 2-ї книги, і латинський трактат про народну мову, або красномовство («італ. De vulgari eloquentia»).

У роки вигнання створив поступово і при тих же умовах роботи три кантики «Божественної Комедії». Час написання кожної з них може бути визначено лише приблизно. «Рай» він дописував у Равенні, і немає нічого неймовірного в оповіданні Боккаччо, що після смерті Данте Аліг'єрі його сини довгий час не могли дошукатися тринадцяти останніх пісень, поки, за легендою, Данте не наснився своєму синові Якопо і не підказав, де вони лежать.

Про долю Данте Аліг'єрі дуже мало фактичних відомостей, слід його впродовж років втрачається. На перших порах він знайшов притулок у володаря Верони, Бартоломео делла Скала; поразки в 1304 році його партії, яка намагалася силою добитися проштовхування до Флоренції, прирекло його на довгі мандри по Італії. Пізніше він прибув до Болоньї, в Лунідж'яне і Казентіно, в 1308—1309 роках опинився в Парижі, де виступав з честю на публічних диспутах, звичайних в університетах того часу. Саме в Парижі Данте застала звістка, що імператор Генріх VII збирається до Італії. Мрії його досконалої «Монархії» воскресли в ньому з новою силою, він повернувся до Італії, ймовірно, в 1310-му або на початку 1311-го року, бажаючи їй оновлення, а собі — повернення цивільних прав. Його «послання до народів і правителям Італії» сповнене цих надій і захопленої впевненості, однак, імператор-ідеаліст раптово помер 1313 року, а 6 листопада 1315 року Раньєрі ді Заккаре з Орв'єтто, намісник короля Роберта у Флоренції, підтвердив декрет вигнання щодо Данте Аліг'єрі, його синів і багатьох інших, засудивши їх на страту, у разі, якщо вони попадуться до рук флорентійців.

У 1300 році Данте став членом ради шести пріорів, але папська партія виселила його з Флоренції, конфіскувавши усі маєтності. У 1301 році Данте присудили до спалення, будинок його зруйнували. Рятуючись від жорстокого вироку йому довелось назавжди покинути рідне місто. 1302 року флорентійська влада постановила, що Данте загрожуватиме страта, якщо він наважиться з'явитися у місті, не виплативши призначеного штрафу у розмірі п'яти тисяч флоринів.

Відтоді Данте 19 років вів мандрівне життя, і на цей період припав пік його літературної творчості. Спершу він потрапив до Верони, згодом — до Лукки та Падуї. Мав дружні стосунки з імператором Генріхом VII, з яким зустрівся у 1313 році, коли той приїздив до Риму. Данте сподівався на його підтримку, але смерть імператора перекреслила усі його сподівання на повернення до Флоренції. Від 1320 року і до кінця життя він знайшов притулок у Равенні.

З 1316 — 1317 років він оселився в Равенні, куди його викликав на спокій синьйор міста, Гвідо да Полента. Тут, у колі дітей, серед друзів і шанувальників, Данте створював пісні Раю. Влітку 1321 року Данте як посол правителя Равенни вирушив до Венеції для укладення миру з республікою Святого Марка. Повертаючись дорогою між берегами Адрії і болотами По, Данте захворів на малярію[1] і помер у ніч з 13 на 14 вересня 1321 року. Данте поховали в Равенні; чудовий мавзолей, який готував йому Гвідо да Полента, не був споруджений по смерті останнього, а нині збереглася гробниця, що належить до пізнішого часу. Усім знайомий портрет Данте Аліг'єрі позбавлений достовірності. Боккаччо зображує його бородатим замість легендарного гладко виголеного, проте, загалом його зображення відповідає нашому традиційному уявленню - довгасте обличчя з орлиним носом, великими очима, широкими вилицями і видатної нижньою губою; вічно сумний і зосереджено-замислений. У трактаті про «Монархії» позначився Данте Аліг'єрі як політик; для розуміння поета і людини найважливіше знайомство з його трилогією «La Vita Nuova», «Convivio» і «Divina Commedia».

Помер Данте у Равенні в ніч з 13 вересня на 14 вересня 1321 року. Його могила в наш час є місцем паломництва мільйонів відвідувачів.

Коротка хронологія[ред.ред. код]

Творчість[ред.ред. код]

Данте Аліг'єрі розпочав свою літературну діяльність досить рано і написав багато творів, але світову славу принесла йому написана на тосканському діалекті Divina Commedia («Божественна комедія»), яку розпочав писати 1290 року, переробив 1313 року, а закінчив 1321 року. В трьох частинах («Пекло», «Чистилище», «Рай») Данте описує свою мандрівку до Бога. Супутником Данте виступає римський поет Вергілій, пізніше Данте супроводжує Беатріче, що уособлює милість Божу. Твір є справжньою енциклопедією середньовіччя. Багато дослідників вважають «Божественну комедію» одним з найвизначніших творів не лише італійської, а й світової літератури.

Данте Аліг'єрі був людиною релігійною і не пережив тих гострих моральних й інтелектуальних коливань, відображення яких бачили в Convivio; проте за Convivio залишається проміжне в хронологічному сенсі місце у розвитку дантової свідомості, між Vita Nuova і Божественної Комедією. Зв'язком і об'єктом розвитку є Беатріче, водночас і почуття, й ідея, і спогад, і принцип, об'єдналися в одному образі. Серед юнацьких віршів Данте Аліг'єрі є один особливо примітний сонет до його друга, Гвідо Кавальканті. Твір є виразом реального, грайливого почуття, далекого від будь-якої трансцендентності.

Беатріче названа зменшувальним іменем: Біче. Вона, очевидно, одружена, бо з титулом Монна (мадонна) поряд з нею згадуються і дві інші красуні, якими захоплювалися і яких оспівували друзі поета, Гвідо Кавальканті і Лапо Джіянні: «хотів би я, щоб яким-небудь чарами ми опинилися, ти, і Лапо, і я, на кораблі, який йшов би по всякому вітрі, куди б ми не побажали, не боячись ні бурі, ні негоди, і в нас постійно зростало бажання бути разом. Хотів би я, щоб добрий чарівник посадив з нами і монну Ванну (Джіованні), і монну Біче (Беатріче), і ту, яка стоїть у нас під номером тридцятих, і ми б вічно розмовляли про кохання, і вони були б задоволені, а як, вважаю, задоволені були б ми!»

Твори[ред.ред. код]

  • 13061321 Божественна комедія — Divina Commedia (іт.)
  • 13041307 Convivio (іт.) Бенкет.
  • 13041306 De vulgari eloquentia libri duo (лат.) Про народне красномовство, трактат.
  • Egloghe (лат.) Еклога.
  • Epistulae (лат.) Послання.
  • Il fiore (іт.) Квітка, поема з 232 сонетів, за «Романом про Розу» (фр. Roman de la Rose) (алегоричний роман XIII століття).
  • 13101313 Monarchia (лат.) Монархія, трактат.
  • Detto d'amore (іт.) Detto d'Amore поема, також за Романом про Розу (фр. Roman de la Rose).
  • Quaestio de aqua et de terra (лат.) Питання про воду і землю.
  • 1295 Vita nuova (іт.) Нове життя.
  • Rime (Canzoniere) (іт.) Вірші.
    • Вірші флорентійського періоду:
      • Сонети
      • Канцони
      • Балади і станси
    • Вірші, написані у вигнанні:
      • Сонети
      • Канцони
      • Вірші до кам'яної пані
  • Листи

Українські переклади Данте[ред.ред. код]

Божественна Комедія[ред.ред. код]

Відомо, що отець Павло Штокалко наприкінці XIX на початку XX століття одним з перших переклав українською мовою «Божественну комедію» Данте (3 книги),[2][3] але на жаль невідомо чи зберігся цей переклад.

Багато українських поетів й перекладачів перекладали окремі фрагменти «Божественної комедії». Перші 36 терцин пісні І та 6 рядків з пісні ХХХІІІ з «Підземелля»[4] переклав у 1877-1883 роках Іван Франко - обидва ці уривка надруковано було значно пізніше, аж у 1955 році. За декілька років, у своїй монографії "Данте Аліг'єрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії" (1913), три останні розділи присвячено послідовно "Підземеллю", "Чистилищу" та "Раю". Франко подає найзначущіші, на його думку, уривки поеми у власному перекладі, чергуючи їх з власними прозорими коментарями та переказом решти змісту. У 1892—1896 роках у Львові виходять друком перші десять пісень «Пекла» в перекладі Володимира Самійленка, що підписався В. Сивеньким (часопис "Правда" 1892-1896, окремою книжкою 1902). Наприкінці 1890-х років Леся Українка переклала 9 терцин з п'ятої пісні «Пекла». У 1965 році в Мюнхені у видавництві Ігоря Костецького «На Горі» опубліковано експериментальний переклад фрагменту «Божественної комедії» Василя Барки.[5]

Гіпотетичний перший повний переклад перших двох частин поеми, над яким працював неокласик Михайло Драй-Хмара у 1930—1935 роках, скорше за все не зберігся. Першу й другу частини перекладу було вилучено НКВД у 1935 році. Подальша доля рукопису невідома.

Петро Карманський першим повністю переклав «Божественну комедію», однак надруковано було лише першу кантику «Пекло», яка була опублікована в 1956 році у за ґрунтовною редакцією Максима Рильського.[6] Переклад Карманського, на думку дослідника Данте в Україні Максима Стріхи, був далекий від досконалості.[7]

Перишй повний надрукований переклад «Божественної комедії» належить Євгену Дроб'язку. Переклад Дроб'язка був опублікований окремими частинами у видавництві «Дніпро»: «Чистилище» (1968 р.), «Рай» (1972 р.) і повне видання — в 1976 році. Переклад Дроб'язка відзначений премією імені М. Рильського.

У 2013—2015 роках видавництво «Астролябія» видала другий повний переклад «Божественної комедії», який виконав Максим Стріха.

Інші твори[ред.ред. код]

У 1965 році був надрукований колективний переклад «Нового життя» (Vita nuova) Аліг'єрі за редакцією Григорія Кочура. У роботі над цим виданням взяли участь Микола Бажан, Дмитро Павличко, Іван Драч, Віталій Коротич, Володимир Житник, Анатоль Перепадя.

Список українських перекладів[ред.ред. код]

Божественна комедія

Частковий переклад

Переклад Петра Карманського:

Переклад Богдан-Іван Лончина:

  • Данте Аліґ’єрі. Божественна комедія: Пекло. Переклад з італійської: Богдан Лончина; ілюстрації: Юрій Козак. Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2007. 276 с. ISBN 966-8197-26-7

Повний переклад

Переклад Євгена Дроб'язка:

  • (перевидання) Аліґ'єрі Данте. Божественна комедія. Переклад з італійської та коментарі: Євген Дроб'язко; передмова: Олена Алексєєнко; ілюстрації: Б.П. Бублик, С.І. Правдюк. Харків: Фоліо. 2001, 2004, 2006, 2008, 2011, 2013. 607 с.: кольор. іл. ISBN 978-966-03-6428-8 («Бібліотекака світової літератури»).

Переклад Максима Стріхи:

  • Аліґ'єрі Данте. Божественна комедія (Пекло). Переклад з італійської: Максим Стріха. Львів: Астролябія. 2013. 352 с.: кольор. іл. ISBN 978-617-664-025-7
  • Аліґ'єрі Данте. Божественна комедія (Чистилище). Переклад з італійської: Максим Стріха. Львів: Астролябія. 2014. 320 с.: кольор. іл. ISBN 978-617-664-035-6
  • Аліґ'єрі Данте. Божественна комедія (Рай). Переклад з італійської: Максим Стріха. Львів: Астролябія. 2015. 368 с.: кольор. іл. ISBN 978-617-664-064-6
Нове життя

Данте в українській поезії[ред.ред. код]

Докладніше: Данте й Україна

Твори українських поетів, пов'язані з Данте.[8]

Автори Твори
Тарас Шевченко
  • Іржавець (1847 р.)
  • Г. З. (1848 р.)
Пантелеймон Куліш До Данта, прочитавши його поему «Пекло» (1861 р.)
Іван Франко
  • Вольні сонети, сонет XVII (1889 р.)
  • Тюремні сонети, сонет I (1889 р.)
  • Мойсей. Поема (пролог) (1905 р.)
Леся Українка Забута тінь (1898 р.)
Микола Зеров Данте, сонет (1921 р.)
Павло Тичина Відповідь землякам (1922 р.)
Тодось Осьмачка Данте (1928 р.)
Юрій Клен
  • Терцини (1935 р.)
  • Беатріче (1936 р.)
  • Зимові дні (1938 р.)
  • Попіл імперій. Частина друга (1944 р.)
Максим Рильський Мандрівка в молодість. Пролог (1942 р.)
Григорій Кочур Перекладач. Д. Паламарчукові (Кінець 1940-х рр., концтабір в Інті)
Ігор Качуровський Sonnetto Dantesco (1984 р.)
Ліна Костенко «Під вечір виходить на вулицю він…» (1977 р.)
Василь Стус
  • «Не можу я без посмішки Івана…» (1965 р.)
  • «І стрілку смерти відведем назад…» (Друга половина 1970-х рр.)
Марина Новикова Українські переклади (1988 р.)
Яр Славутич Casa di Dante (з Флорентійських сонетів)
Леонід Полтава
  • Перший сонет Данте
  • Малюнок Данте
Пахльовська Оксана Околиці Равенни (1988 р.)
Олександр Ірванець Юркові, самому собі й Вікторові. Саме в такій послідовності (2000 р.)

Цікаві факти[ред.ред. код]

Пам'ятник Данте у Флоренції

У червні 2008 року через майже 690 років після смерті Данте влада Флоренції скасувала своє рішення про його вигнання з рідного міста. За це проголосували 19 членів Флорентійської міськради, а п'ятеро висловилися проти. Мер міста Леонардо Доменічі повідомив, що ануляцію вердикту щодо Данте буде проведено під час урочистої церемонії. На ній великий флорентієць буде удостоєний найвищої нагороди міста. Критики рішення влади Флоренції називають ідею реабілітації Данте дешевим трюком, який має на меті виключно привабити до міста побільше туристів, й відмічають, що якби літератору дозволили повернутися до рідного міста, то він, можливо, ніколи б не написав свої найкращі твори[9].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Paul Reiter. From Shakespeare to Defoe: Malaria in England in the Little Ice Age Emerging Infectious Diseases Journal Vol. 6, No. 1 Jan–Feb 2000.
  2. Б. Головин, Б. Мельничук. Штокалко Павло Лукич // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — 708 с. — ISBN 978-966-528-279-2. - 652 с.: 652-653.
  3. 15 серпня. Цей день в історії Тернопільщини - Понеділок, 15 серпня 2016
  4. так Франко переклад "Пекло"
  5. Історія Перекладу «Божественної Комедії» Данте Українською Мовою (від І.Франка до Є. Дроб'язка) — Я. Л. Безсмертна. Мовні і концептуальні картини світу. Київ: ВПЦ «Київський університет». — Вип. 41. — Ч. 1. 2012. с. 73–81
  6. Данте. Пекло \Перекл. П. Карманського під ред. М. Рильського. Вступна стаття О. І. Білецького. К., Державне видавництво художньої літератури, 1956, с. 222
  7. М. Стріха, Здолавши півжиття шляху земного… «Божественна комедія» Данте та її українське відлуння", вид. Факт, Київ, 2001, с. 24
  8. За Максимом Стріхою та Ігорем Качуровським, див. цитовану в прим.1 працю М. Стріхи, в якій окремою частиною подається антологія українських творів про Данте (с.91-132), а також книжку І. Качуровського "Італія в українській поезії (1999).
  9. Боровський Олег Реабілітований Данте. Мерія Флоренції анулювала рішення 1302 року про вигнання великого поета // «Україна Молода» № 113 за 20 червня 2008 року

Посилання[ред.ред. код]