Качуровський Ігор Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ігор Васильович Качуровський
Ігор Качуровський, близько 1945 року.jpeg
Псевдоніми, криптоніми Андрій Вересень, Франсуаза д'Ервіль, Хведосій Чичка
Народження 1 вересня 1918(1918-09-01)
  Ніжин, Україна
Смерть 18 липня 2013(2013-07-18) (94 роки)
  Мюнхен, Німеччина
Національність українець
Громадянство Аргентина Аргентина
Мова творів українська мова, частково російська та іспанська
Рід діяльності поет, перекладач, прозаїк, есеїст, літературознавець, педагог, радіожурналіст.
Напрямок послідовник київських неокласиків
Автограф: Автограф


І́гор Васи́льович Качуро́вський (1 вересня 1918, Ніжин — 18 липня 2013, Мюнхен) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, педагог, радіожурналіст.

Біографія[ред.ред. код]

Ігор Васильович Качуровський народився 1 вересня 1918 року в місті Ніжин у родині випускників Київського університету. Батько був юристом, згодом спеціалізувався ще й з економіки, певний час обіймав посаду помічника державного секретаря Центральної Ради. Мати закінчила жіночі курси при Київському університеті з фаху історії.

Перші 12 років прожив у с. Крути (нині Ніжинського району Чернігівської області). 1932 сім'я, рятуючись від репресій, виїхала до Курська (Росія). Навчався в Курському педагогічному інституті, де викладали Борис Ярхо, Петро Одарченко та ін. (до 1941 р.); 1942 року повернувся на Україну, в 1943-му рушив на Захід, з 1945 р. — в Австрії.

Друкувався від 1946 р., наступного року одержав премію за новелу «Пашпорт»; співпрацював із редакцією журналу «Літаври». Один із членів-засновників Спілки українських науковців, літераторів і мистців у Зальцбурзі.

У 1948 р. емігрував до Аргентини. Жив у Буенос-Айресі, працював робітником у порту. Водночас редагував журнал «Пороги», був співробітником журналів «Овид», «Мітла», «Нові дні». Був слухачем Графотехнічного (літературного) інституту (1958–1962), у 1963-64 рр. — викладач давньої української літератури в Католицькому університеті, у 1968 р. — російської літератури в університеті El Salvador (Буенос-Айрес).

У 1969 р. виїхав до Мюнхену (ФРН), однак залишився громадянином Аргентини. Як літературний оглядач української редакції Радіо «Свобода» в 1970-80-х рр. підготував і начитав понад 2 тис. радіобесід. В Українському вільному університеті (Мюнхен) захистив докторську дисертацію з філософії «Давні слов'янські вірування та їх зв'язок з індо-іранськими релігіями»; від 1973 р. — викладач УВУ, від 1982 — професор; на філософському факультеті викладав віршознавство, стилістику, теорію літературних жанрів, історію української літератури 1920-30-х рр., історію середньовічного европейського письменства.

Член об'єднання українських письменників на еміґрації «Слово», Спілки аргентинських письменників SADE (Sociedad Argentina de Escritores), Національної спілки письменників України (з 1992).

Помер патріарх літературного процесу на 95-му році життя 18 липня 2013 року в Мюнхені. До останніх днів життя Ігор Качуровський працював і упорядковував збірник спогадів. Напередодні смерті Ігор Качуровський написав листа — заповіт, у якому просив поховати його на території садиби в с. Крути, Ніжинського району, де пройшли його дитячі роки. 22 листопада відбулося урочисте поховання його праху[1].

Поезія[ред.ред. код]

Ігор Качуровський — автор збірок поезій «Над світлим джерелом» (Зальцбург, 1948), «В далекій гавані» (Буенос-Айрес, 1956), «Пісня про білий парус» (1971), «Свічада вічности» (1990; обидві — Мюнхен), поеми «Село» (Новий Ульм, 1960), перевиданої в Києві зі вступним словом Івана Дзюби під однією обкладинкою з поетичною збіркою «Осінні пізньоцвіти» (2000, 2001); в останній редакції одержала назву «Село в безодні» (Київ, 2006). Підсумкова збірка вибраних поезій під назвою «Лірика», упорядкована самим автором, вийшла 2013 року у Львові.

Як поет І. Качуровський є послідовником київських неокласиків, літературним учнем Михайла Ореста (разом з Орестом його зараховують до представників пост-неокласичної течії, або молодших неоклясиків). Подібно до Миколи Зерова та поетів його школи, Качуровський — майстер поезії «другого ступеня» (за його термінологією, транспозитивної лірики), предметом якої є твори мистецтва, — тієї «поезії культури», яку Дмитро Наливайко зараховує до визначальних атрибутів класицизму як типу художнього мислення (розділ «Стара Европа» у збірці «Свічада вічности»). Водночас йому належить рафінована любовна лірика (розділ «Пісня про білий парус» в однойменній збірці) та лірика природи, де вперше в українській літературі об'єктом поетичної рефлексії постає царство грибів (розділ «Грибна містика» у збірці «Свічада вічности»). Загалом поезія Качуровського позначена болючим дисонансом між одухотвореною красою, втіленою в первозданній природі й мистецьких шедеврах минулих століть, та духовим занепадом сучасної цивілізації, між високими людськими почуттями та контрастами соціяльної дійсности. Його поема «Село» — перше в українській літературі масштабне епічне полотно, де розкривається трагедія Голодомору 1932-33 рр.

Ознаки поетичного стилю Качуровського — неокласичний кларизм, що досягається передусім тяжінням до відкритої метафори, нахил до високої лексики, вишукана фонічна організація поетичної мови, культ багатої точної рими, абсолютна перевага силабо-тонічних (клясичних) розмірів у метриці, віртуозне володіння канонізованими строфами (переважно романського походження).

Поетичні пародії, шаржі, епіграми, літературні жарти Качуровського опубліковані під псевдонімом у книжці «Parodiarium Хведосія Чички» (Дрогобич, 2013).

Як дитячий письменник — автор віршованої казки «Пан Коцький», на створення якої його надихнула серія малюнків Бориса Крюкова, віднайдена поетом після смерти художника, 1967 року, в домі його вдови Ольги Гурської. Казку разом з більшою частиною зазначених малюнків опубліковано через чверть століття після написання (Київ, 1992).

Також видав дитячу книжку «У свинячому царстві» (Мюнхен, 1997), куди увійшли віршовані підписи до фотографій Лідії Крюкової.

Проза[ред.ред. код]

Прозові твори І. Качуровського: романна дилогія «Шлях невідомого» (Мюнхен, 1956; в англ. перекладі Юрія Ткача — «Because deserters are immortal», Донкастер, Австралія, 1979) і «Дім над кручею» (Мюнхен, 1966), повість «Залізний куркуль» (Мюнхен, 1959; Полтава, 2005). Романи в новелях «Шлях невідомого» і «Дім над кручею» — це 24 епізоди з життя молодого українського інтелігента, який у роки Другої світової війни опинився між пекельними жорнами двох демонічних диктатур, сталінської й гітлерівської. Критики (Керолайн Еджертон, Петро Сорока) звернули увагу на антиекзистенційні мотиви романів. У повісті «Залізний куркуль» національну трагедію України в тій самій межовій історичній ситуації змальовано в образі розкуркуленого селянина, який повернувся під час німецької окупації до рідного села. Ці твори поряд з окремими новелами письменника увійшли до підсумкової збірки його прози «Шлях невідомого» (Київ, 2006).

Також І. Качуровський — автор спогадів, що почасти ввійшли до збірника «Крути мого дитинства» (Ніжин, 2007).

Переклади[ред.ред. код]

Поетичні переклади І. Качуровського вміщувались у відповідних розділах збірок його віршів (за винятком «Осінніх пізньоцвітів»), окремими книжками вийшли: Франческо Петрарка, «Вибране» (Мюнхен, 1982); «Окно в украинскую поэзию» (Мюнхен-Харків-Ніжин, 1997); «Золота галузка: антологія іберійської та ібероамериканської поезії» (з іспанської, португальської і каталанської; Буенос-Айрес-Мюнхен, 1991); «Стежка крізь безмір: сто німецьких поезій (750–1950)» (Париж-Львів-Цвікау, 2000); «Пісня про Ролянда» (зі старофранцузької силабічним розміром оригіналу; Львів, 2008). Переклав також «Нобелівську лекцію з літератури» Олександра Солженіцина (Новий Ульм, 1973) і п'єсу Алехандро Касони «Човен без рибалки» (з еспанської; Буенос-Айрес, 2000).

Підсумкова збірка поетичних перекладів «Круг понадземний» (Київ, 2007) охоплює близько 670 творів та фрагментів понад 350-ти авторів у перекладі з 23-х старих і нових мов — передусім з іспанської мови (уривки з «Пісні про мого Сіда», Хосе Асунсіон Сільва, Рубен Даріо, Амадо Нерво, Хуан Рамон Хіменес, Ґабріеля Містраль, Альфонсіна Сторні, Федеріко Ґарсія Льорка, Хорхе Люїс Борхес та ін.), з італійської (перші сонетисти, Франческо Петрарка, Мікелянджело та ін.), з португальської (Оляво Біляк та ін.), з нім. (міннезінгери, Фрідріх Гельдерлін, Людвіґ Уланд, Йозеф фон Айхендорф, Фрідріх Рюккерт, Аннетте фон Дросте-Гюльсгоф та ін.), з англійської (народні баляди, Альфред Теннісон та ін.), з французької (Жозе-Марія де Ередія, Поль Верлен, Артюр Рембо та ін.), з польської (Юліан Тувім та ін.), з російської (Федір Тютчев, Олексій К. Толстой, Федір Сологуб, Іван Бунін, Максиміліян Волошин, Микола Гумільов, Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Сергій Єсенін, Леонід Кисельов та ін.), з білоруської (Максим Богданович та ін.), а також з української на російську (Максим Рильський, Микола Зеров, Юрій Клен, Володимир Свідзінський, Євген Плужник, Михайло Орест, Олег Ольжич, Ліна Костенко та ін.).

Ігор Качуровський зараховував себе до перекладачів школи Миколи Зерова, дотримуючись принципу перекладу з вірша у вірш (із рядка в рядок) зі збереженням не лише змісту, а й формальних особливостей першотвору — метричних, фонічних, строфічних, стилістичних. В окремих випадках послуговувався підрядниками, виготовленими його дружиною Лідією Крюковою, знавцем багатьох мов.

Наукова діяльність[ред.ред. код]

У галузі теорії літератури І. Качуровський розвиває ідеї Бориса Ярхо і Володимира Державина:

Основний інтелектуальний патос цих монографій полягає в демонстрації невичерпного потенціялу традиційного інструментарію світової літератури: перевірених століттями віршових розмірів і строф, стилістичних фігур і тропів, клясичної точної рими, а також архітектонічних засобів і поетичних та прозових жанрів. Підсумком дослідницької праці проф. Качуровського як історика української літератури стала книжка «Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки», покликана, поперше, висвітлити доробок несправедливо забутих і замовчаних літераторів (передусім представників покоління Другої світової війни, до якого належить і сам автор), подруге — звільнити від стереотипів уявлення читачів і дослідників про творчість класиків українського письменства (Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки).

Вибрані радіобесіди І. Качуровського на літературно-мистецькі теми увійшли до книжки «150 вікон у світ: з бесід, трансльованих по Радіо „Свобода“» (Київ, 2008).

Естетичний кодекс І. Качуровського, окреслений у його літературознавчих працях, дозволяє вважати його провідним теоретиком українського неоклясицизму на Заході (поряд із Володимиром Державиним): Качуровський поділяє центральну для естетики неокласичної школи ідеалістичну концепцію Краси «як найвищого блага, як конкретної артистичної синтези Добра і Істини» (Володимир Державин), сповідує концепцію автономности мистецтва (за власним визначенням, «його незалежности від соціяльних, політичних, кліматичних та всіляких інших умов»), плекає тяглість мистецької традиції, протиставляючи поетів-традиціоналістів представникам постмодернізму з їхнім запереченням попередніх культурних надбань.

Упорядник (разом зі Святославом Гординським і Лідією Крюковою) і автор передмов до «Хрестоматії української релігійної літератури» (кн. 1 «Поезія»; Мюнхен-Лондон, 1988); зб. «Італія в українській поезії» (Львів, 1999); упорядкував низку інших видань. Також автор передмов до збірки Михайла Ореста «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965); 2-го видання антології Олекси Коваленка «Українська муза» (Буенос-Айрес, 1973); 1-го тому «Творів» Юрія Клена (Нью-Йорк, 1992) тощо.

Видав популярну розвідку з мікології «Путівник для грибарів» (під однією обкладинкою з путівником «З Києва до Качанівки через Ніжин», укладеним В. Я. Барановим; Київ, 2011).

Премії[ред.ред. код]

Нагороди[ред.ред. код]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

В Києві існує провулок Ігоря Качуровського.

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Diccionario de escritores argentinos del siglo XX, Buenos Aires 2000, p. 70.
  • Encyclopedia of Ukraine, Paris-New York 1959 (vol. II/3, p. 989), and 1995 (vol. II/11, p. 309).
  • Segunda Antología de Poetas, Escritores y Ensayistas del Tercer Milenio, Buenos Aires 1999, p. 75-78.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
  • Українська літературна енциклопедія: У 3 т. — К.: Українська Радянська Енциклопедія, 1990. — 2 т.: Д-К. — С. 436.
  • Астаф'єв О. «І будуватиму краси незримий Рим…» (Життя і творчість Ігоря Качуровського) // Качуровський І. Основи аналізи мовних форм: (Стилістика): У 2 ч. — Мюнхен-Ніжин, 1994. — Ч. 1: Лексика.
  • Астаф'єв О. Ігор Качуровський — теоретик літератури і критик: Огляд книг Ігоря Качуровського // Сучасність. — 2005. — № 10.
  • Базилевський В. «Любов і смерть — це — іноді — те саме» // Дніпро. — 1998. — № 7-8.
  • Базилевський В. Шлях до кастальських джерел // Літ. Україна. — 1998. — 3 вер.
  • Бетко І. До джерел духовності [Рец. на кн.: Хрестоматія української релігійної літератури. Мюнхен-Лондон, 1988. Кн. 1: Поезія / Упоряд. і вступ І. Качуровського] // Слово і час. — 1991. — № 9.
  • Білокінь С. «Я — з покоління, що війна скосила…» // Слово і час.  — 1992. — № 11.
  • «Бачу я душу мою крізь прочитані книги…»: Володимир Базилевський і Михайло Слабошпицький — про феномен Ігоря Качуровського // Літературна Україна. — 2005.  — 22, 29 груд.
  • Бросаліна О. Художньо-естетичні засади неокласицизму і творчість Михайла Ореста та Ігоря Качуровського: Дис… канд. філолог.: 10.01.06 — теорія літератури. — К., 2003.
  • Бросаліна О. Естетичний кодекс Ігоря Качуровського // Сучасність. — 2004. — № 9.
  • Гордасевич Г. Вічний дім над кручею: роздуми над творчістю Ігоря Качуровського // Київ. — 1995. — № 11-12.
  • Гордасевич Г. Сьомий з лебединого грона // Вітчизна. — 1995.  — № 9-10.
  • Державин В. Ігор Качуровський: майстер новелі // Україна і Світ. — Ганновер, 1957. — Зош. 17.
  • Дзюба І. Вірність собі // Качуровський І. Село: Поема. 3 вид., доп.; Осінні пізньоцвіти: Лірика 1990—2000 рр. — К.: Ніос, 2001.
  • Дзюба І. Запросини в поетику Середньовіччя // Качуровський І. Ґенерика і архітектоніка.  — Кн. 1: Література европейського Середньовіччя. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005.
  • Egerton, Carolina. Travels of a terrifying futility: Because deserters are immortal, by Igor Kaczurowsky, translated by Yuri Tkach (Bayda Books)… // The Age. — Melbourne, 1979. — September 1.
  • Ігор Качуровський: від Крут до «Старої Европи»: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. Крути, 16 листопада 2008 р. — Ніжин, 2009.
  • Ігор Качуровський // Вітчизна. — 2007. — № 1—2.
  • Ільницький М. Вірші з далеких гаваней // Дзвін. — 1992. — № 7-8.
  • Коптілов В. Поетичний світ антології [Рец. на кн.: Качуровський І. Стежка крізь безмір: Сто німецьких поезій (750—1950) / Переклав Ігор Качуровський. — Париж-Львів-Цвікау: Зерна, 2000] // Всесвіт. — 2002. — № 12.
  • Костенко Н. Ігор Качуровський про тонічний вірш // Сучасність. — 2004. — № 10.
  • Мойсієнко А. К. // Українська мова : енциклопедія. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9.
  • Мацько Віталій. Мовний орнамент в ліричній прозі Ігоря Качуровського. — Хмельницький: ФОП Цюпак А. А., 2013. −76 с.
  • Москаленко М. З мюнхенських наукових студій [Рец. на кн.: Качуровський І. Променисті сильвети. Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. — Мюнхен, 2002] // Всесвіт. — 2004. — № 9-10.
  • Неврлий М. Скарбницю духу в чужині підперти // Україна. — 1990. — № 41.
  • Послідовник неокласиків: Розмова з Ігорем Качуровський / Розмову провів Тарас Салига // Дзвін. — 1994. — № 1.
  • Реп'ях С. А всередині — камінь (Ігор Качуровський). — Чернігів, 2006.
  • Ротач П. Зустріч через півстоліття. Ігор Качуровський: життя і творчість // Криниця. — Полтава, 1995. № 1-3.
  • Сварог В. Співець ясної самоти // Нові дні. — Торонто, 1977. — № 1.
  • Скуратівський В. Ігор Качуровський — історик культури // Сучасність. — 2004. — № 9.
  • Слабошпицький М. Найєвропоеїзованіший поет (Ігор Качуровський) // Київ.  —2005. — № 5.
  • Слабошпицький М. «Пройди усі шляхи, що має їх життя…» // Хроніка-2000. — 1993. — № 3-4.
  • Сорока П. Психологічна проза Ігоря Качуровського. — Тернопіль, 1998.
  • Степовик Д. Дослідження Ігорем Качуровським української релігійної поезії // Сучасність. — 2004. — № 10.
  • Степула Н. Поема «Село» Ігоря Качуровського — як «художній підручник» з історії українського села 20-30-х років ХХ ст. // Українська культура. — 2005. — № 11-12.
  • Стріха М. Ігор Качуровський — перекладач Франческо Петрарки // Сучасність. — 2004. — № 10.
  • Стріха М. Продовжувач традиції неокласиків // Сучасність. — 2006. — № 3.
  • Стріха М. Світовий сонет у перекладах Ігоря Качуровського // Прапор. — 1990. — № 9.
  • «У інших серце б'ється хореєм, а в мене — ямбом…»: Розмова з Ігорем Качуровським / Розмову вів Тарас Унгурян // Хроніка-2000. — 1993. — № 3-4.
  • Череватенко Л. «Гроза пройшла. І ясність небувала лишилася в повітрі…» // Дніпро. — 1991. — № 9.
  • Череватенко Л. Ігор Качуровський як перекладач // Сучасність. — 2004. — № 9.
  • Череватенко Л. «… На глум зухвалій моді»: український неокласик з Мюнхена Ігор Качуровський // Дзеркало тижня. — 2006. — 4 лют.;
  • Шевченківські лауреати. 1962–2007: Енциклопедичний довідник / Автор-упор. М. Г. Лабінський; вступ. слова І. М. Дзюба, Р. М. Лубківський. — 2-ге вид., змін. і доп. — К.: Криниця, 2007. — 768 с. — ISBN 978-966-7575-81-6.  — С. 257—260.
  • Шевчук В. «Задивлений у вірші мандрівець» (Про Ігоря Качуровського та його поетичний світ) // Дивослово. — 1995. — № 4.
  • Шелест В. Ігор Качуровський — поет, прозаїк, літературознавець // Шелест В. Повертаючись до духовних святинь: літературно-критичні нариси і дослідження. — Ірпінь, 2002.

Посилання, інтерв'ю[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]