Коллонтай Олександра Михайлівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олександра Коллонтай
Aleksandra Kollontaj 10.gif
Народилася 31 березня 1872(1872-03-31)[1]
Санкт-Петербург, Російська імперія[2]
Померла 9 березня 1952(1952-03-09)[2][3][…] (79 років)
Москва, СРСР[2]
·хвороба
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Soviet Union (1936–1955).svg СРСР
Діяльність політик, дипломатка, феміністка
Alma mater Цюрихський університет
Володіє мовами російська[3]
Членство Робітнича опозиція
Посада Член Всеросійської ради[d] і посол
Партія Російська соціал-демократична робітнича партія і КПРС
Батько Домонтович Михайло Олексійович
У шлюбі з Дибенко Павло Юхимович
Діти Михайло Олексійович Домонтович
Автограф Aleksandra Kollontaj signatur.jpg
Нагороди
орден Леніна орден Трудового Червоного Прапора кавалер Великого хреста ордена Святого Олафа Орден Святого Олафа орден Ацтекського орла

Олекса́ндра Миха́йлівна Коллонтай (рос. Коллонтай Александра Михайловна; дівоче прізвище — Домонтович; нар. 19 (31) березня 1872, Санкт-Петербург, Російська імперія — пом. 9 березня 1952, Москва, РРФСР) — учасниця революційного руху у Російській імперії, політичний діяч РРФСР та СРСР, перша у світі жінка-посол, учасниця міжнародного жіночого руху, публіцист, дипломат. Жінка радянського військового і політичного діяча Павла Дибенка. Походить із старовинного українського козацького роду князів і старшин Домонтовичів, однієї з гілок Рюриковичів.

За часів СРСР Олександра Коллонтай славилася, як перша радянська жінка-диппомат. Про неї був навіть знятий фільм, де головну роль зіграла Алла Демидова. Але в історію Росії ця дама, будучи не тільки послом, але і наркомом, увійшла, головним чином, як пропагандист «вільного кохання».[5] «Валькірією революції» прозвав її Лев Троцький.[5]

Життя[ред. | ред. код]

Олександра Михайлівна Домонтович народилася в Петербурзі в забезпеченій дворянській сім'ї. Тато з роду українських поміщиків — царський генерал, мати — дочка фінського спекулянта лісом (фабриканта, який торгує лісоматеріалами[5]), в якої це був другий шлюб.[5][6] Батьки її були дуже багаті. Вона напівукраїнка і напівфінка. Справжнє прізвище Домонтович.

Народилася в 1872 році (на 2 роки молодше Леніна) в родині полковника Генерального штабу Михайла Домонтовича і Олександри Олександрівни Масаліної. По лінії Домонтовичів є нащадком руських князів з роду Рюрика і українських козацьких старшин Держави Війська Запорізького 17 століття, по лінії матері, дочки багатого фінського селянина також нащадок великоросів, фінів, остзейських німців і французів.

Олександра була єдиною дочкою, але у неї були зведені брати і сестри від першого шлюбу матері з прізвищем Мровінські. Диригент Євгеній Мровінський — це її племінник — він син її зведеного брата.[6]

Навчалася Олександра лише у домашніх вчителів — кращих.[5][6] Отримала домашню освіту. Вона отримала дуже хорошу освіту, хоча не закінчила ні гімназії, ні інституту благородних дівиць. Оволоділа майже десятьма іноземними мовами, багато читала, а також відвідувала Школу заохочення мистецтв, брала приватні уроки малювання.[5]

З юних років Олександра користувалася величезним успіхом у чоловіків і сама не трималася від них осторонь, «любила помучити».[5] Коли Олександрі було 15 років у неї закохався син відомого генерала Драгомірова, який «через якуйсь глупу історію з проституткою» покінчив самогубством — застрелився.[6] За іншою інформацією, Іван Драгомиров «не витримав звернення» юної левиці і застрелився.[5] Згодом це ж зробив один з її шанувальників, коли дізнався про те, що вона «сплуталася з матросньою».[5]

Ігор Сєверянин був її троюрідним братом.

« «Наш будинок знайомих сповнений зграй:

І математик Верещагін,
І Мравіна, і Коллонтай.»

»

— писав знаменитий в ті роки поет Ігор Сєверянин
в своїй автобіографічній поемі «Роса оранжевого кольору»[5]

У 16 років склала іспити за курс в 6-ій в Петербурзькій чоловічій гімназії, одержала право працювати вчителькою.

Вона була звичайною баришнею — у неї був кінь, вона любила прогулянки верхом; вдома лише в нарядах; на балах була представлена насліднику престолу — майбутньому Миколі II.[6]

Коли їй виповнилося 17 років, вона поїхала розвіятися в Париж з старшою сестрою. Там вона купила на одному із розвалів «Маніфест комуністичної партії», і сходила на нелегальні марксистські зібрання.[6] Це було швидше данню моді, бо це ніяк на ній не відбилося.[6] Книжки появилися у неї вдома.

Потім Олександра поїхала до родичів у Тифліс. Там зустріла свого кузена на прізвище Коллонтай Владимир Людвігович (1893).[6] Батьки були проти, оскільки хотіли видати її за ад'ютанта імператора. Олександра закохалася у Владимира Коллонтай. Він був красивий, високий поляк — його батько був учасником польського повстання і був висланий в Сибір. Всупереч волі батьків дочка генерала через рік вийшла заміж за далекого родича, випускника Військово-інженерної академії — за свого кузена.[5] Спочатку батьки були шоковані, що вона збиралася заміж за бідного хлопця. Його батьки і сім'я були бідними. Вона поборола спротив батьків і все-таки вийшла за нього заміж. Молода пара не була освідомлена в статевих питаннях: "Він не зумів розбудити в ній жінку" — про це вона зафіксувала письмово, оскільки була графоманкою і після неї залишилося 10 000 листів (в тому числі величезна переписка з Леніним, листи Сталіну і дуже детальний щоденник).[6] Подружнє життя проходило в Петрограді в будинку батьків. Після закінчення військово-інженерного училища, він став проектувальником мостів. На цьому грунті, вона познайомилася з його приятелем, який розраховував ці мости. Вона в нього закохалася. Вони стали проводити час втрьох, обговорюючи роман Чернишевського «Що робити», який тоді ще був свіжою літературною подією.[6] Згодом у неї народився син, вона все мучилася, а потім пішла, залишивши дитину в сім'ї чоловіка. Десь в 1896 році, просто з'їхала, знявши квартиру для себе однієї. Хотіла втекти від "вульгарного благополуччя": «Я терпіти не можу домашнього господарства».[6] «Я хотіла бути вільною», — зізнавалася вона: «Як тільки маленький син засинав, я йшла в сусідню кімнату, щоб знову взятися за книгу Леніна».[5]

З кінця 1890-х років бере участь у російському революційному русі.

Досить скоро її батьки померли, і вона отримала величезний спадок. Олександра трохи пожила одна, а потім вирішила поїхати вчитися в Цюріх (Швейцарія). Поїхала до якогось професора прогресивних поглядів. Поступила до Цюріхського університету. Там на одному з мітингів, вона познайомилася з Розою Люксембург, і та відправила її на навчання до Англії, бо "там краще навчатися"[6](вирушила в Англію вивчати англійський робітничий рух[5]). Але Коллонтай там не сподобалося, і вона повернулася назад до чоловіка. Через короткий час, вона знову не вжилась з ним, і поїхала в Женеву.[6] Там, в 1901 році в книжковому магазині для росіян в Женеві, вона познайомилася з Плехановим. А пізніше, вже в Петербурзі, познайомиться з Леніним.[5] Плеханов став її наставником в питаннях соціалізму. Вони дуже зблизилися, здійснювали тривалі поїздки в гори, — все, в загальному, як у Леніна і Інеси Арманд.[6] І це при дружині і двох дітях.[6]

Із більш пізніших записів Олександри Коллонтай:

« «... Надя була більш рівна, а Інеса стояла перед ним на колінах ... З Інесою все ж превалювала любов — захоплення, оповита крилатим флером Ероса ... Чому ж ці жінки не могли бути відкритими дружинами Леніна? Чому треба було мучити всіх трьох і погубити бідну Інесу ... » »

Роман їх був недовгим, Коллонтай курсувала періодично повертаючись до чоловіка, адже у неї була дитина.[6] Шлюб з чоловіком вона розірвала тільки в 1916 році (чоловік на той час став вже генералом).[6] Рік чи два з Плехановим зробили її меншевичкою.[6]

В жіночий комуністичний рух її ввела Роза Люксембург, і Олександра стала брати участь в засіданнях Другого Інтернаціоналу по жіночій лінії, а також в різних міжнародних конгресах феміністок.[6] Роза Люксембург і дружина Карла Лібкнехта Софья Рильце (була росіянкою за походженням) — дружили з Олександрою, ввели її в жіночий комуністичний рух.

Перша її праця була про Фінляндію і боротьбу пригнічених фінських робочих.

В 1905 році Колонтай захопилася Гапоном і була на демонстрації біля Зимового палацу, де ризикувала бути вбитою під час розстрілу ходи.[6]

У 1905 вона знайомиться з Леніним. Пізніше, Коллонтай переїхала до Німеччини. Там у неї був Карл Лібкнехт, який зробив її агітаторкою від німецької соціал-демократичної партії, і вона їздила по всій Європі з провокаційними лекціями. Тоді це називалося "читати реферати".[6] Тобто вона просто приходила і влаштовувала публічний скандал.[6] Вона була іменно скандалісткою.

Олександра їздила з країни в країну, адже була дуже заможною після продажу батьківських маєтків. І так продовжувалось до Першої світової війни.

Вступила до Німецької соціал-демократичної партії, співпрацювала з журналами багатьох країн світу, виступала з лекціями. На початку Першої світової війни заарештована в Німеччині, незабаром звільнена на прохання лідерів німецьких соціал-демократів, після звільнення проживала в Норвегії та Швеції. Працювала в Міжнародному жіночому соціалістичному секретаріаті. Від 1915 — член РСДРП(б) — КПРС. З 1915 перебувала в США, де виступала з публічними лекціями.

Олександр Шляпников, бойовий товариш Коллонтай, і якийсь час її коханець

Під час революції в 1905 Коллонтай створила «Товариства взаємодопомоги робітницям», а після її поразки емігрувала.[5] Проти неї були висунуті звинувачення в заклику до збройного повстання в брошурі «Фінляндія та соціалізм». Багато їздила по Європі, де налагоджувала зв'язки з місцевим соціал-демократичними і суфражистськими рухами, приймаючи в них активну участь.

В ході свого турне по німецьким і скандинавським країнам, вона в 1914 році, як тільки почалася війна, осіла в Норвегії. (коли вже почалась війна) До неї періодично приїжджали син і Шляпніков. Коллонтай почала писати листи Леніну. Ленін відразу відгукнувся на її лист, так як вона вже була відома, як німецька агітаторка, і у них склався епістолярний не роман, а, можна сказати, "політичний альянс". Вони написали в цей час одне одному дуже велику кількість листів. Коллонтай на той час дрейфувала до більшовизму. Хоча, особистий роман у неї був з меншовизмом — як пише Коллонтай, до 1912 року у неї завжди було двоє чоловіків.[6] У 1909 вона зустріла меншевика Петра Маслова, члена ЦК партії, в якого пристрасно закохалася.[6] Маслов до цього часу був одружений, його дружину звали Павла. Маслов клявся Коллонтай в любові, говорив, що розлучиться з дружиною. Згодом, не сказавши нікому, Коллонтай втекла в Париж, і там на одному з революційних сходів побачила красиву, дотепну і веселу людину з Росії — більшовика Шляпнікова.[6] В той же вечір переспала з ним. Вранці, повернувшись до готелю, вона застала сидячого під дверима Маслова, і задоволена собою, розповіла йому про все.[6] Маслов не очікував такого удару, намагався її повернути, але Коллонтай через деякий час вирішила зосередитися на Шляпникову. Ця заміна була неповноцінною: є її листи (зберігаються в центральному партархіві) про те, що з Масловим у неї була повна сексуальна гармонія, а з Шляпніковим у неї не все виходило, як треба: «Він уже гарячий, а я ще тепла».[6]

З теоретичних праць А. Коллонтай:

« «Статевий акт повинен бути визнаний актом не ганебним і гріховним, а природним і законним, як будь-який інший прояв здорового організму, як угамування голоду або спраги» ...

«Я завжди була багатолюбива»

Із «Відносини між статями і класова боротьба»: «Сучасне людство переживає не тільки гострий за формою, але, що набагато неприємніше і болючіше, затяжну сексуальну кризу» ...

«Нарівні з крилатим Еросом вільно повинен практикуватися гігієнічний безкрилий Ерос. Повинні бути узаконені двоєженство і троємужество. ... Одна дружина — для господарства і для дому, друга — для душі, і обидві — для статевого акту»

»

Поселившись в Копенгагені, Коллонтай налагодила тісний зв'язок з Леніним і виконувала його спеціальні доручення, зокрема, зробила дві агітаційних поїздки по США.[5] Туди їй і надіслав свої «Листи з далека» Ленін, із зазначенням відвезти їх до Петрограда до Сталіна, який в той час був головним редактором газети «Правда» (це було в лютому 1917 року).[6] Коллонтай перебувала в Норвегії, коли в Росії цар зрікся від престолу. Ленін сам написав їй, щоб вона спішно поверталася на Батьківщину, а потім дав їй через своїх людей делікатне доручення.[5] На вокзалі в Петрограді її зустрів Шляпніков, відразу взяв одну з валіз. Передбачалося, що у валізі були гроші, які Леніну виділив Німецький уряд на революцію в Росії.[5] Вона особисто відвозила ці листи до Сталіна в Петроград, це був дуже важливий політичний момент — вона познайомилась з Сталіном.[6]

Павло Юхимович і Олександра Михайлівна Дибенки
Павло Юхимович і Олександра Михайлівна Дибенки

Російська революція та радянська дипломатична кар'єра[ред. | ред. код]

У березні 1917 повернулася до Петрограда (нині м. Санкт-Петербург), була членом виконкому Петроградської ради робітничних і солдатських депутатів. Постійно виступала на мітингах. Її заклики до революційного радикалізму та «вільної любові» мали шалений успіх, насамперед серед військових частин.[7] Після Жовтневого перевороту у Петрограді 1917 працювала народним комісаром державної опіки в РНК РСФРР.

Незабаром Коллонтай була обрана в виконком Петроградської ради. Була в числі небагатьох делегатів, повністю які підтримали позиції Леніна, викладені в «Квітневих тезах». На Всеросійському з'їзді Рад було обрано членом ЦВК від більшовиків.[5]

Брала участь в засіданні ЦК РСДРП (б) 10 жовтня, який прийняв рішення про збройне повстання, і проведенні Жовтневого повстання в Петрограді. А після захоплення більшовиками влади особисто від Леніна отримала пост народного комісара громадського призрення в першому складі Ради.[5]

Потім Ленін направив її до Гельсингфорс вести пропаганду серед матросів. Їй було тоді вже 45 років (1917 рік). Там вона познайомилася з простим 28-річним матросом Павлом Дибенко і ще одним офіцером. В цей час Дибенко, простий 28-річний матрос, став головою Центрального комітету Балтійського флоту.[6] Центробалт розташовувався на лінкорі «Петропавловськ», а офіцером цього лінкору був якийсь друг дитинства Олександри.[6] Колонтай, переходячи з корабля на корабль, вимовляла запальні речі, і цей друг її дитинства одночасно закохався в неї і став більшовиком.[6] Вкотре в її житті повторилася любов утрьох.[6] Своє знайомство з Дибенко Олександра детально описала: вона головним чином ночувала на «Петропавловську», бо там Центробалт і матроси її можуть захистити в гнізді більшовиків, а всі інші кораблі не дуже надійні.[6] Дибенко їй освідчився в коханні, і в останній день, як їй треба було їхати в Петербург, вона пішла не до офіцера, а до Дибенко і сказала, що проводить її він.[6] Дибенко узяв її на руки, відніс на катер і поїхав з нею до Петербурга. А інший офіцер з горя поїхав до Польщі, він був поляком, а в 1920 році покінчив життя самогубством.[6]

На початку 1918 році Коллонтай в коханні освідчувався матрос Федір Раскольников — його любовний лист зберігає партійний архів.[6] Але, дізнавшись про роман з Дибенко, Федір відступив і тут же утішився в обіймах Лариси Рейснер — теж агітаторші на кораблях.[6]

В цей час Олександра жила в Асторії — військовому готелі більшовиків.[6] Асторія була штабом більшовиків. Дибенко постійно сидів на кораблі, але вони зідзвонювалися, а в разі чого, він відразу прилітав до неї. Тоді ж, вона розформувала інститут сиріт ім. Миколи I і утворила відділ охорони материнства і дитинства. Роботу за Олександру постійно робили інші.[6] Незабаром, будинок цей згорів. Його просто підпалили. На думку Коллонтай настоятелька інституту ім. Миколи I і підпалила.[6] Дибенко її заарештував і розстріляв.[6] Потім Коллонтай зняли з цієї посади.

Тут наспів Брестський мир. Олександра теж виступила проти Брестського мирного договору РСФРР з державами Четверного союзу. Дибенко виступив проти цього миру. Його заарештували, він сидів у в'язниці. Коллонтай носила йому передачі, просила, щоб його випустили з в'язниці.[6] Зрештою, його випустили з в'язниці і відправили на фронт. У Коллонтай були хороші відносини з Надією Крупською і з Інесою Арманд.[6] У цей час був організований жіночий відділ ЦК, який очолила Інеса Арманд. Коллонтай стала її заступником, бо до цього часу її зняли з наркому (офіційно: 3 березня 1918, на знак протесту залишила посаду в уряді).[6] Олександра писала різні праці з жіночого питання, постійно порушуючи тему вільного кохання, причому, її погляди завжди були самого крайнього спрямування.[6]

Раднарком сесія в період з грудня 1917 по січень 1918 року. Коллонтай сидить зліва від Леніна; Шляпніков — другий справа; її чоловік Павло Дибенко стоїть за нею — Сталін стоїть ліворуч від нього (ближче до Леніна)

В 1919 році сім'я Дибенків (родичі Дибенка) навідала молодят, про що є відомий фотознімок. Дибенко встиг побути міністром — посада називалася Нарком воєнмор.[6] Дибенко був другою і останньою людиною в її колекції коханців, хто задовільняв її фізично.[6] Дибенко вів дуже оригінальний спосіб життя, пив горілку (горілка в ті часи називалася "вином"[6]) з ранку кожен день, причому Колонтай це постійно відмічає.[6]

Дибенко був поганим воєначальником — у 1918 році програв під Нарвою, за що його зняли з посту Нарком Воєнмор.[6] Після в'язниці на початку 1919 року його направили обороняти Крим, а Олександра стала начальником політвідділу Червоної Армії в Криму.[6] 1919 виїхала до чоловіка[8] — П. Дибенка — на південь України, де служила начальником політвідділу Задніпровської червоної дивізії, наркомом пропаганди і агітації Кримської Радянської Соціалістичної Республіки, одночасно — членом комісії ЦК КП(б)У з агітації і пропаганди серед жінок-робітниць. Крим вони не втримали, і бігли звідтам.[6]

Пізніше, на пару з Щорсом, Дибенко обороняв Київ, а Олександра була міністром агітації та пропаганди в першому радянському українському уряді, але не довго.[6] Посаду отримала за наполяганням В. Леніна — посаду народного комісара агітації та пропаганди УСРР.[7] Працювала у Києві в липні — серпні 1919. Мешкала на вул. Миколаївській (тепер Городецького) в готелі «Континенталь». Втекла з Києва перед захопленням його військами А. Денікіна та С. Петлюри на пароплаві без дозволу уряду Х. Раковського. Більше в Україну не повернулася.

Потім Колонтай повернулася в Росію, і включилася в роботу жіночого відділу ЦК. Інеса Арман була ще жива. Колонтай пише різні теоретичні праці по "жіночому питанню", постійно зачіпаючи тему вільного кохання.

Резюмуючи її тези, утворюється така картина:[6]

« «1. Сім'я повинна відмерти повністю.

2. Все майбутнє суспільство повинно ділитися на 3 категорії: 1. Діти; 2. Середні особини; 3. Люди похилого віку
3. Сексуальні перетини з різних прошарків караються за законом.
4. Діти — це особи до 25-річного віку. Причому до цього віку вони нічого не повинні знати про статеві стосунки. Потім настає статева зрілість, і вони починають жити за своїми запитами, причому, тільки колективом і заради інтересів колективу.
5. Ніякої сім'ї бути не повинно.
...
«Нове право має затвердити матеріальний зв'язок материнства з інтересами трудового колективу, і знищити будь-яку залежність дитини від взаємин її батьків. На місце батьківського права вступає право трудового колективу, який веде строгий облік в інтересах єдності господарства усім живучим і народжуваним трудовим одиницям» ...
«З точки зору гігієни раси не можна встановити як обов'язкову форму спілкування між статями єдиношлюбність або багатошлюбність. Сім'я перестає бути потрібною.»

»

В ті ж роки Арман розвивала свою теорію «Стакана води» про те, що задовільнити сексуальне бажання при комунізмі повинно бути так же легко, як випити стакан води.[6] Ленін був проти пропозицій Інеси: «Теорія склянки води — це теорія полунички» — заперечив Ленін своїй подрузі.[6] У Коллонтай є свідчення про особливі стосунки Леніна і Арманд: коли був вибух в Леонтієвському провулку, де засідали головні дами-більшевички — тут же примчався від Леніна кур'єр з питанням чи жива Арманд.[6] «Я ж теж там знаходилась, міг би і мною поцікавитись» — з обуренням записує у своєму щоденнику Коллонтай.[6]

« «Що стосується цієї жінки, то очевидно, що її революційний ентузіазм — не що інше, як опосередковане задоволення її німфоманії, дивлячись на її численних, "чоловіків" (рос. мужей), Коллонтай — спочатку дружина офіцера, потім коханка дюжини чоловіків — все ще не пересичена. Вона шукає нові форми сексуального садизму. Я хотів би, щоб її поспостерігали Фрейд і інші психіатри. Це був би для них рідкісний об'єкт». »

— таку характеристику дав їй Питирим Сорокін[5]

Хоча улюбленим її заняттям, як вважали сучасники, були все-таки не книги і навіть не революція, Іван Бунін згадував про неї:

« «Про Коллонтай (розповідав учора Н. Н.):

— Я її знаю дуже добре. Була колись схожа на ангела. З ранку одягала саме простеньке платтячко і скакала в робочі нетрі — «на роботу». А повернувшись додому, брала ванну, одягала блакитну сорочку — і шусть з коробкою цукерок в ліжко до подруги: «Ну давай, друже, поговоримо тепер досхочу!»
Судова і психіатрична медицина давно знає і цей (ангелоподібний) тип серед природжених злочинниць і повій.»[5][9]

»

— згадував у своїх записках "Окаянні дні" Іван Бунін)

1920 — завідувач жіночого відділу ЦК РКП(б). У цей час, коли «комунізм перебував у нас в апогеї свого розвитку», комуністична влада намагалась поставити усіх громадян країни у однорідні умови. Однією з передумов цього була відміна моногамного шлюбу, чого послідовно домагалась О. Коллонтай. Але влада на це не згодилася[10].

Подальший шлях в комунізм і «любов трудової бджоли»[ред. | ред. код]

Третій з'їзд Комуністичного Інтернаціоналу (1921). Олександра Коллонтай разом з Кларою Цеткін (передній ряд, перша справа)

З 1921 — секретар Міжнародного жіночого секретаріату при Комінтерні. 19201923 учасниця так званої робітничої опозиції в РКП(б). З 1923 — посол СРСР у Норвегії, з 1926 — у Мексиці, 19271930 — знову в Норвегії, 19301945 — посланець, потім посол у Швеції. Була наставницею Войни Олексія Дорофійовича[11].

Колонтай заміщувала Арманд при ЦК і Клару Цеткін в жіночій секції Комінтерну.[6] Вона похоронила обидвох своїх начальниць. Після Арман, вона стала головою жіночого відділу. В 1920 році стався Крондштадтський заколот. Дибенко став героєм подавлення цього заколоту. Колонтай запитувала в Дибенко, як він міг це зробити проти своїх матросів. Першим комендантом Крондштату після подавлення заколоту став Дибенко.[6] В цей же час Коллонтай знаходить незакінчену любовну записку від Дибенко до іншої жінки. Була сцена ревнощів, в якій вона дізналася, що він вже давно з цієї Валентиною Стафілевською. Дибенко відбивався: «У тебе там центрабаба!» (Жінвідділи називали центробабой — «У тебе там мітинги і збори, а я хочу жити, а тебе немає!»[6] Цілий рік Колонтай боролася за Дибенко — ні ділити ні втрачати Дибенко вона не хотіла. В цей час почалася внутрішньопартійна гризня, а Дибенка відправили в Одесу назначивши командуючим Одеським округом.[6] Вони розсталися, а старий друг Шляпніков покликав її в "співтовариші" в "робочу опозицію".[6] Колонтай стала теоретиком платформи "робочої опозиції" — написала велику працю.[6] Її тут же розкритикували — Ленін її розкритикував. Вона ще виступила в Комінтерні з "Робочою позицією" — за що їй теж дуже влетіло, і їй порадили піти з політичної арени. Вона в 1922 році їде до Дибенко в Одесу і виявляє, що він живе в якомусь палаці зі всім награбованим барахлом в повній розкоші і з тією ж Валею.[6] До цього, вона приїздила відпочивати до Дибенко у 1921 році, коли той був на Кавказі. Цього року від Дибенко забрали всі його маєтки. У 1922 році Колонтай влашує йому сцену ревності і він піде на 2 поверх і вистрілить в себе (не небезпечно, тому не смертельно) — так він хоче доказати їй, що кохає її.[6] Олександра вичікує коли Дибенко виздоровіє, і в цей час пише довгого листа Сталіну. Вона розуміла, що Ленін до того часу вже почав хворіти, і потрібно робити ставку на Сталіна. Вона пише йому багато компліментів і просить направити її за кордон на роботу. Сталін її прийняв до себе, вони поговорили протягом трьох годин і тоді її направили в Норвегію торгпредом.[6] Країну Рад в Норвегії представляли дві дами з прізвищами Коллонтай: Олександра, і друга дружина першого чоловіка Олександри — її Олександра перетягнула в Норвегію.[6] Коллонтай повинна була зустрітись з королем Гоконом VII.[6] Олександра швидко перетворить посольство у салон.[6] Кожного разу, коли Коллонтай буде проїздом у Москві, вона завжди буде навідувати Сталіна.[6]

Коллонтай належала до тієї незначної кількості спеціальних виїздних партійців, яка ні в чому не була залежна ні до революції, ні після, і яким було дозволено подорожувати по світу, допускати немислимі для радянських підданих вольності.[6] Таким чином, від відсутності роботи, вона написала в Норвегії роман «Любов бджіл трудових», який було видано в 60 країнах. Він приніс їй якщо не славу, то дохід. Колонтай описала любовний трикутник знову, в котрому легко вгадуються знайомі риси.[6] Головна героїня — ткачиха, горить на партійній роботі, і не помічає, що її крупний партійний любимець полюбив іншу жінку, а вона вже вагітна. Тут же вирішує, що нічого трагічного в цьому немає — «велике вам дякую, товариш любимий, а дитину я народжу для колективу».[6] Дибенко в цей час пише їй листи, проситься до неї. В 1923 році вона випрошує в короля візу для Дибенко — той приїздить і повертається попередня любов.[6] Він перебуває там три тижні. Але одного разу Колонтай в кімнаті Дибенко застає його за написанням листа. Знову відбуваються сцени, але з Павлом розстається тепло.

Пізніше, Коллонтай з Дибенко зустрічалися на різних з'їздах. В 1926 році він намагався в останній раз до неї приєднатися. Але Коллонтай йому скаже: «У мене до тебе все померло, ти мені більше не потрібен». А у 1930 році Сталін на якомусь партхозактиві запитував у Дибенко, чому той розійшовся з Олександрою. Дибенко почав пояснювати, а Сталін, не дослуховуючи до кінця, перебиває: «ну й дурак. Потрібно було за Коллонтай триматись».[6]

В першій половині 1927 року вона проводить в Мексиці в якості посла. Нібито не витримує там клімату, і вкінці року повертається в Норвегію, і перебуває там ще 6 років до 1932 року. З 1930 року вона стала рівнодушна до чоловіків і нічні фіалки від чоловіків вона просто виставляє за двері.[6] Запах цих квітів пробуджував у Коллонтай сексуальний потяг.[6]

Професор Рудольф Самойлович, Олександра Коллонтай, посол СРСР у Норвегії та комісар Пол Орас на Криголамі Красіна 1928 року

У 1932-му році її призначили послом до Швеції — їй уже 60 років.

З 1935 по 1937 рік вона значну кількість часу провела в Женеві, працюючи в Лізі Націй, де відстоювала права жінок, що робило її однією з козирних карт радянської політики.[6] А в цей час розправлялись зі всіма її друзями по бурній революційній молодості (пали і Шляпников і Дибенко).[6]

Дибенко розстріляли в 1938-му році у віці 49 років.[6] Коллонтай ніяк не відізвалась на гибель Дибенко.

У 1943 році Коллонтай розбив параліч. Вона пересувалась лише в кріслі-каталці, але Сталін вирішив, що нехай посидить до кінця війни.[6]

1944 вела переговори з Фінляндією про її вихід з Другої світової війни.

Після закінчення війни Коллонтай перебралася в Москву, прихопивши з собою особистого повара Анну Іванівну і шведку секретаршу Еммі Лорансен, якій для цього дали радянське громадянство.[6] Коллонтай отримала багато орденів, мешкала на Великій Калужській і встигла опублікувати в Європі (в Англії, Франції, Норвегії) книжку «Мій шлях в комунізм», але жодна з її теоретичних праць з 1926 року до 1996 року не перевидавався в Росії.

З 1945 — радник Міністерства закордонних справ СРСР.

Була першою у світі жінкою-послом, що постійно підкреслювалося радянською пропагандою як свідчення переваг політики керівництва Комуністичної партії по відношенню до жіноцтва. Вона майже великим чудом добивалася великих кредитів для країни Рад.[6]

Померла 9 березня 1952 р. від інфаркту, похована на Новодівочому кладовищі в м. Москва.

Всі свої рукописи, праці, листи і щоденники Коллонтай здала в центральний партійний архів.[6] Олександра Михайлівна здавала свій приватний архів в Інститут марксизму-ленінізму (сьогодні Російський державний архів соціально-політичної історії) в 1923, 1946 і 1952 роках.[12] В 1970 і 1978 роках фонд Коллонтай було поповнено документами, переданими із Державної публічної бібліотеки, членами сім'ї Коллонтай і іншими особами.[12] Вона спеціально просила не робити з них секрет.[6]

Пам'ять і вшанування[ред. | ред. код]

Пам'ятна марка, випущена Радянським Союзом у 1972 році
Докладніше: Вулиця Коллонтай

За радянських часів на честь Коллонтай були названі вулиці та провулки в різних населених пунктах. На її честь названо астероїд 2467 Коллонтай[13].

В масовій народній свідомості існує стійкий міф про Олександру Коллонтай, який нічого спільного з реальною історичною фігурою не має.[6]

Нагороди[ред. | ред. код]

Роботи[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Нагороджена орденом ацтекського орла на підставі дружби з президентами Мексики Лазаро Карденас дель Ріо (21 травня 1895 року — 19 жовтня 1970 року), який служив між 1934 і 1940 роками, і Мануель Авіла Камачо (24 квітня 1897 — 13 жовтня 1955), який служив між 1940 і 1946 роками.

Джерела[ред. | ред. код]

  1. Find a Grave — 1995. — ed. size: 165000000
  2. а б в Коллонтай Александра Михайловна // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  3. а б ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. Encyclopædia Britannica
  5. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ Владимир Малышев. Сто лет Великой русской революции. — Издательство: Алетейя. Язык: Русский. Год издания: 2017. ISBN 978-5-906910-58-5
  6. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би бк бл бм бн бп бр бс бт бу бф бх бц бш бщ бю бя ва вб вв вг вд ве вж ви вк вл вм вн вп вр вс вт «тов. Коллонтай и ее любовники». Документальный фильм Д. Саркисяна и В. Белякова. — Год выпуска: 1996. Страна: Россия Жанр: Историческое расследование. (по письмовим даним, які знаходяться в архіві партії). Голос за кадром: Марианна Рубеновна Тер-Захарова. Над фильмом работали: Мария Визитей, Александр Зимин, Юрий Ломоносов, Михаил Яшин, Виктор Давыдов; продюсер: Александр Радов. Независимая некомерческая компания Всемирное Русское Телевидение.
  7. а б В. Ю. Васильєв. Коллонтай Олександра Михайлівна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 455. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  8. перший цивільний шлюб СРСР. Джерело: Корнилов Юрий. Статья «"КРАСНЫЙ РОМАН"» из номера 063 за 05 Апреля 2001г. Опубликовано 01:01 05 Апреля 2001г.
  9. Бунин И.А. Окаянные дни- страница 30 rulibrary.ru
  10. Бруцус Б. Д. Социалистическое хозяйство. — Новый мир, № 8 (788), август 1990. — С. 191.
  11. Мій батько, дипломат
  12. а б в г Иван Михайлович Майский, Владимир Степанович Мясников, Н. В Бойко. Избранная переписка с российскими корреспондентами. В двух книгах. Книга 2. — Изд-во: Наука, 2005 (стор.: 526)
  13. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.
  14. а б в (рос.) Alexandra Kollontai – the Soviet Ambassador.
  15. а б The Nobel Peace Prize: Revelations from the Soviet Past. Nobelprize.org. Retrieved on 16 June 2011.
  16. а б в г Словник ґендерних термінів / Укладач З. В. Шевченко. – Черкаси: видавець Чабаненко Ю., 2016. – 336 с (стор.: 313) Доступ: тут

Література[ред. | ред. код]

  • В. Ю. Васильєв. Коллонтай Олександра Михайлівна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 455. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  • Ю. І. Шаповал. Коллонтай Олександра Михайлівна // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­–2016. — ISBN 944-02-3354-X.
  • Иткина А. М. Революционер, трибун, дипломат. М., 1964.
  • Шейнис З.C. Путь к вершине. Страницы жизни А. М. Коллонтай. М., 1987.
  • Олесин М. Первая в мире. Биографический очерк об А. М. Коллонтай. М., 1990.
  • Залесский К. А. Империя Сталина. Биографический энциклопедический словарь. М., 2000.
  • Ильин С. «Мы молоды, пока нас любят …»: Улицы Коллонтай, Дыбенко, Железнякова… По разному сложились судьбы этих людей, которые после 1917-го снова встретились… на карте Запорожья // Позиция. — 2006. −23 марта (№ 12). — С. 11. — (Имена на карте города).

Див. також[ред. | ред. код]