Коллонтай Олександра Михайлівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олександра Коллонтай
Aleksandra Kollontaj 10.gif
Народилася 31 березня 1872(1872-03-31)[1]
Санкт-Петербург, Російська імперія[2]
Померла 9 березня 1952(1952-03-09)[2][3][…] (79 років)
Москва, СРСР[2]
·хвороба
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Soviet Union (1936–1955).svg СРСР
Діяльність політик, дипломатка, феміністка
Alma mater Цюрихський університет
Володіє мовами російська[3]
Членство Робітнича опозиція
Посада Член Всеросійської ради[d] і посол
Партія Російська соціал-демократична робітнича партія і КПРС
Батько Домонтович Михайло Олексійович
У шлюбі з Дибенко Павло Юхимович
Діти Михайло Олексійович Домонтович
Автограф Aleksandra Kollontaj signatur.jpg
Нагороди

Олекса́ндра Миха́йлівна Коллонтай (рос. Коллонтай Александра Михайловна; дівоче прізвище — Домонтович; нар. 19 (31) березня 1872, Санкт-Петербург, Російська імперія — пом. 9 березня 1952, Москва, РРФСР) — учасниця революційного руху у Російській імперії, політичний діяч РРФСР та СРСР, перша у світі жінка-посол, учасниця міжнародного жіночого руху, публіцист, дипломат. Жінка радянського військового і політичного діяча Павла Дибенка. Походить із старовинного українського козацького роду князів і старшин Домонтовичів, однієї з гілок Рюриковичів.

За часів СРСР Олександра Коллонтай славилася, як перша радянська жінка-диппомат. Про неї був навіть знятий фільм, де головну роль зіграла Алла Демидова. Але в історію Росії ця дама, будучи не тільки послом, але і наркомом, увійшла, головним чином, як пропагандист «вільного кохання».[5] «Валькірією революції» прозвав її Лев Троцький.[5]

Життя[ред. | ред. код]

Олександра Михайлівна Домонтович народилася в Петербурзі в забезпеченій дворянській сім'ї. Тато з роду українських поміщиків — царський генерал, мати — дочка фінського спекулянта лісом (фабриканта, який торгує лісоматеріалами[5]), в якої це був другий шлюб.[5][6] Батьки її були дуже багаті. Вона напівукраїнка і напівфінка. Справжнє прізвище Домонтович.

Народилася в 1872 році (на 2 роки молодше Леніна) в родині полковника Генерального штабу Михайла Домонтовича і Олександри Олександрівни Масаліної. По лінії Домонтовичів є нащадком руських князів з роду Рюрика і українських козацьких старшин Держави Війська Запорізького 17 століття, по лінії матері, дочки багатого фінського селянина також нащадок великоросів, фінів, остзейських німців і французів.

Олександра була єдиною дочкою, але у неї були зведені брати і сестри від першого шлюбу матері з прізвищем Мровінські. Диригент Євгеній Мровінський — це її племінник — він син її зведеного брата.[6]

Навчалася Олександра лише у домашніх вчителів — кращих.[5][6] Отримала домашню освіту. Вона отримала дуже хорошу освіту, хоча не закінчила ні гімназії, ні інституту благородних дівиць. Оволоділа майже десятьма іноземними мовами, багато читала, а також відвідувала Школу заохочення мистецтв, брала приватні уроки малювання.[5]

З юних років Олександра користувалася величезним успіхом у чоловіків і сама не трималася від них осторонь, «любила помучити».[5] Коли Олександрі було 15 років у неї закохався син відомого генерала Драгомірова, який «через якуйсь глупу історію з проституткою» покінчив самогубством — застрелився.[6] За іншою інформацією, Іван Драгомиров «не витримав звернення» юної левиці і застрелився.[5] Згодом це ж зробив один з її шанувальників, коли дізнався про те, що вона «сплуталася з матросньою».[5]

Ігор Сєверянин був її троюрідним братом.

« «Наш будинок знайомих сповнений зграй:

І математик Верещагін,
І Мравіна, і Коллонтай.»

»

— писав знаменитий в ті роки поет Ігор Сєверянин
в своїй автобіографічній поемі «Роса оранжевого кольору»[5]

У 16 років склала іспити за курс в 6-ій в Петербурзькій чоловічій гімназії, одержала право працювати вчителькою.

Вона була звичайною баришнею — у неї був кінь, вона любила прогулянки верхом; вдома лише в нарядах; на балах була представлена насліднику престолу — майбутньому Миколі II.[6]

Коли їй виповнилося 17 років, вона поїхала розвіятися в Париж з старшою сестрою. Там вона купила на одному із розвалів «Маніфест комуністичної партії», і сходила на нелегальні марксистські зібрання.[6] Це було швидше данню моді, бо це ніяк на ній не відбилося.[6] Книжки появилися у неї вдома.

Потім Олександра поїхала до родичів у Тифліс. Там зустріла свого кузена на прізвище Коллонтай Владимир Людвігович (1893).[6] Батьки були проти, оскільки хотіли видати її за ад'ютанта імператора. Олександра закохалася у Владимира Коллонтай. Він був красивий, високий поляк — його батько був учасником польського повстання і був висланий в Сибір. Всупереч волі батьків дочка генерала через рік вийшла заміж за далекого родича, випускника Військово-інженерної академії — за свого кузена.[5] Спочатку батьки були шоковані, що вона збиралася заміж за бідного хлопця. Його батьки і сім'я були бідними. Вона поборола спротив батьків і все-таки вийшла за нього заміж. Молода пара не була освідомлена в статевих питаннях: "Він не зумів розбудити в ній жінку" — про це вона зафіксувала письмово, оскільки була графоманкою і після неї залишилося 10 000 листів (в тому числі величезна переписка з Леніним, листи Сталіну і дуже детальний щоденник).[6] Подружнє життя проходило в Петрограді в будинку батьків. Після закінчення військово-інженерного училища, він став проектувальником мостів. На цьому грунті, вона познайомилася з його приятелем, який розраховував ці мости. Вона в нього закохалася. Вони стали проводити час втрьох, обговорюючи роман Чернишевського «Що робити», який тоді ще був свіжою літературною подією.[6] Згодом у неї народився син, вона все мучилася, а потім пішла, залишивши дитину в сім'ї чоловіка. Десь в 1896 році, просто з'їхала, знявши квартиру для себе однієї. Хотіла втекти від "вульгарного благополуччя": «Я терпіти не можу домашнього господарства».[6] «Я хотіла бути вільною», — зізнавалася вона: «Як тільки маленький син засинав, я йшла в сусідню кімнату, щоб знову взятися за книгу Леніна».[5]

З кінця 1890-х років бере участь у російському революційному русі.

Досить скоро її батьки померли, і вона отримала величезний спадок. Олександра трохи пожила одна, а потім вирішила поїхати вчитися в Цюріх (Швейцарія). Поїхала до якогось професора прогресивних поглядів. Поступила до Цюріхського університету. Там на одному з мітингів, вона познайомилася з Розою Люксембург, і та відправила її на навчання до Англії, бо "там краще навчатися"[6](вирушила в Англію вивчати англійський робітничий рух[5]). Але Коллонтай там не сподобалося, і вона повернулася назад до чоловіка. Через короткий час, вона знову не вжилась з ним, і поїхала в Женеву.[6] Там, в 1901 році в книжковому магазині для росіян в Женеві, вона познайомилася з Плехановим. А пізніше, вже в Петербурзі, познайомиться з Леніним.[5] Плеханов став її наставником в питаннях соціалізму. Вони дуже зблизилися, здійснювали тривалі поїздки в гори, — все, в загальному, як у Леніна і Інеси Арманд.[6] І це при дружині і двох дітях.[6]

Із більш пізніших записів Олександри Коллонтай:

« «... Надя була більш рівна, а Інеса стояла перед ним на колінах ... З Інесою все ж превалювала любов — захоплення, оповита крилатим флером Ероса ... Чому ж ці жінки не могли бути відкритими дружинами Леніна? Чому треба було мучити всіх трьох і погубити бідну Інесу ... » »

Роман їх був недовгим, Коллонтай курсувала періодично повертаючись до чоловіка, адже у неї була дитина.[6] Шлюб з чоловіком вона розірвала тільки в 1916 році (чоловік на той час став вже генералом).[6] Рік чи два з Плехановим зробили її меншевичкою.[6]

В жіночий комуністичний рух її ввела Роза Люксембург, і Олександра стала брати участь в засіданнях Другого Інтернаціоналу по жіночій лінії, а також в різних міжнародних конгресах феміністок.[6] Роза Люксембург і дружина Карла Лібкнехта Софья Рильце (була росіянкою за походженням) — дружили з Олександрою, ввели її в жіночий комуністичний рух.

Перша її праця була про Фінляндію і боротьбу пригнічених фінських робочих.

В 1905 році Колонтай захопилася Гапоном і була на демонстрації біля Зимового палацу, де ризикувала бути вбитою під час розстрілу ходи.[6]

У 1905 вона знайомиться з Леніним. Пізніше, Коллонтай переїхала до Німеччини. Там у неї був Карл Лібкнехт, який зробив її агітаторкою від німецької соціал-демократичної партії, і вона їздила по всій Європі з провокаційними лекціями. Тоді це називалося "читати реферати".[6] Тобто вона просто приходила і влаштовувала публічний скандал.[6] Вона була іменно скандалісткою.

Олександра їздила з країни в країну, адже була дуже заможною після продажу батьківських маєтків. І так продовжувалось до Першої світової війни.

Вступила до Німецької соціал-демократичної партії, співпрацювала з журналами багатьох країн світу, виступала з лекціями. На початку Першої світової війни заарештована в Німеччині, незабаром звільнена на прохання лідерів німецьких соціал-демократів, після звільнення проживала в Норвегії та Швеції. Працювала в Міжнародному жіночому соціалістичному секретаріаті. Від 1915 — член РСДРП(б) — КПРС. З 1915 перебувала в США, де виступала з публічними лекціями.

Олександр Шляпников, бойовий товариш Коллонтай, і якийсь час її коханець

Під час революції в 1905 Коллонтай створила «Товариства взаємодопомоги робітницям», а після її поразки емігрувала.[5] Проти неї були висунуті звинувачення в заклику до збройного повстання в брошурі «Фінляндія та соціалізм». Багато їздила по Європі, де налагоджувала зв'язки з місцевим соціал-демократичними і суфражистськими рухами, приймаючи в них активну участь.

В ході свого турне по німецьким і скандинавським країнам, вона в 1914 році, як тільки почалася війна, осіла в Норвегії. (коли вже почалась війна) До неї періодично приїжджали син і Шляпніков. Коллонтай почала писати листи Леніну. Ленін відразу відгукнувся на її лист, так як вона вже була відома, як німецька агітаторка, і у них склався епістолярний не роман, а, можна сказати, "політичний альянс". Вони написали в цей час одне одному дуже велику кількість листів. Коллонтай на той час дрейфувала до більшовизму. Хоча, особистий роман у неї був з меншовизмом — як пише Коллонтай, до 1912 року у неї завжди було двоє чоловіків.[6] У 1909 вона зустріла меншевика Петра Маслова, члена ЦК партії, в якого пристрасно закохалася.[6] Маслов до цього часу був одружений, його дружину звали Павла. Маслов клявся Коллонтай в любові, говорив, що розлучиться з дружиною. Згодом, не сказавши нікому, Коллонтай втекла в Париж, і там на одному з революційних сходів побачила красиву, дотепну і веселу людину з Росії — більшовика Шляпнікова.[6] В той же вечір переспала з ним. Вранці, повернувшись до готелю, вона застала сидячого під дверима Маслова, і задоволена собою, розповіла йому про все.[6] Маслов не очікував такого удару, намагався її повернути, але Коллонтай через деякий час вирішила зосередитися на Шляпникову. Ця заміна була неповноцінною: є її листи (зберігаються в центральному партархіві) про те, що з Масловим у неї була повна сексуальна гармонія, а з Шляпніковим у неї не все виходило, як треба: «Він уже гарячий, а я ще тепла».[6]

З теоретичних праць А. Коллонтай:

« «Статевий акт повинен бути визнаний актом не ганебним і гріховним, а природним і законним, як будь-який інший прояв здорового організму, як угамування голоду або спраги» ...

«Я завжди була багатолюбива»

Із «Відносини між статями і класова боротьба»: «Сучасне людство переживає не тільки гострий за формою, але, що набагато неприємніше і болючіше, затяжну сексуальну кризу» ...

«Нарівні з крилатим Еросом вільно повинен практикуватися гігієнічний безкрилий Ерос. Повинні бути узаконені двоєженство і троємужество. ... Одна дружина — для господарства і для дому, друга — для душі, і обидві — для статевого акту»

»

Поселившись в Копенгагені, Коллонтай налагодила тісний зв'язок з Леніним і виконувала його спеціальні доручення, зокрема, зробила дві агітаційних поїздки по США.[5] Туди їй і надіслав свої «Листи з далека» Ленін, із зазначенням відвезти їх до Петрограда до Сталіна, який в той час був головним редактором газети «Правда» (це було в лютому 1917 року).[6] Коллонтай перебувала в Норвегії, коли в Росії цар зрікся від престолу. Ленін сам написав їй, щоб вона спішно поверталася на Батьківщину, а потім дав їй через своїх людей делікатне доручення.[5] На вокзалі в Петрограді її зустрів Шляпніков, відразу взяв одну з валіз. Передбачалося, що у валізі були гроші, які Леніну виділив Німецький уряд на революцію в Росії.[5] Вона особисто відвозила ці листи до Сталіна в Петроград, це був дуже важливий політичний момент — вона познайомилась з Сталіном.[6]

Павло Юхимович і Олександра Михайлівна Дибенки
Павло Юхимович і Олександра Михайлівна Дибенки

Російська революція та радянська дипломатична кар'єра[ред. | ред. код]

У березні 1917 повернулася до Петрограда (нині м. Санкт-Петербург), була членом виконкому Петроградської ради робітничних і солдатських депутатів. Постійно виступала на мітингах. Її заклики до революційного радикалізму та «вільної любові» мали шалений успіх, насамперед серед військових частин.[7] Після Жовтневого перевороту у Петрограді 1917 працювала народним комісаром державної опіки в РНК РСФРР.

Незабаром Коллонтай була обрана в виконком Петроградської ради. Була в числі небагатьох делегатів, повністю які підтримали позиції Леніна, викладені в «Квітневих тезах». На Всеросійському з'їзді Рад було обрано членом ЦВК від більшовиків.[5]

Брала участь в засіданні ЦК РСДРП (б) 10 жовтня, який прийняв рішення про збройне повстання, і проведенні Жовтневого повстання в Петрограді. А після захоплення більшовиками влади особисто від Леніна отримала пост народного комісара громадського призрення в першому складі Ради.[5]

Потім Ленін направив її до Гельсингфорс вести пропаганду серед матросів. Їй було тоді вже 45 років (1917 рік). Там вона познайомилася з простим 28-річним матросом Павлом Дибенко і ще одним офіцером. В цей час Дибенко, простий 28-річний матрос, став головою Центрального комітету Балтійського флоту.[6] Центробалт розташовувався на лінкорі «Петропавловськ», а офіцером цього лінкору був якийсь друг дитинства Олександри.[6] Колонтай, переходячи з корабля на корабль, вимовляла запальні речі, і цей друг її дитинства одночасно закохався в неї і став більшовиком.[6] Вкотре в її житті повторилася любов утрьох.[6] Своє знайомство з Дибенко Олександра детально описала: вона головним чином ночувала на «Петропавловську», бо там Центробалт і матроси її можуть захистити в гнізді більшовиків, а всі інші кораблі не дуже надійні.[6] Дибенко їй освідчився в коханні, і в останній день, як їй треба було їхати в Петербург, вона пішла не до офіцера, а до Дибенко і сказала, що проводить її він.[6] Дибенко узяв її на руки, відніс на катер і поїхав з нею до Петербурга. А інший офіцер з горя поїхав до Польщі, він був поляком, а в 1920 році покінчив життя самогубством.[6]

На початку 1918 році Коллонтай в коханні освідчувався матрос Федір Раскольников — його любовний лист зберігає партійний архів.[6] Але, дізнавшись про роман з Дибенко, Федір відступив і тут же утішився в обіймах Лариси Рейснер — теж агітаторші на кораблях.[6]

В цей час Олександра жила в Асторії — військовому готелі більшовиків.[6] Асторія була штабом більшовиків. Дибенко постійно сидів на кораблі, але вони зідзвонювалися, а в разі чого, він відразу прилітав до неї. Тоді ж, вона розформувала інститут сиріт ім. Миколи I і утворила відділ охорони материнства і дитинства. Роботу за Олександру постійно робили інші.[6] Незабаром, будинок цей згорів. Його просто підпалили. На думку Коллонтай настоятелька інституту ім. Миколи I і підпалила.[6] Дибенко її заарештував і розстріляв.[6] Потім Коллонтай зняли з цієї посади.

Тут наспів Брестський мир. Олександра теж виступила проти Брестського мирного договору РСФРР з державами Четверного союзу. Дибенко виступив проти цього миру. Його заарештували, він сидів у в'язниці. Коллонтай носила йому передачі, просила, щоб його випустили з в'язниці.[6] Зрештою, його випустили з в'язниці і відправили на фронт. У Коллонтай були хороші відносини з Надією Крупською і з Інесою Арманд.[6] У цей час був організований жіночий відділ ЦК, який очолила Інеса Арманд. Коллонтай стала її заступником, бо до цього часу її зняли з наркому (офіційно: 3 березня 1918, на знак протесту залишила посаду в уряді).[6] Олександра писала різні праці з жіночого питання, постійно порушуючи тему вільного кохання, причому, її погляди завжди були самого крайнього спрямування.[6]

Раднарком сесія в період з грудня 1917 по січень 1918 року. Коллонтай сидить зліва від Леніна; Шляпніков — другий справа; її чоловік Павло Дибенко стоїть за нею — Сталін стоїть ліворуч від нього (ближче до Леніна)

В 1919 році сім'я Дибенків (родичі Дибенка) навідала молодят, про що є відомий фотознімок. Дибенко встиг побути міністром — посада називалася Нарком воєнмор.[6] Дибенко був другою і останньою людиною в її колекції коханців, хто задовільняв її фізично.[6] Дибенко вів дуже оригінальний спосіб життя, пив горілку (горілка в ті часи називалася "вином"[6]) з ранку кожен день, причому Колонтай це постійно відмічає.[6]

Дибенко був поганим воєначальником — у 1918 році програв під Нарвою, за що його зняли з посту Нарком Воєнмор.[6] Після в'язниці на початку 1919 року його направили обороняти Крим, а Олександра стала начальником політвідділу Червоної Армії в Криму.[6] 1919 виїхала до чоловіка[8] — П. Дибенка — на південь України, де служила начальником політвідділу Задніпровської червоної дивізії, наркомом пропаганди і агітації Кримської Радянської Соціалістичної Республіки, одночасно — членом комісії ЦК КП(б)У з агітації і пропаганди серед жінок-робітниць. Крим вони не втримали, і бігли звідтам.[6]

Пізніше, на пару з Щорсом, Дибенко обороняв Київ, а Олександра була міністром агітації та пропаганди в першому радянському українському уряді, але не довго.[6] Посаду отримала за наполяганням В. Леніна — посаду народного комісара агітації та пропаганди УСРР.[7] Працювала у Києві в липні — серпні 1919. Мешкала на вул. Миколаївській (тепер Городецького) в готелі «Континенталь». Втекла з Києва перед захопленням його військами А. Денікіна та С. Петлюри на пароплаві без дозволу уряду Х. Раковського. Більше в Україну не повернулася.

Потім Колонтай повернулася в Росію, і включилася в роботу жіночого відділу ЦК. Інеса Арман була ще жива. Колонтай пише різні теоретичні праці по "жіночому питанню", постійно зачіпаючи тему вільного кохання.

Резюмуючи її тези, утворюється така картина:[6]

« «1. Сім'я повинна відмерти повністю.

2. Все майбутнє суспільство повинно ділитися на 3 категорії: 1. Діти; 2. Середні особини; 3. Люди похилого віку
3. Сексуальні перетини з різних прошарків караються за законом.
4. Діти — це особи до 25-річного віку. Причому до цього віку вони нічого не повинні знати про статеві стосунки. Потім настає статева зрілість, і вони починають жити за своїми запитами, причому, тільки колективом і заради інтересів колективу.
5. Ніякої сім'ї бути не повинно.
...
«Нове право має затвердити матеріальний зв'язок материнства з інтересами трудового колективу, і знищити будь-яку залежність дитини від взаємин її батьків. На місце батьківського права вступає право трудового колективу, який веде строгий облік в інтересах єдності господарства усім живучим і народжуваним трудовим одиницям» ...
«З точки зору гігієни раси не можна встановити як обов'язкову форму спілкування між статями єдиношлюбність або багатошлюбність. Сім'я перестає бути потрібною.»

»

В ті ж роки Арман розвивала свою теорію «Стакана води» про те, що задовільнити сексуальне бажання при комунізмі повинно бути так же легко, як випити стакан води.[6] Ленін був проти пропозицій Інеси: «Теорія склянки води — це теорія полунички» — заперечив Ленін своїй подрузі.[6] У Коллонтай є свідчення про особливі стосунки Леніна і Арманд: коли був вибух в Леонтієвському провулку, де засідали головні дами-більшевички — тут же примчався від Леніна кур'єр з питанням чи жива Арманд.[6] «Я ж теж там знаходилась, міг би і мною поцікавитись» — з обуренням записує у своєму щоденнику Коллонтай.[6]

« «Що стосується цієї жінки, то очевидно, що її революційний ентузіазм — не що інше, як опосередковане задоволення її німфоманії, дивлячись на її численних, "чоловіків" (рос. мужей), Коллонтай — спочатку дружина офіцера, потім коханка дюжини чоловіків — все ще не пересичена. Вона шукає нові форми сексуального садизму. Я хотів би, щоб її поспостерігали Фрейд і інші психіатри. Це був би для них рідкісний об'єкт». »

— таку характеристику дав їй Пітирим Сорокін[5]

Хоча улюбленим її заняттям, як вважали сучасники, були все-таки не книги і навіть не революція, Іван Бунін згадував про неї:

« «Про Коллонтай (розповідав учора Н. Н.):

— Я її знаю дуже добре. Була колись схожа на ангела. З ранку одягала саме простеньке платтячко і скакала в робочі нетрі — «на роботу». А повернувшись додому, брала ванну, одягала блакитну сорочку — і шусть з коробкою цукерок в ліжко до подруги: «Ну давай, друже, поговоримо тепер досхочу!»
Судова і психіатрична медицина давно знає і цей (ангелоподібний) тип серед природжених злочинниць і повій.»[5][9]

»

— згадував у своїх записках "Окаянні дні" Іван Бунін)

1920 — завідувач жіночого відділу ЦК РКП(б). У цей час, коли «комунізм перебував у нас в апогеї свого розвитку», комуністична влада намагалась поставити усіх громадян країни у однорідні умови. Однією з передумов цього була відміна моногамного шлюбу, чого послідовно домагалась О. Коллонтай. Але влада на це не згодилася[10].

Подальший шлях в комунізм і «любов трудової бджоли»[ред. | ред. код]

Третій з'їзд Комуністичного Інтернаціоналу (1921). Олександра Коллонтай разом з Кларою Цеткін (передній ряд, перша справа)

З 1921 — секретар Міжнародного жіночого секретаріату при Комінтерні. 19201923 учасниця так званої робітничої опозиції в РКП(б). З 1923 — посол СРСР у Норвегії, з 1926 — у Мексиці, 19271930 — знову в Норвегії, 19301945 — посланець, потім посол у Швеції. Була наставницею Войни Олексія Дорофійовича[11].

Колонтай заміщувала Арманд при ЦК і Клару Цеткін в жіночій секції Комінтерну.[6] Вона похоронила обидвох своїх начальниць. Після Арман, вона стала головою жіночого відділу. В 1920 році стався Крондштадтський заколот. Дибенко став героєм подавлення цього заколоту. Колонтай запитувала в Дибенко, як він міг це зробити проти своїх матросів. Першим комендантом Крондштату після подавлення заколоту став Дибенко.[6] В цей же час Коллонтай знаходить незакінчену любовну записку від Дибенко до іншої жінки. Була сцена ревнощів, в якій вона дізналася, що він вже давно з цієї Валентиною Стафілевською. Дибенко відбивався: «У тебе там центрабаба!» (Жінвідділи називали центробабой — «У тебе там мітинги і збори, а я хочу жити, а тебе немає!»[6] Цілий рік Колонтай боролася за Дибенко — ні ділити ні втрачати Дибенко вона не хотіла. В цей час почалася внутрішньопартійна гризня, а Дибенка відправили в Одесу назначивши командуючим Одеським округом.[6] Вони розсталися, а старий друг Шляпніков покликав її в "співтовариші" в "робочу опозицію".[6] Колонтай стала теоретиком платформи "робочої опозиції" — написала велику працю.[6] Її тут же розкритикували — Ленін її розкритикував. Вона ще виступила в Комінтерні з "Робочою позицією" — за що їй теж дуже влетіло, і їй порадили піти з політичної арени. Вона в 1922 році їде до Дибенко в Одесу і виявляє, що він живе в якомусь палаці зі всім награбованим барахлом в повній розкоші і з тією ж Валею.[6] До цього, вона приїздила відпочивати до Дибенко у 1921 році, коли той був на Кавказі. Цього року від Дибенко забрали всі його маєтки. У 1922 році Колонтай влашує йому сцену ревності і він піде на 2 поверх і вистрілить в себе (не небезпечно, тому не смертельно) — так він хоче доказати їй, що кохає її.[6] Олександра вичікує коли Дибенко виздоровіє, і в цей час пише довгого листа Сталіну. Вона розуміла, що Ленін до того часу вже почав хворіти, і потрібно робити ставку на Сталіна. Вона пише йому багато компліментів і просить направити її за кордон на роботу. Сталін її прийняв до себе, вони поговорили протягом трьох годин і тоді її направили в Норвегію торгпредом.[6] Країну Рад в Норвегії представляли дві дами з прізвищами Коллонтай: Олександра, і друга дружина першого чоловіка Олександри — її Олександра перетягнула в Норвегію.[6] Коллонтай повинна була зустрітись з королем Гоконом VII.[6] Олександра швидко перетворить посольство у салон.[6] Кожного разу, коли Коллонтай буде проїздом у Москві, вона завжди буде навідувати Сталіна.[6]

Коллонтай належала до тієї незначної кількості спеціальних виїздних партійців, яка ні в чому не була залежна ні до революції, ні після, і яким було дозволено подорожувати по світу, допускати немислимі для радянських підданих вольності.[6] Таким чином, від відсутності роботи, вона написала в Норвегії роман «Любов бджіл трудових», який було видано в 60 країнах. Він приніс їй якщо не славу, то дохід. Колонтай описала любовний трикутник знову, в котрому легко вгадуються знайомі риси.[6] Головна героїня — ткачиха, горить на партійній роботі, і не помічає, що її крупний партійний любимець полюбив іншу жінку, а вона вже вагітна. Тут же вирішує, що нічого трагічного в цьому немає — «велике вам дякую, товариш любимий, а дитину я народжу для колективу».[6] Дибенко в цей час пише їй листи, проситься до неї. В 1923 році вона випрошує в короля візу для Дибенко — той приїздить і повертається попередня любов.[6] Він перебуває там три тижні. Але одного разу Колонтай в кімнаті Дибенко застає його за написанням листа. Знову відбуваються сцени, але з Павлом розстається тепло.

Пізніше, Коллонтай з Дибенко зустрічалися на різних з'їздах. В 1926 році він намагався в останній раз до неї приєднатися. Але Коллонтай йому скаже: «У мене до тебе все померло, ти мені більше не потрібен». А у 1930 році Сталін на якомусь партхозактиві запитував у Дибенко, чому той розійшовся з Олександрою. Дибенко почав пояснювати, а Сталін, не дослуховуючи до кінця, перебиває: «ну й дурак. Потрібно було за Коллонтай триматись».[6]

В першій половині 1927 року вона проводить в Мексиці в якості посла. Нібито не витримує там клімату, і вкінці року повертається в Норвегію, і перебуває там ще 6 років до 1932 року. З 1930 року вона стала рівнодушна до чоловіків і нічні фіалки від чоловіків вона просто виставляє за двері.[6] Запах цих квітів пробуджував у Коллонтай сексуальний потяг.[6]

Професор Рудольф Самойлович, Олександра Коллонтай, посол СРСР у Норвегії та комісар Пол Орас на Криголамі Красіна 1928 року

У 1932-му році її призначили послом до Швеції — їй уже 60 років.

З 1935 по 1937 рік вона значну кількість часу провела в Женеві, працюючи в Лізі Націй, де відстоювала права жінок, що робило її однією з козирних карт радянської політики.[6] А в цей час розправлялись зі всіма її друзями по бурній революційній молодості (пали і Шляпников і Дибенко).[6]

Дибенко розстріляли в 1938-му році у віці 49 років.[6] Коллонтай ніяк не відізвалась на гибель Дибенко.

У 1943 році Коллонтай розбив параліч. Вона пересувалась лише в кріслі-каталці, але Сталін вирішив, що нехай посидить до кінця війни.[6]

1944 вела переговори з Фінляндією про її вихід з Другої світової війни.

Після закінчення війни Коллонтай перебралася в Москву, прихопивши з собою особистого повара Анну Іванівну і шведку секретаршу Еммі Лорансен, якій для цього дали радянське громадянство.[6] Коллонтай отримала багато орденів, мешкала на Великій Калужській і встигла опублікувати в Європі (в Англії, Франції, Норвегії) книжку «Мій шлях в комунізм», але жодна з її теоретичних праць з 1926 року до 1996 року не перевидавався в Росії.

З 1945 — радник Міністерства закордонних справ СРСР.

Була першою у світі жінкою-послом, що постійно підкреслювалося радянською пропагандою як свідчення переваг політики керівництва Комуністичної партії по відношенню до жіноцтва. Вона майже великим чудом добивалася великих кредитів для країни Рад.[6]

Померла 9 березня 1952 р. від інфаркту, похована на Новодівочому кладовищі в м. Москва.

Всі свої рукописи, праці, листи і щоденники Коллонтай здала в центральний партійний архів.[6] Олександра Михайлівна здавала свій приватний архів в Інститут марксизму-ленінізму (сьогодні Російський державний архів соціально-політичної історії) в 1923, 1946 і 1952 роках.[12] В 1970 і 1978 роках фонд Коллонтай було поповнено документами, переданими із Державної публічної бібліотеки, членами сім'ї Коллонтай і іншими особами.[12] Вона спеціально просила не робити з них секрет.[6]

Пам'ять і вшанування[ред. | ред. код]

Пам'ятна марка, випущена Радянським Союзом у 1972 році
Докладніше: Вулиця Коллонтай

За радянських часів на честь Коллонтай були названі вулиці та провулки в різних населених пунктах. На її честь названо астероїд 2467 Коллонтай[13].

В масовій народній свідомості існує стійкий міф про Олександру Коллонтай, який нічого спільного з реальною історичною фігурою не має.[6]

Нагороди[ред. | ред. код]

Роботи[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Нагороджена орденом ацтекського орла на підставі дружби з президентами Мексики Лазаро Карденас дель Ріо (21 травня 1895 року — 19 жовтня 1970 року), який служив між 1934 і 1940 роками, і Мануель Авіла Камачо (24 квітня 1897 — 13 жовтня 1955), який служив між 1940 і 1946 роками.

Джерела[ред. | ред. код]

  1. Find a Grave — 1995. — ed. size: 165000000
  2. а б в Коллонтай Александра Михайловна // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  3. а б data.bnf.fr: платформа відкритих даних — 2011.
  4. Encyclopædia Britannica
  5. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ Владимир Малышев. Сто лет Великой русской революции. — Издательство: Алетейя. Язык: Русский. Год издания: 2017. ISBN 978-5-906910-58-5
  6. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би бк бл бм бн бп бр бс бт бу бф бх бц бш бщ бю бя ва вб вв вг вд ве вж ви вк вл вм вн вп вр вс вт «тов. Коллонтай и ее любовники». Документальный фильм Д. Саркисяна и В. Белякова. — Год выпуска: 1996. Страна: Россия Жанр: Историческое расследование. (по письмовим даним, які знаходяться в архіві партії). Голос за кадром: Марианна Рубеновна Тер-Захарова. Над фильмом работали: Мария Визитей, Александр Зимин, Юрий Ломоносов, Михаил Яшин, Виктор Давыдов; продюсер: Александр Радов. Независимая некомерческая компания Всемирное Русское Телевидение.
  7. а б В. Ю. Васильєв. Коллонтай Олександра Михайлівна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 455. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  8. перший цивільний шлюб СРСР. Джерело: Корнилов Юрий. Статья «"КРАСНЫЙ РОМАН"» из номера 063 за 05 Апреля 2001г. Опубликовано 01:01 05 Апреля 2001г.
  9. Бунин И.А. Окаянные дни- страница 30 rulibrary.ru
  10. Бруцус Б. Д. Социалистическое хозяйство. — Новый мир, № 8 (788), август 1990. — С. 191.
  11. Мій батько, дипломат
  12. а б в г Иван Михайлович Майский, Владимир Степанович Мясников, Н. В Бойко. Избранная переписка с российскими корреспондентами. В двух книгах. Книга 2. — Изд-во: Наука, 2005 (стор.: 526)
  13. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.
  14. а б в (рос.) Alexandra Kollontai – the Soviet Ambassador.
  15. а б The Nobel Peace Prize: Revelations from the Soviet Past. Nobelprize.org. Retrieved on 16 June 2011.
  16. а б в г Словник ґендерних термінів / Укладач З. В. Шевченко. – Черкаси: видавець Чабаненко Ю., 2016. – 336 с (стор.: 313) Доступ: тут

Література[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]