Тит Лівій

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Лівій Тіт)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Тит Лівій
Titus Livius.png
Тіт Лівій (лат. Titus Livius)
Народився 64 або 59 р. до н. е.
Патавій, Цизальпійська Галія, Римська Республіка
Помер 12 або 17 р. н. е.
Громадянство Римська Імперія
Національність римляни[d]
Діяльність філософ, історик
Володіє мовами латина
Роки активності 30 р. до н. е. — 17 р. н. е.
Magnum opus Історія від заснування міста

Тит Лівій (лат. Titus Livius) (64 або 59 рік до н. е.  — 12 або 17 рік н. е.) — один з найвідоміших римських істориків, автор монументальної історії Риму «Історії від заснування міста» (лат. «Ab urbe condita») — яка охоплювала період від заснування Риму і до правління Октавіана Августа. Твір складався з 142 книг, кожна з яких відповідала сучасним розділам, але до нашого часу дійшли лише книги з 1 — 10 та з 21 — 45, а також невеликі фрагменти інших книг. Також, Тит Лівій написав декілька історико-філософських діалогів і риторичний твір епістолярної форми до сина, які не збереглися.

Тит Лівій у написанні своїх творів використовував живу мову, різні художні прийоми та інші засоби писемного майстерства, при цьому ігноруючи будь-яку перевірку достовірності своїх джерел, нелогічність і суперечливість між деякими з них, віддаючи перевагу стилістичній обгортці замість точності та достовірності у викладенних фактах. Із погляду на це, у ХIX столітті, його праця була переоцінена, через велику кількість недостовірностей у роботі з джерелами.

Незважаючи на неточності в його працях, він безперечно став засновником жанру альтернативної історії, описавши можливу боротьбу Риму з Александром Македонським, якби останній прожив довше[1]. Зразками досконалого стилю Лівій називав Демосфена та Цицерона.

Біографія[ред. | ред. код]

Стосовно життя Тита Лівія, історія знає дуже мало, адже він у більшості випадків, не писав про себе, а приділяв увагу лише тим подіям, що його оточували. Він народився у заможній сім'ї в Патавії (сучасна Падуя). Для розуміння творчості Тита Лівія, це надважлива інформація, адже у той час походження з цього міста у Римі асоціювалося с моральною чистотою (Пліній Молодший Листи I, 14, 6; Марк Валерій Марціал IХ,16, 8), вірністю республіканським традиціям та солідарністю громадянського коллективу. Немає жодної інформації стосовно освіти, яку отримував Лівій, тому можна припустити, що він навчався за класичною Римською системою[2]: до 7 років  — домашнє навчання з матір'ю або ж рабом; 7 — 14  — відвідування школи, в якій навчання складалося з читання та тлумачення текстів класичних латинських та грецьких авторів, знайомство з видатними історичними фігурами в Римі, а також засвоєння патріотичних традицій; у 14 років відбувався обряд повноліття на якому підлітки отримували чоловічі тоги; у більшості випадків к 20 рокам хлопці одружувалися[3]. Про дружину Тита Лівія нічого не відомо, але в нього було щонайменше два сини, один з яких помер ще у дитинстві, а інший набув популярності завдяки своїм творам по географії; ймовірно у Лівія ще була дочка, це підтверджує наявність в нього зятя за творами Сенеки (Сенека. Контроверсії X, передмова, 2).

Рідне місто Тіта Лівія

Близько 38 р. до н. е. Лівій переїздить до Рима, де він знайомиться з Октавіаном Августом. Скоріш за все, це відбулося на культурному поприщі, адже він був активним спонсором мистецтв та наук. Тацит пише про них, як про друзів, але точної інформації про відношення Тіта до Августа немає, адже погляди на деякі історичні події в них не співпадали. Але незважаючи на це, відомо, що Лівій був досить близький до імператорської родини і навіть певний час був наставником майбутньому імператору Клавдію. Він радив йому займатися історією і з деяких залишків рукописів Клавдія[4], можна зробити висновок, що він вняв рекомендаціям історика, що дає можливість казати про те, що Лівій мав певний авторитет і повагу в імператорському домі. Приблизно у 27 років він починає свою працю, оригінальна назва якої не збереглася, але загальноприйнята  — «(Історія Риму) від заснування Міста» (Ab urbe condita). Ймовірно, Тіт віддавав увесь вільний час своїй праці, адже жодних згадок, що він займав якісь посади у магістратурах, або ж працював на будь-якому суспільному поприщі — немає, що було дуже не характерно для авторів історичної літератури. Але не зважаючи на це, є небагато згадок про те, що він час-від-часу робив рецитації[1] для невеликих груп людей, при цьому, він не проводив звичайних для того часу декламацій. Лівій працював над своєю працею близько 40 років, не зважаючи на свою популярність у тогочасному Римі він писав до останнього подиху. У літньому віці, близько 14 р. н. е. він повернувся у рідну Патавію, для того щоб продовжити свою справу у спокої, написавши за останні 3 роки свого життя більше ніж 22 розділи (у Римі вони називалися «книгами», libri) і помер на 4 рік правління імператора Тиберія в 17 р. н. е. у віці 76 років.

«Історія від заснування міста»[ред. | ред. код]

Праця Тита Лівія в оригіналі налічувала близько 142 книг і охоплювала події майже усі події у Римі та за його межами, беручи початок від легендарних часів заснування міста (згідно традиції у 753 р. до н. е.) і до 9 р. н. е. Свої праці автор публікував «декадами» (групами по 5 чи 10 книг). До наших часів дійшло лише три повних декади — перша, третя, четверта та перша пенктада п'ятої (книги з 40 по 45). Разом, вони охоплюють події між заснуванням міста і до 293 р. до н. е. і з 218 по 167 рр. до н. е. Але не зважаючи на це, можна судити і про інші книги, адже ще за старих часів, для кожної з них, була зроблена «періоха» — анотація, що стисло описувала не тільки основні факти, але і їх авторську оцінку. Твори Лівія переписувалися кожну декаду до 5 століття. Перевидання з'явилося у Римі близько 1469 року без книг 33 та 41-45.

Збереженна книга

У пролозі к «Історії Риму від заснування міста» Лівій достатньо неточно формує кінцеву мету свого твору. З одного боку праця містила опис постійного занепаду Риму, а з іншого боку, автор ставе на меті «увічнити подвиги головного народу на Землі». Передаючи матеріал, Тит Лівій спирається на традиції понтифікального літописання, коли жерці вели спеціальні календарі, коротко описиючі події або державні тексти за день або тиждень. Як і понтифіки, від притримувався чіткої хронології при описанні подій, що відкривали та закривали кожну його книгу. В цих подіях, він приділяв максимум уваги числам, датам та магістратам, аніж лексичному наповненню. Ці події створили міцну базу Римської історії, які були згодом були підтвердженні багатьма данними археологів, нумізматів та лінгвістів. Завдяки цьому Лівій залишається головним джерелом історичниї подій республіканського періоду в Римі. Ідея найкращої держави, ніяк не могла скластися сама по собі, тому Тіт Лівій, для досягнення цього, вів повість так, щоб усі прояви соціальної розні, які велися в Риму від самого його початку, відходили на задній план, коли починала йти мова про громадянську солідарність, найяскравішим прикладом якої він приводить Другу Пунічну війну.Для цього ж служать і фіктивні промови, які Лівій вкладає в уста персонажів, яких він описує для придання потрібного йому колориту. Але в більшій частині, ці промови породжували лише враження возвеличення Риму над іншими. У 35 книг, що збереглися містится 407 промов, тобто в усіх 142 книгах їх має бути приблизно 1650, приблизно 12 % від усього тексту. В основі образу, що встає зі сцен народного єднання і розмов, особливі властивості римлян і Риму, які Ливий вважав основними для їх історії: громадянська свобода, гарантована загальним підпорядкуванням законам; благочестя і вірність обрядам, що забезпечують римській общині заступництво богів; енергія і життєстійкість, що допомагає римлянам ніколи не здаватися і вистояти у будь-яких випробуваннях. При описі цих властивостей римлян в розповіді Тіта Лівия виникає особливий тип осмислення, переживання, але і відображення громадської реальності, який носить назву культурно-історичного міфу.

Сторінки з книги

Перше з вищеназванних властивостей Риму — єдність свободи і підпорядкування законам — доводиться в тексті Лівия багаторазово — у введенні до 2 книги, в оповіданнях про єднання патриціїв і плебеїв, про підпорядкування молодших за віком авторитету старших. Образ законослухняного народу, що виникає тут, на цій основі того, що долає розбрат самокорисливих інтересів, багато в чому знаходився в протиріччі з реальністю, пронизаною лютою боротьбою соціальних груп. Так, батогом римського суспільства було постійне розкрадання знаттю громадського земельного фонду (ager publicus). Лівий про це знає, але говорить про подібні факти мигцем, в одній — двох фразах, після яких незмінно слідує примирливо-гармонізуюче продовження. Так само йде справа з римським благочестям. Лівий нескінченно описує обряди і жертвопринесення, молебні і знамення, їх роль у взятих перемогах, благоговійне підпорядкування їм народу і сенату, особливо підкреслюючи в них моральний і патріотичний елемент. І незмінно ігнорує факти, що говорять про зловживання релігійними обрядами і пророцтвами в інтересах тієї або іншої правлячої кліки. Особливо показовий епізод з Весною Священної в 195—194 до н. э. Вражаюча життєстійкість і здатність, не дивлячись ні на які поразки, знову і знову починати війни і ніколи в них не здаватися характеризує римлян на всьому протязі їх історії, і Ливий приводить незліченний факти, це що підтверджують. Він не зупиняється, проте, на тому, яким жахливим руйнуванням продуктивних сил суспільства і зубожінням величезних мас віками, аж до складання імперії, оберталася така завзятість римлян. І проте картина, що створюється Лівіем, — не фікція, а особливе відображення історичної реальності. Річ у тому, що та досягнута людством стадія розвитку, на якій знаходилися античний світ взагалі і Рим зокрема, не знала і не могла знати достовірно динамічного розвитку продуктивних сил. Основою виробництва тут залишалася земля, основою світогляду — консервативна вірність традиції, основою громадської організації — община. На них була орієнтована система цінностей і норм, припускаюча солідарність і автаркію общини, сприйняття її як сакральній цінності, принесення себе і своїх інтересів їй в жертву. Це положення постійно розмивалося поступальним ходом історичного розвитку і, в силу його відповідності об'єктивно заданому стану суспільства, постійно регенерувалося і коригувало громадську практику. Початкові постулати Лівия були історично вірні: консервативна правова структура і відношення до громадських норм як до сакральної цінності, суперечивши ходу розвитку, постійно розкладалися, зникали з життя, — і постійно зберігалися в ній, утворюючи особливу історичну реальність — римський міф. Створення римської держави зовсім не було таким гармонійним процесом, яким прагне часом представити його Лівій, але включення народів стародавнього світу в орбіту римської цивілізації і римського права кінець кінцем було для багатьох з них рятівно. Порушення законів було в Римі постійною практикою, але римське право, що виросло з них, — одно з вищих досягнень європейської культури, яке досі утворює основу юридичної структури більшості країн. Збагачення одних сімей за рахунок інших розкладало архаїчну майнову рівність і громадську солідарність, але закони проти розкоші ухвалювалися в римській республіці систематично і зберігали значення моральної норми, зафіксованої в хрестоматіях і збірках прикладів, на яких віками виховувалося римське юнацтво. Лівій не любив говорити про те, як збагачувалися полководці в ході воєн, а намісники за рахунок пограбування провінцій, але незліченні театри, базиліки, храми, водопроводи, що переповнюють міста Римської держави і мешкання мільйонів громадян, що складали середовище, в епоху республіки були найчастіші даром полководців і відбудовувалися за рахунок їх військової здобичі. Розказана Тітом Лівієм епопея є образною, — бо організоване автором, відтворення — спирається на реальні процеси, особливого історичного організму, яким була республіка Риму. Вона з'явилася як суспільство, де людина і держава складали суперечливе, але єдине ціле. Відношення до Лівію європейської культури подальших віків було обумовлено саме таким сприйняттям його праці. Гуманістично-освітня і революційно-демократична, тираноборська традиція черпали в його «Історії» позитивний образ громадського устрою, грунтованого на громадянській відповідальності і свободі у рамках закону; академічна наука 19-20 віків вважала його твір ненадійним історичним джерелом, а його самого Лівія — письменником більше, ніж істориком.

Життєві погляди[ред. | ред. код]

Політичні погляди[ред. | ред. код]

Лівій не обіймав ніяких громадських посад, що відрізняло його від інших римських істориків. Крім того, Лівий ніде не заявляє прямо про свої політичні переконання, обмежуючись лише загальними словами про важливість свободи, світу і єдності. В результаті, різні сучасні дослідники приходять до протилежних висновків про політичні погляди історика: йому приписують і явні республіканські симпатії, і помірно-консервативну просенатську орієнтацію, і повне прийняття принципата[5].Причиною розбіжностей вважаються протиріччя між фактами з його біографії і думками, висловленими в «Історії», — наприклад, його слова «ми ні вад наших, ні ліків від них переносити не в силах» вважаються явним натяком на політику Августа, але достовірно відомо про близькість історика до імператора. Висновки про політичні погляди Лівія іноді робляться і на підставі епітета «помпеянец», яким Октавіан Август називав історика, що вихваляв діяльність Гнея Помпея.При описі подій піздньореспубліканської епохи Лівії високо оцінював не лише Помпея, але також Марка Юнія Брута і Гая Касія Лонгіна[6]. Усе це могло розцінюватися як прояв опозиційних настроїв: Помпей був супротивником Цезаря — посмертно обожненого названого батька Августа — в громадянській війні, а Брут і Лонгін — вбивцями диктатора.

Бюст Тіта Лівія

Немає єдиної думки і в питанні о тому, чи планував Лівій вплинути своїм твором на політичне життя держави в цілому і на вироблення політичних рішень імператором і його оточенням зокрема[7]. На думку Роберта Огілви, історик не ставив ніяких політичних цілей, і в «Історії» немає ні нападок на Августа, ні виправдань його політики, а є присутніми лише загальні ідеї прагнення до світу, стабільності, свободи. Навпаки, Ханс Петерсен побачив в «Історії» послання, адресовані імператорові, задумані як застереження від встановлення одноосібної монархії. А. И. Немировский бачить вже на самому початку «Історії» спробу Лівія осмислити сучасність і виразити відношення до подій свого часу через опис старовини, а також виявляє завуальований, але впізнанний для сучасників опис Октавиана Августа при розповіді про царя-миротворця Нуму Помпілія. Рональд Меллор допускає, що Ливий міг частково вплинути на деякі рішення імператора — зокрема, на програму перебудови древніх храмів і на відродження древніх релігійних ритуалів.[8]

Релігійні погляди[ред. | ред. код]

Релігії приділено значне місце в творі Лівія. Історик відстоює переконання, що боги беруть участь в земних справах, допомагають благочестивим і заважають неправедним. При цьому вони не сходять з неба і не втручаються безпосередньо, але допомагають наданням слушної нагоди для перемоги.[9] На думку історика, боги особливо протегують саме римському народу. В той же час, зневага до богів може обернутися для римлян причиною багатьох лих. Він вважає релігію фундаментом суспільної моралі, визнає існування свободи волі, через що люди несуть відповідальність перед богами за свої вчинки. Для Лівія дуже важливо, чи діяли описувані ним політики і полководці відповідно до надприродних знамень або ж нехтували ними. Починаючи з третьої декади увага Лівія до релігійних питань починає знижуватися — можливо, внаслідок уважного вивчення раціоналістично налагодженого Полібія. Проте, Плутарх переказує повідомлення про того, що гадає, що дізнався про результат битви при Фарсалі в 48 році до н. э. по польоту птахів, з посиланням на останні книги Лівія, що не збереглися. Релігійні переконання самого історика оцінюють по-різному: йому приписують як раціональний скептицизм, так і непохитну віру в римських богів.[10] Як помічає С. И. Соболевский, навряд чи Ливий розділяв усі надприродні вірування, про які писав, а його релігійні представлення щонайменше відрізнялися від народних.[11] А. И. Немировский вважає, що релігійні переконання римського історика сформувалися під впливом що поступово вводиться Октавіаном Августом культу імператора. Лівій, припускає дослідник, відносився до релігії як до перевіреного часом способу умиротворити римлян. В той же час, разом з демонстрацією важливості релігії для римського суспільства Лівій критично переосмислює ряд положень міфологізованої ранньої історії Риму. Тенденція повідомляти контраргументи відразу ж після розповіді про чудеса і легенди без підсумкового висновку може бути навіяна популярним в ті роки філософським скептицизмом, що порекомендував утримуватися від від категоричних суджень, або бажанням залишити вирішення спірного питання на розсуд читача. Нерідко висловлюються думки про вплив на Лівія філософії стоїцизму. Михаіель фон Альбрехт припускає, що історик був лише знайомий з цим вченням, а віднести його до стоїків неможливо із-за розгляду в якості творця історії не безособового року, а людини. Інші дослідники, навпаки, виявляють в «Історії» думку, що послідовно проводиться, про вирішальну роль долі всевладдя або провидіння — ідеї, характерної саме для стоїків. На думку Патріка Уолша, близькість Лівія до ідей стоїцизму найбільш помітна у використанні термінів «доля» і «удача» в їх стоїчному розумінні. Його стоїчні переконання могли бути тим міцніше, що стоїцизм, що сформувався в Греції, добре узгоджувався з принципами традиційної римської релігії. При цьому відзначається, що самі стоїки були частково розколоті з деяких питань: зокрема, Посидоний захищав значущість надприродних знамень як вирази волі богів, а Панетій її заперечував. Лівій в цьому питанні приєднувався до зору Посідонія. Лівій записує усі дивовижні знамення (продигії), вважаючи їх проявом волі богів. Найбільше їх міститься в описі подій після 249 року до н. э., коли римські понтифіки почали вносити усі відомості про продигиях в державний літопис.[12] Підвищений інтерес до надприродних явищ історика, що неодноразово сумнівався в правдивості ряду міфів і легенд, зв'язується з переконанням, ніби через знамення реалізується божественна воля. Втім, іноді Лівій сумнівається в істинності чудес і продигий.[13]

Вплив на культуру та історію[ред. | ред. код]

Античність[ред. | ред. код]

Серед сучасників і найближчих нащадків думка про Лівію була змішаною, але надалі затвердилася висока оцінка його творчості. Гай Азіній Полліон критично відзивався про Лівію. Светоній повідомляє, що імператор Калігула збирався вилучити його твори з бібліотек. Повідомлення Светонsя про ці плани Калігули іноді трактується як свідоцтво реального знищення багатьох рукописів, що вплинуло на погане збереження творів Лівія, але нерідко воно вважається таким, що не мала наслідків в реальності невдалим жартом або критикою імператора. З підозрою відносився до історика і імператор Доміціан, який страчував деякого Меттія Помпузіана, оскільки він, за словами Светонія, «мав імператорський гороскоп і носив з собою креслення усієї землі на пергаменті і мові царів і вождів з Тіта Лівія». Квінтиліан високо цінував стиль Лівія, порівнюючи його з «батьком історії» Геродотом. Тацит вважав Ливия найкрасномовнішим істориком, а Сенека відводив йому третє місце за цим показником серед усіх римських авторів після Цицерона і Азінія Полліона.[14]

Монумент Тіту Лівію

Інформативний твір Лівія став джерелом для ряду авторів, що писали про минуле. Інтерес до Лівія і висока оцінка його твору зберігалися і в пізню античність. Іероним Стридонский рахував Лівія, разом з Геродотом, Фукідідом і Салюстієм, зразком для наслідування для істориків. У 396 році Квінт Аврелій Сіммах в листі до Протадія пропонує альтернативу «Історії» Лівія для вивчення ранніх воєн з германцями — "Германські війни" Плінія Старшого і Записки про Галльську війну Цезаря. Децим Магн Авсоній, розповідаючи про учителів риторики і граматики у Бурдігале, згадує про знайомство одного з них з Лівіем.[15] У кінці IV — початку V століття троє знатних римлян — Тасцій Вікторіан, Нікомах Декстер і Нікомах Флавіан — на дозвіллі виправляли помилки в перших книгах Лівія. Виправлений ними текст ліг в основу усіх рукописів, що збереглися, з першою декадою Лівія. У 401 році Сіммах передав Валеріану копію «Історії», який зайнявся виправленням тексту. Пізніші переписувачі перенесли виправлення, зроблені Валеріаном, разом з деякими з супутніх коментарів.[16]

Середні віки[ред. | ред. код]

На рубежі античної епохи і Середніх віків Лівії зберігав авторитет — його цитував римський папа Геласій I, а граматик Прісціан використав «Історії» у своїй роботі. Проте в раннє Середньовіччя інтерес до Лівія падає разом із загальним рівнем вченості. Яскравим свідоцтвом зміни пріоритетів вважається повторне використання рукописів «Історії», які стирали і використали для запису інших творів.[17] У Латеранській базиліці в рукопис «Історії» загорнули християнські реліквії. Пізніші автори приписували римському папі Григорію I ініціативу спалювання усіх екземплярів «Історії», що виявилися, із-за великої кількості в них язичницьких забобонів. Сплеск інтересу до римського історика доводиться на «каролінгське відродження». Сліди вивчення Лівія виявляються у Эйнхарда, хоча головним зразком для його біографії Карла Великого послужило Життя дванадцяти цезарів Светонія. Відсилання до Лівія і багатьом іншим античним авторам зустрічаються у Сервата Лупа, абата монастиря Ферьер. У цей період знімаються дві копії «Історії»: в Турі близько 800 року і в Корби в середині IX століття. Через сто років цінний рукопис з четвертою декадою купив імператор Оттон III.[18]

Зображення Тіта Лівія

Упродовж більшої частини Середніх віків найбільш читаними були перші чотири книги «Історії», в яких розповідалося про перші століття римській історії. Окрім інтересу до фактичних відомостей Лівія, середньовічні автори цінували витонченість його стилю: наприклад, історик Ламберт Герсфельдский намагався наслідувати стиль Лівія і Саллюстія. На XII століття доводиться поступове збільшення популярності Лівія. Вільгельм Тірский був знайомий з Лівієм і використав його соціальну термінологію. Його знав Іоанн Солсберійский, хоча виявляється всього одне посилання на «Історію». Особливо яскравий вплив «Історії» проявилося в адаптації описів Камілла I Сципіона Африканського римським істориком. Вплив мови Лівія виявляється і в творах Данте Аліг'єрі. Хоча Лівій не виявився серед персонажів Божественної комедії, поет посилається на нього як на достовірне джерело інформації. За поширеною версією, Франческо Петрарка особисто брав участь у зборах воєдино повного корпусу «Історії» — він коригував 1, 3 і 4 декади, які переписувалися під його керівництвом. Можливо, Петрарка виконав і критичну роботу, записавши різночитання по іншому рукопису. Рукопис на автографи Петрарки на той момент вважав повним, оскільки книги з 41 по 45 ще не були виявлені. Пізніше Петрарка назвав твори Лівія і Валерія Максима найулюбленішими історичними книгами. Італійський поет писав і листи до мертвих авторів, серед адресатів яких був і Лівій.[19]Друг Петрарки Пьєр Берсюір переклав «Історію» Лівія французькою мовою на прохання Іоанна Доброго, що сприяло поширенню популярності римського автора серед публіки, що читає. Праця Берсюіра лягла в основу перекладів на Піренейський півострів і в Шотландії. У Франції було поширено і сучасне скорочення Лівія : Бенвенуто та Імола написав, а Жан М'єло переклав на французьку мову "Romuleon" — компіляцію про римську історію, важливим джерелом якої був Ливий. В епоху відродження на Лівія звернули увагу як на самостійного автора, тоді як раніше «Історія» розглядалася переважно як галерея зразкових героїв і джерело військових і політичних прийомів. Тоді ж за ним закріплюється слава найбільшого римського історика.[20]

Новий час[ред. | ред. код]

Нікколо Макіавеллі написав «Міркування про першу декаду Тита Лівія» — одно з перших творів по політичній теорії, хоча до ідей флорентійського автора був ближчий не Лівій, а Тацит[21]. Інший впливовий мислитель XVI століття Мішель Монтень вільно орієнтувався в творі Лівія. У 1548 році в Падуї був зведений мавзолей знаменитому городянинові. У Англії Лівії був цінним джерелом натхнення і джерелом політичної мудрості для публіки, що читає, в правління Єлизавети I і Якова I. «Історію» цінували за витончений стиль, але критикували за введення в оповідання вигаданих розмов. Крім того, Лівія використали в якості джерела для драматичних творів — багато в чому на матеріалі «Історії» були написані три п'єси Джона Уэбстера, Томас Хейвуда і Джон Марстона, а також п'єса Аппій і Віргінія 1575 року невідомого автора і поема Лукреція Уільяма Шекспіра.

Переписанна сторінка з книги, 15 ст.

У Франції «Історія» послужила основою для сюжету п'єси Горацій Пьера Корнеля і була одним з джерел натхнення для Жана Расіна. Популярність сюжетів з «Історії» в європейській культурі Нового часу була обумовлена умілою композицією тексту Лівія, яскравими образами персонажів і обговоренням актуальних моральних питань. До XVI століття популярність Лівія стала всесвітньою. У Східній Європі «Історія» була однією з моделей прози, на яку орієнтувалися місцеві автори, що писали латинською мовою, а в результаті колонізації Америки з Лівієм познайомилися і американські індійці, оскільки «Історію» вивчали в колегіумі Санта-крус де Тлателолько в Мехіко в 1530-і роки разом з іншими класичними авторами.[22] Що розвивав теорію міжнародного права Гуго Гроцій часто притягав свідчення Лівія для ілюстрації своїх думок. Перша декада «Історії» надихнула Монтескьє на написання "Роздумів про причини величі і падіння римлян", а складений Жаном-Жаком Руссо збірка розмов з «Історії» вплинула на виступи ораторів Великої французької революції.Поціновувачем розмов в творах Лівія і Саллюстія був Томас Джефферсон, який, як оратор, ставив їх вище за виступи Цицерона. Н. М. Карамзін писав, що «ніхто не перевершив Лівія в красі оповідання». Високо оцінювали Тіта Лівія декабристи. По спогадах активного учасника декабристського руху И. Д. Якушкина, «Плутарх, Тит Лівії, Цицерон і інші — були майже у кожного з нас настільними книгами». На думку Г. С. Кнабе, декабристів притягали республіканськи ідеали свободи, засудження тиранічного єдиновладдя і підтримка боротьби з монархією.[23] В. Г. Белинский порівняв Лівія з Гомером, вказуючи на епічний характер «Історії».

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. 17-19 глави IX книги «Історія Риму від заснування міста»
  2. Історія світової науки. — Харків, 1983.
  3. Древній Рим. Хроніка. — К., 2000.
  4. Пирогов В. Н. Исследования по римской истории преимущественно в области третьей декады Ливия. СПб, 1878. 284 стр.
  5. Кузнецова Т. И., Миллер Т. А. Античная эпическая историография. Геродот. Тит Ливий / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. — М.: Наука, 1984. — С. 96.
  6. Тит Ливий / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 1. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 482.
  7. Тит Ливий / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 1. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 482.
  8. Кнабе Г. С. Рим Тита Ливия — образ, миф и история / Тит Ливий. История Рима от основания города. — М.: Ладомир, 2002. — С. 670.
  9. Тит Ливий / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 1. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 477.
  10. Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 933—934.
  11. Тит Ливий / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 1. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 479.
  12. Тит Ливий / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 1. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 478.
  13. Тит Ливий / История римской литературы. — Под ред. С. И. Соболевского, М. Е. Грабарь-Пассек, Ф. А. Петровского. — Т. 1. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 479.
  14. Кузнецова Т. И., Миллер Т. А. Античная эпическая историография. Геродот. Тит Ливий / Отв. ред. М. Л. Гаспаров. — М.: Наука, 1984. — С. 115.
  15. Sandys J. E. A History of Classical Scholarship. — Vol. 1. — Cambridge: Cambridge University Press, 1903. — P. 210.
  16. Sandys J. E. A History of Classical Scholarship. — Vol. 1. — Cambridge: Cambridge University Press, 1903. — P. 215.
  17. Reynolds L. D., Wilson N. G. Scribes and Scholars. A Guide to the Transmission of Greek and Latin Literature. — 3rd ed. — Oxford: Clarendon Press, 1991. — P. 85—86.
  18. Reynolds L. D., Wilson N. G. Scribes and Scholars. A Guide to the Transmission of Greek and Latin Literature. — 3rd ed. — Oxford: Clarendon Press, 1991. — P. 107—108.
  19. Sandys J. E. A History of Classical Scholarship. — Vol. 2. — Cambridge: Cambridge University Press, 1908. — P. 7.
  20. Альбрехт М. История римской литературы. Т. 2. — М.: Греко-латинский кабинет, 2004. — С. 944.
  21. Mellor R. Tacitus. — London: Routledge, 1993. — P. 139.
  22. Laird A. Latin America // A Companion to the Classical Tradition / Ed. by C. W. Kallendorf. — Malden; Oxford: Blackwell, 2007. — P. 231.
  23. Кнабе Г. С. Русская античность. Содержание, роль и судьба античного наследия в культуре России. — М.: РГГУ, 2000. — С. 133.
  24. База даних малих космічних тіл JPL: Тит Лівій (англ.). 

Джерела та література[ред. | ред. код]

  • Пирогов В. Н. Исследования по римской истории преимущественно в области третьей декады Ливия. СПб, 1878. 284 стр.
  • Кузнецова Т. И., Миллер Т. А. Античная эпическая историография: Геродот. Тит Ливий. М.: Наука. 1984. 213 стр. 5300 экз.
  • В 1716 г. учителя черниговской коллегии перевели «Историю» Тита Ливия, перевод был отдан в печать в 1722 году, но Синод охарактеризовал его как «зело неисправный» и не напечатал[1]. С тех пор издано три полных русских перевода, последний — в 1989—1993 годах.
  • История народа римского. Соч. Тита Ливия Падуанского. / Пер. А. Клеванова. М., 1858—1867.
  • http://www.epwr.ru/quotauthor/300/
  • Т.1. Кн. 1-6. 1858. 466 стр.
  • Т.2. Кн. 7-23. 1859. 491 стр.
  • Т.3. Кн. 24-30. 1861. 462 стр.
  • Т.4. Кн. 31-38. 1867. 476 стр.
  • Т.5. Кн. 39-45. Содержание утраченных книг от 45 до 140 и все уцелевшие отрывки из них. 1867. 474 стр.
  • «История» Ливия опубликована в серии «Loeb classical library» в 14 томах (в т. XIV включены также фрагменты).
  • «Римская история» Тита Ливия издаётся в серии «Collection Bude», каждая книга в отдельном выпуске (пока нет книг 9-10, 22, 30, 34). Последние тома издания:
  • T. XXXI: Livres XLI-XLII. Texte etabli et traduit par P. Jal. XCII, 368 p.
  • T. XXXII: Livres XLIII-XLIV. Texte etabli et traduit par P. Jal. CLI, 321 p.
  • T. XXXIII: Livre XLV. Fragments. Texte etabli et traduit par P. Jal. CXXV, 416 p.
  • Abreges des livres de l'Histoire romaine de Tite-Live. T. XXXIV, 1re partie: «Periochae» transmises par les manuscrits (Periochae 1-69). Texte etabli et traduit par P. Jal. CXXIV, 236 p.
  • Abreges des livres de l'Histoire romaine de Tite-Live. T. XXXIV, 2e partie: «Periochae» transmises par les manuscrits (Periochae 70-142) et par le papyrus d'Oxyrhynchos. Texte etabli et traduit par P. Jal. 234 p.
  • Ливий, Тит. Римская история от основания города. / Пер. под ред. П. Адрианова.
  • Т. 1. Кн. 1-5. / Пер. П. Адрианова (кн. 1-3), Я. Г. Мищенко (кн. 4-5). 1892. 498 стр.
  • Т. 2. Кн. 6-10. / Пер. П. Адрианова (кн. 6-7), Ф. Ф. Круковского (кн. 8), К. В. Соколовского (кн. 9-10). 1894. 406 стр.
  • Т. 3. Кн. 21-25. / Пер. Ф. Ф. Зелинского (кн. 21), Я. П. Иванухи (кн. 22), Я. К. Яненц (кн. 23, 24), Б. А. Острова (кн. 25). 1896. 417 стр.
  • Т. 4. Кн. 26-30. / Пер. И. И. Виноградова (кн.26), Н. П. Шкилева (кн. 27), А. С. Попова (кн.28), П. Адрианова (кн. 29, 30), С. Я. Дроздова (кн. 30). 1897. 413 стр.
  • Т. 5. Кн. 31-35. / Пер. Н. И. Никольского (кн. 31, 33), Я. Н. Владимирова (кн. 32), К. А. Секундова (кн. 34, 35). 1897. 318 стр.
  • Т. 6. Кн. 36-45. / Пер. С. Я. Соболева (кн. 36), В. М. Тимофеева (кн. 37), М. М. Вука (кн. 38), А. И. Богородицкого (кн. 39), А. Попова (кн. 40), Э. А. Бруттан (кн. 41), М. П. Федорова и И. Ф. Макаренкова (кн. 42), В. Н. Матвеева (кн. 43), И. А. Зорина (кн. 44), А. Н. Лисовского (кн. 45). 1899. 680 стр.
  • Тит Ливий. Римская история от основания Рима. / Пер. М. Б. Гуревич. Киев-Харьков, 1900. (изданы 2 тома)
  • Т. 1. Кн. 1-6. 367 стр.
  • Т. 2. Кн. 7-10 и 21-23. 387 стр.
  • Тит Ливий. История Рима от основания города. В 3 т. / Переводы под ред. М. Л. Гаспарова, Г. С. Кнабе, В. М. Смирина. Отв. ред. Е. С. Голубцова. (Серия «Памятники исторической мысли»). М.: Наука. 1989—1993.
  • Т. 1. Книги 1-10. / Пер. В. М. Смирина (кн. 1), Н. А. Поздняковой (кн. 2), Г. Ч. Гусейнова (кн. 3, 4), С. А. Иванова (кн. 5), Н. Н. Казанского (кн. 6), Н. В. Брагинской (кн. 7-10). Комм. Н. Е. Боданской (кн. 1-5) и Г. П. Чистякова (кн. 6-10). 1989. 576 стр. 100000 экз.
  • Т. 2. Книги 21-30. / Пер. Ф. Ф. Зелинского (кн. 21), М. Е. Сергеенко (кн. 22-30). Комм. В. М. Смирина и Г. П. Чистякова. 1991. 528 стр. 50000 экз.
  • Т. 3. Книги 31-45. / Пер. Г. С. Кнабе (кн. 31, 34), С. А. Иванова (кн. 32, 33, 35-37), А. И. Солопова (кн. 38), Э. Г. Юнца (кн. 39), И. И. Маханькова (кн. 40), В. Н. Чемберджи (кн. 41), Н. Н. Трухиной (кн. 42), Н. П. Гринцера, Т. И. Давыдовой, М. М. Сокольской (кн. 43), О. Л. Левинской (кн. 45), М. Л. Гаспарова (периохи книг 1-142). Статья Г. С. Кнабе. Комм. Ф. А. Михайловского и В. М. Смирина. 1993. 768 стр. 13000 экз. 1994. 120000 экз.
  • Тит Ливий. Фрагмент книги XCI «Истории». // Короленков А. В. Квинт Серторий: Политическая биография. (Серия «Античная библиотека». Раздел «Исследования». СПб, Алетейя. 2003. 320 с. С.268-275.
  • Тит Ливий. Война с Ганнибалом: Ист. хроники / Пер. с лат. — М.: Эксмо, 2011. — 480 с. — Серия «Зарубежная классика» — 3 000 экз., ISBN 978-5-699-53198-1

Посилання[ред. | ред. код]