Тіберій
_Tiberius_Portrait_of_the_%27Imperium_Maius%27_type_in_Museo_Archeologico_Nazionale.jpg)
Тибе́рій Ю́лій Це́зар А́вгуст (лат. Tiberius Iulius Caesar Augustus), ім'я при народженні — Тибе́рій Кла́вдій Неро́н (лат. Tiberius Claudius Nero; 16 листопада 42 до н. е., Рим — 16 березня 37, Мізено) — давньоримський державний, військовий та політичний діяч, полководець, другий римський імператор (14–37), багаторазовий консул (13 до н. е., 7 до н. е., 18, 21, 31) та народний трибун (6–1 до н. е., 3–37), останній цензор Риму (14), представник династії Юліїв-Клавдіїв. Саме за його правління було розіп'ято Ісуса Христа.
Тиберій народився 42 до н. е. у сім'ї політика Тиберія Клавдія Нерона та Лівії Друзілли. Коли йому було лише чотири роки, батьки розлучилася. Невдовзі мати хлопчика одружилася з Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном.
Ще до приходу до влади Тиберій проявив себе як один із найталановитіших воєначальників і дипломатів свого часу. Успішно командував військами в Паннонії, Далмації та Реції, тривалий час воював проти германських племен на півночі. Його військові перемоги забезпечили стабільність у стратегічно важливих регіонах, а дипломатичні здібності дозволяли уникати зайвих конфліктів і зміцнювати вплив Риму не лише мечем, але й шляхом ведення переговорів.
У 4 до н. е., коли передчасно помер Гай Юлій Цезар Віпсаніан, Тиберій був всиновлений Октавіаном та офіційно проголошений його наступником. Відтак, за десять років він став другим імператором Риму, хоча, як свідчать сучасники, прийняв владу без особливого ентузіазму.
На посаді імператора Тиберій проявив себе природженим адміністратором. Він зосередив увагу на зміцненні фінансової спроможності держави та не витрачав кошти дарма, завдяки чому залишив по собі значні резерви у скарбниці. Крім того, Тиберій уникав масштабних завойовницьких воєн, надаючи перевагу утриманню та зміцненню вже наявних кордонів. Водночас, підтримував дисципліну в армії та ефективність державного управління.
Попри всі досягнення, стосунки Тиберія з сенаторами були доволі напруженими. Останні всіляко намагалися обмежити його владу та гальмували виконання наказів. Через це імператор поступово замикався в собі, ставав дедалі більш підозрілим та недовірливим до власного ж оточення.
Коли померли Германік та Друз, Тиберій фактично відійшов від активного управління державою, делегувавши значний об'єм повноважень префекту преторіанців Сеянові. Саме в цей період посилилися політичні репресії та атмосфера страху при дворі.
Останні роки життя провів фактично в самоізоляції, опікуючись переважно державними фінансами та адміністрацією.
Тиберій увійшов в історію як суперечлива постать. З одного боку, він був талановитим полководцем, дипломатом і розважливим адміністратором, який забезпечив стабільність Риму. З іншого ж боку, запам'ятався як замкнений і похмурий імператор, який прийняв владу без особливого на те бажання й поступово віддалився від управління державою.
Тиберій походив із патриціанського роду Клавдіїв, родоначальником якого традиційно вважають Аппія Клавдія Сабіна Інрегіллена, консула 495 року до н. е.
Батьком майбутнього імператора був Тиберій Клавдій Нерон — відомий римський політик, який обіймав посади квестора у 48 році до н. е. та претора у 42 році до н. е. Він належав до гілки Неронів, засновником якої був Тиберій Клавдій Нерон, син Аппія Клавдія Цека.
Матір'ю Тиберія була Лівія Друзілла, донька Марка Лівія Друза Клавдіана, який хоч і походив з іншої гілки роду Клавдіїв, однак після всиновлення Марком Лівієм Друзом Молодшим формально перейшов до плебейського стану.
Батько Тиберія був переконаним республіканцем і прихильником убивць Цезаря. Він воював на боці Марка Юнія Брута та Гая Кассія Лонгіна в битві при Філіппах, а згодом узяв участь у Перузійській війні (42–41 до н. е.) на стороні Луція Антонія та Фульвії. У зв’язку з цими подіями, 41 року до н. е. родина майбутнього імператора була змушена втекти на Сицилію, а звідти — до Греції, рятуючись від проскрипцій[1].
У 39 році до н. е. було проголошено амністію, що дало змогу родині повернутися до Риму. Як повідомляє Светоній, приблизно тоді ж малолітнього Тиберія усиновив сенатор Марк Галлій, однак хлопчик не користувався іменем останнього, оскільки той вважався противником Октавіана[2].
У цей самий період Лівія Друзілла розлучилася зі своїм чоловіком і одружилася з Октавіаном. За переказами, він закохався в неї з першого погляду й змусив, попри її вагітність, покинути Тиберія Старшого. Сам Октавіан розлучився зі своєю другою дружиною Скрибонією в день народження їхньої доньки Юлії Старшої[1].
14 січня 38 року до н. е., вже після розлучення, Лівія народила другого сина — Друза, брата Тиберія. Уже через три дні відбулося її весілля з Октавіаном, на якому був присутній Тиберій Клавдій Нерон як батько дітей нареченої та її посаджений батько[1].
Тиберій і Друз проживали в домі свого батька до його смерті у 33 році до н. е. У дев’ятирічному віці майбутній імператор здобув перший ораторський досвід, виголосивши похоронну промову на честь Тиберія Старшого[3]. Після цього брати переїхали до будинку матері та Октавіана, опинившись під опікою вітчима[4].
Тиберій і Друз здобули гарне виховання та хорошу освіту. Октавіан цілеспрямовано готував їх до політичної кар’єри. У 29 році до н. е. обидва брати супроводжували його в колісниці з нагоди тріумфу на честь перемоги в битві при Акції. Через два роки, у 27 році до н. е., Тиберій одягнув чоловічу тогу, що символізувало досягнення повноліття.
У 26–24 роках до н. е. Тиберій брав участь у походах Октавіана до Іспанії як військовий трибун. В сімнадцятирічному віці (25 року до н. е.) він посів посаду квестора та почав виступати в судах як адвокат, що було прямим порушенням закону Сулли, який передбачав обіймання цієї посади лише після десятирічної військової служби й досягнення тридцятирічного віку.
У 20 році до н. е. Тиберій очолив похід до Вірменії, однак бойових дій уникнув, адже із наближенням римської армії колишні підлеглі царя Арташеса вбили його. Після цього Тиберій посадив на престол Тиграна III, у такий спосіб встановивши офіційний статус Вірменії як нейтральної буферної держави між Римом і Парфією. Того ж року Тиберій вирушив до кордону з Парфією і шляхом переговорів домігся повернення римських орлів легіону, утрачених під час невдалих кампаній Марка Красса (53 рік до н. е.), Децидія Сакса (40 рік до н. е.) та Марка Антонія (36 рік до н. е.).
Невдовзі Тиберій став вважатися другим після Марка Агріппи полководцем у війську Августа.
Близько 19 року до н. е. він обійняв посаду прокуратора Галлії, де разом із братом Друзом вів війни проти альпійських племен. У 16 році до н. е. розпочав реорганізацію провінцій у цьому регіоні. Того ж року одружився з Віпсанією Агріппіною, дочкою генерала Марка Віпсанія Агріппи. За рік у них народився син.
У 15–13 роках до н. е. Тиберій і Друз підкорили Рецію та північну Вінделіцію.
12 року до н. е. Октавіан змусив Тиберія розлучитися з Віпсанією Агріппіною та одружитися з Юлією Старшою. Цей крок був покликаний зміцнити єдність у династій Юліїв-Клавдіїв. Проте шлюб не був щасливим. Юлія, яка вже вчетверте виходила заміж за наказом батька, надавала перевагу розпусному життю, коли Тиберій навпаки — усе більше ізолювався від людей та замикався у собі.
У 12–9 роках до н. е. він керував завоюванням Паннонії.
У 9 році до н. е. Друз загинув унаслідок нещасного випадку під час верхової їзди. Тиберій особисто організував перевезення його тіла до Риму, після чого очолив легіони в Германії та успішно завершив розпочату братом кампанію проти тамтешніх племен. З метою послаблення їхнього тиску на середній Рейн, за його наказом близько 40 тисяч сігамбрів і свевів було переселено на лівий берег річки.
Після цього генерал був відправлений на острів Родос, що фактично означало політичне вигнання. Оскільки всинослені діти Октавіана активно здобували популярність, імператор почав остерігатися популярного в армії Тиберія.
Коли Август у 2 році відправив Юлію Старшу у вигнання за її розпусний спосіб життя та постійну участь у політичних інтригах, Тиберій намагався у своїх листах заступитися за дружину, проте марно. Тоді ж він отримав дозвіл повернутися до столиці, проте навіть так протягом наступних двох років залишався поза політичним життям країни. Лише смерть Гая та Луція Віпсаніанів докорінно змінила хід подій.
У 4 році Тиберій знову очолив римські війська в Германії. Під його командуванням перебував префект кінноти Веллей Патеркул, який приблизно через 25 років описав ці події, залишивши єдине збережене свідчення очевидця[5].
Того ж року Тиберій переправився через Везер, але, всупереч усталеній практиці, не повернувся до Рейну. Натомість уперше організував зимівлю великого війська поблизу витоків Ліппе[6].
Наступного року він підкорив прибережне плем’я хауків на узбережжі Північного моря між Емсом і Ельбою[7], а також завдав поразки лангобардам на нижній Ельбі, змусивши їх відступити на схід[8]. Водночас римський флот здійснив розвідку Ютландського півострова і, можливо, досяг входу до Балтійського моря[9]. Легіони, забезпечені плавучими складами провіанту на Ельбі, просувалися вгору річкою і, ймовірно, дійшли до земель семнонів на середній течії та гермундурів — на верхній. Після кампанії 5 року жоден римський полководець більше не досягав цієї лінії[10]. Під час повернення до Рейну римляни зазнали нападу германців, проте змогли його відбити[11].
Ця кампанія Тиберія вважається вершиною римського просування вглиб Германії. Веллей Патеркул зазначав: «У Германії не залишилося нікого, кого можна було б перемогти, окрім племен маркоманів»[12].
У 6 році Тиберій готував масштабний похід проти Маробода, короля маркоманів, зібравши загалом до дванадцяти легіонів разом із допоміжними військами — близько половини всього римського військового потенціалу того часу[13]. Однак навесні, невдовзі після початку кампанії, він був змушений її перервати через звістку про повстання в Паннонії. Попередньо уклавши перемир’я з Марободом, Тиберій перекинув усі сили на придушення заколоту.
У 6–9 роках Тиберій, доклавши значних зусиль і залучивши до 15 легіонів, придушив повстання в Паннонії та Іллірії. Невдовзі надійшла звістка про катастрофу в Германії: у боротьбі з тамтешніми племенами загинув намісник Публій Квінтілій Вар, були знищені три легіони (XVII, XVIII і XIX) та шість когорт допоміжних сил[14]. Після цієї поразки Тиберій, спираючись на свій значний військовий досвід, знову отримав проконсульські повноваження[15].
У перший рік командування (10 рік) він утримався від переправи через Рейн[16]. Як повідомляє Светоній, Тиберій діяв украй обережно й стримано, узгоджуючи свої рішення з радниками[17]. Це може свідчити про те, що від самого початку він не планував повторного завоювання територій між Ельбою та Рейном, вирішивши обмежитися каральними експедиціями[18].
Подальші військові дії Тиберія описуються джерелами доволі суперечливо. Веллей Патеркул стверджує, що він переправлявся через Рейн і здійснював успішні рейди вглиб германських земель, спалюючи поселення та спустошуючи поля[19]. Натомість Кассій Діон, який склав свою історичну працю на початку III століття, заперечує наявність значних бойових зіткнень у цей період[20]. Останню версію частково підтверджують і археологічні дослідження, що не виявили слідів масштабних пожеж на цих територіях[21].
На початку 13 року Тиберій повернувся до Риму й відсвяткував відкладений тріумф з нагоди придушення паннонського повстання. Його повноваження як військового трибуна та проконсула було продовжено ще на десять років.
Після смерті Октавіана 19 серпня 14 року Тиберій успадкував верховну владу в державі. Однією з ключових проблем початку його правління стало питання про можливість збереження принципату в тій формі, у якій він існував за Августа.
На засіданні сенату було відкрито приватний заповіт покійного принцепса: Тиберій і Лівія були призначені головними спадкоємцями, причому Тиберій отримав дві третини спадщини, а Лівія — одну третину[22]. Заповіт також передбачав її усиновлення до роду Юліїв і надання почесного імені «Юлія Августа»[23]. Відтепер, уже як мати імператора, Лівія могла здійснювати значний вплив на державні справи. До своєї смерті у 29 році вона відігравала важливу роль у врегулюванні внутрішньодинастичних конфліктів, зокрема щодо питання наступництва, хоча її стосунки з Тиберієм залишалися доволі напруженими.
Початковий період правління Тиберія характеризувався прагненням до співпраці із сенатом. Про це свідчить один із небагатьох програмних висловів імператора: «Я не раз говорив і повторюю, батьки сенатори, що добрий і добродійний правитель, зобов'язаний вам такою повною владою, повинен завжди бути слугою сенату, часом всьому народу, а часом — і окремим громадянам; мені не соромно так говорити, тому що у вашій особі я мав і маю панів і добрих, і справедливих, і милостивих». Він намагався відновити модель колективного управління, подібну до тієї, що існувала у 27 році до н. е., однак не знайшов підтримки в сенаті, який не прагнув розподіляти відповідальність і фактично уникав активної співпраці з імператором. Складність становища посилювалася тим, що Тиберій усвідомлював реальний характер влади й не поділяв псевдореспубліканських ілюзій, притаманних добі Октавіана.
Попри чітко визначене спадкоємство, Тиберій демонстративно зволікав із прийняттям імператорських повноважень, очікуючи формального прохання сенату. Така поведінка, ймовірно, мала на меті зміцнення його легітимності як наступника[24]. Він прийняв почесне ім'я «Август», однак відмовився від титулу pater patriae.
.jpg)
Невдовзі після вступу Тиберія на престол у 14 році спалахнули повстання легіонів, розташованих у Паннонії та Нижній Германії. Їхніми основними причинами були тяжкі умови служби, надмірна її тривалість і низька платня[25]. Ці проблеми були наслідком політики Октавіана, зокрема його суворих заходів після паннонського повстання та поразки Вара.
У Паннонії ситуацію вдалося відносно швидко стабілізувати завдяки діям Друза, сина Тиберія. Натомість у Германії становище було значно складнішим. Підпорядковані Германіку легіони, зокрема XIV Gemina, відмовилися складати присягу на вірність новому імператору, а невдовзі до заколоту приєдналися й інші частини нижньогерманського війська. Частина солдатів навіть намагалася проголосити Германіка імператором[26].
Попри це, Германік зберіг відданість Тиберію і відмовився підтримати наміри державного перевороту. Він зумів придушити повстання, пішовши на значні поступки від імені імператора, хоча й не погодив їх із ним заздалегідь. Зокрема було обіцяно скорочення строків служби та грошові виплати військовим.
Восени 14 року, прагнучи як зміцнити дисципліну в армії, так і помститися за поразку Вара, Германік здійснив каральний похід проти племен марсів. Кампанія пройшла успішно й без значних втрат. Реакція Тиберія на ці події була неоднозначною. З одного боку, він позитивно оцінював відновлення дисципліни та військовий успіх Германіка. З іншого ж боку, не схвалював його самовільних дій, побоюючись, що здобута популярність полководця може посилити антиімператорські настрої у легіонах[27].
У перші роки правління Тиберія, як і за часів Октавіана, Рим прагнув реваншу за поразку в Тевтобурзькому лісі. Йшлося принаймні про формальне підкорення бунтівних германських племен і покарання дезертирів, насамперед із метою залякування можливих заколотників. Проте ці цілі так і не були досягнуті. Водночас Риму пощастило, що інші кордони імперії залишалися відносно спокійними, адже його військових ресурсів було б недостатньо для тривалого утримання значних сил на германському напрямку.
Досвід катастрофи Вара, а також військові заколоти 14 року, з якими зіткнувся Германік, змусили Тиберія остаточно відмовитися від планів просування кордону до Везера й Ельби. На відміну від Германіка, він обрав оборонну стратегію, що передбачала утримання існуючого кордону та невтручання у внутрішні конфлікти германських племен. Тиберій усвідомлював, що Рим не здатен перемогти коаліцію Армінія без значного збільшення ресурсів: через складні логістичні та природні умови римські війська не могли забезпечувати себе за рахунок місцевості, а ведення війни на великих відстанях супроводжувалося серйозними труднощами й ризиками. У цьому контексті він припинив витратні кампанії Германіка 15–16 років і відкликав його до столиці. Формально це рішення пояснювалося
посиланням на пораду Октавіана утримувати імперію в наявних межах і не продовжуваи її розширення[28].
Прагнучи водночас відзначити заслуги Германіка і представити зміну курсу як успіх, Тиберій дозволив йому тріумф, який відбувся 26 травня 17 року у Римі. Таким чином, припинення наступальних дій було подано як завершений і переможний етап війни.
Фактично саме поразка в Тевтобурзькому лісі визначила подальшу стабілізацію кордону по Рейну, заради безпеки якого й розпочиналося завоювання Германії. Відкликання Германіка стало переломним моментом у формуванні нової зовнішньополітичної стратегії Тиберія, що знайшла відображення, зокрема, в Tabula Siarensis (19 рік). Вона передбачала умиротворення Галлії, символічну помсту за поразку Вара та повернення військових знаків, але відмову від подальшого завоювання правобережної Германії. Ця політика зберігалася до смерті Тиберія у 37 році, після чого його наступник Калігула здійснив нові, проте невдалі, експедиції вглиб германських територій.
У перші роки свого правління Тиберій послідовно продовжував політику реставраційних заходів, започатковану Октавіаном. Так, у 16 році з Італії було вислано астрологів і магів, хоча сам імператор залишався доволі забобонним. Зокрема, на нього справило значний вплив здійснення передбачення Фрасилла про його повернення з Родоса, яке на той час здавалося майже неймовірним.
У 19 році влада вдалася до рішучих заходів проти культу Ізіди та юдаїзму у зв’язку із заворушеннями та порушенням громадського порядку. Переслідування єврейського населення було зумовлене, зокрема, його активною релігійною діяльністю та зростанням кількості прихильників, що викликало занепокоєння римської адміністрації. У межах цих заходів близько 4 тисяч єврейських вільновідпущеників було вислано на Сардинію, де їх залучили до боротьби з місцевими розбійниками. Інших змушували або зректися віри, або залишити Італію[29]. Втім, ці дії не змогли зупинити подальшого поширення юдаїзму в імперії та на території Італії.
Фінансова політика Тиберія загалом характеризувалася жорсткою економією та обмеженням державних витрат. Він відмовлявся від масштабних будівельних програм, обмежуючись переважно спорудженням храмів, які служили демонстрацією pietas, а також прокладанням доріг військового значення в провінціях, зокрема в Африці, Іспанії, Галлії, Далмації та Мезії.
Прагнення до ощадливості проявилося вже на початку його правління. У 16 році сенат ухвалив постанову проти розкоші в одязі, якою зокрема заборонялося носіння прозорого шовкового вбрання. У 22 році було прийнято закон, спрямований проти надмірної розкоші під час бенкетів. Сам Тиберій свідомо уникав здобуття популярності шляхом організації пишних ігор і не виявляв зацікавлення у таких формах впливу на громадську думку. Водночас, у кризових ситуаціях імператор виявляв значну щедрість. Після руйнівного землетрусу 17 року, який знищив дванадцять міст у провінції Азія, зокрема Сарди, він виділив 10 мільйонів сестерціїв і надав постраждалим містам п’ятирічне звільнення від податків. Цей акт був увічнений у монетному карбуванні з написом «civitatibus Asiae restitutis» («відновленим містам Азії»)[30].
У 27 році, а згодом і в 36 році, під час великих пожеж у Римі, а також під час розливу Тибру й підвищення цін на зерно, Тиберій витрачав значні кошти на допомогу населенню, жертвуючи мільйони сестерціїв. Його політика в надзвичайних обставинах контрастувала із загальною ощадливістю, демонструючи готовність підтримувати державу й громадян у кризові періоди.
У 33 році фінансова система Риму зазнала серйозної кризи, спричиненої зокрема державними заходами проти лихварства. Законодавчі обмеження призвели до масового стягнення боргів, примусового продажу земельної власності та порушення грошового обігу. У відповідь Тиберій втрутився, надавши банкам державні кошти в розмірі 100 мільйонів сестерціїв із зобов’язанням видавати безвідсоткові позики боржникам. Цей крок сприяв стабілізації фінансового ринку та подоланню кризи ліквідності[31].
Загалом адміністрація Тиберія відзначалася крайньою економністю, стримуючи великі державні витрати. Водночас імператор отримував додаткові надходження до скарбниці, зокрема через конфіскацію майна осіб, засуджених за злочини проти величі. Завдяки такій політиці до моменту смерті Тиберія у 37 році державна скарбниця містила близько 2,7 мільярда сестерціїв — надзвичайно великий фінансовий резерв[32].
Тиберій також проявив себе ефективним адміністратором, продовжуючи курс Октавіана, спрямований на збереження існуючого порядку. У своїй політиці він, як і його попередник, апелював до традиційних чеснот правителя — virtus, clementia, iustitia та pietas («досконалість», «милість», «справедливість» і «шанобливість»). Водночас у пропаганді (зокрема в написах на монетах) акцент робився також на salus і moderatio («добробут» і «стриманість»), що відображало його прагнення до стабільного й збалансованого управління[33]. У 17 році Рим анексував Каппадокію, а Коммагена тимчасово була перетворена на римську провінцію. Того ж року в Африці розпочалося повстання під проводом нумідійця Такфарінаса, колишнього військовослужбовця римських допоміжних частин. Хоча римляни неодноразово завдавали повстанцям поразок, вони відновлювали сили й вели тривалу партизанську боротьбу. Вимоги Такфарінаса щодо надання землі були відхилені, після чого до Африки було перекинуто додаткові сили, зокрема легіон IX Hispana. Остаточно повстання було придушене лише через кілька років (у 24 році) військами під командуванням Публія Корнелія Долабелли. Сам Такфарінас загинув у бою.
У 21 році заворушення, спричинені податковим тиском і зловживаннями намісників, призвели до повстання в Галлії під проводом Юлія Сакровіра та Юлія Флора, яке однак було швидко придушене. У 22–25 роках римляни також вели успішні кампанії проти бунтівних фракійських племен.
Попри успішне для Риму завершення цих повстань, вони вказали на прогалини і адміністративному управлінні, що стало поштовхом до подальших реформ. Віднині у провінціях Тиберій намагався стримувати надмірний податковий тиск.
Крім того, важливою особливістю адміністративної політики Тиберія стала відмова від традиції короткострокових проконсульських намісництв. Віднині намісники часто залишалися на своїх посадах значно довше, що забезпечувало безперервність управління. Так, Луцій Елій Ламія протягом дев’яти років номінально очолював Сирію, перебуваючи при цьому в Римі. Подібним чином Луцій Аррунцій керував Іспанією. Натомість Марк Юній Силан шість років що номінально, що фактично очолював Африку, Публій Петроній — Азію; Гай Сілій командував військами у Верхній Германії в 14–21 роках; Гай Поппей Сабін із 12 до 35 рік керував Мезією, а з 15 року — також Македонією та Ахаєю.
Після тріумфу 26 травня 17 року Германік за дорученням Тиберія вирушив на схід імперії з метою впорядкування політичних відносин у регіоні відповідно до римських інтересів. У цей період Каппадокія була перетворена на римську провінцію. Германік отримав спеціальний імперій, який перевищував повноваження інших проконсулів, але залишався нижчим за владу самого Тиберія.
Через Грецію та Азію Германік прибув до Сирії, а звідти вирушив до Єгипту. Цей крок викликав невдоволення Тиберія, оскільки сенаторам заборонялося відвідувати Єгипет без спеціального дозволу: вона мала стратегічне значення як головне джерело постачання зерна до Риму і фактично розглядалася як особиста сфера контролю імператора.
Повернувшись до Сирії, Германік захворів і в 19 році помер в Антіохії. Його смерть спричинила широкий резонанс і породила численні чутки.
Головним підозрюваним став намісник Сирії Гней Кальпурній Пізон, із яким у Германіка існувало напружене суперництво. Його звинуватили в отруєнні, хоча подібні обвинувачення в Римі були поширеними й зазвичай залишалися недоведеними через обмежені можливості розслідування.
Підозри викликала й Мартіна — близька до дружини Пізона особа, яку Сентій Сатурнін звинуватив у причетності до отруєння. Її смерть під час подорожі до Риму, за обставин, що також вказували на отруєння, лише посилила підозри.
У Римі поширювалися й чутки про можливу змову, до якої могли бути причетні сам Тиберій і Лівія, зацікавлені в усуненні популярного Германіка задля зміцнення позицій Друза як спадкоємця. Початкова стриманість імператора лише підживлювала ці підозри.
Зрештою, під тиском обставин і громадської думки, Тиберій дозволив висунути обвинувачення проти Пізона. Під час судового процесу він закликав сенаторів до неупередженості. Однак Пізон не здобув підтримки ні в сенаті, ні серед близького оточення і ще до завершення розгляду був знайдений мертвим. Обставини його смерті залишилися нез’ясованими.
Відомості про цей процес значною мірою доповнені археологічною знахідкою кінця XX століття — Tabula Siarensis, бронзовою таблицею з текстом сенатської постанови після справи Пізона[34]. У ній обвинувачення в отруєнні лише побічно згадується, тоді як офіційно Пізона звинуватили у збройному заколоті. У документі також підкреслюється звернення Тиберія до принципу справедливості. Копії цієї постанови були встановлені в легіонних таборах і провінційних центрах імперії.
Після смерті Германіка знову постало питання спадкоємства. Відносини між Тиберієм і вдовою Германіка Агріппіною Старшою були напруженими, оскільки вона, як онука Октавіана, вважала своїх синів законними претендентами на владу.
У цей період почав стрімко зростати вплив префекта преторіанської гвардії Луція Елія Сеяна. Він реформував преторіанців, зосередивши їх в одному таборі на Вімінальському пагорбі, що значно посилило їхню роль як політичної сили. За свідченням Тацита, довіра Тиберія до Сеяна зміцнилася після випадку, коли той нібито врятував імператора під час обвалу печери[35]. Водночас античні джерела подають суперечливі оцінки його діяльності: якщо Тацит і Светоній змальовують Сеяна вкрай негативно, то Веллей Патеркул, сучасник подій, дає йому значно прихильнішу характеристику[36].
Ймовірно, Сеян прагнув здобути владу, поступово усуваючи можливих спадкоємців і намагаючись увійти до імператорської родини через шлюб. За чутками, він мав зв’язок із Лівіллою, дружиною Друза, сина Тиберія. У 23 році Друз помер, офіційно від хвороби, однак у 31 році Апіката, колишня дружина Сеяна, заявила під присягою, що саме він організував отруєння, використавши наближеного євнуха Еудама, довірену особу Друза[37]. Достовірність цих свідчень викликає сумніви, оскільки вони були отримані під значним тиском[38].
У 25 році Сеян намагався одружитися з Лівіллою, що дало б йому статус члена імператорської родини, однак Тиберій відхилив цей намір, зважаючи на невідповідність соціального походження Сеяна (вершницький стан) статусу правлячої династії.
Паралельно Сеян переконував імператора відійти від справ і залишити Рим, наголошуючи на перевагах спокійного життя поза столицею.
Складні стосунки Тиберія з матір’ю Лівією та Агріппіною, а також постійні інтриги та небезпеки сприяли такому рішенню. Уже з 22 року Тиберій часто перебував у Кампанії, передавши Друзу трибунську владу, а в 26 році остаточно оселився на острові Капрі. Відтоді Сеян фактично контролював доступ до імператора, зокрема через управління імператорською кореспонденцією.
Зміцнивши свої позиції, Сеян почав відкрито демонструвати претензії на владу. Його день народження відзначали як державне свято, а його статуї встановлювали в публічному просторі, що фактично прирівнювало його культ до імператорського.
Водночас він, імовірно, відігравав важливу роль у переслідуваннях родини Германіка. За свідченнями джерел, проти старшого сина Германіка, Нерона Цезаря, організовувалися провокації, щоб скомпрометувати перед імператором. У 29 році Нерона Цезаря та Агріппіну було заслано на острів Пандатарію, де вони загинули. Другий син Германіка, Друз Цезар, помер у 30 році в ув’язненні[39].
Вирішальний момент настав у 31 році, коли Антонія Молодша повідомила Тиберію про ймовірні наміри Сеяна усунути інших претендентів на владу, зокрема Гая (майбутнього імператора Калігулу). У відповідь Тиберій надіслав із Капрі лист до сенату. Сеян, який на той момент обіймав посаду консула, очікував підтвердження своїх повноважень, однак лист, після початкового переліку його заслуг, містив звинувачення у державній зраді. Сеяна було негайно заарештовано й страчено разом із дітьми. Його тіло піддали посмертній нарузі, викинувши на Гемонські сходи, а згодом скинули до Тибру.
Після цього в 31–37 роках розгорнулися масові репресії проти осіб, підозрюваних у зв’язках із ним: багатьох сенаторів і вершників було страчено або змушено до самогубства. Тацит у шостій книзі «Анналів» змальовує атмосферу страху й підозри, коли, за його словами, було незрозуміло, «чи гірше бути звинуваченим через дружбу, чи самому звинувачувати друга».
Такі античні історики як Кассій Діон, Светоній і Тацит змальвували Тиберія в останні роки життя вкрай негативно — як фізично спотвореного, морально розбещеного правителя, який усамітнився на Капрі й віддавався різноманітним вадам. Особливо детальні описи такого роду містяться у Светонія, який однак значною мірою орієнтувався на очікування сенаторської аудиторії. Зокрема, йому приписують розповіді про те, що імператор нібито змушував неповнолітніх хлопчиків до розпусних дій у термах, а також інші подібні чутки[40].
Сучасна історіографія критично оцінює ці свідчення, розглядаючи їх як частину тенденційного образу, сформованого в умовах політичної напруги пізнього принципату Тиберія. Зокрема, наприкінці його правління стала очевидною втрата сенатом реального впливу на державні справи, що супроводжувалося частими процесами за образу величі та ухваленням рішень у віддаленому Капрі. В античній біографічній традиції було звичним пояснювати політичні явища через особисті якості правителя, нерідко перебільшуючи або навіть вигадуючи окремі риси його характеру[41].
Після усунення Сеяна питання наступництва знову стало актуальним. Тиберій не наважився шукати спадкоємця поза межами власної династії, щоб не підривати встановлений Октавіаном принцип спадковості влади[42]. Клавдія, брата Германіка, вважали непридатним кандидатом через його фізичні вади. Таким чином, основними претендентами залишалися син Германіка Гай та онук Тиберія Тиберій Гемелл.
.jpg)
У 31 році Тиберій запросив Гая на Капрі, де той, імовірно, остаточно здобув його довіру[43]. Античні автори, зокрема Светоній, пояснюють це спільністю інтересів до жорстоких розваг, однак такі твердження мають сумнівний характер.
Тиберій помер 16 березня 37 року в Мізено, на узбережжі Неаполітанської затоки, у віці 78 років. На момент смерті він був украй непопулярним як серед сенаторської верхівки, так і серед римського плебсу. За свідченнями джерел, натовп вимагав викинути його тіло до Тибру або навіть спалити його живцем[44]. Така ворожість пояснювалася насамперед хвилею репресій останніх років правління, коли щороку страчували значну кількість громадян, а тіла страчених виставляли на Гемонських сходах як застереження.
Попри це, тіло імператора було доставлене до Риму й урочисто спалене, а прах поховано в Мавзолеї Августа[45].
Уже в античні часи робилися спроби виправдати або психологічно пояснити негативні явища другої половини його правління. Класичним джерелом є кінець шостої книги «Анналів» Тацита:
Навіть його характер часом був різним. Його репутація була бездоганною, поки він жив при Августі як приватна особа або полководець; свої вади він прагнув приховувати і прикидався добродійним, поки були живі Друз і Германік. Погані та хороші якості були в ньому і за життя його матері. Якщо його жорстокість й гідна прокляття, він все-таки умів приховувати свій настрій, поки любив і боявся Сеяна. Він занурився в мерзотності і розпусту відтоді, як, відкинувши сором і страх, почав слідувати своїй дійсній природі.
Є опис його останніх хвилин життя. Дихання Тиберія припинилося, і всі вирішили, що життя його покинуло. І вже перед великою групою тих, що вітали, з'явився його спадкоємець Калігула, щоб прибрати до своїх рук кермо влади, як раптом стало відомо, що Тиберій розплющив очі, що до нього повернувся голос і він просить принести йому їжі для відновлення сил, які покинули його. Через це всіх пройняв жах, і присутні розбіглися. Але Макрон, що не втратив самовладання і рішучості, віддав наказ задушити Тиберія, накинувши на нього купу одягу[46].
- На його честь нього названо місто Тиверіада.
- В історії відомі два імператори Візантії, його тезки Тиберій II і Тиберій III.
- ↑ а б в Cassius Dio 48, 44, 4–5
- ↑ Sueton, Tiberius 6, 3
- ↑ Sueton, Tiberius 6, 4
- ↑ Cassius Dio 48, 44, 5
- ↑ Velleius Paterculus 2,104-107; Klaus-Peter Johne: Das Stromgebiet der Elbe im Spiegel der griechisch-römischen Literatur. In: Ernst Baltrusch, Morten Hegewisch, Michael Meyer, Uwe Puschner and Christian Wendt (Hrsg.): 2000 Jahre Varusschlacht. Geschichte-Archäologie-Legenden. Berlin u. a. 2012, S. 25–58, hier: S. 40.
- ↑ Velleius Paterculus 2,105,3; Jochen Bleicken: Augustus. Eine Biographie. Berlin 2000, S. 587.
- ↑ Velleius Paterculus, 2,106,1
- ↑ Velleius Paterculus, 2,106,2
- ↑ Velleius Paterculus, 2,106,3; dazu auch Res gestae divi Augusti, 26,4 und Plinius maior, Naturalis historia, 2,167.
- ↑ Klaus-Peter Johne: Das Stromgebiet der Elbe im Spiegel der griechisch-römischen Literatur. In: Ernst Baltrusch, Morten Hegewisch, Michael Meyer, Uwe Puschner and Christian Wendt (Hrsg.): 2000 Jahre Varusschlacht. Geschichte-Archäologie-Legenden. Berlin u. a. 2012, S. 25–58, hier: S. 41.
- ↑ Velleius Paterculus, 2,107,3
- ↑ Velleius Paterculus, 2,108,1
- ↑ Tacitus: Annalen 2,46,2.
- ↑ Velleius Paterculus 2,117,1. Vgl. dazu auch den Artikel Varusschlacht.
- ↑ Sueton: Tiberius 17,2
- ↑ Cassius Dio 56,24,6
- ↑ Sueton: Tiberius 18,1
- ↑ Sueton: Tiberius 18,1
- ↑ Velleius Paterculus 2,120,2
- ↑ Cassius Dio 56,25,2
- ↑ Siehe Peter S. Wells: Die Schlacht im Teutoburger Wald. Übersetzt von Lutz Walther, Düsseldorf u. a. 2005, S. 205f.; ähnlich auch Reinhard Wolters: Römische Eroberung und Herrschaftsorganisation. Zur Entstehung und Bedeutung der sogenannten Klientel-Randstaaten. Bochum 1990, S. 228 f.
- ↑ Sueton: Tiberius 23
- ↑ Tacitus: Annalen 1,8,1
- ↑ Hierzu ausführlich Ulrich Huttner: Recusatio Imperii. Ein politisches Ritual zwischen Ethik und Taktik. Hildesheim u. a. 2004.
- ↑ Tacitus: Annalen 1,17; 1,26; 1,31,4
- ↑ Tacitus: Annalen 1,31,3
- ↑ Ralf Günter Jahn: Der Römisch-Germanische Krieg (9–16 n. Chr.). Dissertation, Bonn 2001, S. 210.
- ↑ Tacitus: Annalen 1,11.
- ↑ Tacitus: Annalen 2,85.
- ↑ Tacitus: Annalen 2,47.
- ↑ Sueton: Tiberius 48. Zur Forschungsgeschichte siehe Colin P. Elliott: The Crisis of A.D. 33: past and present. In: Journal of Ancient History. Band 3, 2015, S. 267–281, doi:10.1515/jah-2015-0006.
- ↑ Sueton: Caligula 37,3.
- ↑ So Barbara Levick: Tiberius the Politician. 2. Auflage. London 1999, S. 125–147; relativierend Wolfgang Orth: Die Provinzialpolitik des Tiberius. Dissertation, München 1970.
- ↑ Werner Eck, Antonio Caballos, Fernando Fernández: Das Senatus consultum de Cn. Pisone patre. München 1996.
- ↑ Tacitus: Annalen 4,23–25.
- ↑ Velleius Paterculus 2,127–128
- ↑ Tacitus: Annalen 4,8; 4,10.
- ↑ Robin Seager: Tiberius. 2. Auflage, Malden u. a. 2005, S. 227 mit Anm. 15.
- ↑ Dieter Hennig: L. Aelius Seianus. Untersuchungen zur Regierung des Tiberius. München 1975, S. 45–52; vgl. David C. A. Shotter: Agrippina the Elder – a Woman in a Man’s World. In: Historia 49, 2000, S. 341–357.
- ↑ Sueton: Tiberius 43–44; Sueton: Vitellius 3,2.
- ↑ Vgl. etwa Tacitus: Annalen 6,6.4; siehe Dirk Rohmann: Gewalt und politischer Wandel im 1. Jahrhundert n. Chr. München 2006.
- ↑ Tacitus: Annalen 6,6.43,3.
- ↑ Tacitus: Annalen 6,6.46,9.
- ↑ Sueton: Tiberius 75. Zu Formen politischer Partizipation der stadtrömischen Bürgerschaft siehe Julia Sünskes Thompson: Demonstrative Legitimation der Kaiserherrschaft im Epochenvergleich. Zur politischen Macht des stadtrömischen Volkes. Stuttgart 1993.
- ↑ Sueton: Tiberius 75,3.
- ↑ Sueton: Caligula 12,2 berichtet, Tiberius sei bei Fieberanfällen die Nahrung entzogen worden, während Tacitus angibt, dass Gaius Tiberius mit einem Kissen erstickt habe (Tacitus: Annalen 6,6.50,1).
- Гай Светоній Транквілл. Життєписи дванадцяти цезарів. — Львів : Піраміда, 2019. — Т. пер. з латин. П. Содомора. — 321 с. — ISBN 978-966-441-559-7.
- Діон Кассій Коккейян. Історія кесарів. Книги LVII-LXIII «Історії римлян» / Передмова, переклад з англійської, коментарі В. М. Талаха; під ред. В. М. Талаха і С. А. Купрієнко. — Київ, 2013. — 239 с. — ISBN 978-617-7085-02-6.
- Garrett G. Fagan: Тіберій De Imperatoribus Romanis(англ.)
27 до н.е.: Октавіан Август (7-й раз) і Марк Віпсаній Агріппа (3-й раз) — 26 до н.е.: Октавіан Август (8-й раз) і Тит Статілій Тавр (2-й раз) — 25 до н.е.: Октавіан Август (9-й раз) і Марк Юній Сілан — 24 до н.е.: Октавіан Август (10-й раз) і Гай Норбан Флакк — 23 до н.е.: Октавіан Август (11-й раз) і Авл Теренцій Варрон Мурена, суффекти — Луцій Сестій Альбаніан Квіринал і Гней Кальпурній Пізон — 22 до н.е.: Марк Клавдій Марцелл Езернін і Луцій Аррунцій — 21 до н.е.: Марк Лоллій і Квінт Емілій Лепід — 20 до н.е.: Марк Аппулей і Публій Сілій Нерва — 19 до н.е.: Гай Сентій Сатурнін і Квінт Лукрецій Веспілон, суффект — Марк Вініцій — 18: Публій Корнелій Лентул Марцеллін і Гней Корнелій Лентул — 17 до н.е.: Гай Фурній і Гай Юній Сілан — 16 до н.е.: Луцій Доміцій Агенобарб і Публій Корнелій Сципіон, суффект — Луцій Тарій Руф — 15 до н.е.: Марк Лівій Друз Лібон і Луцій Кальпурній Пізон — 14 до н.е.: Марк Ліціній Красс Фругі і Гней Корнелій Лентул Авгур — 13 до н.е.: Тиберій Клавдій Нерон і Публій Квінтілій Вар — 12 до н.е.: Марк Валерій Мессала Барбат Аппіан і Квіріній, суффекти — Гай Валгій Руф, Луцій Волузій Сатурнін і Гай Каніній Ребіл — 11 до н.е.: Квінт Елій Туберон і Павло Фабій Максим — 10 до н.е.: Африкан Фабій Максим і Юл Антоній — 9 до н.е.: Децим Клавдій Друз і Тит Квінкцій Криспін Сульпіціан — 8 до н.е.: Гай Марцій Цензорін і Гай Азіній Галл — 7 до н.е.: Тиберій Клавдій Нерон (2-й раз) і Гней Кальпурній Пізон — 6 до н.е.: Децим Лелій Бальб і Гай Антістій Вет — 5 до н.е.: Октавіан Август (12-й раз) і Луцій Корнелій Сулла, суффекти — Луцій Вініцій, Квінт Гатерій і Гай Сульпіцій Гальба — 4 до н.е.: Гай Кальвізій Сабін і Луцій Пассієн Руф, суффекти — Гай Целій Руф і Гай Сульпіцій — 3 до н.е.: Луцій Корнелій Лентул і Марк Валерій Мессала Мессалін — 2 до н.е.: Октавіан Август (13-й раз) Марк Плавцій Сільван, суффекти — Луцій Каніній Галл, Гай Фуфій Гемін і Квінт Фабріцій — 1 до н.е.: Косс Корнелій Лентул і Луцій Кальпурній Пізон, суффекти — Авл Плавцій і Авл Цецина Север — 1: Гай Юлій Цезар Віпсаніан і Луцій Емілій Лепід Павло, суффект — Марк Геренній Піцен — 2: Публій Вініцій і Публій Алфен Вар, суффекти — Публій Корнелій Лентул Сципіон і Тит Квінкцій Криспін Валеріан — 3: Луцій Елій Ламія і Марк Сервілій, суффекти — Публій Сілій Нерва і Луцій Волузій Сатурнін — 4: Секст Елій Кат і Гай Сентій Сатурнін, суффекти — Гай Клодій Ліцин і Гней Сентій Сатурнін — 5: Луцій Валерій Мессала Волез і Гней Корнелій Цинна Магн, суффекти — Гай Вібій Постум і Гай Атей Капітон — 6: Марк Емілій Лепід і Луцій Аррунцій, суффект — Луцій Ноній Аспренат — 7: Квінт Цецилій Метелл Критський Сілан і Авл Ліциній Нерва Сіліан, суффект — Луцилій Лонг — 8: Марк Фурій Камілл і Секст Ноній Квінтіліан, суффекти — Луцій Апроній і Авл Вібій Габіт — 9: Гай Поппей Сабін і Квінт Сульпіцій Камерін, суффекти — Квінт Поппей Секунд і Марк Папій Мутіл — 10: Публій Корнелій Долабелла і Гай Юній Сілан, суффекти — Сервій Корнелій Лентул Малугінен і Квінт Юній Блез — 11: Маній Емілій Лепід і Тит Статілій Тавр, суффект — Луцій Кассій Лонгін — 12: Германік Юлій Цезар і Гай Фонтей Капітон, суффект — Гай Віселій Варрон — 13: Гай Сілій Авл Цецина Ларг і Луцій Мунацій Планк — 14: Секст Помпей і Секст Аппулей |  | |
15: Друз Юлій Цезар і Гай Норбан Флакк, суффект — Марк Юній Сілан — 16: Сізенна Статілій Тавр і Луцій Скрибоній Лібон, суффекти — Публій Помпоній Грецин і Гай Вібій Руф — 17: Луцій Помпоній Флакк і Гай Целій Руф, суффекти — Гай Вібій Марс і Луцій Волузей Прокул — 18: Тиберій Цезар Август (3-й раз) і Германік Юлій Цезар (2-й раз), суффекти — Луцій Сей Туберон і Марк Лівіней Регул, Марк Віпстан Галл і Гай Рубелій Бланд — 19: Марк Юній Сілан Торкват і Луцій Норбан Бальб, суффект — Публій Петроній — 20: Марк Валерій Мессала Мессалін Барбат і Марк Аврелій Котта Максим Мессалін — 21: Тиберій Цезар Август (4-й раз) і Друз Юлій Цезар (2-й раз) — 22: Децим Гатерій Агріппа і Гай Сульпіцій Гальба — 23: Гай Азіній Полліон і Гай Антістій Вет, суффект — Гай Стертіній Максим — 24: Сервій Корнелій Цетег і Луцій Віселій Варрон, суффекти — Гай Кальпурній Авіола і Публій Корнелій Лентул Сципіон — 25: Косс Корнелій Лентул і Марк Азіній Агріппа, суффект — Гай Петроній — 26: Гней Корнелій Лентул Гетулік і Гай Кальвізій Сабін, суффекти — Луцій Юній Сілан і Гай Веллей Тутор — 27: Луцій Кальпурній Пізон і Марк Ліциній Красс Фругі, суффекти — Публій Корнелій Лентул і Гай Саллюстій Крисп Пассієн — 28: Гай Аппій Юній Сілан і Публій Сілій Нерва, суффекти — Луцій Антістій Вет і Квінт Юній Блез — 29: Квінт Фуфій Гемін і Луцій Рубеллій Гемін, суффекти — Авл Плавцій і Луцій Ноній Аспренат — 30: Марк Вініцій і Луцій Кассій Лонгін, суффекти — Луцій Невій Сурдін і Гай Кассій Лонгін — 31: Тиберій Цезар Август (5-й раз) і Луцій Елій Сеян, суффекти — Фавст Корнелій Сулла Лукулл і Секст Тедій Валерій Катулл, Публій Меммій Регул і Луцій Фульциній Тріон — 32: Гней Доміцій Агенобарб і Луцій Аррунцій Камілл Скрибоніан, суффект — Авл Вітеллій — 33: Луцій Лівій Оцелла Сульпіцій Гальба і Луцій Корнелій Сулла Фелікс, суффекти — Луцій Сальвій Отон і Гай Октавій Ленат — 34: Павло Фабій Персік і Луцій Вітеллій, суффекти — Квінт Марцій Барея Соран і Тит Рустій Нуммій Галл — 35: Гай Цестій Галл і Марк Сервілій Ноніан, суффекти — Децим Валерій Азіатік і Авл Габіній Секунд — 36: Секст Папіній Алленій і Квінт Плавцій, суффекти — Гай Веттій Руф і Марк Порцій Катон — 37: Гней Ацерроній Прокул і Гай Петроній Понтій Нігрін, суффекти — Гай Цезар Август Германік і Тиберій Клавдій Цезар Август Германік, Авл Цецина Пет і Гай Каніній Ребіл | | |
 | |
|---|---|
| Генеалогія та некрополістика | |
| Література та бібліографія | |
| Тематичні сайти | |
| Словники та енциклопедії | Большая российская энциклопедия · Велика данська енциклопедія · Велика норвезька енциклопедія · Історичний словник Швейцарії · Універсальна литовська енциклопедія · Хорватська енциклопедія · Шведська національна енциклопедія · Энциклопедия Кругосвет · Britannica (11-th) · Brockhaus Enzyklopädie · Catholic (1907—13) · Catholic Encyclopedia · De Agostini · Encyclopedia Treccani · Encyclopædia Britannica · Encyclopædia Universalis · Gran Enciclopedia Aragonesa · Grove Art Online · Internetowa encyklopedia PWN · Proleksis Encyclopedia · Treccanis Dizionario di Storia · Treccanis Enciclopedia Italiana · World History Encyclopedia |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль | AAR: 12378047 · Autoritats UB: a1267332 · BanQ: 0000322655 · BAV: ADV11489640 · BIBSYS: 90892174 · BLBNB: 000213340 · BNC: a11031347 · BNE: XX1136569 · BNF: 120494832 · CANTIC: 981058614798706706 · CiNii: DA01966967 · DBC: 87097919135632 · FAST: 16826 · Freebase: /m/07hz1 · GND: 118622501 · GR-AtACA: 26354 · ISNI: 0000000109233028 · ItRSI: 18114 · J9U: 987007269077705171 · LCCN: n50049381 · LIBRIS: 1zcfh7rk1k02z3q · LIH: LNB:CKjs;=B7 · MAK: 9810610039505606 · NCF: ncf10942501 · NKC: jn20000701812 · NLG: 154439 · NLI: 000131367 · NLP: a0000001205539 · NSK: 000108570 · NTA: 07065980X · NUKAT: n2003023354 · RRL: 154883 · SDBM: 1099 · SEARCH: 22903 · SELIBR: 234197 · SHARE: 391602, 397764 · SUDOC: 028715195 · UIY: 000092944 · ULAN: 500115693 · UPSA: 39527 · URBS: 7476, 270818 · VcBA: 495/44239 · VIAF: 89600176, 356154380974330291541, 610144647710153531393, 472159474211227661925, 46738055, 305532457, 57164187536118201842 · РНБ: 7720341 |