Кінофільм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Олександр Довженко на зйомках фільму, 1932 р.

Кінофі́льм, також фільм, кіно, кінострічка — аудіовізуальний твір кінематографії, що складається з епізодів, поєднаних між собою творчим задумом і зображувальними засобами, та який є результатом спільної діяльності його авторів, виконавців і виробників[1]. У технологічному плані фільм являє собою сукупність рухомих зображень (монтажних кадрів), пов'язаних єдиним сюжетом. Кожен монтажний кадр складається з послідовності фотографічних або цифрових нерухомих зображень, на яких зафіксовані окремі фази руху. Фільм, як правило, включає в себе звуковий супровід.

Область людської діяльності, пов'язана зі створенням і відтворенням кінофільмів, називається кінематографом.

Перегляд фільмів є частиною сучасної культури. Герої популярних фільмів і актори, часто стають знаменитими. Спеціально для масового перегляду фільмів будують кінотеатри. Зазвичай тривалість фільму становить 90-120 хвилин (1,5-2 години).

Історія кіно[ред.ред. код]

Докладніше у статті Історія кіно

Перший крок до кінематографа був зроблений у 1685 році, коли був винайдений «чарівний ліхтар» — камера-обскура. Другий крок до кінематографа зробив у 1791 році Фарадей і його друг Макс Роджер. Вся Європа намагалася винайти апарат, щоб оживити малюнок. Прилад Фарадея називався фенакістископ. До апарату додавався ряд послідовних зображень. Вчений Жозеф Плато займався розподілом руху на фази (наприклад, рух людини). Коли Фарадей одержав у руки ці праці, йому до завершення фенакистископа залишалося зовсім небагато. Третій крок відбувся у 1839 році. Він став можливий завдяки роботам Луї Дагера та Жозефа Ньєпса. Губернатор Каліфорнії Ліленд Стенфорд і фотограф Едвард Майбрідж провели один цікавий експеримент. Леонард дуже любив коней, і посперечався з Майбріджем, чи «відриває кінь під час галопу ноги від землі чи ні». Вони придбали 60 фотокамер і розставили їх обабіч бігової доріжки (по 30 фотокамер). Навпроти них були встановлені будочки, в яких розташувалися люди, що контролювали камери. Між фотокамерою і будкою був натягнутий шнурок. Коли кінь переходив на галоп і опинялася на відрізку, де були встановлені камери, він зачіпав ногою нитку, після чого відбувалося спрацьовування камери і виходило зображення однієї з фаз руху коня. Це була перша спроба розкласти рух на фази[2].

Народження кінематографу у вигляді, близькому до того, який ми можемо спостерігати зараз, починається в 19 столітті. Хоча фотографія як спосіб фіксації нерухомих зображень з'явилася ще в першій половині 19 ст., для того, щоб став можливим процес зйомки і відтворення руху, було потрібно, щоб фотографування могло відбуватися з короткими витримками. Але і після появи відповідних типів фотоемульсій в 70-х роках 19 ст. кіно з'явилося не відразу. Те, що нам сьогодні здається очевидним, винахідники і піонери кінематографа зрозуміли далеко не одразу. Були зроблені десятки спроб створити системи запису і відтворення рухомих зображень, в яких навіть брав участь знаменитий Едісон, але і його система виявилася незручною, розрахованою всього лише на індивідуальний перегляд, що не дозволило Едісону домогтися успіху. В результаті, визнаними винахідниками кінематографа стали французи, брати Луї та Огюст Люм'єри. Апаратура Люм'єрів виявилася дуже зручною. З її допомогою можна було легко знімати і демонструвати фільми на великому екрані, що і зумовило успіх їх винаходу.

«Кінематограф» (або «сінематограф») — саме так називався пристрій Люм'єрів. Перша публічна демонстрація відбулась в Парижі ще в березні 1895 року, але днем ​​народження кіно вважається 28 грудня 1895 року, коли відбувся перший комерційний кіносеанс (це сталося в підвалі «Гранд кафе» на бульварі Капуцинів). У своїх сеансах Люм'єри демонстрували кілька коротких (всього 50 сек.) роликів, першим з яких був «Вихід робітників з фабрики». Проте найбільш популярним з цих роликів став ролик під назвою «Прибуття поїзда». Потяг на екрані наче насувався на зал, що було дуже реалістично і справляло сильне враження на глядачів.

Перший у світі кіноапарат Йосипа Тимченка.

Влітку 1893 року одеський механік Тимченко Йосип Андрійович разом з фізиком М. Любимовим розробив скачковий механізм «слимак», який було використано для удосконалення стробоскопу. Принцип дії цього механізму став основою для нового апарату «кінескопу», у створенні якого брав участь винахідник М. Фрейденберг.

Перший звуковий фільм вийшов у 1927 році на кіностудії «Ворнер Бразерс» (режисер А. Кросленд, фільм «Співак джазу»).

1935 рік — ознаменований відображенням кольору в кіно, коли вперше було показано повнометражний кольоровий фільм «Беккі Шарп» режисера Рубена Мамуляна[3].

Класифікація фільмів[ред.ред. код]

Класифікація фільмів за ступенем документальності (достовірності) відеоматеріалу:

Ігрове кіно зазвичай прийнято класифікувати за такими ознаками:

  • за тривалістю екранного часу;
  • за кількістю серій;
  • за відношенням до першоджерела (джерела сценарію або ідеї фільму);
  • за аудіовізуалізацією ряду, художньою формою;
  • за новаторським підходом, ступенем інноваційності;
  • за споживачем (цільовою аудиторією фільму, глядацького сегменту ринку), в тому числі класифікація за обсягом (масовості) та віком аудиторії;
  • за виробником;
  • за основними жанрами драматургії;
  • за метою авторів.

Класифікація фільмів за тривалістю екранного часу:

Класифікація фільмів за кількістю серій:

  • односерійний фільм
  • Малосерійний фільм — 2-3 серії
  • Багатосерійний фільм (міні-кіносеріал) — 4-9 серій

Класифікація фільмів за відношенням до першоджерела (джерела сценарію або ідеї фільму):

Класифікація фільмів за аудіовізуальним рядом, художній формі:

Класифікація фільмів за новаторським підходом, ступенем інноваційності:

Класифікація фільмів за споживачем (цільовою аудиторією фільму, глядацьким сегментои ринку):

Класифікація фільмів за виробником:

Класифікація фільмів за основними жанрами драматургії:

Класифікація ігрових фільмів за жанрами і субжанрам наведена в статті «Кіножанр».

Класифікація фільмів за цілями автора (з якою метою?):

  • Художні інтереси — незалежне або авторське кіно (андеграунд в кіно)
  • Комерційні інтереси — комерційне кіно (мейнстрім в кіно), в тому числі кіно на замовлення комерційних фірм, що не входять в кінобізнес (рекламне кіно)
  • Суспільно-політичні інтереси (на замовлення політичних партій, громадських та релігійних об'єднань) — пропагандистське кіно, ідеологічне кіно:
    • патріотичне кіно — почуття патріотизму, почуття громадянської самосвідомості
    • соціальне кіно — гуманістичні почуття, співчуття, формування ставлення до проблем суспільства
    • релігійне кіно — релігійні почуття
  • Змішані інтереси

Українські кінофільми[ред.ред. код]

Кадр з фільму «Запорізька Січ»

Перший український фільм — «Запорізька Січ» — зняв у 1911 Данило Сахненко в Катеринославі (нині Дніпропетровськ).

Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі[3].

«Вершиною досягнень українського німого кіно становлять три фільми О. Довженка: «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929) і «Земля» (1930). Натхненний українським визвольним рухом 1917 – 1921 років, в якому він сам брав участь, Довженко прийшов в українське кіно в 1926 році з візією тисячолітньої легенди України…» (І.Кошелівець). О. Довженко створив 13 фільмів, з яких три документальні, один короткометражний, а один незавершений. В 1958 році міжнародне журі на Брюссельській виставці назвало серед 12-ти найкращих фільмів усіх часів і народів «Землю» (1930)[4].

У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу («Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма).

Постер до фільму «Вогнем і мечем»

На межі 2000-х років низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001).

Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію. Її добу було висвітлено у декількох кінострічках, зокрема: «Помаранчеве небо» (2006, режисер Олександр Кірієнко), «Прорвемось!» (2006, режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). Фільм «Оранжлав» отримав приз за ліпшу режисуру на XV Міжнародному фестівалі «Кіношок» в Анапі.

В 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук). В 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами однойменного твору Олександра Турчинова. Він був висунутий від України на нагородження кінопремію «Оскар».

Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначити Сафо ($6 млн), Двоє і війна ($2 млн)[3].

Фільми присвячені боротьбі ОУН-УПА[ред.ред. код]

Постер до фільму «Останній бункер» (1991)

Фільм режисера Вадима Іллєнка «Останній бункер» (1991) став останнім радянським та першим українським фільмом,  який присвячений подіям, що відбувались на Західній Україні в кінці 1940 – напочатку 1950-х років. Ця екранізація повісті російського письменника-дисидента Л. Бородіна "Перед судом", що розповідає про боротьбу загонів ОУН-УПА з спецпідрозділами НКВД.

«Карпатське золото» - інший фільм знятий 1991 року та присвячений трагічним подіям на Галичині наприкінці Другої Світової війни. Режисер і сценарист Віктор Живолуб на межі розпаду СРСР і початку національного відродження зняв цікавий та неупередженний фільм, в якому протидіють один одному німецькі та радянські диверсійні загони та бійці Української повстанської армії.

«Вишневі ночі» - фільм режисера Аркадія Микульського, знятий за однойменною повістю Бориса Харчука. Розповідає про кохання лейтенанта НКВД і зв'язкової УПА – аналоги Ромео та Джульєти середини ХХ ст. «Страчені світанки» - фільм режисера Григорія Кохана про спротив вояків УПА радянським репресіям та вивезенню населення у Сибір[5].

Кіно про національні меншини[ред.ред. код]

Постер до фільму «Хайтарма»

17 травня 2013 року в український прокат вийшов перший кримськотатарський фільм «Хайтарма» режисера Ахтема Сейтаблаєва. У фільмі розповідається історія депортації кримських татар у травні 1944 року. Російський консул Володимир Андреєв «настійно не рекомендував» перегляд фільму тому, що він, на думку консула, не відображає всієї правди про колабораціонізм кримських татар і делегація від Росії не може бути присутньою на «фільмі, що викривляє правду про Велику Вітчизняну війну»[6]. Не позбавлена очевидних для дебютанта недоліків (насамперед сценарного характеру), ця стрічка стала своєрідним викликом для українського кіно, яке останнім часом оминає історичну тематику, особливо контраверсійні події минувшини та їхній зв'язок із сьогоденням. 

У грудні 2013 режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук по-своєму підхопив тему національних меншин, випустивши у кінопрокат свій повнометражний документальний фільм «Красна Маланка», який є розповіддю про святкування Маланки у румунському селищі Красна (Красноїльськ) Чернівецької області. Фільм багато в чому новаторський для українського кіно і тематично, і засобами фільмування. Подібного штибу фільмів бракує в українському кіно, яке уникає локальних історій та чіткого соціального та національного контексту[7].

Див. також[ред.ред. код]

Списки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]