Петриківський розпис

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Координати: 51°10′44″ пн. ш. 1°49′35″ зх. д. / 51.17889° пн. ш. 1.82639° зх. д. / 51.17889; -1.82639

Петриківський розписa
World Heritage Logo global.svg Світова спадщина Flag of UNESCO.svg
Ваза фарфорова. Кінець ХХ ст.
Країна Україна
Тип
Критерії
Ідентифікатор [1]
Регіонb

Історія реєстрації

Зареєстроване: 2013
сесія

a Назва, як офіційно зазначено у списку
b Як офіційно зареєстровано ЮНЕСКО

Розмальована піч у хаті. Поділля. Початок ХХ ст.

Петрикі́вський ро́зпис, або «петрикі́вка» — українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпропетровщині в селищі Петриківка, звідки й походить назва цього виду мистецтва. Побутові речі із візерунками в стилі петриківського розпису збереглися з XVII століття.

Визначальними рисами розпису, що відрізняють його від інших подібних видів малярства (наприклад, від українського опішнянського розпису та від російських хохломського розпису і федоскінської мініатюри), є техніка виконання, візерунки, їх кольори та біле тло.

У 2012 році Міністерство культури України визначило петриківський розпис об'єктом (елементом) нематеріальної культурної спадщини України. Також цей розпис було номіновано до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО[1]. 5 грудня 2013 року Петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО[2][3][4].

Відома техніка малювання перетворилася на бренд. Наприкінці січня 2013 року створили логотип «Петриківка». Його безкоштовно передали майстрам селища, аби вони могли доводити покупцям автентичність своєї продукції.[5]

Коротка історія[ред.ред. код]

Розмальована піч. Тернопільська обл., музей у м. Бережани
Шафа для кухні. 1980-ті роки. Вироблено в м. Бровари Київської області. Дизайн у стилі традиційного стінопису хат українців
Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Петриківський розпис. ЮНЕСКО (відео)

Цей розпис можна назвати національним брендом української культури і мистецтва.

Це особлива сторінка фольклорного пластично-просторового мистецтва — селянський хатній стінопис українців та оздоблення архітектури різьбленням і ліпниною (хоча останні не набули поширення). Прикрашали мальованим розписом побілені вапном стіни над вікнами й дверми та піч у багатьох регіонах України: на Київщині, на Півдні України, на Поділлі, на Полтавщині і, звісно, на Дніпропетровщині.

Гуцули замість розпису щедро прикрашали свої небілені хати вишуканими різьбленими візерунками, а в небілених хатах Лемківщини українці заміняли стінопис використанням у якості прикрас інтер'єру великих тарелей, розписаних синьо-червоними пишними рослинними візерунками по білому тлу, та народних картин.[6]

Селянський хатній стінопис і дав могутній поштовх розвитку мистецького явища, відомого нині й за межами України — петриківського декоративно-орнаментального малярства.

Кожна господиня с. Петриківки прагнула зробити свій будинок наймальовнічишим. Вважалося, що яскраві красиві картини є зовнішнім проявом духовних багатств внутрішнього світу людини. До мешканців нерозписаних хат ставилися як до людей темних і морально убогих, з якими навіть вітатися не варто. Найстаранніших господарочок в Петриківці називали «чепурушками». Саме вони передавали навички розпису з покоління в покоління.

Малюнки не були розраховані на довге життя. Раз на рік перед Великоднем[7] всі настінні розписи змивали і наносили нові.[8]

На початку XIX століття розпис поширився на предмети домашнього вжитку — посуд, скрині, брички. Потреба у подібному декорі спонукала до заняття малюванням цілі родини, які продавали свої роботи на базарі. А оскільки в той час Петриківка була великим торговельним центром, роботи сільських художників здобули популярності в інших регіонах України.

Академік Дмитро Яворницький у ХІХ столітті був першовідкривачем для своїх сучасників цієї чарівної краси народного декоративного розпису. До нього на території Придніпров'я ніхто не звертав уваги ні на декоративний, ні на настінний розписи, ніхто їх не колекціонував.

З настанням Першої світової війни, а потім внаслідок колективізації 1920-х років, що супроводжувалась репресіями проти українців, та Голодомору 1932–1933 років, організованого урядом СРСР, петриківський розпис як промисел занепав.[9]

Після 1936 року, коли в Києві відкрилась перша велика виставка народної творчості, на якій були показані твори художників із Петриківки, про них дізналася вся Україна, прийшло і офіційне визнання. За участь у виставці Ірина Пилипенко та Ганна Ісаєва одержали дипломи I ступеня, а Тетяна Пата й Надія Білокінь повернулися додому із званням майстра народного мистецтва України.

У тому ж 1936 році стараннями місцевого вчителя Олександра Стативи у Петриківці відкрилась школа декоративного малюнка. Головним педагогом її на довгі роки стала Тетяна Пата.

1958 року за ініціативою Федора Панка була створена фабрика петриківського розпису, що проіснувала до початку 2000-х років. 4 травня 1971 року в смт Петриківка Федір Савович Панко заснував Експериментальний цех петриківського розпису при Дніпропетровському художньо-виробничому комбінаті Дніпропетровської організації Національної спілки художників України. У 1998 році Експериментальний цех (вже тоді мав назву "Експериментальний центр петриківського розпису) об'єднався з творчим об'єднанням «Петриківка» ДО НСХУ (створене за сприянням Національної спілки художників України у 1991 р. Організатор — Пікуш А. А., заслужений майстер народної творчості України.)Нова назва підприємства — "Центр народного мистецтва «Петриківка». В сучасних умовах колектив Центру є творчим ядром осередку петриківського розпису. Центр заснований на колективній власності народних майстрів діє на принципах самоокупності та самоуправління.

Сьогодні колектив Центру об'єднує близько 40 провідних майстрів Петриківки, серед них 24 члени НСХУ, 6 заслужених майстрів народної творчості України. Кожен із народних майстрів Центру працює за власними задумами, має своє творче обличчя, створює як ексклюзивні твори так і авторські серії робіт в різних техніках та матеріалах.

Найбільш широко створюються вироби з дерева на токарній, столярній та ручно-різьбленій основах, що виготовляються з екологічно чистих, високоякісних матеріалів на базі древніх народних традицій регіону.

Виконуються розписи на папері, полотні, кераміці, а також створюються настінні розписи архітектурних об'єктів.

На сьогоднішній день близько 200 мешканців селища Петриківка розмальовують різні вироби у себе вдома.

Тепер петриківський розпис використовують в екстер'єрі й інтер'єрі, у порцеляновій, текстильній і поліграфічній промисловості, створюють оригінальні станкові декоративні панно, широко застосовують у декоруванні предметів побуту.

На Дніпропетровщині народне мистецтво ще з 1990-х пропагують у школах. А вже з 2012 року петриківський розпис як офіційна дисципліна включено до програми середніх і вищих навчальних закладів області.

Техніка виконання розпису[ред.ред. код]

Техніка малювання «від себе» є однією з визначальних рис петриківського розпису, що відрізняє його від інших технік декоративного малярства.[10] Виконуючи петриківський розпис, пензлик тримають трьома пальцями перпендикулярно до поверхні, що розписується. Це забезпечує вільний мазок від себе, від тонкої лінії до стовщення, тобто, починаючи з кінчика пензлика і закінчуючи натиском на його основі.

Поверхневий вигляд малюнку та цілісність кожного мазка. Скринька дерев'яна. 1980-ті роки. Чорне тло не є традиційним

Характерною рисою петриківського розпису є те, що весь малюнок ніби розгорнутий на площині стіни, листа паперу, декоративної тарілки, має поверхневий вигляд. При цьому лінії стебел і галузок не перетинаються між собою, а багато елементів розпису (квіти, листки, ягоди тощо) мають силуетне зображення. Фігури птахів, звірів, людей мають здебільшого контурне зображення. Тварин малюють у профіль, а квіти — анфас.

Професійні майстри «петриківки» не користуються олівцем. У них надзвичайно точний окомір та дивовижна вправність руки — всі майстри малюють без попередньо накресленого контуру і не користуються жодним вимірювальним інструментом. Майбутній твір виношується в уяві весь до останньої рисочки, до останньої цяточки і лише тоді кладеться мазок за мазком.[11]

Особливістю розпису є також те, що елементи малюнку слід виводити одним мазком: і ніжну пелюстку квітки, і гнучке стебло рослини, легким дотиком передавати і твердість плоду, і м'якість ягоди.

Ягоди калини намальовані пальцем. Скринька дерев'яна. 1980-ті роки

Для зображення ягід грон калини, винограду, горобини майстри часто користуються таким «інструментом», як власний палець. Умочивши палець у фарбу, торкаються ним до паперу й лишають кругленьку плямочку, трохи світлішу й випуклу в центрі та неначе обведену темнішим контуром довкола.[12] Майстер Ігор Лісний вважає, що у справжній петриківській калинці обов'язково має бути видно слід від пальця людини, що її малювала. «Якщо побачите калинку без відбитків, вважайте, що вона несправжня!»[13] За його словами, весь малюнок можна виконати тільки пальцем, а потім просто звести «кошачкою» — пензлем з котячої шерсті, і буде гарна завершена композиція.

Типи мазків[ред.ред. код]

Щоби створити візерунок у техніці петриківського розпису, необхідно оволодіти чотирма типами мазка, традиційно званих «гребінець», «зернятко», «горішок», «перехідний мазок».

«Гребінець» — мазок, який починається з потовщення, зробленого натиском пензля, та завершується тонким вусиком, який виконується легким дотиком кінчика пензля. Покладені разом декілька таких мазків нагадують гребінець.

«Зернятко» — мазок, який наносять, почавши з легкого дотику, до сильного натиску пензлем. Коли мазки «зернятко» покладені з обох боків стебла, кінчиком назовні, зображення нагадує колос. Звідси і назва. Для елементів, пов'язаних з виконанням «зернятка», «кривенького зернятка», тоненьких гілочок, годиться звичайний акварельний пензель з тоненьким гострим кінчиком (коли він зволожений). Але за традицією для виконання цих мазків використовувався саморобний пензлик із шерсті кота.

«Горішок» — складається з двох гребінцевих мазків, які зігнуті та поставлені один проти одного. Заповнивши вільне місце мазком «зернятко», отримують форму, схожу на лісовий горіх.

«Перехідний мазок» — накладається одним пензлем, але двома фарбами. При цьому сухий пензель умочують в одну (наприклад, зелену), а потім в іншу (наприклад, жовту). На папері залишається слід від жовтої фарби, який плавно переходить у зелений.[14]

Кольори та візерунки[ред.ред. код]

Скринька дерев'яна з петриківським розписом. 1985 р. Чорне тло не є традиційним

Чимало дослідників намагалися розгадати таємницю петриківського розпису. Подібні візерунки зустрічаються і на старовинних речах, що колись належали запорізьким козакам. На думку дослідників, петриківський розпис бере свій початок від традицій стародавньої орнаментики, яка широко використовувалася в побуті українців ще за язичницьких часів.

Самобутній по своїй суті, виконаний з великим смаком і відчуттям законів орнаментальної композиції, петриківський декоративний розпис має специфічні особливості, що чітко відрізняють його від розпису навіть сусідніх з Петриківкою сіл. Характерною особливістю петриківського розпису є, перш за все, переважання рослинних візерунків (здебільшого квіткових) і створення фантастичних, небувалих у природі форм квітів, в основі яких лежить уважне спостереження місцевої флори, наприклад, «цибульки» або «кучерявки». Широке застосування в розпису мають мотиви садових (жоржини, айстри, тюльпани, троянди) і лугових (ромашки, волошки) квітів та ягід калини, полуниці і винограду. Характерним для візерунків є також зображення акантового листу, що його звуть «папороттю», бутонів та перистого ажурного листя.

Скринька пластмасова з жар-птахом. 1980-ті рр.

Інколи квіти та ягоди поєднуються з птахами, ще рідше зустрічаються зображення тварин і людини, які повинні мати дещо фантастичний вигляд. Традиційним для «петриківки» є жар-птах — міфічна істота, яка приносить щастя, з фантастичними візерунками по всьому тулубі, а не звичайний різнокольоровий птах.[15]

Поступово складений колорит розпису являє собою поєднання чотирьох основних кольорів: жовтого, червоного, синього та зеленого.

Справжній стародавній петриківський розпис має бути лише на білому тлі, але не на чорному, бо початки цього мистецького ремесла — у звичайному побутовому розписі печей та хатніх стін. А вони на Дніпропетровщині, як і на переважній території України, здавна білилися в білий колір. Промисловий випуск виробів чорного кольору з петриківським розписом був нав'язаний майстрам селища Петриківка, очевидно, з метою уподібнення до культури етнічних росіян (наприклад, до російських хохломського розпису і федоскінської мініатюри). Відбувалося це за часів СРСР, а можливо, і раніше, за часів Російської імперії.[16]

Знаряддя праці[ред.ред. код]

Свої райдужні фарби петриківці видобували із знайомих із дитинства трав, листя, ягід та квітів, виварюючи їх особливим чином. Улюблений червоний колір одержували з вишневого соку, зелений — із пирію та листя пасльону, синій — з квітів проліска. Різні відтінки жовтого давали пелюстки соняха, лушпиння цибулі й кора яблуневих паростків. Фарби розводили на яєчному жовтку й молоці, а закріплювали вишневим клеєм чи буряковим цукром. Значно пізніше з'явились фабричні барвники, і лише в повоєнний час стали використовувати гуаш та акварель.

Інструменти для розпису мали також природне походження. Палички з паростків дерев, стебел болотних трав, особливо оситнягу й рогози, саморобні пензлики з котячої шерсті та пальці самого майстра — ось небагатий набір художніх знарядь, котрими творили народні умільці велике різноманіття композицій квіткових візерунків, яке дивує нас і понині. Популярність не обійшла стороною петриківських старійшин. Слава про них як про чарівників і чаклунів линула по всьому Придніпров'ю.

Найвідоміші майстри[ред.ред. код]

Імена петриківських художниць Тетяни Пати, Ганни Павленко, Надії Білокінь, Оришки Пилипенко навіки увійшли до реєстру найвидатніших народних майстрів України. Їхню справу продовжили Марфа Тимченко, Федір Панко, Василь Соколенко, Зоя Кудіш і, нарешті, останнє покоління петриківчан, серед яких слід назвати подружжя Пікушів та Зінчуків, Наталку Калюгу, Наталку Рибак, Володимира Падуна, Олену Васильєву.

Фабрика петриківського розпису[ред.ред. код]

1958 року за ініціативою Федора Панка була створена фабрика петриківського розпису[17], що проіснувала до початку 2000-х років. За радянських часів на фабриці працювали близько півтисячі людей. Петриківські тарілки, скарбнички, вази, скриньки та інші сувеніри були візитівкою України, їх експортували до 80 країн світу.

2011 року фабрику було знищено: невідомі демонтували верстати та преси[18][19].

Докладніше: Фабрика петриківського розпису «Дружба»

Садиба-музей Василя Соколенка[ред.ред. код]

Василь Соколенко — найстаріший з нині живих майстрів петриківського розпису. Він створив у селищі Петриківка унікальний музей у власній садибі, де були представлені твори цього декоративного розпису. Нині більшість експонатів його колекції зберігається в селищному Музеї петриківського розпису.

Найдовший у світі розпис паркану[ред.ред. код]

У вересні 2012 року представники Національного реєстру рекордів і Книги рекордів України зафіксували нове досягнення. У центрі селища Петриківка на Дніпропетровщині створили найдовший у світі орнаментальний розпис на бетонному паркані ручної роботи — довжиною в 120 метрів та завширшки 80 сантиметрів.

Роботу виконали 30 професійних майстрів та 127 вихованців Петриківського будинку дитячої творчості, учнів Петриківської художньої школи та студентів спеціалізованого ПТУ № 79. Щоб розмалювати 120-метровий паркан, їм знадобилося три дні й тридцять кілограмів емалевої фарби десяти кольорів. А закінчували квітковий фриз представники двадцяти дипломатичних місій, акредитованих в Україні.[20]

Православний храм із петриківським розписом[ред.ред. код]

У Києві є церква, оздоблена петриківським розписом. Внутрішню частину Свято-Юріївського храму, що належить Київському патріархату, за кілька тижнів розписали художниці із села Петриківка Галина Назаренко та Ірина Кібець. Це перший храм в Україні та світі, розписаний петриківським розписом. Він розташований на Михайлівській площі за готелем «Інтерконтиненталь».

Розпис у храмі відповідає православним християнським звичаям, кожна квітка і колір мають своє символічне значення. Оскільки храм присвячено святому великомученику Юрію (Георгію) Переможцю, а колір мучеників — червоний, то в оздобленні багато червоних «юріївських» хрестів.

Фотогалерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Писанкарство і Петриківський розпис отримали статус культурної спадщини України
  2. «Eleven new inscriptions on the Representative List of the Intangible Heritage of Humanity» ((англ.)). UNESCOPRESS. 5 грудня 2013. Процитовано 6 грудня 2013. 
  3. «Петриківський розпис потрапив до списку ЮНЕСКО». BBC Україна. 5 грудня 2013. Процитовано 6 грудня 2013. 
  4. Петриковская роспись стала культурным наследием человечества
  5. Петриківський розпис тепер має офіційний логотип
  6. Ілюстрована енциклопедія українського народу. Звичаї. Свята. Традиції. Укладач Сметана І. І. — Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. — 416 с. ISBN 978-966-14-3465-2
  7. Лозко Г. С. Українське народознавство. — Тернопіль: Мандрівець, 2011. — 512с. — С.458 ISBN 978-966-634-565-6
  8. Електронна бібліотека України
  9. Електронна бібліотека України
  10. Петриковская роспись: история, особенности техники (рос.)
  11. Основи петриківського розпису (навчання)
  12. Основи петриківського розпису (навчання)
  13. Правила петриківського розпису
  14. Віртуальний посібник з петриківського розпису
  15. Справжню петриківку відрізнити дуже легко
  16. Вишнівська Д. Не робіть біле чорним
  17. Валентина Панко: «Петриківкою» все більше цікавляться у містах
  18. На Дніпропетровщині знищили унікальну фабрику Петриківського розпису
  19. Знищення фабрики Петриківського розпису на YouTube logo 2013.svg
  20. Газета «Урядовий кур'єр» від 12 жовтня 2012 р.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]