Революція 1848—1849 років в Угорщині

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Революція 1848—1849 років в Угорщині
Országgyűlés megnyitása 1848.jpg
Відкриття Державних зборів Угорщини 5 червня 1848 року
Дата: 3 березня 1848 — 5 вересня 1849
Місце: Угорщина (Австрійська імперія)
Привід: Залежність від Габсбургів; феодальні пережитки в аграрній галузі
Результат: Поразка революції
Лідери
«Молода Угорщина» Ліберально налаштоване середнє дворянство, інтелігенція
Сили
від 10 000 до 190 000
Заарештовано 1500 чоловік

Револю́ція 1848—1849 років в Угорщині — демократична революція в Угорщині, що входила до складу Австрійської імперії, одна з європейських революцій 1848—1849 років. Серед задач революції було встановлення демократичних прав і свобод, ліквідація феодальних пережитків, перед усім в аграрних відносинах, а також досягнення національної незалежності Угорщини. Рушійною силою революції стало ліберальне середнє дворянство та міська інтелігенція. В ході революції було проведено докорінні перетворення соціально-політичного устрою Угорщини, проголошено незалежність від Габсбургів і створено демократичну державу. Незважаючи на значні успіхи, які було досягнуто революційною армією у війні за незалежність, у 1849 році революцію було придушено завдяки діям австрійської армії, анти угорським повстанням національних меншин та участі на прохання австрійського двору російського експедиційного корпусу Івана Паскевича.

Передумови[ред.ред. код]

Соціально-політичне становище Угорщини[ред.ред. код]

До середини XIX століття система абсолютизму, яку було встановлено ще у період Наполеонівських війн в Угорщині, не стала відповідати вимогам часу та інтересам основних соціальних груп країни. Уряд Австрійської імперії не бажав йти на жодні реформи в адміністративній чи політичній сферах, консервуючи застарілі бюрократичну систему та феодальні порядки. Громадське життя Угорщини перебувало під цілковитим контролем з боку Відня, цензура та поліцейські переслідування опозиції стали нормою. Угорське королівство було практично позбавлено самостійності в рамках Австрійської імперії, тривалий час Державні збори Угорщини взагалі не скликались, державною мовою лишалась латина. Угорці не мали можливості вчиняти вплив на політику всередині своєї країни й були змушені задовольнятись лише обмеженими формами місцевого самоврядування на рівні комітатів. Митно-тарифна система імперії була встановлена в інтересах австрійської промисловості та перетворювала Угорщину на постачальника сировини для підприємств Австрії та Чехії. Що бурхливо розвивались. Селянське питання також не було вирішено: в країні зберігалось кріпосне право, судова влада поміщика та феодальні повинності селян. Низка застарілих звичаїв, накшталт авітіциту (невідчуджуваність дворянської земельної власності), а також вкрай жебрацький стан селянства та феодальні відносини перешкоджали розвиткові сільського господарства, що лишалось основою економіки країни. [1]

Національні рухи напередодні революції[ред.ред. код]

Революції
1848—1849 років
Франція
Австрійська імперія:
   Австрія
   Угорщина
   Чехія
   Хорватія
   Воєводина
   Трансільванія
   Словаччина
   Галичина
   Словенія
   Далмація та Істрія
   Ломбардія та Венеція
Німеччина
Італійські держави:
   Неаполітанське королівство
   Папська область
   Тоскана
   П'ємонт та герцоґства
Польща
Валахія та Молдавія
Лайош Кошут
Шандор Петефі

У той же час у 1830-х роках почався бурхливий підйом національного руху. Іштван Сечені виступив з ідеєю широкого оновлення країни, перед усім у сфері економіки та демонтажу феодальної системи. Виступи Сечені набули великого громадського резонансу та спонукнули багатьох угорських дворян зайнятись політичною діяльністю. Міклош Вешшелені пішов ще далі й висунув ідею ліквідації абсолютизму і створення в Угорщині конституційної монархії. Ліберальні ідеї швидко розповсюджувались серед дворянства, особливо середнього, та інтелігенції. До кінця 1830-х років склалось декілька течій національного руху: «нові консерватори» (Аурел Дежевфі, Дьйордь Аппоні, Шама Йошик та Іштван Сечені) виступали за певні демократичні реформи за посилення централізації та збереження господарювання аристократії; ліберали (Лайош Баттяні, Ференц Деак, Лайош Кошут та, частково, Йозеф Етвеш) вимагали повної ліквідації феодальних пережитків, введення демократичних свобод, розширення автономії Угорщини й перетворення країни на парламентську монархію. Пізніше виник радикальніший рух студентства і частини інтелігенції, що концентрувався навколо групи «Молода Угорщина» (Шандор Петефі, Пал Вашварі та Міхай Танчич) й виступав з позицій республіканізму і необхідності збройного повстання.

Особливістю угорського ліберального руху став той факт, що носієм ідей демократичних перетворень та рушійною силою революції було дворянство. Це пояснювалось слабким розвитком міст в Угорщині, слабкістю буржуазії та роллю дворянство, як склалось історично, що виступало в якості захисника прав і свобод угорської нації проти іноземного володарювання. Іншою істотною рисою руху була неуважність до національного питання: ліберали вважали, що демократичні перетворення і затвердження пріоритету особистої свободи зроблять непотрібними корпоративні права національних меншин, які вони вважали пережитком феодальної системи. Це переконання в умовах Угорського королівства, у якому представники титульної нації становили лише 38% населення, загрожувало сплеском національних конфліктів. Паралельно з розвитком угорського руху, укріплювалось самоусвідомлення інших народів країни — хорватів, сербів, словаків, румунів та русинів, що часто суперечило інтересам угорців. [1]

Спроби реформ та їх провал[ред.ред. код]

На державних зборах 18391840 років лібералам вдалось домогтись амністії для політичних в'язнів, розширення сфери застосування угорської мови в адміністрації та затвердження можливості розкріпачення селян за викуп. У 1840-х роках по всій країні виникла ціла мережа товариств соціального захисту, взаємодопомоги, підтримки вітчизняної промисловості. Особливої відомості набула газета «Пешті хірлап», що видавалась Л. Кошутом і розповсюджувала ідеї негайного звільнення селян та введення загального оподаткування. 1844 року віденський уряд передав важелі управління Угорщиною новим консерваторам: Д.Аппоні був призначений віце-канцлером Угорського королівства, а Ш.Йошик — Трансільванії. Одночасно було посилено централізацію, розширено повноваження адміністраторів та феішпанів — представників центральної влади в комітатах. Нові державні збори, що відкрились 1847 року, однак, зайшли у глухий кут з причини протиріч між лібералами та консерваторами й не змогли ухвалити рішення про реформи. [1]

Початок революції[ред.ред. код]

1 березня 1848 року до Пожоні, де засідали угорські національні збори, прийшла звістка про революцію в Парижі. 3 березня на зборах з палкою промовою виступив Кошут, який вимагав негайного здійснення ліберальної програми реформ, введення конституції та формування підзвітного парламентові уряду. Незабаром революція спалахнула у Відні, Меттерніха було позбавлено повноважень, а імператор Фердинанд І пообіцяв австрійцям конституцію та громадянські свободи. 15 березня делегація угорського парламенту відправилась до Відня для передачі петиції, ухваленої на основі програми Кошута. Того ж дня почалось повстання у Пешті: під впливом опублікованих «Дванадцяти пунктів» Йожефа Іріні і «Національної пісні» Шандора Петефі студенти та міська інтелігенція оточили адміністративні заклади мітса, визволили з в’язниці М.Танчича та скинули муніципальну владу. Вимогами повстанців у Пешті стали введення свободи друку, проголошення рівності громадянських прав, створення відповідального уряду, щорічне скликання парламенту, введення загального оподаткування й суду присяжних, звільнення селян та унія з Трансільванією. Повстання швидко розповсюдилось всією країною. 18 березня король Фердинанд V пішов на поступки і призначив Лайоша Баттяні прем’єр-міністром Угорщини. До складу уряду увійшли такі відомі діячі ліберального руху, як Ф.Деак, І.Сечені, Й.Етвеш та Л.Кошут. Влада у країні перейшла до реформаторів. [1]

Березневі реформи та національні повстання[ред.ред. код]

Члени революційного уряду Лайоша Баттяні

18 березня 1848 року Державні збори Угорщини затвердили цілий комплекс реформ. Було прийнято закон про урбаріальні повинності, що ліквідував панщину, суд поміщиків, церковну десятину та інші феодальні пережитки. Кріпацтво скасовувалось, а земля передавалась у власність селянам, причому викупні платежі поміщикам мали виплачуватись державою. Проведення цієї реформи вело до ліквідації феодалізму в аграрних відносинах та відкривало шлях до переходу угорського сільського господарства на капіталістичні рейки. Було також прийнято закон про введення загального оподаткування та позбавлення дворянства і священнослужителів податкових привілеїв. Вводилась свобода друку, недоторканність особистості та власності, рівноправ’я християнських конфесій, відповідальність уряду перед парламентом, було розширено виборче право (до 7—9% населення), а державні збори віднині мали скликатись щороку. Було проголошено унію Угорщини й Трансільванії.

11 квітня король затвердив реформи угорської революції. Країна перетворилась на конституційну монархію. Фердинанд V зберіг за собою право оголошення війни та укладання миру, а також призначення вищих посадових осіб Угорського королівства, але фактична влада перейшла до рук національного уряду, підзвітного парламенту. Однак не було вирішено проблеми розподілу повноважень між Віднем і Пештом у питаннях міжнародних відносин, фінансової політики та, головне, збройних сил. Також у реформах державних зборів і декретах уряду не знайшло свого відображення національне питання.

Тим часом у етнічних регіонах Угорського королівства також почались революції, які швидко набули національного забарвлення. У Хорватії баном став Йосип Єлачич, який розгорнув програму відновлення Триєдиного королівства і, за підтримки імператора, створив власну армію й вимагав незалежності від Угорщини (докладніше див.: Революція 1848 року у Хорватії). У Воєводині сербський національний рух вилився у проголошення автономії й сутички з угорцями (докладніше див.: Революція 1848 року у Воєводині). Словаки та румуни також виступили з вимогами національної автономії, а рішення про унію з Угорщиною викликало у Трансільванії криваві міжетнічні конфлікти (докладніше див.: Революція 1848 року у Трансільванії). [1]

Розвиток революції влітку 1848 року та вереснева криза[ред.ред. код]

Угорська кокарда

На основі створеної у перші дні революції національної гвардії угорський уряд почав створювати власну армію. Це викликало конфлікт з Віднем, що вимагала угорських солдат для придушення революції в Італії. Баттяні погодився на відправку частини угорських армійських контингентів на італійський фронт за умови, що король усмирить Єлачича і сербів та візьме зобов’язання не використовувати угорських солдат для придушення свобод італійського народу.

5 червня у Пешті відкрився новий парламент Угорщини, обраний на підставі березневого виборчого закону. Переважну більшість його депутатів склали ліберали, причому 3/4 всіх членів парламенту були дворянами. Під впливом Лайоша Кошута державні збори ухвалили рішення про введення додаткових податків і створення 200-тисячної армії. Це рішення було дуже своєчасним, оскільки після перемоги імператорських військ над італійськими повстанцями 25 липня у битві при Кустоцці, положення двору значно укріпилось і контрреволюція перейшла до наступу. 31 серпня король випустив прокламацію, у якій угорці звинувачувались в порушенні Прагматичної санкції, і оголошувалось про незаконність рішень, ухвалених урядом та парламентом Угорщини в березні—квітня 1848 року.

Королівська прокламація викликала серйозну кризу у ліберальному русі. Прихильники збереження лояльності монарху відійшли від революції: Деак та Етвеш залишили уряд, Сечені було госпіталізовано з душевним розладом, сам Баттяні подав у відставку (незабаром, однак, його було перепризначено). 31 серпня Єлачич зайняв Фіуме, а 11 вересня на чолі хорватських військ здійснив вторгнення на територію Угорщини. Король без санкції угорського уряду призначив консерватора Ференца Ламберта командувачем угорською армією.

За розв’язання кризи взялись державні збори. 16 вересня для керівництва країною під час війни було створено Комітет оборони на чолі з Кошутом. За ініціативою останнього Ламберта було звинувачено у державній зраді, а 28 вересня його було схоплено студентами Пешта і повішено. Наступного дня у битві при Пагозді за 40 км від Буди хорватські війська Єлачича були зупинені угорською армією й розбиті. Вересневу кризу було подолано ціною перетворення революції на війну за незалежність. [1]

Війна за незалежність[ред.ред. код]

3 жовтня король видав указ про розпуск державних зборів і призначення Єлачича головнокомандувачем збройних сил в Угорщині. Країну було оголошено повсталою, а учасників революції державними злочинцями. За день до цього Баттяні остаточно пішов з посту прем’єр-міністра. 8 жовтня парламент надав Комітету оборони всю повноту виконавчої влади у країні. У той же час у Відні спалахнуло нове повстання, Фердинанд втік зі столиці, а імператорські війська оточили місто. Повстанці звернулись за допомогою до Угорщини. Після тривалих вагань та під особистим натиском Кошута угорська армія перетнула кордон та висунулась до Відня. Проте 30 жовтня у битві під Швехатом угорців було розбито військами Альфреда Віндішгреца, а наступного дня Відень було взято штурмом. Війна з Австрією стала неминучою. 2 грудня імператор Фердинанд зрікся від престолу, на який зійшов його племінник Франц-Йосиф I, не пов'язаний конституційними обіцянками свого попередника.

Головнокомандувачем угорською революційною армією Кошут призначає Артура Гергея, талановитого полководця, що користувався великим авторитетом серед солдат. Він прискореними темпами почав навчання військ й підготовку до бойових дій. Одночасно Комітет оборони зайнявся вербуванням рекрутів та організацією військової промисловості. До весни 1849 року угорська армія досягла чисельності у 170 тисяч чоловік. [1]

В грудні 1848 року успішні дії революційної армії на чолі з польським іммігрантом Юзефом Бемом привели до звільнення Трансільванії від австрійських військ та взяття Коложвара. Однак із заходу почався наступ основної імператорської армії Віндішгреца, якій до кінця року вдалось наблизитись до Буди. 1 січня 1849 року парламент і Комітет оборони Угорщини евакуювались із Пешту до Дебрецену. Там робота революційних органів влади поновилась. Кошут з новими силами взявся за організацію оборони країни та забезпечив перебазування військової промисловості до східних регіонів Угорщини. Тим часом Гергей відволік війська Віндішгреца, увівши свою армію на північ. Його маневри у Словаччині стали зразками стратегічного мистецтва, що забезпечили збереження угорських збройних сил без вступу у генеральні битви та втрати життєво важливих регіонів країни. Одночасно армія Бема знову вигнала з Трансільванії австрійські та російські загони, що вторглись туди.

У лютому 1849 року посилились протиріччя між Кошутом та Гергеєм. Останній видав прокламацію, у якій заявив про свою лояльність королю та прихильність до березневих реформ угорського уряду, які було санкціоновано Фердинандом V. Це викликало зміщення Гергея Комітетом оборони та його заміну на посту головнокомандувача Генріхом Дембінським. Однак поляк Дембінський не мав авторитету Гергея і не був популярним у військах.2627 лютого його війська були розбиті австрійцями у битві при Капольні. Скориставшись з успіхів австрійської армії, імператор 4 березня підписав Октройовану конституцію Австрійської імперії, що вводила обмежені демократичні свободи та посилювали централізацію імперії.

Занепокоєний поразками революційної армії Кошут на початку березня 1849 року знову повернув Гергея на пост головнокомандувача угорської армії. Це послужило переломним моментом у війні. Угорським військам Юзефа Бема знову вдалось вигнати австрійців з Трансільванії, звільнити Банат та придушити контрреволюційні виступи сербів Воєводини. Тим часом основні сили армії Гергея одержали низку перемог в рамках «весняного походу» угорської армії до межиріччя Тиси та Дунаю. Було взято Комаром, Вац і Пешт. Буду було взято у облогу, вона впала 21 травня 1849 року. На хвилі перемог 14 квітня державні збори ухвалили декрет про позбавлення Габсбургів угорського престолу та проголошення незалежності Угорщини. Кошута було проголошено правителем-президентом країни.

Незважаючи на успіхи революції, Угорщині не вистачило міжнародного визнання. Всі зусилля революціонерів досягти підтримки з боку західних держав не увінчались успіхом. Пруссія, Велика Британія та Франція висловились за збереження єдиної Австрійської монархії як гаранта стабільності в регіоні. Більше того, 9 травня російський імператор Микола I пообіцяв військову підтримку Францу-Йосифу I. [1]

Поразка революції[ред.ред. код]

Іван Паскевич
Юліус Гайнау

21 червня на територію східних комітатів Угорщини було введено російську армію Івана Паскевича. Вступ Росії до війни на боці контрреволюції означав неминучу поразку Угорщини. Одночасно почався новий наступ австрійців, армію яких очолив Юліус Гайнау. Австрійські війська були посилені контингентами, які було відкликано з італійського фронту після остаточного придушення революційних виступів у Північній Італії. Під натиском імператорських військ Гергей був змушений відступити на південь. У той же час армія Бема у Трансільванії була у декількох битвах цілком розбита росіянами та практично припинила своє існування. 13 липня було здано Буду і Пешт. 9 серпня біля Темешвару зазнав поразки корпус Дембінського. Становище угорського уряду стало катастрофічним, Комітет оборони переїхав до Сегеду, а потім до Араду.

Воєнні поразки сприяли зближенню угорської революції з рухами національних меншин. В результаті переговорів Кошута з Ніколає Белческу, лідером румунського національного руху, була досягнута домовленість про заходи з урегулювання угорсько-румунських протиріч в Трансільванії, а за румунами було визнано всі національні права (крім територіальної автономії). 28 липня державні збори прийняли закон про національності Угорщини, в якому проголошувалось рівноправ’я всіх націй держави, а також емансипація євреїв. Однак ці заходи вже не могли врятувати ситуацію. В результаті поразок на фронтах армія Угорської революції скоротилась до 30 тисяч чоловік, що неможливо було спів ставити з австрійськими та російськими силами.

1011 серпня 1849 року угорський уряд пішов у відставку, попередньо передавши диктаторські повноваження генералу Гергею. Кошут та його соратники емігрували до Туреччини. 13 серпня у Вілагоші Гергей оголосив про капітуляцію угорської армії та здався на милість російських військ. 17 серпня капітулював Арад, 26 серпняМункач. Нарешті, 5 вересня, здався Комаром. Революція в Угорщині зазнала поразки. [1]

Реакція та значення революції[ред.ред. код]

Після придушення революції в Угорщині розгорнулась військова диктатура. 6 жовтня у Пешті було страчено Баттяні, а 13 жовтня в Араді — 13 генералів угорської армії. Понад 1,5 тисяч чоловік було засуджено до тривалих термінів ув’язнення. В країні було відроджено цензуру та поліцейський нагляд за інакодумцями. Самоврядування Угорщини було ліквідовано, встановлено абсолютну владу центру. У 1851 році було скасовано Октройовану конституцію. Всю територію королівства розподілили на декілька адміністративних округів, скасувавши комітатські збори. Трансільванія, Хорватія, Славонія, Банат та Воєводина були відокремлені від Угорщини й утворили окремі одиниці, підпорядковані Відню. Німецька мова стала єдиною офіційною мовою Угорського королівства.

Незважаючи на жорстокі репресії та згортання реформ Угорської революції, вона відіграла колосальну роль в історії країни. Звільнення селян та ліквідація феодалізму були підтверджені 1853 року аграрною реформою в Австрійській імперії. Економічні перетворення стали поштовхом до бурхливого капіталістичного розвитку країни. Демократичні завоювання та національний підйом угорської революції також не пройшли даремно, а стали основою нових ліберальних рухів, що виникли у 1850-ті роки, які привели країну до здобуття суверенітету й трансформації імперії 1867 року на двоєдину Австро-Угорську монархію с незалежним парламентом і відповідальним міністерством. Лідери Угорської революції 1848—1849 років (Кошут, Петефі, Бем, Баттяні) стали національними героями Угорщини, що слугували прикладом для наслідування новим поколінням угорської молоді. [1]

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л Історія Угорщини, М., 1971; Контлер, Л. Історія Угорщини: Тисячоліття в центрі Європи, М., 2002 (рос.)

Посилання[ред.ред. код]