Бочкарьов Юрій Георгійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Юрій Георгійович Бочкарьов
рос. Юрий Георгиевич Бочкарёв
Юрій Георгійович Бочкарьов
Міністр палива та енергетики України
1 липня 1996 — 25 липня 1997
Попередник: Шеберстов Олексій Миколайович
Спадкоємець: Шеберстов Олексій Миколайович
 
Освіта: Львівський політехнічний інститут
Народження: 2 вересня 1938(1938-09-02)
Петропавловськ-Камчатський, РРФСР, СРСР
Смерть: 21 червня 2011(2011-06-21) (72 роки)
Запоріжжя, Україна
Батько: Георгій Пилипович Бочкарьов
Мати: Марія Михайлівна Бочкарьова
Дружина: Маргарита Євгенівна Бочкарьова
Діти: Олександра Юріївна
Нагороди:
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня

Юрій Георгійович Бочкарьов (рос. Юрий Георгиевич Бочкарёв; 2 вересня 1938, Петропавловськ-Камчатський, РРФСР, СРСР21 червня 2011, Запоріжжя, Україна) — український державний діяч, генеральний директор ВАТ «Дніпроенерго», заслужений енергетик України, почесний громадянин міста Запоріжжя, міністр енергетики і електрифікації України та Міністр енергетики України в 1996-1997.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 2 вересня 1938 в Петропавловьку-Камчатському в родині кадрового військового Георгія Пилиповича Бочкарьова та його дружини Марії Михайлівни. Ріс в Білорусі, закінчив Феодосійську середню школу № 2, з жовтня 1956 працював токарем на Феодосійському механічному заводі.

У 1957-1962 навчався на енергетичному факультеті Львівського політехнічного інституту, де познайомився з майбутньою дружиною — Маргаритою Євгенівною.

У 1962 переїхав до Запоріжжя, на батьківщину дружини.

З липня 1962 — майстер, черговий інженер, з серпня 1963 — головний інженер Запорізького підприємства міських електромереж, з серпня 1964 — начальник служби ремонтів, начальник служби експлуатації. З січня 1973 — директор Запорізького підприємства міських електромереж.

З червня 1981 заступник голови, з грудня 1988 — перший заступник голови, з квітня 1990 — голова виконкому, з січня 1991 — голова виконкому і ради Запорізької міської ради народних депутатів.

З квітня по листопад 1992 працював першим заступником голови Запорізької облдержадміністрації. З 10 листопада 1992 по 6 серпня 1994 — представник Президента України (Леоніда Кравчука) в Запорізькій області.

З жовтня 1994 — перший заступник ґенерального директора ВЕО «Дніпроенерго» З листопада 1995 — заступник голови правління, АТ «Дніпроенерго».

З 12 липня 1996 по 6 травня 1997 — міністр енергетики і електрифікації України у першому та другому уряді Павла Лазоренко. З 6 травня 1997 року по 25 липня 1997 року — міністр енергетики України.

У 1998 балотувався в народні депутати України самовисуванцем по одномандатному округу № 75, але посів третє місце поступившись переможцю — Олексію Бабуріну.

З 2000 — член правління з питань зовнішніх зв'язків, зв'язків з громадськістю та соціальних питань, директор з капітального будівництва ВАТ «Дніпроенерго». З лютого 2005 — генеральний директор ВАТ «Дніпроенерго». З листопада 2007 по квітень 2010 — голова правління ВАТ «Дніпроенерго». З квітня 2010 — обраний членом наглядової ради ВАТ «Дніпроенерго».

Був радником президента НАК «Енергетична компанія України». У 2007 — очолив Раду оптового ринку електроенергії, до складу якого він обирався щороку з 2005. Був членом правління Запорізької обласної федерації роботодавців та Запорізького обласного союзу промисловців і підприємців «Потенціал».

Помер в Запоріжжі 21 червня 2011 на 73-му році життя.

Родина[ред. | ред. код]

Дружина — Маргарита Євгенівна, дочка — Олександра, отримала спеціальність психолога в Харківському університеті, внучка — Олександра Сидорова стала майстром спорту України та їх пара з Владиславом Судьбою стала чемпіонами світу та Європи зі спортивних танців, багаторазовими чемпіонами України, фіналістами відкритих чемпіонатів Австрії, Німеччини, Італії, Словенії, Великої Британії.

Відзнаки[ред. | ред. код]

Пам'ять[ред. | ред. код]

У 2009 році про Юрія Бочкарьова вийшла книга «Живи добром» київського письменника Миколи Гриценка. В тому ж році вийшов фільм «Юрій Бочкарьов. Параметри долі», сценарій до якого написала заслужений журналіст України Олена Ракіна.

Джерела[ред. | ред. код]