Насалик Ігор Степанович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ігор Степанович Насалик
Ігор Насалик.jpg
Ігор Насалик
Народився 25 листопада 1962(1962-11-25) (59 років)
Олександрія, Кіровоградська область, Українська РСР, СРСР
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Діяльність політик
Alma mater Фізичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка
Членство Верховна Рада України VIII скликання, Верховна Рада України IV скликання і Верховна Рада України III скликання
Посада Народний депутат України[1], Народний депутат України[2], Народний депутат України і Міністр палива та енергетикиd
Партія Блок Петра Порошенка
Нагороди
Кавалер ордена Святого Григорія Великого
Україна Народний депутат України
3-го скликання
безпартійний 12 травня 1998 14 травня 2002
4-го скликання
Український народний рух (НУ) 14 травня 2002 25 травня 2006

Картка на сайті Верховної Ради України

І́гор Степа́нович Наса́лик (нар. 25 листопада 1962(19621125), Олександрія, Кіровоградська область) — український політик, народний депутат III, IV і VIII скликань, ексміністр енергетики і вугільної промисловості. Тричі був міським головою Калуша на Івано-Франківщині.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 25 листопада 1962 року в м. Олександрія, Кіровоградська область (нині Україна. Дитинство минуло в Рогатині (Івано-Франківська область).

1989 закінчив фізичний факультет Львівського університету ім. Франка (інженер оптоелектронних систем).

  • 1980—1985 — студент Львівського університету.
  • 1985—1987 — служба в армії.
  • серпень 1987 — серпень 1988 — водій Рогатинського АТП 12640.
  • 1988—1989 — студент Львівського університету.
  • 1990—1992 — провідний спеціаліст Центру мікроелектроніки, Ульяновськ.
  • Лютий 1992 — червень 1993 — радник директор з економічних питань МП «Корона», Львів.
  • Серпень 1993 — травень 1995 — радник з економічних питань МП «Сапфір», місто Рогатин.
  • Травень 1995 — травень 1997 — президент промислово-виробничої корпорації «Техноінвестцентр».
  • Травень 1997 — березень 1998 — президент промислово-виробничої корпорації «Техно-Центр».

Політика[ред. | ред. код]

З березня 1998 по квітень 2002 — Народний депутат України 3-го скликання. Голова підкомітету з питань нафтової промисловості і нафтозабезпечення Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.

З квітня 2002 по березень 2005 — Народний депутат України 4-го скликання, обраний по виборчому округу № 86, Івано-Франківська область. Голова підкомітету з питань нафтової промисловості та нафтопродуктозабезпечення Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.

Діяльність позначена кількома переходами по фракціях:

  • Фракція «Наша Україна» 15 травня 2002 — 10 грудня 2002
  • Фракція «Регіони України» 20 червня 2003 — 14 травня 2004
  • Фракція Української Народної Партії 16 березня 2005 — 29 листопада 2005
  • Фракція Блоку Юлії Тимошенко — з 2 грудня 2005 — 12 січня 2006

Був міським головою міста Калуша Івано-Франківської області.

З 10 квітня 2011 року — голова Політичної Ради Української партії.

Набрав найбільше голосів на дострокових виборах до ВРУ 26 жовтня 2014[3]. З листопада 2014 року по квітень 2016 року — народний депутат України від партії «Блок Петра Порошенка», заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.

Під час збройного конфлікту на Сході, згідно з власними словами, брав участь у звільненні полонених[4]. З 14 квітня 2016 року обіймав посаду Міністра енергетики та вугільної промисловості України. Під час перебування на посаді Міністра відстоював право Міністерства вести торгівлю з тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей, стверджуючи, що «ми не торгуємо з окупантами, ми обмінюємося товарами»[5]. Також під час його каденції висувалися проєкти з погашення споживчих боргів ОРДЛО коштом державного бюджету[6].

На позачергових парламентських виборах 2019 року Ігор Насалик висунув свою кандидатуру на одномандатному виборчому окрузі № 85 (Івано-Франківська область) шляхом самовисування[7].

Кримінальне провадження[ред. | ред. код]

Насаликові інкримінують неправдиве декларування (ст. 366-1 ККУ). За даними слідства, Ігор не задекларував дані про фінансові зобов'язання на 1,25 млн $ у 2015, 2016, 2017 і 2018 роках[8], 9 липня 2019 йому було повідомлено про підозру[9].

Сім'я[ред. | ред. код]

Разом з дружиною, громадянкою Росії, Насалик Гузял Есгатівною, виховують двох синів Максима (1992 р.н.) та Ігоря (1998 р.н.)[10].

Брат Насалик Сергій Степанович (1974 р.н.), бізнесмен, міський голова Рогатина[11].

Нагороди[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/d_index_arh?skl=3
  2. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/d_index_arh?skl=4
  3. В окрузі № 85 переміг Ігор Насалик. Архів оригіналу за 23 грудня 2014. Процитовано 23 грудня 2014. 
  4. Сергій Іванов (15 серпня 2018). Ігор Насалик: «Не варто перебільшувати роль олігархів в енергетичному секторі України». https://ua.censor.net.ua. Цензор.нет. Архів оригіналу за 20 березня 2018. Процитовано 19 березня 2018. 
  5. Ми не торгуємо з окупантами, ми обмінюємося товарами, — Насалик. ВIДЕО. Архів оригіналу за 11 лютого 2017. Процитовано 10 лютого 2017. 
  6. Міненерго хоче погасити борги ОРДЛО за електроенергію грошима держбюджету. Архів оригіналу за 16 березня 2018. Процитовано 16 березня 2018. 
  7. Насалик Ігор Степанович [Архівовано 10 серпня 2019 у Wayback Machine.]. Центральна виборча комісія. Вибори народних депутатів України 2019
  8. У справі екс-міністра енергетики Насалика відвели головуючого суддю. РБК-Україна (рос.). Архів оригіналу за 14 січня 2020. Процитовано 14 січня 2020. 
  9. САП повідомила Насалику про підозру. РБК-Україна (рос.). Архів оригіналу за 14 січня 2020. Процитовано 14 січня 2020. 
  10. Державний реєстр декларацій. https://public.nazk.gov.ua. Національне агентство з питань запобігання корупції. Архів оригіналу за 26 лютого 2017. 
  11. Повноваження. rohatyncity.if.ua (англ.). Архів оригіналу за 26 лютого 2017. Процитовано 25 лютого 2017. 
  12. Acta Apostolicae Sedis, 1999. — P. 1019. [Архівовано 31 жовтня 2017 у Wayback Machine.] (італ.)

Джерела[ред. | ред. код]