Петров Віктор Платонович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Віктор Платонович Петров
Viktor Domontovych.jpg
При народженні Віктор Платонович Петров
Псевдоніми, криптоніми В. Домонтович, Віктор Бер
Народження 10 жовтня 1894(1894-10-10)
  Катеринослав
Смерть 8 червня 1969(1969-06-08) (74 роки)
  Київ
Поховання Лук'янівське військове кладовище
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
СРСР СРСР
Alma mater Київський університет
Мова творів українська, російська
Рід діяльності письменник, археолог, літературознавець
Magnum opus: «Без ґрунту»
Нагороди та премії
Орден Вітчизняної війни I ступеня
Q: Висловлювання у Вікіцитатах

Віктор Платонович Петров (*10 жовтня 1894, Катеринослав — †8 червня 1969, Київ) — український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог; доктор історичних та філологічних наук. Разом з Валеріаном Підмогильним, Петров започаткував жанр українського інтелектуального роману, а також жанр романізованої біографії.

Свої твори писав також під псевдонімами Віктор Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко та Борис Веріґо.

Життєпис[ред.ред. код]

Віктор Петров народився в Катеринославі в родині священика. Дитинство Петрова минуло в Одесі. В 1913 р. він закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 р. історико-філологічний факультет Київського університету. Одним з його викладачів, який справив вплив на Петрова, був Володимир Перетц. Петров отримав срібну медаль за свою дипломну роботу «рос. Н. М. Языков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество» і залишився в університеті як професорський стипендіат (1917—1920).

Пізніше Петров працював в Етнографічній комісії Української Академії наук. Разом з Андрієм Лободою був редактором Етнографічного вісника (1925—1929) та головою Етнографічної комісії (1927—1933). В 1920-ті роки Петров належав до кола неокласиків. В ці роки він познайомився з дружиною Миколи Зерова — Софією Зеровою — з якою у нього починається роман. В 1930 р. Петров отримав докторат за дослідження «Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». В цьому ж році фігурував у справі фіктивної Спілки визволення України, в результаті чого був знятий з посади керівника Етнографічної комісії і понижений до посади наукового співробітника. В 1941 р. короткий час був директором Інституту українського фольклору. В 1941 р. науковець перебував в окупованому німцями Харкові.

Видавав часопис «Український Засів» в 1942—1943 роках. В кінці Другої світової війни Петров опинився в Німеччині і був пов'язаний з Українським науковим інститутом в Берліні. Був одним із засновників Мистецького українського руху. Перебуваючи в еміграції, Петров в 1947—1949 рр. викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені[1] та у Теологічній академії Української автокефальної православної церкви. 18 квітня 1949 р. Петров зник з Мюнхена. Це призвело до виникнення різноманітних версій його вбивства[2]. Дослідник української інтелектуальної історії Ігор Загребельний вважає, що Петров як агент радянських спецслужб цілеспрямовано займався ідейним і моральним розкладом української еміграції. Одним із завдань, які він переслідував, було протистояння Донцову. "Як властиво антидонцовський і антивісниківський, виник по закінченні  Другої  світової  війни  так  званий  «Мистецький  український  рух»  (МУР).  Формально аполітичний, він втілював собою назагал справедливу тезу італійського марксиста Антоніо Грамші «той, хто панує в дискурсі, панує в політиці». Серцевину МУРу складали літературний критик Юрій Шерех-Шевельов, теоретик літератури та письменник Віктор Петров («Домонтович», «Бер») та  літератор Юрій Косач. Один із учасників цієї трійці, В. Петров, був більшовицьким агентом і, перебуваючи серед української еміграції, спрямовував свої  зусилля на її духовний, моральний та ідейний розклад. Шерех, Косач та подібні до них інтелігенти без міцного духовного стержня виявились у цій справі  звичайнісінькими «корисними ідіотами» [3].

Згодом виявилося, що він перебував у СРСР і працював в Інституті історії матеріальної культури в Москві. Від 1956 р. він працював у Києві в Інституті археології. В 1957 році Петров одружився з Софією Зеровою, яка побажала залишити прізвище Зерова. Загубивши документи під час війни, Петров був вимушений заново захищати дисертацію в 1966 р. Віктор Петров помер в 1969 р. і був похований в Києві на Лук'янівському військовому цвинтарі (8 ділянка, 7 ряд, 4 місце).

Псевдоніми[ред.ред. код]

Художні твори Петров підписував як В. Домонтович. За власним визнанням автора він «знайшов це прізвище в українських документах литовського періоду»[4]. В литовській мові «damauntas» означає «той, що багато каламутить»[5]. Філософські твори Віктор Петров писав під псевдонімом Віктор Бер. Цей псевдонім було вибрано не випадково, він розшифровується як біологічний еквівалент рентгена.[6]

Літературна діяльність[ред.ред. код]

Віктор Петров був близьким до групи неокласиків в 1920-ті роки. Саме в цей час він написав більшість своїх художніх творів під псевдонімом В. Домонтовича. Твори Петрова в багатьох аспектах перекликаються з ідеями екзистенціалістів. Особливістю творів В. Домонтовича є їхній прихований інтелектуалізм та парадоксальність.

При тому, що Петров був агентом НКВС-КДБ, жоден із його літературних творів не був написаний у стилі соціалістичного реалізму. Петров був близьким із багатьма відомими письменниками та науковцями свого часу: Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Юрієм Шевельовим та Михайлом Брайчевським.

Єдиним літературним, а не науковим, виданням, до якого мав причетність Петров після свого повоєнного повернення в Україну, було видання вибраних творів Миколи Зерова, автором приміток до якої він був[7].

Наукова діяльність[ред.ред. код]

Як етнограф Петров написав декілька десятків статей в Українській радянській енциклопедії на такі теми як сонце у народних віруваннях українців, легенди про подоження відьом, культ вогню та слов'янська міфологія. Написав ряд статей, присвячених докласовому суспільству (1933). Разом з Андрієм Лободою був співредактором книги матеріалів про дніпровських човнярів (1929) та книги Євгена Марковського про український вертеп (1929). Як археолог був задіяний у розкопках Трипільської культури та ранніх слов'янських поселень. Петров вивчав скіфські пам'ятники та могильники антів. Він написав монографії про походження українського народу (1947), скіфську мову та етнос (1968) та етногенез слов'ян (1972). Він писав статті про Трипільську, Зарубинецьку та Черняхівську культуру, про давніх слов'ян, скіфські та східно-слов'янські імена, гідроніми, топоніми та опублікував записки Вікентія Хвойки про розкопки в Зарубинцях.

Первісне мислення[ред.ред. код]

В. Петрова можна розглядати як одного з попередників структуралізму. Спираючись на праці О. Потебні та розробки Етнографічної комісії ВУАН, наполягав на необхідності розкриття первісного мислення, вираженого у фольклорі, через експілкацію базових структур, які лежать в його основі. Для цього він досліджував «формули» впливу первісної людини на навколишній світ: «я-формули» — зразки дій прямої чинності, коли імітація чогось розглядається як реальний вплив на реальні предмети, «формула „як-так“» — дії-аналогії дуже важливі для підтримки ідентичності первісної спільноти. У найзагальніших рисах народний світогляд, за Петровим, родовий (ґентильний), аієрархічний і локально-просторовий. Звідси сакралізація роду та особливе його значення як базової категорії для соціальної структури первісної спільноти. Ці висновки дуже подібні до результатів досліджень М. Мосса та Е. Дюркгайма, котрі вивчали зв'язки між соціальною структурою архаїчних спільнот та логічними категоріями, властивими для цих спільнот.[8]. Петров піддавав критиці крайнощі матеріалістичного пояснення обрядів, наголошуючи на великому значенні цих обрядів як механізмів солідаризації людей. Петров заперечував перебільшення значення магічних дійств у народній свідомості, оскільки магія передбачає наявність відстороненої «третьої сили», тоді як народна свідомість є синкретичною, цілісною. Важливе значення мало врахування Петровим просторового чинника для соціальних взаємодій. «Материнсько- (або дідівсько-) родові уявлення сполучаються з просторовими уявленнями, найелементарнішими категоріями, що лежать в основі людської свідомости. Поки не постало ієрархічне відрізнення природного, людського, тваринного, рослинного й речевого, лише категорія простору була підставою для світоглядових утотожнень, відрізнень і розчленувань».[9]. Вплив просторового чинника Петров простежував у дослідженні Смерті як «відходу». Пізніше, у своїй незавершеній праці про потенційні міждисциплінарні зв'язки соціології й археології, вказував як просторовий чинник трансформувався і був механізмом ієрархізації соціальних взаємодій (міське районування середньовічного Галича відобаражло багато в чому соціальну структуру тодішнього суспільства).[10].

Історіософія. Концепція епох[ред.ред. код]

Петров провадив розробку історіософської проблематики, зокрема, звернувши увагу на питання змін історичних періодів. Його концепція епох у методологічному плані являє собою синтез класичної діалектики та екзистенціалізму. Як указував дослідник: «У новій епосі немає однорідності, в ній є дві онтологічно відмінні сили, котрі конфліктують між собою як альтернативні (хоча, насправді, генетично пов'язані як, скажімо, Ренесанс і Реформація у Новий час) програми організації світу та його пояснення. Вони можуть заперечувати одна одну цілком, доповнювати, в якісь моменти поєднуватися, але саме ця проблематична єдність і породжує нове. Навіть констатуючи, що після катастрофічного досвіду ХХ ст., коли квіти зла вже з'являються не в книгах, а на вулицях, людина дедалі більше потрапляє в лабети віри й очікування чуда, втомлена від необов'язкових і релятивних істин, — це не є цілковите „повернення“ до старої домодерної епохи. Це нова віра та нова епоха».[11]. Момент зміни фіксується через негацію, яка й стає причиною світоглядної кризи. Петров наголошує, що «образ грані» є найкращою метафорою такого стану: «Світ змінив свою якість. 19[-те] століття сприймало життя як сталий, тотожній собі рух, що є розвитком, який здійснюється по прямій. Ми уявляємо собі життя інакше. Нашою уявою керує образ грані».[12]. Попри функціональні відміни, різні інститути та практики мають спільну світоглядну базу. Це Петров демонструє у своїх есеях зв'язку між науковим мисленням і мистецьким.[13].

Імовірна розвідницька діяльність[ред.ред. код]

Біографія Петрова цікава тим, що, судячи з усього, починаючи з 30-х років він співпрацював з радянською розвідкою. Під час сталінських репресій Петров продовжував працювати науковцем, тоді як його колишні колеги-неокласики були заарештовані. 1928 року Петров був автором начерків до неопублікованої викривальної статті, спрямованої проти Агатангела Кримського[14][15]. Відомо, що він перебував в окупованому німцями Харкові і носив німецький офіцерський мундир. Крім того, його раптове зникнення з української еміграції в Мюнхені і перебування після того в Москві дають підстави говорити про таку співпрацю. Пізніше 1966 року Петров навіть отримає Орден Вітчизняної війни. Документальних підстав в архіві СБУ, які б переконливо довели розвідницьку діяльність Петрова, не виявлено[16]. Втім, чільний представник Служби Безпеки ОУН Степан Мудрик-Мечник досить переконливо говорив про систематичну працю Петрова на радянські спецслужби [17]. Після зникнення Петрова на СБ ОУН посипалися численні звинувачення у тому, що це саме вона його ліквідувала. Та вже в 50-ті рр. на Заході з’явилися відомості, що Петров спокійно працює в СРСР [18].

Цікавим фактом діяльності Петрова під час Другої світової війни є його участь у конференції, влаштованій німцями стосовно питання винищення караїмів. На цій конференції аргументація Петрова щодо того, що їх не можна вважати євреями, оскільки караїми мали аристократію, допомогла врятувати караїмський народ від знищення[19][20].

Сприйняття творчості критикою[ред.ред. код]

Наукова спадщина Петрова у більшості дослідників викликала повагу. Юрій Шевельов відзначав високу художню вартість романів автора[21]. В еміграційних колах дехто вважав Петрова зрадником.[22][23]

Бібліографія[ред.ред. код]

Романи
Романізовані біографії
Різне
  • Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти"
  • Апостоли
  • Без назви
  • Болотяна Лукроза
  • Болотяна Лукроза (частина друга)
  • Емальована миска
  • Зоряні мандрівники
  • Князі
  • Мої Великодні
  • Передвеликоднє
  • Письменник і генерал
  • Помста
  • Походження українського народу
  • Приборканий гайдамака
  • Професор висловлює свої міркування
  • Професор і Іван Закутній діють
Філософія та літературознавство
  • Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки (т. 1, 1929)
  • Провідні етапи сучасного шевченкознавства (1946)
  • Бер В. Наш час, як він є// Рідне слово. — 1946. — Ч. 8
  • Бер В. Засади поетики (Від «Ars poetica» Є. Маланюка до «Ars poetica» доби розкладеного атома)// МУР. — Збірник 1. — Мюнхен; Карльсфельд, 1946
  • Бер В. Екскурси в мистецтво// Рідне слово. — Мюнхен. — 1946.- Ч. 12
  • Петров В. Історіософічні етюди. — МУР. Збірник 2
  • Петров В. Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття (1920—1945)// Світання: Науково-літературознавчий збірник. — 1946. — Ч. 2
  • Петров В. Християнство і сучасність// Орлик. — 1947. — Ч. 2
  • Петров В. До дискусії про Сковороду// Життя і революція. — 1926. — № 8.
  • Петров В. Естетична доктрина Шевченка. До поставлення проблеми// Арка. — 1948. — № 3-4.
  • Петров В. Микола Зеров та Іван Франко// Рідне слово. — Мюнхен; Карльсфельд, 1949. — Ч. 6.
  • Петров В. Особа Сковороди// Філософська і соціологічна думка. — 1995. — № 1-2.
Історія, археологія, етнографія

Видання[ред.ред. код]

  • Віктор Петров. «Дівчина з ведмедиком». За апробацією Миколи Зерова. Київ: Сяйво. 1928. 200 стор. (серія «Новини української літератури»)
  • Віктор Домонтович. «Аліна й Костомаров». Харків: «Рух». 1929. ? стор.
  • Віктор Домонтович. «Романи Куліша». Харків: «Рух». 1930 ? стор.
  • Віктор Петров. «Напередодні (Гракх Бабеф)». Київ: журнал Життя й революція. 1933. Кн. 1. С. 71-79. (завантажити)
  • Віктор Домонтович. «Апостоли». Реґенбурґ: журанал Хорс. Ч 1 (1946) ? стор.
  • Віктор Домонтович. «Доктор Серафікус». Редактор та автор передмови: Юрій Корибут; художнє оформлення палітурки: Яков Гніздовський. Мюнхен: Українська трибуна, 1947. 175 стор
  • Віктор Домонтович. «Без ґрунту». Рогенсбурґ: Видання Михайла Борецького, 1948. 217 стор. (завантажити)
  • Віктор Домонтович. Проза у трьох томах. Ню-Йорк: Сучасність. 1988—1989. (серія «Бібліотека Прологу і Сучасності») ISBN 3-89278-011-0 (I—III томи)
  • Том I. Апостоли (оповідання); Дівчина з ведмедиком, Аліна й Костомаров, Доктор Серафікус (повісті). Редакція й супровідна стаття: Юрій Шевельов. Примітки: Юрій Шевельов; суперобкладинка: Ярослава Ґеруляк. Ню-Йорк: Сучасність. 1988, 519 стор. ISBN 3-89278-008-0 (том I)
  • Том II. Романи Куліша, Без ґрунту (повісті). Редакція й супровідна стаття: Юрій Шевельов. Примітки: Юрій Шевельов; суперобкладинка: Ярослава Ґеруляк. Ню-Йорк: ?. 1989, 477 стор. ISBN 3-89278-009-9 (Том II)
  • Том III. Розмови Екегартові з Карлом Гоцці та інші оповідання (всього 28 оповідань і нарисів).[24] Редакція й супровідна стаття: Юрій Шевельов. Примітки: Юрій Шевельов; суперобкладинка: Ярослава Ґеруляк. Ню-Йорк: Сучасність. 1988, 558 стор. ISBN 3-89278-010-2 (Том III)
  • Віктор Домонтович. Самотній мандрівник простує по самотній дорозі: романізовані біографії.[25] Упорядник та автор передмови: Віра Агеєва. Київ: Спадщина, 2012. 376 стор. ISBN 978-966-2685-12-1
  • Віктор Домонтович. Юрій Косач. Валерій Шевчук. Запрошення на Цитеру: белетризовані біографії.[26] Передмова, упорядкування: Віра Агеєва. Київ: Комора, 2014 336 стор. 978-966-97403-0-4
  • Віктор Петров. Розвідки У 3-х томах. Упорядник й автор передмови та приміток: В'ячеслав Брюховецький. Київ: Темпора, 2013. 592 стор. (Том 1), 576 стор. (Том 2) 536 стор. (Том 3) ISBN 978-617-5691-15-1

Примітки[ред.ред. код]

  1. M. Szafowal and R. Yaremko, eds. «Universitas Libera Ucrainensis: 1921—2006». ISBN 3-928687-61-1 (нім.)(укр.)
  2. С. Білокінь, Довкола таємниці, у кн.: В. Петров, Діячі української культури — жертви більшовицького терору (Київ, 1992)
  3. Загребельний, Ігор (2014). Націоналізм versus Модерн (укр). Київ: В-во С.Пантюка. с. 67–68. 
  4. Портнов А. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографїї ХХ століття. Київ: Критика, 2011, с.170
  5. А. Непокупний. Вітор Платонович Петров та його псевдонім В. Домонтович у кн.: В. Домонтович, Без ґрунту. Повісті (Київ, 2000). С. 516
  6. В. Агеєва «Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича», К.: Факт 2007, С. 331.
  7. М. Зеров, Вибране (Київ, 1966)
  8. В. Петров. С. 1191—1192
  9. В. Петров. С. 1190
  10. В. Петров. C. 1355
  11. В. Шелухін
  12. В. Петров. С. 871
  13. В. Петров. С. 899
  14. В. Ульяновський, «В пустелі мені з'явився біс», або про темну мантію Віктора Петрова, Філософська і соціологічна думка, № 1-2 (1995): 182
  15. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, ф. 343, од. зб. 36, 37.
  16. А. Портнов. С. 144
  17. Мечник, Степан (1986). Люди, роки й події (укр.). Мюнхен: Українське Видавництво. с. 224–235. 
  18. Загребельний, Ігор (2014). Націоналізм versus Модерн (укр.). Київ: В-во С.Пантюка. с. 165. 
  19. Лекція Віри Агеєвої — В. Домонтович: таємниці життя і творчості
  20. В. Брюховецький, Безоглядність таланту
  21. Юрій Шерех. Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози. Поза книжками і з книжок. Київ: Час, 1998. С. 77-114.
  22. «Підривна література». Віктор Петров- День
  23. Віктор Петров-Домонтович: той, хто багато каламутить — На скрижалях, 08/2016
  24. частина творів з'являється друком вперше
  25. До збірки увійшли: Віра Агєєва: Дзеркала і задзеркалля Віктора Домонтовича. Віктор Домонтович: Святий Франциск із Ассізі (Святий Франциск); Спрага музики (Бенвенута й Райнер Марія Рільке); Письменник і генерал (Ґете); «Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти» (Вацлав Ржевуський); Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Вінсент Ван Ґоґ); Романи Куліша (Пантелеймон Куліш)
  26. До збірки увійшли: Поет як іміджмейкер: Шевченкові вуса, манжети Костомарова і перламутрові ґудзики футуриста Семенка (Віра Агеєва), Франсуа Війон; Аліна і Костомаров (Віктор Домонтович), Глухівська пані; Запрошення на Цитеру (Юрій Косач), Постріл; Мандрівка в гори (Валерій Шевчук)

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Бібліографія праць
  • С. І. Білокінь, Бібіліографічний покажчик праць В. П. Петрова (Київ, 1999).
Монографії
Andreev.petrov.gerda.2012.JPG
Розділи книг
  • С. Д. Павличко «Теорія літератури», К.: Основи 2002, с. 315—336.
  • Портнов А. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографїї XX століття. Київ: Критика, 2011, с.143-181.
Статті
  • Андрєєв В. М. Скіфська генеалогічна легенда в інтерпретаціях Віктора Петрова // Південний архів: збірник наукових праць. Історичні науки. — Вип. 31-32. — Херсон: Видавництво ХДУ, 2009. — С. 15-29.
  • Андрєєв В. М. Віктор Петров: «скіфський сюжет» інтелектуальної біографії // Український історичний журнал. — 2010. — № 2. — С. 190—202.
  • М. Брайчевський «В. П. Петров — учений-універсал»// Слово і час. — 2002. — № 10.
  • С. Матвієнко, Біографічне та автобіографічне: перетини у текстах Віктора Петрова// Маґістеріум. — Вип. 4: Літературознавчі студії. — Київ, 2000. — С. 9.
  • Петров Віктор Платонович // Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України — 75. 1930—2005: Матеріали до історії / В. Г. Скляренко (відп. ред.). — К.: Довіра, 2005. — С. 384—385.
  • І. Фізер «Український Фуко чи французький Петров? Разюча схожість двох історіософів»// Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська Академія». — Т. 17: Філологія. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 1999.
  • Юрій Шерех. «Шостий у ґроні: В. Домонтович в історії української прози»// Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології. — Харків: Фоліо, 1998. — Том 2. — С. 98-135. (Вперше надруковано в третьому томі творів Домонтовича)
  • В. Петров. Розідки у 3-х томах/ під ред. В. Брюховецького. — К.: Темпора, 2013.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.

Посилання[ред.ред. код]