Петров Віктор Платонович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Віктор Петров)
Перейти до: навігація, пошук
Віктор Платонович Петров
Viktor Domontovych.jpg
При народженні Віктор Платонович Петров
Псевдоніми, криптоніми В. Домонтович, Віктор Бер
Народження 10 жовтня 1894(1894-10-10)
  Катеринослав
Смерть 8 червня 1969(1969-06-08) (74 роки)
  Київ
Поховання Лук'янівське військове кладовище
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
СРСР СРСР
Alma mater Київський університет
Мова творів українська, російська
Рід діяльності письменник, археолог, літературознавець
Magnum opus: «Без ґрунту»
Нагороди та премії
Орден Вітчизняної війни I ступеня
Q: Висловлювання у Вікіцитатах

Віктор Платонович Петров (*10 жовтня 1894, Катеринослав — †8 червня 1969, Київ) — український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог; доктор історичних та філологічних наук. Разом з Валеріаном Підмогильним, Петров започаткував жанр українського інтелектуального роману, а також жанр романізованої біографії.

Свої твори писав також під псевдонімами Віктор Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко та Борис Веріґо.

Життєпис[ред.ред. код]

Віктор Петров народився в Катеринославі в родині священика. Дитинство Петрова минуло в Одесі. В 1913 р. він закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 р. історико-філологічний факультет Київського університету. Одним з його викладачів, який справив вплив на Петрова, був Володимир Перетц. Петров отримав срібну медаль за свою дипломну роботу «рос. Н. М. Языков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество» і залишився в університеті як професорський стипендіат (1917—1920).

Пізніше Петров працював в Етнографічній комісії Української Академії наук. Разом з Андрієм Лободою був редактором Етнографічного вісника (1925—1929) та головою Етнографічної комісії (1927—1933). В 1920-ті роки Петров належав до кола неокласиків. В ці роки він познайомився з дружиною Миколи Зерова — Софією визволення України, в результаті чого був знятий з посади керівника Етнографічної комісії і понижений до посади Зеровою — з якою у нього починається роман. В 1930 р. Петров отримав докторат за дослідження «Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». В цьому ж році фігурував у справі фіктивної Спілки наукового співробітника. В 1941 р. короткий час був директором Інституту українського фольклору. В 1941 р. науковець перебував в окупованому німцями Харкові.

Видавав часопис «Український Засів» у 1942—1943 роках. В кінці Другої світової війни Петров опинився в Німеччині і був пов'язаний з Українським науковим інститутом в Берліні. Був одним із засновників Мистецького українського руху. Перебуваючи в еміграції, Петров в 1947—1949 рр. викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені[1] та у Теологічній академії Української автокефальної православної церкви. 18 квітня 1949 р. Петров зник з Мюнхена. Це призвело до виникнення різноманітних версій його вбивства[2].

Згодом виявилося, що він перебував у СРСР і працював в Інституті історії матеріальної культури в Москві. Від 1956 р. він працював у Києві в Інституті археології. В 1957 році Петров одружився з Софією Зеровою, яка побажала залишити прізвище Зерова. Загубивши документи під час війни, Петров був вимушений заново захищати дисертацію в 1966 р. Віктор Петров помер в 1969 р. і був похований в Києві на Лук'янівському військовому цвинтарі (8 ділянка, 7 ряд, 4 місце).

Імовірна розвідницька діяльність[ред.ред. код]

Біографія Петрова цікава тим, що, судячи з усього, починаючи з 30-х років він співпрацював з радянською розвідкою. Під час сталінських репресій Петров продовжував працювати науковцем, тоді як його колишні колеги-неокласики були заарештовані. 1928 року Петров був автором начерків до неопублікованої викривальної статті, спрямованої проти Агатангела Кримського[3][4]. Відомо, що він перебував в окупованому німцями Харкові і носив німецький офіцерський мундир. Крім того, його раптове зникнення з української еміграції в Мюнхені і перебування після того в Москві дають підстави говорити про таку співпрацю. Пізніше 1966 року Петров навіть отримає Орден Вітчизняної війни. Документальних підстав в архіві СБУ, які б переконливо довели розвідницьку діяльність Петрова, не виявлено[5].

Після зникнення Петрова численні звинувачення посипалися на адресу Служби безпеки ОУН (б) у тому, що це саме вона його ліквідувала. Та вже в 50-ті рр. на Заході з'явилися відомості, що Петров спокійно працює в СРСР[6]. Згодом чільний представник СБ ОУН Степан Мудрик-Мечник стверджував про систематичну працю Петрова на радянські спецслужби[7].

Цікавим фактом діяльності Петрова під час Другої світової війни є його участь у конференції, влаштованій німцями стосовно питання винищення караїмів. На цій конференції аргументація Петрова щодо того, що їх не можна вважати євреями, оскільки караїми мали аристократію, допомогла врятувати караїмський народ від знищення[8][9].

Псевдоніми[ред.ред. код]

Художні твори Петров підписував як В. Домонтович. За власним визнанням автора він «знайшов це прізвище в українських документах литовського періоду»[10]. В литовській мові «damauntas» означає «той, що багато каламутить»[11]. Філософські твори Віктор Петров писав під псевдонімом Віктор Бер. Цей псевдонім було вибрано не випадково, він розшифровується як біологічний еквівалент рентгена.[12]

Літературна діяльність[ред.ред. код]

Віктор Петров був близьким до групи неокласиків в 1920-ті роки. Саме в цей час він написав більшість своїх художніх творів під псевдонімом В. Домонтовича. Твори Петрова в багатьох аспектах перекликаються з ідеями екзистенціалістів. Особливістю творів В. Домонтовича є їхній прихований інтелектуалізм та парадоксальність.

При тому, що Петров був агентом НКВС-КДБ, жоден із його літературних творів не був написаний у стилі соціалістичного реалізму. Петров був близьким із багатьма відомими письменниками та науковцями свого часу: Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Юрієм Шевельовим та Михайлом Брайчевським.

Єдиним літературним, а не науковим, виданням, до якого мав причетність Петров після свого повоєнного повернення в Україну, було видання вибраних творів Миколи Зерова, автором приміток до якої він був[13].

Наукова діяльність[ред.ред. код]

Як етнограф Петров написав декілька десятків статей в Українській радянській енциклопедії на такі теми як сонце у народних віруваннях українців, легенди про подоження відьом, культ вогню та слов'янська міфологія. Написав ряд статей, присвячених докласовому суспільству (1933). Разом з Андрієм Лободою був співредактором книги матеріалів про дніпровських човнярів (1929) та книги Євгена Марковського про український вертеп (1929). Як археолог був задіяний у розкопках Трипільської культури та ранніх слов'янських поселень. Петров вивчав скіфські пам'ятники та могильники антів. Він написав монографії про походження українського народу (1947), скіфську мову та етнос (1968) та етногенез слов'ян (1972). Він писав статті про Трипільську, Зарубинецьку та Черняхівську культуру, про давніх слов'ян, скіфські та східно-слов'янські імена, гідроніми, топоніми та опублікував записки Вікентія Хвойки про розкопки в Зарубинцях.

Первісне мислення[ред.ред. код]

В. Петрова можна розглядати як одного з попередників структуралізму. Спираючись на праці О. Потебні та розробки Етнографічної комісії ВУАН, наполягав на необхідності розкриття первісного мислення, вираженого у фольклорі, через експілкацію базових структур, які лежать в його основі. Для цього він досліджував «формули» впливу первісної людини на навколишній світ: «я-формули» — зразки дій прямої чинності, коли імітація чогось розглядається як реальний вплив на реальні предмети, «формула „як-так“» — дії-аналогії дуже важливі для підтримки ідентичності первісної спільноти. У найзагальніших рисах народний світогляд, за Петровим, родовий (ґентильний), аієрархічний і локально-просторовий. Звідси сакралізація роду та особливе його значення як базової категорії для соціальної структури первісної спільноти. Ці висновки дуже подібні до результатів досліджень М. Мосса та Е. Дюркгайма, котрі вивчали зв'язки між соціальною структурою архаїчних спільнот та логічними категоріями, властивими для цих спільнот.[14]. Петров піддавав критиці крайнощі матеріалістичного пояснення обрядів, наголошуючи на великому значенні цих обрядів як механізмів солідаризації людей. Петров заперечував перебільшення значення магічних дійств у народній свідомості, оскільки магія передбачає наявність відстороненої «третьої сили», тоді як народна свідомість є синкретичною, цілісною. Важливе значення мало врахування Петровим просторового чинника для соціальних взаємодій. «Материнсько- (або дідівсько-) родові уявлення сполучаються з просторовими уявленнями, найелементарнішими категоріями, що лежать в основі людської свідомости. Поки не постало ієрархічне відрізнення природного, людського, тваринного, рослинного й речевого, лише категорія простору була підставою для світоглядових утотожнень, відрізнень і розчленувань».[15]. Вплив просторового чинника Петров простежував у дослідженні Смерті як «відходу». Пізніше, у своїй незавершеній праці про потенційні міждисциплінарні зв'язки соціології й археології, вказував як просторовий чинник трансформувався і був механізмом ієрархізації соціальних взаємодій (міське районування середньовічного Галича відобаражло багато в чому соціальну структуру тодішнього суспільства).[16].

Історіософія. Концепція епох[ред.ред. код]

Концепцію культурно-історичних епох В. Петров-Бер висвітлив у своїх історіософських і культурологічних статтях, що були опубліковані  в еміграційних виданнях 40-х рр[17][18]. Основна теза, яку обстоює В. Петров, полягає у тому, що історичний процес не являє собою безперервний потік, а він розчленований на конкретні замкнені й самодостатні в собі часові відтінки. В. Петров утверджував «ідеї дискретності часу й окремішності культурно-історичних епох»[19]. Він виділяв три окремі замкнені епохи –  Середньовіччя, Новий час і Наш час. У своїй історіософічній концепції дослідник В. Петров ставить завдання «розчленувати часові ґрадації, з’ясувати ті критерії, що дозволяють нам визначити, в наслідок чого, і як потік історичного буття розчленовується на ці відокремлені один від одного часові відтінки»[20] 

Методологія зміни епох

Методологію і проблеми зміни епох В. Петров висвітлює у своїй статті «Історіософічні етюди». «Ідеології епох, зміну яких ми можемо простежити на конкретному, отже, історичному матеріялі, народжувалися з заперечення»[20]. «Історія людства виразно свідчить, що ідеологія кожної нової епохи будувалася не сама по собі і не з самої себе, а з неґації (заперечення) попередньої. Структуру нової ідеології визначала структура ідеології попередньої доби»[20]. Протиставлення завжди було і є в основі зміни. Важливо, що при зміні епохи відбувається протиставлення не понять, а ролей. Якщо в Середньовіччі, протиставляючи Бога і людину, людське підпорядковувалося Божому, то Ренесанс зробив навпаки, він Боже підпорядкував людському. Середньовіччя стверджувало Боже й заперечувало людське. Ренесанс заперечує Боже й стверджує людське.

«Теологізм був доктриною Середньовіччя; доктриною Ренесансу, а на наступному етапі – Нового часу в протилежність середньовічному теологізмові став новочасний гуманізм, спокус якого ми не можемо зректися й досі»[20].

Середньовіччя знало лише істину догмату, Новий час почав із заперечення догмату, він шукав істини в звільненості від догматів. Автор детально аналізує розуміння і роль істини в Середьовіччі, в уявленні цієї епохи істина була об’єктивною, єдиною і універсальною. Новий час приносить ідею відсутності єдиної істини. Для Нового часу система взаємин істин – це уявлення про істину, кожна істина осібна і необов’язкова. В. Петров пробує показати, як наступна епоха вибудовувала себе й свою ідеологію з послідовного заперечення попередньої. «Якраз тут Петров цілковито відкидає марксизм із його ідеєю прогресу і трактування історії людства як переходу до все досконалішої суспільно-економічної формації»[19].

До проблеми зміни епох: жодна теза не обертається в антитезу відразу, а це відбувається етапами. Отже, перехід від однієї до іншої епохи відбувається внаслідок перетворення на протилежність наступної епохи. Тут, як і в Д. Чижевського, безперечно, відчувається вплив Г. В. Ф. Гегеля: Через застосування гегелівської ідеї «зняття» або ще «усування-і-збереження» (Аufhebung), протилежність між епохами не можна представити в абсолютних вимірах[21].

«Говорячи пряме заперечення, я ніколи не забував, – пише В. Петров, наслідуючи великого німецького філософа, – що я маю на увазі ствердження. Я вже згадував: кожна доба, протиставлена іншій, кожен етап доби, протиставлений попередньому, несуть на собі ознаки тотожности з попередньою добою, з попереднім етапом, бо кожне не-А, в його протиставленні А, є формулою ствердження А, негативним визначенням А»[22]

Епоха і особистість:

В. Петров у своїх історіософських статтях наскрізно проводить тезу, що зміна епох – це переломний момент для особистості, у якому відкривається екзистенційний  вимір людського буття. А також те, що кожній епосі притаманний певний тип особистості. В. Петрова цікавить особистість на зламі епох. Світогляд людини витворюється в боротьбі проти зміни епох, а не сам собою. «Над усім панує епоха. Функція людини за однієї доби одна, за іншої – інша. У зміні діб утрачає вагу сталість особи»[20]. Як автор художніх творів і романізованих біографій В. Петров-Домонтович осмислює кінець ХХ століття як кінець великого історичного періоду, Нового часу. У «Франсуа Війоні» простежено зародження цієї епохи, перехід від Середньовіччя до Ренесансу. Ван Гог у романізованій біографії «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» репрезентує кінець цього п’ятсотлітнього циклу[23].

Третя епоха – Нашого часу, означується В. Петровим уже не стільки через мисленнєву фігуру типових ознак, скільки зсередини самої людини, що пережила всі страхіття цього часу: революції, світові війни, голодомори. Отже, людство вступає в нову епоху. Це епоха «атомової енергії», і те почуття, що супроводжує людство при вступі у цю нову епоху, – це почуття страху. «Людство вступило в еру страху»[18].

Концепція епох Віктора Петрова в світовому історіософському контексті

Погляди В. Петрова перегукуються з ідеями відомих філософів Г. В. Ф. ГегеляО. Шпенглера, М. Бердяєва. Проте в ситуації діалогу найрізноманітніших контекстів – філософського, історичного, національного, наукового український простежується не лише наслідування, а й оригінальність українського дослідника в тлумаченні класифікації історичного процесу та специфіки зв’язків між періодами цієї класифікації[21]. Якщо у О. Шпенглера кожна культура самодостатня, абсолютно замкнена в собі цілісність, то у В. Петрова, через позачасові категорії, що є спільними для кількох епох, продукується уявлення про подібність різних епох. «Шпенглер вже писав про занепад і сутінки європейської культури, про втрати, а не про здобутки[24]. Український філософ і цю ідею ілюструє через протиставлення середньовіччя – нового часу – нашого часу. «Середньовіччя говорило про низхідну лінію буття людства; новий час – про висхідну. Перше – про регрес; друге – про поступ»[25]. Статті В. Петрова, присвячені історіософській тематиці, після публікації одразу ж стали об’єктом чільної уваги.  У них проявився незаперечний талант Петрова до «будування систем», його здатність відчувати й розуміти явища «в їх трансцендентальній натурі, не конче довіряючи їх зовнішній подобі». Нове відкриття Петрова-історіософа відбулося вже у 90-х роках, коли вийшли розвідки В. Корпусової та І. Фізера[26]

Концепція В. Петрова і М. Фуко

І. Фізер влучно звернув увагу на певну подібність важливих елементів поглядів В. Петрова до пізніших концепцій М. Фуко (заперечення часової серіальності  історії, уявлення про закритість епох як історичних відтинків і перервність історичного процесу; усунення часу з історичних досліджень; наголос на походженні ідеї «часової безперервности» і руху історії з класичної фізики)[27]. «Петров мало кому відомий на Заході і цілковито недооцінений на своїй батьківщині. Був би він французьким ученим, то либонь говорили б про нього як попередника Фуко. Але мачуха-доля вділила йому іншу біографію»[27]. Літературознавець В. Агеєва пише, що Фуко виділяв 4 епістомологічні епохи, які поставали не внаслідок еволюційних змін, а внаслідок гострих криз, французький філософ писав про їх розокремленість, закритість[25].  Для тріади епох В. Петрова (середньовіччя, новий час і наш час) характерними є закритість і самодостатність, українського вченого також цікавить криза особистості, що розвивається в перехідний період, на зламі епох. 

Сприйняття творчості критикою[ред.ред. код]

Наукова спадщина Петрова у більшості дослідників викликала повагу. Юрій Шевельов відзначав високу художню вартість романів автора[28]. В еміграційних колах дехто вважав Петрова зрадником.[29][30]

Бібліографія[ред.ред. код]

Романи
Романізовані біографії
Різне
  • Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти"
  • Апостоли
  • Без назви
  • Болотяна Лукроза
  • Болотяна Лукроза (частина друга)
  • Емальована миска
  • Зоряні мандрівники
  • Князі
  • Мої Великодні
  • Передвеликоднє
  • Письменник і генерал
  • Помста
  • Походження українського народу
  • Приборканий гайдамака
  • Професор висловлює свої міркування
  • Професор і Іван Закутній діють
Філософія та літературознавство
  • Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки (т. 1, 1929)
  • Провідні етапи сучасного шевченкознавства (1946)
  • Бер В. Наш час, як він є// Рідне слово. — 1946. — Ч. 8
  • Бер В. Засади поетики (Від «Ars poetica» Є. Маланюка до «Ars poetica» доби розкладеного атома)// МУР. — Збірник 1. — Мюнхен; Карльсфельд, 1946
  • Бер В. Екскурси в мистецтво// Рідне слово. — Мюнхен. — 1946.- Ч. 12
  • Петров В. Історіософічні етюди. — МУР. Збірник 2
  • Петров В. Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття (1920—1945)// Світання: Науково-літературознавчий збірник. — 1946. — Ч. 2
  • Петров В. Християнство і сучасність// Орлик. — 1947. — Ч. 2
  • Петров В. До дискусії про Сковороду// Життя і революція. — 1926. — № 8.
  • Петров В. Естетична доктрина Шевченка. До поставлення проблеми// Арка. — 1948. — № 3-4.
  • Петров В. Микола Зеров та Іван Франко// Рідне слово. — Мюнхен; Карльсфельд, 1949. — Ч. 6.
  • Петров В. Особа Сковороди// Філософська і соціологічна думка. — 1995. — № 1-2.
Історія, археологія, етнографія

Видання[ред.ред. код]

  • Віктор Петров. «Дівчина з ведмедиком». За апробацією Миколи Зерова. Київ: Сяйво. 1928. 200 стор. (серія «Новини української літератури»)
  • Віктор Домонтович. «Аліна й Костомаров». Харків: «Рух». 1929. ? стор.
  • Віктор Домонтович. «Романи Куліша». Харків: «Рух». 1930 ? стор.
  • Віктор Петров. «Напередодні (Гракх Бабеф)». Київ: журнал Життя й революція. 1933. Кн. 1. С. 71-79. (завантажити)
  • Віктор Домонтович. «Апостоли». Реґенбурґ: журанал Хорс. Ч 1 (1946) ? стор.
  • Віктор Домонтович. «Доктор Серафікус». Редактор та автор передмови: Юрій Корибут; художнє оформлення палітурки: Яков Гніздовський. Мюнхен: Українська трибуна, 1947. 175 стор
  • Віктор Домонтович. «Без ґрунту». Рогенсбурґ: Видання Михайла Борецького, 1948. 217 стор. (завантажити)
  • Віктор Домонтович. Проза у трьох томах. Ню-Йорк: Сучасність. 1988—1989. (серія «Бібліотека Прологу і Сучасності») ISBN 3-89278-011-0 (I—III томи)
  • Том I. Апостоли (оповідання); Дівчина з ведмедиком, Аліна й Костомаров, Доктор Серафікус (повісті). Редакція й супровідна стаття: Юрій Шевельов. Примітки: Юрій Шевельов; суперобкладинка: Ярослава Ґеруляк. Ню-Йорк: Сучасність. 1988, 519 стор. ISBN 3-89278-008-0 (том I)
  • Том II. Романи Куліша, Без ґрунту (повісті). Редакція й супровідна стаття: Юрій Шевельов. Примітки: Юрій Шевельов; суперобкладинка: Ярослава Ґеруляк. Ню-Йорк: ?. 1989, 477 стор. ISBN 3-89278-009-9 (Том II)
  • Том III. Розмови Екегартові з Карлом Гоцці та інші оповідання (всього 28 оповідань і нарисів).[31] Редакція й супровідна стаття: Юрій Шевельов. Примітки: Юрій Шевельов; суперобкладинка: Ярослава Ґеруляк. Ню-Йорк: Сучасність. 1988, 558 стор. ISBN 3-89278-010-2 (Том III)
  • Віктор Домонтович. Самотній мандрівник простує по самотній дорозі: романізовані біографії.[32] Упорядник та автор передмови: Віра Агеєва. Київ: Спадщина, 2012. 376 стор. ISBN 978-966-2685-12-1
  • Віктор Домонтович. Юрій Косач. Валерій Шевчук. Запрошення на Цитеру: белетризовані біографії.[33] Передмова, упорядкування: Віра Агеєва. Київ: Комора, 2014 336 стор. 978-966-97403-0-4
  • Віктор Петров. Розвідки У 3-х томах. Упорядник й автор передмови та приміток: В'ячеслав Брюховецький. Київ: Темпора, 2013. 592 стор. (Том 1), 576 стор. (Том 2) 536 стор. (Том 3) ISBN 978-617-5691-15-1

Примітки[ред.ред. код]

  1. M. Szafowal and R. Yaremko, eds. «Universitas Libera Ucrainensis: 1921—2006». ISBN 3-928687-61-1 (нім.)(укр.)
  2. С. Білокінь. Довкола таємниці // В. Петров. Діячі української культури — жертви більшовицького терору (Київ, 1992)
  3. В. Ульяновський, «В пустелі мені з'явився біс», або про темну мантію Віктора Петрова, Філософська і соціологічна думка, № 1-2 (1995): 182
  4. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, ф. 343, од. зб. 36, 37.
  5. Портнов, 2011, с. 144
  6. Загребельний, Ігор (2014). Націоналізм versus Модерн (укр.). Київ: В-во С.Пантюка. с. 165. 
  7. Мечник, Степан (1986). Люди, роки й події (укр.). Мюнхен: Українське Видавництво. с. 224–235. 
  8. Лекція Віри Агеєвої — В. Домонтович: таємниці життя і творчості
  9. В. Брюховецький, Безоглядність таланту
  10. Портнов А. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографїї ХХ століття. Київ: Критика, 2011, с.170
  11. А. Непокупний. Вітор Платонович Петров та його псевдонім В. Домонтович у кн.: В. Домонтович, Без ґрунту. Повісті (Київ, 2000). С. 516
  12. В. Агеєва «Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича», К.: Факт 2007, С. 331.
  13. М. Зеров, Вибране (Київ, 1966)
  14. В. Петров. С. 1191—1192
  15. В. Петров. С. 1190
  16. В. Петров. C. 1355
  17. Петров В. Історіософічні етюди // МУР [Мистецький Український Рух]. – Зб. ІІ. – Мюнхен; Карльсфельд, 1946. –  С. 7–18; Зб. ІІІ. – Мюнхен; Карльсфельд, 1947. – С. 7–10
  18. а б [Петров В.] Віктор Бер. Наш час як він є / З приводу статті Нормана Казнса “Несучасність сучасної людини” – The Saturday Review of Literature. New York, 1946 // Рідне слово. – Мюнхен; Фрайман, 1946. – Ч. 8. – С. 28–40.
  19. а б Агеєва, Віра (2006). Поетика парадокса: інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича (українська). Київ: Факт. с. 326. 
  20. а б в г д Петров, Віктор (2008). Історіософічні етюди. Критика. 
  21. а б Артюх В. Проблема епохи в історіософії Віктора Петрова [Текст] / В. Артюх // Науковий часопис НПУ ім. М. Драгоманова. Серія 7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. наукових праць. – К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. – Випуск 4 (17). – С. 136–142.
  22. Віктор Бер. Проблема епохи // Молода нація. – 2002. – №2. – С. 65–74. 
  23. Агеєва В. Дзеркала і задзеркалля Віктора Домонтовича / Віра Агеєва // Віктор Домонтович "Самотній мандрівник простує про самотній дорозі" (романізовані біографії). - К.: Спадщина, 2012. - С. 3 - 19
  24. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. – Т.1: Гештальт и действительность / Пер. с нем. – М.: Мысль, 1993. – 663 с.
  25. а б Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. - К.: Факт, 2006. - 432 с. - (Сер. "Висока полиця"). - С. 329
  26. Портнов А. Післямова до "Історіософічних етюдів" В. Петрова. - Україна модерна. Війна переможців і переможених. Вип. 13. - К.: Критика, 2008
  27. а б Фізер І. Український Фуко чи французький Петров? Разюча схожість двох історіософів // Наукові записки. – НАУКМА. – Т. 17. – Філологія. – К., 1999. – С. 42–44.
  28. Юрій Шерех. Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози. Поза книжками і з книжок. Київ: Час, 1998. С. 77-114.
  29. «Підривна література». Віктор Петров- День
  30. Віктор Петров-Домонтович: той, хто багато каламутить — На скрижалях, 08/2016
  31. частина творів з'являється друком вперше
  32. До збірки увійшли: Віра Агєєва: Дзеркала і задзеркалля Віктора Домонтовича. Віктор Домонтович: Святий Франциск із Ассізі (Святий Франциск); Спрага музики (Бенвенута й Райнер Марія Рільке); Письменник і генерал (Ґете); «Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти» (Вацлав Ржевуський); Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Вінсент Ван Ґоґ); Романи Куліша (Пантелеймон Куліш)
  33. До збірки увійшли: Поет як іміджмейкер: Шевченкові вуса, манжети Костомарова і перламутрові ґудзики футуриста Семенка (Віра Агеєва), Франсуа Війон; Аліна і Костомаров (Віктор Домонтович), Глухівська пані; Запрошення на Цитеру (Юрій Косач), Постріл; Мандрівка в гори (Валерій Шевчук)

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Бібліографія праць
  • С. І. Білокінь, Бібіліографічний покажчик праць В. П. Петрова (Київ, 1999).
Монографії
Andreev.petrov.gerda.2012.JPG
Розділи книг
  • С. Д. Павличко «Теорія літератури», К.: Основи 2002, с. 315—336.
  • Портнов А. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографїї XX століття. — Київ : Критика, 2011. — С. 456.
Статті
  • Андрєєв В. М. Скіфська генеалогічна легенда в інтерпретаціях Віктора Петрова // Південний архів: збірник наукових праць. Історичні науки. — Вип. 31-32. — Херсон: Видавництво ХДУ, 2009. — С. 15-29.
  • Андрєєв В. М. Віктор Петров: «скіфський сюжет» інтелектуальної біографії // Український історичний журнал. — 2010. — № 2. — С. 190—202.
  • М. Брайчевський «В. П. Петров — учений-універсал»// Слово і час. — 2002. — № 10.
  • С. Матвієнко, Біографічне та автобіографічне: перетини у текстах Віктора Петрова// Маґістеріум. — Вип. 4: Літературознавчі студії. — Київ, 2000. — С. 9.
  • Петров Віктор Платонович // Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України — 75. 1930—2005: Матеріали до історії / В. Г. Скляренко (відп. ред.). — К.: Довіра, 2005. — С. 384—385.
  • І. Фізер «Український Фуко чи французький Петров? Разюча схожість двох історіософів»// Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська Академія». — Т. 17: Філологія. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 1999.
  • Юрій Шерех. «Шостий у ґроні: В. Домонтович в історії української прози»// Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології. — Харків: Фоліо, 1998. — Том 2. — С. 98-135. (Вперше надруковано в третьому томі творів Домонтовича)
  • В. Петров. Розідки у 3-х томах/ під ред. В. Брюховецького. — К.: Темпора, 2013.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.

Посилання[ред.ред. код]