Дьюла Грошич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Грошич Дьюла)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ф
Дьюла Грошич
Дьюла Грошич
Дьюла Грошич
Дьюла Грошич у 2005 році.
Особисті дані
Народження 4 лютого 1926(1926-02-04)
  Дорог, Угорське королівство
Смерть 13 червня 2014(2014-06-13) (88 років)
  Будапешт, Угорщина
Зріст 178 см[1]
Вага 78 кг
Громадянство  Угорщина
Позиція воротар
Професіональні клуби*
Роки Клуб І (г)
1945–1947 Угорщина «Дорог» 61 (-?)
1947–1949 Угорщина МАТЕОШ (Будапешт) 55 (-?)
1949–1950 Угорщина «Тегерфувар» 30 (-?)
1950–1956 Угорщина «Гонвед» 125 (-?)
1957–1962 Угорщина «Татабанья» 123 (-?)
Національна збірна
Роки Збірна І (г)
1947–1962 Угорщина Угорщина 86 (-96)
Тренерська діяльність**
Роки Команда Посада
1963 Угорщина «Татабанья»
1964–1965 Угорщина «Шалготар'ян»
1966 Угорщина КСІ
1966–1968 Кувейт Кувейт
Звання, нагороди
Нагороди
Командорський хрест ордена Заслуг (Угорщина)
Командорський хрест ордена Заслуг (Угорщина)

* Ігри та голи за професіональні клуби
враховуються лише в національному чемпіонаті.

** Тільки на посаді головного тренера.

Дьюла Грошич (угор. Grosics Gyula [ˈɟulɒ ˈɡroʃit͡ʃ], 4 лютого 1926, Дорог — 13 червня 2014, Будапешт) — угорський футболіст, що грав на позиції воротаря. Футболіст року в Угорщині (1949, 1950). Вважається найкращим воротарем в історії угорського футболу[2], а також став революціонером на своїй позиції, розпочавши першим із воротарів виходити з лінії воріт для допомоги своїм захисникам[3]. Також постійно грав у чорній формі, за що отримав прізвисько «Чорна пантера» (угор. Fekete Párduc)[4] і запустив моду на використання виключно чорної форми для воротарів[5], яка до нього використовувалась нечасто. По завершенні ігрової кар'єри — тренер.

Був голкіпером національної збірної Угорщини епохи «Золотої команди», яка протягом чотирьох років (1950—1954), вважалася непереможною, а також стала олімпійським чемпіоном.[6] та віце-чемпіоном світу. На клубному рівні виступав за «Гонвед». У вищому дивізіоні чемпіонату Угорщини провів 390 матчів.

Клубна кар'єра[ред. | ред. код]

Народився у невеличкому шахтарському містечку Дорог в родині шахтаря. Мати Дьюли хотіла аби він став священником[7], втім хлопець вирішив займатись футболом і у віці 13 років, захищав ворота шкільної команди, незважаючи на свій не дуже великий зріст[8], де його помітив головний тренер клубу «Дорог» з другого дивізіону країни. У ньому згодом Грошич і розпочав дорослу кар'єру, зробивши кілька революційних змін у воротарській професії[9].

У 15 років я задумався: чому голкіпер слухняно стоїть у своєму воротарському майданчику, ніколи його не залишаючи? Адже правилами йому не заборонено грати, нехай і не торкаючись м'яча руками за межами штрафного майданчика, хоч по всьому полю. І я став підстраховувати захисників, любив далекі виходи. За мною пішли і інші воротарі. Винайшов я і ще одну штуку. Адже мене прозвали «Чорною Пантерою» тому, що завжди грав в чорному светрі. До мене голкіпери рідко з'являлися на полі в таких кольорах. Так я і запустив цю моду, що стала інтернаціональною.

— Дьюла Грошич[10]

Будучи ярим антикомуністом, наприкінці Другої світової війни у 1945 році воював у нещодавно створеній угорській дивізії СС «Гуняді»[11][12][13], яка воювала проти наступаючих на Угорщину радянських військ і потрапив у полон до американців[14] . Після повної окупації країни та встановлення однопартійної тоталітарної комуністичної держави, у 1949 році Грошич, який тоді вже грав за інший місцевий клуб МАТЕОШ, вирішив разом із однодумцями втекти із країни, але один з партнерів по команді повідомив владу про майбутню втечу, через що Грошича заарештувало Управління державної безпеки і відправило до сумновідомої в'язниці на проспекті Андраші[15]. Втім незабаром був звільнений, але отримав заборону на виступи за збірну[16], що, за словами самого Грошича, разом із наступним другим відстороненням не дозволило йому награти 100 матчів за збірну[10].

Дьюла Грошич у 1953 році.

Натомість на клубному рівні Грошич став виступати за новостворений клуб «Гонвед»[14], який опинився під опікою угорської армії і швидко став панівним у країні. Разом зі своїм клубом він став чемпіоном Угорщини у 1950, 1952, 1954 і 1955 роках, а також у цей час він вдруге був заарештований. Цього разу Грошич був звинувачений у шпигунстві і зраді, що пов'язують із сенсаційною поразкою збірної у фіналі чемпіонату світу 1954 року, через що вдруге на певний термін був відсторонений від футболу — протягом 15 місяців він не мав права не те що виходити на поле або навіть тренуватися, а й отримав заборону з'являтися на всіх існуючих на території Угорщини спортивних спорудах[10]. Повернувшись до футболу, в 1956 році взяв участь з «Гонведом» в другому розіграші Кубка європейських чемпіонів. У другому раунді йому в суперники потрапив «Атлетик» з Більбао. Першу виїзну гру, яка відбулася 23 листопада, «Гонвед» програв з рахунком 2:3. За місяць до цієї дати, 23 жовтня, в Будапешті відбулось Угорське повстання проти радянського режиму, яке у листопаді було жорстко придушене радянськими військами. В результаті виїхавши до Іспанії на єврокубкову гру футболісти «Гонведа» не стали відразу повертатися на батьківщину і вирішили зіграти матч-відповідь в Брюсселі. Нічия 3:3 принесла загальну перемогу іспанцям і «Гонвед» вилетів з турніру.

Після цього клуб вирішив не повертатись на батьківщину. Незважаючи на заперечення ФІФА і Угорської футбольної федерації, до команди прийшов легендарний Бела Гуттман і організував благодійний тур по Італії, Португалії та Іспанії[2]. Тут можна відзначити нічию проти «Реала» (3:3) і перемогу над «Барселоною» (4:3). Мексиканська влада висловила готовність не тільки надати політичний притулок «Гонведу», а й включити клуб в національний чемпіонат. Подякувавши мексиканцям, але відмовившись від пропозиції[17], «Гонвед» вирішив продовжити світове турне, тепер по південноамериканському континенту. До цього моменту ФІФА вже оголосила команду поза законом і заборонила використовувати назву «Гонвед» для майбутніх ігор[2].

Після повернення в Європу думка членів клубу розділилася: в той час як кілька головних зірок команди, таких як Золтан Цибор, Шандор Кошич і Ференц Пушкаш вирішили грати за кордоном, Йожеф Божик, Ласло Будаї, Дьюла Лорант і Дьюла Грошич вирішили повернутися на батьківщину[2]. Сам же Дьюла так пояснив причину повернення до комуністичної Угорщини:

Не хочу давати вам стандартну відповідь, що мій батько і інші родичі залишалися в Угорщині і могли, якби я не повернувся, постраждати при тому суворому режимі. Ні. Я вже добрався до Бразилії, але просто не міг жити там, знаходячись у щоденних порівняннях. Чи можна порівняти бразильське життя і наше, угорське? А способи мислення - які ж вони різні. Дивлячись на статую Христа в Ріо-де-Жанейро, я порівнював її зі статуєю на горі Гелерт, що стоїть при в'їзді в Буду. А пляжі Копакабани я порівнював з моїм Балатоном. І ці постійні порівняння доводили до божевілля. Стрес нестерпний. Я мучився без моєї Угорщини. І вирішив, незважаючи на важкі часи, повернутися. Кинув це Ріо і зустрівся зі своєю сім'єю, яка теж країну покинула, у Відні. Ми пішли в консульство соціалістичної Угорщини, і навіть наш посол запитав мене співчутливо: "Товариш Грошич, ви впевнені, що прийняли правильне рішення?" Але я повернувся.

— Дьюла Грошич[10]

Повернувшись до Угорщини, Грошич спробував перейти в «Ференцварош»[18]. Однак замість цього його насильно перевели в скромну «Татабанью»[16], де Дьюла грав до 1962 року, моменту завершення своєї кар'єри гравця[16][19], так і не втіливши у життя свою мрію зіграти за «Ференцварош». Загалом за кар'єру провів 390 ігор у вищому угорському дивізіоні.[5]

Через 46 років після цього, в 2008 році «Ференцварош» дізнався про тяжке фінансове становище легендарного угорського воротаря і його мрії. Адміністрація «Ференцвароша» уклала з Грошичем довічний контракт[2]. Щоб мрія не залишилася невиконаною, клуб організував товариський матч проти «Шеффілд Юнайтед» і включив Грошича в стартовий склад[20][21]. Завдяки цьому на 82-му році життя Дьюла відіграв кілька хвилин за свій улюблений клуб і під овації футболістів і уболівальників був замінений другим воротарем клубу Адамом Хольцером[en][19][22].

На честь Грошича «Ференцварош» вивів з обігу футболку № 1 і закріпив її довічно за Дьюлою. З 2009 року щорічно на початку нового сезону клуб направляв в Футбольну федерацію Угорщини заявку на участь і список гравців, де під першим номером значився саме Дьюла Грошич[2].

Виступи за збірну[ред. | ред. код]

20 серпня 1947 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Угорщини в грі Балканського кубка проти Албанії (2:0). Загалом зігравши у всіх чотирьох іграх на тому турнірі, він допоміг в усіх здобути перемогу і вперше принести угорцям золоті медалі турніру.

«Золота команда» із Дьюлою Грошичем у 1953 році.

З 1950 року став основним воротарем так званої «Золотої команди», яка провела без поразок серію з 32 матчів поспіль, що залишається неперевершеним результатом в європейському футболі донині. За час цієї серії збірна Угорщини стала олімпійським чемпіоном 1952 року у Гельсінкі та виграла Кубок Центральної Європи 1953 року, при цьому обидві перемоги стали дебютними у своїх турнірах для цієї команди. Крім того із Грошичем у складі в 1953 році угорці здобули перемогу над збірною Англії з рахунком 6:3 в так званому «Матчі століття»[5], ставши першою небританською командою, яка змогла перемогти англійців на «Вемблі»[16]. А через 7 місяців, в матчі-реванші, збірна Англії була розбита в Будапешті з рахунком 7:1, що і донині залишається найбільшою поразкою для англійської збірної.

В такому статусі однозначних фаворитів «Золота команда» поїхала і на чемпіонату світу 1954 року у Швейцарії, втім саме на цьому турнірі безпрограшна серія завершилася, коли у фіналі Угорщина несподівано поступилася ФРН з рахунком 2:3, при тому що на груповому етапі угорці розгромили німців 8:3[16], обігравши після цього у чвертьфіналі віце-чемпіонів бразильців, а в півфіналі і чемпіонів світу уругвайців. Незважаючи на поразку Грошич був визнаний найкращим воротарем турніру[23].

Для угорських гравців після повернення на комуністичну батьківщину почався час залякування та утисків. Грошич згадував:

Нас відвезли в тренувальний табір і не дозволяли його залишати цілий день. Увечері приїхали найвищі політики — Ракоші, Генеральний секретар Комуністичної партії, а також міністр внутрішніх справ і міністр оборони. Ракоші виступив з промовою, що друге місце також є гарним результатом, а потім сказав: ніхто з вас не повинен боятися покарання за цю гру. У мене досі звук його голосу у вусі. Коли цей виступ закінчився, я знав, що він мав на увазі навпаки. Я знав, що щось погане станеться. Я часто стикався з органами держбезпеки і тепер відчув, що я в небезпеці. Я знав, що вони йдуть за мною. Я мав рацію.

— Дьюла Грошич[24]

Через чотири місяці після цього футболіст був заарештований і відданий під суд за звинуваченням у шпигунстві[24]. Він був поміщений під домашній арешт протягом декількох місяців і тричі на тиждень піддавався допитам у в'язниці[25], а батько втратив роботу.

Повернувшись до збірної у 1956 році він знову став основним воротарем команди, зігравши і на наступних світових першостях — чемпіонаті світу 1958 року у Швеції та чемпіонаті світу 1962 року у Чилі[5][16], втім через втечу ряду зіркових гравців збірної з країни у 1956 році, серйозної сили угорська команда вже не мала і за медалі не боролась. Загалом Грошич провів 11 ігор на чемпіонатах світу, пропустивши 17 голів.

Востаннє зіграв за збірну 14 жовтня 1962 року в товариській грі проти Югославії, встановивши результат в 15 років і 55 днів між своїм першим і останнім матчем за збірну[26]. Всього ж протягом кар'єри у національній команді, провів у формі головної команди країни 86 матчів, здобувши у них аж 59 перемог та 14 нічиїх і лише 13 разів його команда зазнавала поразки. За цей час у ворота Грошича забили 96 голів, в той час як угорці забили аж 258 голів і Дьюла із результатом 1,12 голів за матч мав надзвичайно високі показники із урахуванням специфіки вкрай результативного футболу середини ХХ століття.

Кар'єра тренера[ред. | ред. код]

По завершенні кар'єри гравця залишився у «Татабаньї», де 1963 року працював головним тренером, після цього без значних успіхів очолював інші угорські команди «Шалготар'ян» та КСІ, а у 1966—1968 роках був головним тренером збірної Кувейту[27].

Останні роки і смерть[ред. | ред. код]

Після політичних змін у Східній Європі і встановлення в Угорщині демократії, Грошич зайнявся розвитком демократичного руху. В 1990 році Грошич безуспішно балотувався в парламент від Угорського демократичного форума[14].

У 2009 році з політичних причин відмовився прийняти звання почесного громадянина Будапешта[12].

У 2011 році домашній стадіон «Татабаньї» був названий на честь Грошича[16].

З 2008 року серйозно страждав на хворобу легенів, змушений був проходити інтенсивну терапію[28][29]. Помер 13 червня 2014 року на 89-му році життя у місті Будапешт[5] і був похований в Базиліці Святого Стефана[30], поряд із кількома іншими гравцями «Золотої команди», зокрема Ференцом Пушкашем, Єне Бузанскі та Шандором Кочишем.

Титули і досягнення[ред. | ред. код]

«Гонвед»[ред. | ред. код]

Збірна Угорщини[ред. | ред. код]

Індивідуальні[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 28 грудня 2019. Процитовано 29 грудня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  2. ↑ а б в г д е Состоявшаяся мечта «Черной пантеры». Архів оригіналу за 2 жовтня 2019. Процитовано 19 березня 2019.
  3. ↑ The 50 Greatest Goalkeepers in History. Bleacher Report. 27 вересня 2013. Архів оригіналу за 29 вересня 2015. Процитовано 28 вересня 2015.
  4. ↑ Grosics Gyula [Архівовано 7 жовтня 2007 у Wayback Machine.], sportmuzeum.hu
  5. ↑ а б в г д Hungary’s greatest goalkeeper Gyula Grosics dies at 88. BiharPrabha.com. IANS. 13 червня 2014. Архів оригіналу за 15 липня 2014. Процитовано 13 червня 2014.
  6. ↑ Gyula Grosics, Sports-Reference / Olympic Sports. Retrieved 2019-03-03.
  7. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 19 березня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  8. ↑ Goalkeepers who belied their size [Архівовано 30 грудня 2013 у Wayback Machine.] — FIFA
  9. ↑ Why Manuel Neuer was the best player at the 2014 World Cup. The Score. 14 липня 2014. Архів оригіналу за 28 July 2014. Процитовано 16 липня 2014. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |df= (довідка)
  10. ↑ а б в г Мой друг - Яшин
  11. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 19 липня 2018. Процитовано 19 березня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  12. ↑ а б Архівована копія. Архів оригіналу за 15 березня 2017. Процитовано 19 березня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  13. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 15 березня 2017. Процитовано 19 березня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  14. ↑ а б в Gyula Grosics, innovative goalkeeper of Hungary's Golden Team of 1950s, dies at 88. Fox News. AP. 13 червня 2014. Архів оригіналу за 1 червня 2015. Процитовано 14 червня 2014.
  15. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 18 квітня 2016. Процитовано 19 березня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  16. ↑ а б в г д е ж Fazekas, Zoltan (13 червня 2014). 'Magical Magyars' goalkeeper Gyula Grosics dies aged 88. Reuters. Архів оригіналу за 18 червня 2014. Процитовано 14 червня 2014.
  17. ↑ «As grandes partidas do foot-ball internacional», Jornal do Brasil, 19 January 1957, page 11, available at [1] [Архівовано 15 травня 2016 у Wayback Machine.]
  18. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 26 серпня 2016. Процитовано 19 березня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  19. ↑ а б Blades share Magyar honour. Sheffield United F.C. 31 березня 2008. Архів оригіналу за 28 April 2008. {{cite news}}: Cite має пустий невідомий параметр: |df= (довідка)
  20. ↑ Grosics Gyula a Fradiban (youtube.com video). Архів оригіналу за 20 листопада 2020. Процитовано 19 березня 2019.
  21. ↑ Tempó, Fradi! - Grosics Gyula (magyar) . tempofradi.hu. Архів оригіналу за 30 березня 2019. Процитовано 22 грудня 2018.
  22. ↑ Genius Grosics finds late fulfilment [Архівовано 19 липня 2014 у Wayback Machine.] — FIFA
  23. ↑ 1954 All-Star Team of the Tournament. Soccermond. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 14 June 2014.
  24. ↑ а б Zitat von Gyula Grosics bei: Oliver Link: Das Wunder von Bern: Das Spiel ist niemals aus. [Архівовано 3 грудня 2013 у Wayback Machine.] Stern, 30. September 2003.
  25. ↑ Дьюла Грошич: Божье чудо. Архів оригіналу за 13 серпня 2018. Процитовано 19 березня 2019.
  26. ↑ Gyula Grosics — International Appearances. Архів оригіналу за 17 січня 2018. Процитовано 19 березня 2019.
  27. ↑ Elhunyt Grosics Gyula (Obituary) [Архівовано 30 вересня 2014 у Wayback Machine.] — FC Tatabanya (угор.)
  28. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 9 жовтня 2008. Процитовано 19 березня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  29. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 3 липня 2008. Процитовано 19 березня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  30. ↑ Klaus Nerger (6 серпня 2018). Das Grab von Gyula Grosics. knerger.de. Архів оригіналу за 6 березня 2019. Процитовано 19 березня 2019.
  31. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 7 січня 2014. Процитовано 19 березня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

Посилання[ред. | ред. код]

Воротар команди зірок чемпіонату
Нагорода Яшина
Золоті рукавички

Осман і Мохаммед (1955) · Таха (1957) · Майовський (1958) · Брочич (1962) · Ель-Вахш (1964) · Грошич (1966) · Тадич (1966–69) · Ель-Духі (1970) · Брочич (1971–73) · Нассір (1973) · Брочич (1973–75) · Загалло (1976–78) · Закарія (1978) · Паррейра (1978–82) · Лопес (1983–85) · Еллісон (1985–86) · Закарія (1986) · Мезеї (1986–87) · Вієйра (1987–88) · Армстронг (1988) · Перейра (1989) · Отасіліо (1989–90) · Сколарі (1990) · Карам (1990) · Луруз (1990–92) · Кампос (1992–93) · Родрігес (1993) · Максід (1993) · Лобановський (1993–96) · Мачала (1996–99) · Угрін (1999–01) · Фогтс (2002) · Аврамович (2002) · Карпеджані (2003–04) · Ібрахем (2004) · Павкович (2005) · Ібрахем (2005) · Стойкіце (2005–06) · Закарія (2006–07) · Гачанін (2007–08) · Ібрахем (2008–09) · Туфегджич (2009–13) · Вієйра (2013–14) · Маалул (2014–15) · Буняк (2017) · Аврамович (2018) · Йозак (2018–19) · Енад (2019–20) · Карраско (2020–21) · Енад (2021–)

Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Генеалогія та некрополістика
Спорт
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дьюла_Грошич&oldid=41429579