Павлиш

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Павлиш
Павлиш
Павлиш на мапі Онуфріївського району
Павлиш на мапі Онуфріївського району
Країна Україна Україна
Область Кіровоградська область
Район/міськрада Онуфріївський район
Рада Павлиська селищна рада
Код КОАТУУ: 3524655400
Основні дані
Засноване 1610
Статус з 1938 року
Площа  км²
Населення 4 684 (01.01.2016)[1]
Поштовий індекс 28110
Телефонний код +380 5238
Географічні координати 48°55′16″ пн. ш. 33°20′35″ сх. д. / 48.92111° пн. ш. 33.34306° сх. д. / 48.92111; 33.34306Координати: 48°55′16″ пн. ш. 33°20′35″ сх. д. / 48.92111° пн. ш. 33.34306° сх. д. / 48.92111; 33.34306
Відстань
Найближча залізнична станція: Павлиш
Селищна влада
Адреса 28110, смт Павлиш, вул. Сухомлинського, 6, тел. 2-26-96
Голова селищної ради Вітрик Олександр Якович
Карта
Павлиш is located in Україна
Павлиш
Павлиш
Павлиш is located in Кіровоградська область
Павлиш
Павлиш

Павли́ш — селище міського типу Онуфріївського району Кіровоградської області. Засновано 1610 року. Статус селища міського типу надано 1938 року.

Історія[ред.ред. код]

Рідна мова населення Павлиша за даними перепису 2001 року

Заснування поселення[ред.ред. код]

Козацьким отаманом Бутом на початку XVII ст. тут був заснований хутір. Перший час його називали «Бутівка». З 1770-х років в офіційних документах село почали називати Павлиш. У ньому селилися селяни-втікачі з внутрішніх районів Правобережної України, що шукали порятунку від польського гніту. Під час визвольного походу 1648 року через Бутівку проходило козацьке військо Б. Хмельницького, до нього приєдналося чимало місцевих жителів.

1711–1820 роки[ред.ред. код]

У 1711–1739 рр., після укладення Прутського трактату, ці землі перебували під владою турків і татар, тому велика частина жителів переселялась на Лівобережжя. Тільки 1739 року, після підписання Белградського миру, бутівці змогли повернутися в рідні місця. Слободу довелося відбудовувати заново. Наявність великих масивів цілинного степу, багатих луків і зручних водопоїв спричинили широкий розвиток у Бутівці тваринництва. Щоосені сюди приїздили кременчуцькі купці й закуповували чимало рогатої худоби, табуни коней, отари овець. Рільництво було розвинуте в меншій мірі, невеликі земельні ділянки жителі села засівали зерновими культурами лише для власного споживання.
У 1752-64 роках тут була 18 рота новосербського Пандурського полку. Інші назви села: Святосимонівський шанець, Павлиш, Павлиж (сербський аналог — Павлиш).

Царський уряд надавав значні привілеї сербським колоністам. Частина бутівців змушена була залишити свої хати і переселитися на південь, увійшовши до складу Новослобідського козачого полку. Колоністам виділялися найкращі угіддя, випаси і луки. Рядовий колоніст одержував від 20 до 30 четей (четь дорівнювала 1200 кв. сажням), прапорщик — 50, поручик — 80 і капітан — 100.

Після ліквідації Нової Сербії земельні площі навколо Павлиша були відмежовані в казну. Павлиш став казенним селом, а колоністів перетворено на державних селян. У 1782 році в селі мешкало 338 чоловіків та 292 жінки. Того ж року утворено Павлиський поселенський округ Крюківського повіту Новоросійської губернії, а на початку XIX ст. Павлиш увійшов до Олександрійського повіту. Зросла і кількість його населення. У 1820 році тут налічувалося 487 осіб чоловічої статі, яким належало 2366 десятин і 125 сажнів землі.

Дореволюційний період (1820–1905 роки)[ред.ред. код]

З 1821 року населені пункти Павлиського поселенського округу знову почали перетворювати на військові, поселення.

Державні селяни чинили опір цим заходам. Лише після того, як в 1835 році між павлишцями оселили два взводи відставних солдат, адміністрації округу вдалося перевести на статут військових поселенців селян Павлиша. Усіх їх було поділено на три розряди. До першого належали господарі, що мали дві пари волів, до другого—з однією парою волів і до третьго — ті, що зовсім не мали тягла. Поселенці першого розряду одержували 12 десятин орної землі і сінокосів, другого — 6 десятин, третього — 3 десятини. Троє хазяїв різних розрядів складали «номер», який мусив утримувати солдата-постояльця. Крім того, чоловіки від 16 до 60 років, а жінки до 50 років повинні були працювати на казну. Все життя поселенців з цього часу підпорядковувалося твердому розпорядку. Для них було введено військове обмундирування і зброю. За сигналом сурми вони збиралися на муштру, сурма ж сповіщала про початок і кінець роботи на ланах. В обов'язки павлишців входили не лише польові роботи, а й спорудження казарм і казенних будинків, перевезення військових вантажів з Крюківського інтендантства в Севастополь та Одесу (особливо під час Кримської війни 1853–1856 рр). Найважче доводилося поселенцям третього розряду. За мізерну плату наймалися вони до заможних хазяїв, чумакували з їхніми волами і водночас відбували повинності, що їх накладало ротне начальство. За несвоєчасний вихід на роботу, несправність реманенту, поганий стан тягла тощо винних жорстоко карали. Не всі витримували суворий режим, частина тікала з поселень.

Станом на 1886 рік у селі, центрі Павлиської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії, мешкало 1890 осіб, налічувалось 343 дворових господарства, існували станова квартира 1-го стану, православна церква, школа, лікарня, поштова станція, 7 лавок, 2 постоялих двори. За 2 версти — залізнична станція, буфет. Відомо, що у 1886 році із 105 селянських дворів пішло на заробітки 138 чоловік. Хлопці подалися на будівництво залізниць Знам'янка — Миколаїв, Користівка — П'ятихатки, на рудники Криворіжжя; дівчата працювали на поміщиків і німців-колоністів, наймитували в містах. Злиденне становище таких заробітчан описав у багатьох своїх творах великий російський радянський письменник Максим Горький. Героїнею його повісті «Мальва», у якій зображено побут і життя сезонних робітників на рибних промислах півдня, стала жінка з Павлиша.

У 80-х роках XIX ст. в селі починають розвиватися промисловість для переробки сільськогосподарської сировини й торгівля. У 1886 році в Павлиші було 20 млинів, 2 олійні, 2 кузні, 10 крамниць. Через Павлиш пройшла залізниця Балта—Крюків, що будувалася протягом 1865–1869 рр. З 1892 року в селі двічі на місяць збиралися ярмарки, де торгували переважно кіньми та худобою. Збільшилося і населення Павлиша. В 1896 році тут налічувалося 489 дворів, в яких проживало 3179 чоловік.

Революційний період та громадянська війна[ред.ред. код]

Революційні виступи і демонстрації, що відбувалися по містах і робітничих центрах Росії в 1905 році, знайшли відгук і у Павлиші. В селі з'явилися агітатори, які розповсюджували революційні листівки та нелегальну літературу серед населення; відбувалися стихійні мітинги і заворушення.

Восени 1905 року місцеві селяни брали участь у розгромі графського маєтку в Онуфріївці та інших економій, зокрема поміщиці Шапопшикової з хутора Веселе, що за 4 км від Павлиша. Виступи ці були придушені каральним загоном, який викликали місцеві власті. Під впливом робітничого революційного руху селяни починали висувати політичні вимоги. Так, у соціал-демократичній газеті «Северный голос» від 7 грудня 1905 року вміщено рішення селянської сходки Павлиша, прийняте з ініціативи вихідця з місцевих селян шахтаря криворізьких рудників Д. І. Походія. Після поразки революції 1905 року почалося переслідування учасників революційних виступів, заарештовано і засуджено Д. І. Походія. На межі XIX–XX ст. багато селян Павлиша ще користувалися примітивним сільськогосподарським знаряддям — дерев'яними плугами, простими ралами та боронами. Через це й родючість землі у їх господарствах була низькою. Низьким був освітній рівень селян. У 1886 році із 2635 мешканців Павлиша лише 292 знали грамоту. Працювала тільки одна народна школа, яку відвідувало 73 хлопчики і 10 дівчаток. Багато дітей шкільного віку не мали змоги вчитися. 1895 року 28 дітей залишилися поза пшолою через відсутність місць. У 1900 році відкрилася однокласна, а через 10 років — і двокласна земська школа. Але і в них навчалася незначна кількість дітей. 1912 року в Павлиші відкрито земську бібліотеку-читальню.

Протягом 1915–1917 рр. у Павлиші був розквартирований 8-й кавалерійський Лубенський запасний полк. Коли сталася Лютнева буржуазно-демократична революція, у ньому обрано полковий комітет, керівництво яким захопили есери та меншовики. Це впливало на роботу селянського комітету, що утворився тут після повалення царизму у квітні 1917 року і займався, головним чином, продовольчими питаннями. Коли звістка про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді дійшла до Павлиша, у Лубенському полку почалися масові мітинги. На них виступали більшовики, які прибували з Кременчука та Харкова. Солдати і селяни радо зустріли декрети Радянського уряду про мир і землю. В полку виникла стихійна демобілізація.

А з фронту до Павлиша поверталися по-більшовицькому настроєні солдати. В листопаді у селі створено партійний осередок у складі 10 чоловік та ревком, головою якого став солдат-фронтовик П. С. Таран. Хоч у повітовому місті Олександрії влада ще перебувала в руках представників Центральної ради, в Павлиші їх вказівки не виконувалися. Партосередок і ревком очолили боротьбу з контрреволюцією. Було сформовано Червоний взвод із 20 павлишців на чолі з О. Ф. Малолітком.

У грудні 1917 року Павлиш захопили петлюрівці. Вони заарештували радянських активістів О. А. Лимонченка, М. А. Лимонченка і П. О. Головченка. Але група ревкомівців, що залишилася у підпіллі, визволила їх. 29 січня 1918 року загін червоних бійців під командуванням І. Ю. Кулика вигнав націоналістичні банди з Павлиша. У селі встановилася Радянська влада, та ненадовго. 20 березня через станцію Павлиш вже йшли ешелони з кайзерівськими військами. Під захистом німецьких багнетів підняла голову контрреволюція, українські буржуазні націоналісти. Поміщики стали вертатися у свої маєтки. Партійна організація Павлиша знову перейшла в підпілля. Більшовики вели значну роботу серед населення, мобілізуючи його на боротьбу проти австро-німецьких окупантів та їх націоналістичних прислужників.
У квітні—травні 1918 року в Павлиській волості розгорнулася партизанська боротьба. Повітовий староста Олександрії направив у Павлиш карателів, але бойова група Павлиської підпільної організації їх роззброїла. В кінці червня австро-німецький каральний загін разом з польовою жандармерією прибув на станцію Павлиш. Всі селяни були зігнані до управи, їх зобов'язали протягом кількох годин здати зброю. Коли ніхто не виконав цього розпорядження, село оточили і обстріляли з гармат, а потім провели повальний обшук по хатах. Це теж не дало ніяких наслідків. Розлючені карателі наклали на село велику контрибуцію і взяли заложників.
У листопаді 1918 року австро-німецькі загарбники залишили Павлиш. На зміну їм і гетьманцям прийшли ставленики Директорії. В селі знову почав діяти підпільний ревком на чолі з П. С. Тараном.
7 лютого 1919 року 5-й Український радянський полк, наступаючи від станцій Потоки і Крюків, примусив націоналістів тікати з Павлиша. Населення радо зустріло своїх визволителів. Павлишці звернулися з привітанням до робітничо-селянського Уряду України. Під керівництвом ревкому, що вийшов з підпілля, весною 1919 року розпочався розподіл землі між селянами. Павлиській громаді було прирізано 400 десятин землі з Онуфріївської економії графа Толстого. Вона пішла в наділ малоземельним господарствам за нормою десятина на їдця. В колишній поміщицькій економії організувалася сільськогосподарська комуна, до якої вступило 17 родин, її головою обрали А. С. Горайка. Але у травні 1919 року Павлиш захопили григор'євці. Бандити розгромили радянські установи, пограбували населення. 22 травня радянські війська визволили Павлиш від банд Григор'єва.
Згодом почали відновлюватися органи Радянської влади. У січні 1920 року почав діяти волосний революційний комітет. Весною обрано Раду робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів. Велику роботу щодо згуртування трудового селянства провів створений влітку КНС. Він допомагав радянським органам наділяти землею безземельних і малоземельних, реквізовувати у куркулів і спекулянтів лишки хліба і розподіляти його серед бідноти. Комнезамівці брали активну участь у тижні хворого і пораненого червоноармійця, що проводився у другій половині липня, у кампанії «Незаможник, на коня!». Багато павлиських селян пішли добровольцями до лав Червоної Армії. Значну роботу щодо соціалістичного будівництва на селі проводив комсомол. Перший його осередок виник у Павлиші в лютому 1919 року, а восени наступного року він об'єднував 30 юнаків і дівчат. Делегація від павлишців брала участь у роботі першого повітового і губернського з'їздів комсомолу.

Партійна організація і органи Радянської влади приділяли велику увагу соціально-культурному будівництву, весною 1919 року вживали заходів щодо налагодження роботи лікарні, шкіл, споживчої кооперації. Силами громадських організацій села розпочато спорудження народного дому, посаджено парк.

Трудящі Павлиша підтримували тісний зв'язок з робітничими центрами країни та Червоною Армією. Ще в кінці 1917 року представники колективу Миколаївського суднобудівного заводу «Наваль», де працювало багато уродженців села, подарували їм оксамитовий прапор на честь єднання міста з селом. А в 1920 році, під час переходу Першої Кінної армії з Кавказького фронту на польський, будьоннівці подарували павлишцям портрет Т. Г. Шевченка.

Німецько-радянська війна[ред.ред. код]

Мирну працю жителів Павлиша, як і всіх радянських людей, обірвав віроломний напад фашистської Німеччини. В перші дні Німецько-радянської війни понад 700 чоловік пішли до лав Червоної Армії, старики, жінки та підлітки працювали на колгоспних ланах, будували оборонні укріплення на підступах до Кременчука. В селищі створено винищувальний загін у складі 72 чоловік для боротьби з фашистськими диверсантами і парашутистами. В середині липня павлиські колгоспи переправили громадське майно, худобу в глибокий тил. Туди ж евакуйовано трактори та комбайни МТС.
6 серпня 1941 року фашисти вдерлися в Павлиш. 2 роки і 103 дні окупанти насаджували ненависний «новий порядок», чинили терор, насильство. Вони розстріляли місцевих активістів Т. Г. Павленка, І. І. Полового, 3. ї. Міщенка, а також Я. І. Щор, Н. В. Рядову та їх дітей. На подвір'ї МТС створили концтабір, де 1941–1942 рр. було знищено понад 3,4 тис. військовополонених.
Влітку 1942 року загарбники влаштували тут для полонених ще один табір особливо жорстокого режиму, де закатували близько 100 чоловік. Чорним днем для Павлиша стало також 31 березня 1943 року, коли гітлерівці відправили на фашистську каторгу 425 юнаків і дівчат.
У травні 1943 року в селищі почала діяти організована керівництвом партизанського з'єднання ім. Ворошилова підпільна група. Патріоти розповсюджували листівки із зведеннями Радінформбюро, чинили диверсії, мобілізовували населення на боротьбу з окупантами, готували людей для поповнення партизанських загонів. Гестапівці схопили запідозрених у зв'язках з партизанами патріотів Ю. Д. Швачку, Д. М. Шаповала, О. І. Мандригелю та О. І. Ілла і відправили їх у Бухенвальд.
25 листопада 1943 року павлишці радісно зустріли воїнів 252-ї стрілецької дивізії 53-ї армії і 110-ї гвардійської стрілецької дивізії 5-ї гвардійської армії, які визволили селище від фашистських окупантів. Дорогою ціною дісталася ця перемога: 137 радянських бійців і офіцерів віддали за неї своє життя, серед них капітан М. В. Іванов, сержант М. О. Гореславець та інші. В боях за станцію Павлиш вісімнадцятирічний комсомолець з Кременчука К. В. Омельяненко повторив подвиг О. Матросова, закривши своїм тілом амбразуру дзоту і давши тим самим можливість товаришам продовжити наступ. Героїчно билися на фронтах Німецько-радянської війни і жителі селища. На мармурових плитах обеліска, спорудженого на честь тих, хто загинув у боротьбі з фашистами, викарбувані прізвища 257 відважних синів Павлиша.
Гітлерівці завдали великих збитків селищу: висадили в повітря залізничний вокзал, станційну водонапірну башту, залізничний міст через Омельничок, знищили всі мости на шосейних і гужових дорогах, спалили склади «Заготзерна», колгоспні ферми, лікарню, багато хат колгоспників. Перед відступом польова жандармерія розстріляла 14 чоловік та погнала на захід понад 100 мешканців селища.

Відомі особи[ред.ред. код]

Пам'ятник на могилі Василя Сухомлинського.

У 194770 роках директором Павлиської середньої школи працював Сухомлинський Василь Олександрович — Герой Соціалістичної Праці. Меморіальний музей Сухомлинського є об'єктом туризму.

У селі народився Сергій Терентійович Васильєв (18971944) — генерал-майор інтендантської служби, начальник тилу 38-ої армії 1-го Українського фронту.

У селі 14 серпня 1937 року народився Володимир Олександрович Базилевський — український письменник, літературний критик, перекладач, лауреат Шевченківської премії.

Цікаві факти[ред.ред. код]

В Павлиші проводились зйомки російського серіалу "Надежда как свидетельство жизни". На початку серіалу можна спостерігати краєвид Павлиша з висоти пташиного польоту.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2016 року (PDF(zip))


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.