Католицька церква в Португалії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Фатімський Санктуарій

Католи́цька Це́рква в Португа́лії — найбільша християнська конфесія Португалії. Складова всесвітньої Католицької Церкви, яку очолює на Землі римський папа. На території Португалії діє 20 діоцезій, об'єднані в 3 церковні метрополії: Лісабонський патріархат, Бразька та Еворська архідіоцезії. В країні працює 2789 священиків, середній вік яких у 2010 році становив 62 роки[1]. В Португалії діє понад 400 духовних семінарій. Апостольський нунційРіно Пассігато, президент конференції католицьких єпископів — Мануел Клементе. Католицизм латинського обряду століттями був державною релігією у Португальському королівстві. За чинним республіканським законодавством Католицька Церква відокремлена від держави, проте має особливі преференції згідно з конкордатом 2004 року між Святим Престолом і урядом Португалії. Католицькі цінності й звичаї грають велику роль в житті португальців та їхній культурі (наприклад, Церква традиційно займається соціальною роботою, охороною здоров'я, освітою; частина державних свят мають католицьке походження, а на багатьох офіційних заходах часто присутні представники католицького єпископату). У 2001 році 84,5% португальців назвали себе католиками; в 2012 році — 88%[2]. Близько 20% населення країни — практикуючі католики; вони відвідують літургію й регулярно приймають святі таїнства (таїнства хрещення і шлюбу, а також похоронні обряди приймає до половини португальців).

Статистика[ред. | ред. код]

  • За переписом населення Португалії від 1981 року 81,1% португальців назвали себе католиками[3].
  • За переписом населення Португалії від 1991 року 77,9% португальців назвали себе католиками[4]
  • За переписом населення Португалії від 2001 року 84,5% португальців (7 353 548 осіб) назвали себе католиками[5]. Проте результати досліджень, проведені Католицькою Церквою в Португалії, вказують, що лише 20% португальців (1 933 677 осіб) беруть участь у недільний літургії; з них причащаються тільки 10% (1 065 036 осіб).
  • Станом на 2007 рік 47,3% усіх шлюбів у Португалії укладалися за католицьким обрядом[6].

Устрій[ред. | ред. код]

Церковні метрополії:
   Бразька архідіоцезія
   Лісабонський патріархат
   Еворська архідіоцезія

Церковні метрополії (порт. Metrópoles Eclesiásticas):

Історія[ред. | ред. код]

Афонсу І[ред. | ред. код]

1143 року перший португальський король Афонсу І проголосив себе васалом Папи Римського і слугою Церкви. За умовами Саморського договору, який дарував Португалії незалежність, король обіцяв, що він та його нащадки на троні будуть сплачувати щорічну феодальну данину Святому Престолу в розмірі 4 унцій золота. Того ж року Папа Луцій ІІ схвалив цей договір, визнавши тим самим самостійність Португалії та прийнявши її під свою протекцію. 1179 року інший папа Олександр ІІІ визнав королівський титул Афонсу І та його васальну присягу[7].

Під патронатом Церкви Афонсу І брав участь у Реконкісті, розширюючи межі свого королівства на південь. 1147 року за допомоги хрестоносців з Другого хрестового походу він звільнив Лісабон, який став резиденцією Лісабонського єпископа. Першим лісабонським ієрархом був англієць Гілберт, який переніс мощі святого Вікентія до Лісабонського собору й закарбував пам’ять про це на гербі міста – корабель з двома воронами, що перевозить тіло святого з Мису св. Вікентія[7].

Афонсу І був дуже побожною людиною й присвятив своє королівство Діві Марії. Задля укріплення незалежності Португалії та свого авторитету він надав Церкві багато привілеїв та землеволодінь, заклав багато церков та соборів. Король переписувався зі святим Бернардом Клервоським й сплачував щорічні пожертви Клервоському абатству. Він шанував Орден цистеріанців, для якого заснував Коїмбрський монастир Святого Хреста (1132) та Алкобаський монастир (1153) — найвідоміші абатства країни, провідні центри науки, техніки, господарства і культури майбутніх століть. Сподвижниками короля були святий Теотоній та алкобаський абат, головний ялмужник, член Королівської Ради та Кортесів з достоїнством єпископа[7].

Саншу І[ред. | ред. код]

Син Афонсу І, другий португальський король Саншу І (1185—1211) продовжував справу Реконкісти, й зміг підкорити Сілвеш в Аль-Гарбу (Алгарве). 1185 року Святий Престол визнав його королем, після чого той із запізненням надіслав до Рима васальну данину. У військових питаннях Саншу І особливо покладався на католицькі духовно-лицарські ордени — Авіський орден та Орден Сантьяго, що мали найкращих на той час вояків. На відміну від свого батька Саншу І був забобонною людиною й брав із собою у походи віщунку, так звану «мудрицю», з якою радився перед боями.

Саншу І вважається зачинателем тривалого правового конфлікту між португальською короною та Церквою. За підтримки свого канцлера Жуліана, який проводив курс на централізацію королівської влади, він постійно порушував церковну юрисдикцію та привілеї духовенства, звільненого від податків і повинностей. Зокрема, король підтримував міщан Порту у протистоянні з Портуським єпископом, на боці якого виступав папа Іннокентій ІІІ, ув’язнив Коїмбрського єпископа, з яким поводився дуже жорстоко, страчував на свій розсуд неугодних кліриків. Однією з причин конфлікту з Церквою було так зване «право мертвої руки», за яким Церква збільшувала свої землеволодіння у країні, в той час як королівський домен залишався малим. Саншу І та його послідовники намагалися вирішити проблему шляхом переатестації власності, що викликало спротив як духовенства, так і шляхти (Наприклад, у 1286 і 1289 роках король Дініш взагалі заборонив духовенству купувати землю, проте його укази були згодом відкликані)[7].

Афонсу ІІ[ред. | ред. код]

Наступний король Афонсу ІІ (1211-1223) отримав визнання свого титулу від Папської Курії й підтвердив старі привілеї Церкви. Він сподівався на її підтримку у міжусобній війні зі своїми сестрами, які після смерті Саншу І отримали великі землеволодіння. 1216 року папа втрутився у війну як арбітр, змусивши усі сторони піти на компроміс — король сплачував сестрам компенсацію в обмін на землі і титули сестер[7].

Отримавши часткову перемогу Афонсу ІІ відплатив невдячністю: він вдався до захоплення земельної власності Церкви та порушення правового імунітету духовенства (змушував кліриків присягати світській владі та служити у війську). Це призвело до конфлікту із португальськими єпископами. 1221 року на соборі в Бразі місцевий архієпископ звинуватив короля у зловживаннях та гріховному способі життя. У відповідь Афонсу ІІ наклав арешт на майно Бразького архієпископа, який мусив рятуватися втечею до Риму. Папа Гонорій III надіслав до короля трьох іспанських єпископів для врегулювання конфлікту, які, однак, не вплинули на ситуацію; тому 1222 року Святий Престол відлучив Афонсу ІІ від Церкви. На додаток, пап погрожував звільнити королівських васалів від присяги вірності монарху і передати португальський трон комусь із принців. Папські послання та хвороба змусили Афонсу ІІ піти на переговори з Римом, в ході яких він раптово помер[7].

Незважаючи на відлучення короля, його правління позначилося зростанням релігійного життя в Португалії. У 1210—1220-х роках на запрошення інфанти Терези до країни прибули монахи Ордену францисканців, а згодом — Ордену домініканців. Вони швидко здобули прихильність населення, але були вороже зустрінуті місцевим вищим духовенством та старими орденами. Так, в Порту місцевий єпископ вигнав францисканців з міста, пограбував і спалив їхній монастир, але через супротив міщан, які підтримали вигнанців, дозволив їм повернутися. З часом нові Ордени набули популярності настільки, що члени королівської сім'ї та аристократія стали ховати своїх померлих у їхніх церквах. Святий Престол також призначав францисканців і домініканців на єпископські посади у Португалії і доручав їм делікатні дипломатичні місії. Зокрема, коли Лісабонський єпископ Суейру під страхом відлучення від таїнств та заборони на погребіння видав наказ про те, що третина спадщина померлого мусить передаватися Церкві, міщани поскаржилися папі Гонорію ІІІ; той надіслав папських послів-франицсканців і домініканців, які мусили припинити грабіжницьку практику єпископа[7].

Хронологія[ред. | ред. код]

Собори[ред. | ред. код]

Монастирі[ред. | ред. код]

Святі[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Prestage, Edgar. Portugal. // The Catholic Encyclopedia. Vol. 12. New York: Robert Appleton Company, 1911.

Посилання[ред. | ред. код]