Павло III

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Павло III
Titian - Pope Paul III - WGA22962.jpg
Arms of the House of Farnese.svg
Папа Римський
13 жовтня 1534 — 10 листопада 1549
Попередник: Климент VII
Наступник: Юлій III
Народження: 29 лютого 1468
Челле-Лігуре
Castello dell'Abbadiad, Каніно, Провінція Вітербо, Лаціо, Італія
Смерть: 10 листопада 1549[1][2] (81 рік)
Рим, Папська держава
Релігія: Католицька церква[3]
Інтронізація 1 листопада 1534


У миру Alessandro Farnese
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Павло́ III (лат. Paulus III; 29 лютого 1468(14680229), Челле-Лігуре10 листопада 1549, Рим) — 220-й папа римський (15341549). Гуманіст, меценат, патрон наук і мистецтв. Народився у містечку Каніно. Представник Фарнезького дому. Обраний після смерті папи Климента VII (1534). Присвятив життя реформуванню Церкви, боротьбі з протестантизмом та іншими єресями, реставрації Рима. Дозволив діяльність Португальської інквізиції (1536). Заборонив рабство (1537). Ухвалив статут Товариства Ісуса (1540). Був одним з організаторів Тридентського собору (1545). Відновив Швейцарську гвардію (1548). Сприяв діяльності науковців, як-от Миколай Коперник, та митців, як-от Мікеланджело. Помер у Римі. У миру — Алесса́ндро Фарнезе́ (італ. Alessandro Farnese).

Біографія[ред. | ред. код]

Походження та кар'єра[ред. | ред. код]

Алессандро Фарнезе походив з аристократичного роду Фарнезе. Він мав двох братів та двох сестер. Одній із сестер — Юлії Фарнезе, яка мала стосунки з Олександром VI він завдячує своїй церковній кар'єрі. Здобув освіту в Римі та Флоренції.

У віці 25 років, не маючи духовного сану, отримав ряд єпархій.

Мав трьох дітей, визнаних Римською Курією законними[4]. За часів Інокентія VIII апостольський протонотар у Римі. У 1493 Олександр VI під впливом свого зв'язку з його сестрою призначив Алессандро Фарнезе кардиналдияконом та скарбничим римської церкви. У 1509 папа Юлій II призначив його єпископом Парми. Маючи 51 рік, тобто у 1519 році, кардинал Фарнезе отримав сан священника й зайнявся політикою. При папі Клементі VII став єпископом Остії.

Останній Папа епохи Відродження[ред. | ред. код]

Конклав, який вибрав його папою оцінив його дипломатичні здібності. Кардинали розраховували, що досвідчений в дипломатичних справах Фарнезе зможе вміло поладнати справи з Францією та Габсбургами. Початок його понтифікату не вказував на те, що він буде проводити реформи. Непотизм процвітав. Павло III призначив трьох своїх онуків кардиналами (двоє з них були неповнолітніми), а сину П'єтро Луїджі довірив посаду хорунжого католицької церкви. У 1545 році з областей герцогства Мілан створив Герцогство Парма, що залишалося в руках сім'ї Фарнезе до 1731 року.

Павло III докладав багато зусиль до відбудови Рима та укладання мирних договорів із Францією.

Церковна політика та Тридентський собор[ред. | ред. код]

Папа Павло III та його онуки Александро та Оттавіо Фарнезе

Павло III намагався дотримуватися політики нейтралітету, однак у 1537 році уклав союз з Венецією проти турків. До цього альянсу приєдналися пізніше Карл V і Фердинанд Австрійський.

23 травня 1536 року дав дозвіл на заснування Португальської інквізиції.

29 травня 1537 року вийшла булла Sublimus Dei в якій заборонялося поневолення та рабство людей.

27 вересня 1540 року підтвердив у своїй буллі «Regimini militantis ecclesiae» статут Товариства Ісуса заснованого Ігнатієм Лойолою. 21 липня 1542 року заснував Верховну Священну Конгрегацію Римської і Вселенської Інквізиції (Licet ab initio die Congregatio Romanae et universalis Inquisitionis), що проіснувала до 1908 року.

Павло III продовжив будівництво Собору Святого Петра і залучив для цього Мікеланджело Буонарроті.

У 1548 році відновив розпущену раніше за умов Барселонського миру Швейцарську гвардію.

У 1545 році відкрився Тридентський собор, який мав виробити відповідь на реформацію Мартіна Лютера. При певній напрузі у стосунках з імператором Карлом V собор був перенесений у Болонью і діяв частково та з перервами.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. RKDartists
  2. BeWeB
  3. Catholic-Hierarchy.orgUSA: 1990.
  4. Roberto Zapperi: Die Vier Frauen des Papstes. Das Leben Pauls III. zwischen Legende und Zensur, C.H. Beck Verlag, München (1997) (нім.)

Джерела[ред. | ред. код]

  • Loughlin, James. Pope Paul III. The Catholic Encyclopedia. Vol. 11. New York: Robert Appleton Company, 1911.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Павло III