Качмарчик Ярослав Теофілович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Качмарчик Ярослав Теофілович
пол. Jarosław Kaczmarczyk
Качмарчик Ярослав Теофілович
Прапор
Президент Руської народної республіки лемків
5 грудня 1918 — 8 січня 1921
Попередник: посада заснована
Спадкоємець: посада скасована
 
Освіта: Львівський університет
Рід занять: політик
Народження: 26 липня 1885(1885-07-26)
Більцарева, Грибівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія
Смерть: 1944(1944)
Національність: лемко
Громадянство: Австро-Угорщина Австро-УгорщинаПольща Польща
Батько: Теофіл Качмарчик

Ярослав Теофілович Качмарчик (26 липня 1885, Більцарева, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина1944) — польський і лемківський політичний і громадський діяч, лемко за походженням. У 19181920 роках — президент невизнаної Руської народної республіки лемків.

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки[ред.ред. код]

Народився 1885 (за іншою версією — 1884) року в лемківському селі Більцарева. Його батько — Теофіл Качмарчик — був відомим священиком, релігійним і громадським діячем і згодом визнаний преподобним. Він справив великий вплив на молодого Ярослава.

Свої ранні роки Качмарчик присвятив вивченню філософії і юриспруденції, закінчивши юридичний факультет Львівського університету й отримавши кандидатський ступінь.

Під час Першої світової війни Качмарчик служив у лавах Австро-Угорської армії.

Джерела повідомляють, що у серпні 1914 Качмарчик утримувався у в'язниці м. Новий Сонч[1].

Лемківська республіка[ред.ред. код]

Незабаром після закінчення війни і розпаду Австро-Угорщини Ярослав Качмарчик примкнув до національно-політичного лемківського руху, що розгорнувся на території Лемківщини й Карпат. 5 грудня 1918 року в селі Флоринка Новосондецького повіту відбулася нарада лідерів лемків, результатом якого стало прийняття рішення про створення національної лемківської держави.

Протягом декількох тижнів Качмарчикові та його прихильникам вдалося підкорити собі ряд населених пунктів Лемківщини. У січні 1919 під контроль лемків потрапив Грибів. Незабаром після цього рада в Грибові була визнана органом влади в лемківській державі, а Качмарчик — президентом Руської народної республіки лемків.

Тим часом уряд Польської республіки, який вів війну проти РСФРР і потребував поповнення своєї армії, вирішив мобілізовувати до її лав за рахунок лемків. Це призвело до численних конфліктів. Сотні лемків, мобілізованих у польську армію, дезертували і тікали з Польщі. Грибівська рада відмовила Польщі у наданні матеріальної допомоги полякам з боку лемків і закликала всіх жителів Лемківщини не надавати такої допомоги. Для досягнення компромісу в березні 1919 року Качмарчик узяв участь у польсько-лемківської конференції, на якій зумів добитися відмови польської влади від мобілізації лемків. У червні того ж року командування в Тарнуві офіційно звільнило лемків від призову на військову службу.

Однак, восени 1919 року лемків знову почали мобілізувати до польської армії. Відвідавши Варшаву, Качмарчик знову отримав обіцянку від польської влади не призивати лемків, але в підсумку вона не була виконана. На початку 1920 року Качмарчик публічно заявив, що громадяни лемківської республіки мають право на самовизначення у своїх внутрішніх справах і згодом порушив це питання на засіданні у Флоринці 20 березня 1920 року. На тому ж засіданні провід Лемківської Республіки створив Верховний Лемківський Союз Русі у складі 26 осіб, і обрав його уряд — Виконавчий комітет з п'яти осіб під керівництвом президента Ярослава Качмарчика[2]. Проте його зусилля виявилися марними. У вересні 1920 польське військове командування офіційно наказало повністю інтегрувати лемків у польську армію.

Арешт і суд[ред.ред. код]

Доля Руської народної республіки лемків була остаточно вирішена на початку 1921 року. 8 січня Качмарчик був заарештований поляками і через півроку відданий до суду.

10 червня 1921 року в Новому Санчі розпочався політичний судовий процес над членами уряду Руської Лемківської Республіки. До кримінальної відповідальності притягалися за вчинення державної зради за ст. 58 Кримінального кодексу Австрії греко-католицький парох села Ізби Дмитро Хиляк, адвокат, доктор прав Ярослав Качмарчик та селянин з Криниці-Села 74-річний Микола Громосяк. Їм було дозволено виступати українською мовою, хоча прокурор заперечував.

Підсудні своєї вини у вчиненні державної зради не визнали, хоча ствердили обставини створення Руської Лемківської Республіки. Основні їх заперечення полягали в наступному:

Лемківщина є споконвічно складова частина Східної Галичини;
Польська влада на Лемківщині є тимчасовим військовим окупантом;
Кожен народ відповідно до 14 пунктів В. Вільсона вправі бути суверенним і незалежним;
Остаточне рішення про долю Лемківщини і Східної Галичини має вирішити Мирна Конференція у Парижі.

У ході засідання Качмарчик підкреслив, що в період президентства діяв виключно на користь лемківського народу і сприяв поліпшенню відносин між лемками та поляками. Ще він заявив:

« Галицька Русь є складовою частиною малоруського чи українського племені. Лемківщина до ХІV ст. входила до Галицької Руси… Ми ніколи не перестали вважати себе частиною Галицької Руси… Обі партії руська і українська хотіли звільнення пригніченого народу.  »

— Оправдательный приговор в деле «Лемковской Республики» // Прикарпатская Русь. — 1921. — № 117. — 21 июня.

Під враженням красномовних виступів адвокатів присяжні судді одноголосно заперечили наявність у діях підсудних злочину державної зради. Підсудних Д. Хиляка, Я. Качмарчика та М. Громосяка трибунал виправдав і звільнив з-під варти, де вони перебували шість місяців[3].

Життя після президентства[ред.ред. код]

Після звільнення Ярослав Качмарчик відкрив юридичну контору в лемківському місті Мушина на півдні Польщі. З цього моменту він перестав брати участь у суспільному житті Лемківщини. В 1923-му, під час візиту до США, він відхилив запрошення на лемківський з'їзд у Нью-Йорку. Про подальше його життя відомо лиш те, що юридичну практику Качмарчик вів аж до початку Другої світової війни, після чого пішов на пенсію і помер у 1944 році.

Ярослав Качмарчик включений до «Енциклопедії історії та культури карпатських русинів» (University of Toronto Press, 2002, 2005, 2010)[4].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. Horbal B. Działalność polityczna Łemkуw na Łemkowszczyźnie 1918–1921 / Bogdan Horbal. — Wrocław, 1997.
  2. Kwilecki A. Łemkowie: zagadnienie migracji i asymilacji / Andrzej Kwilecki. — Warszawa, 1974.
  3. Magocsi Paul Robert. The Lemko Rusyn Republic, 1918–1920 and Political Thought in Western Rus'-Ukraine; in idem, Of the Making of Nationalities There is No End (New York, 1999), pp. 306–315.
  4. Moklak J. Łemkowszczyzna w Drugiej Rzeczypospolitej: zagadnienia polityczne i wyznaniowe / Jarosław Moklak. — Krakуw, 1997.
  5. Ванат І. Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини 1918–1948 / Іван Ванат. — Пряшів, 1979. — Кн. 1: 1918–1938.
  6. Ганкевич Л. «Лемківська Республіка». Один забутий історичний процес // Життя і Право. — 1934. — Ч. 1.
  7. Гвать І. Історія північної Лемківщини до вигнання Лемків / Іван Гвать // Лемківщина. Земля-люди-історія-культура. — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988. Т. 1.
  8. Гловацький І. Судовий процес над членами уряду Руської Лемківської Республіки — джерело вивчення українських державотворчих процесів на Лемківщині (1918–1921 рр.) / Іван Гловацький // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Львів, 2004. Вип. 39.
  9. Гловацький І. Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921–1939 рр.). — Львів, 2003.
  10. Красовський І., Когут П. Визвольні змагання на Лемківщині у 1918–1919 рр. // Лемківський календар на 1998 рік. — Львів, 1997.
  11. Лемківщина: У 2 т. — Львів, 1999.
  12. Любчик І. Лемківщина в національно-визвольних змаганнях українського народу 1918–1919 рр. / Ігор Любчик // Україна Соборна. Збірник наукових статей. — Київ, 2005. — Вип. 2. — Ч. 3: Історична регіоналістика в контексті соборності України.
  13. По процесі в Новому Санчі // Вперед. — 1921. — № 94. — 22 червня.