Лівицький Микола Андрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Андрійович Лівицький
Микола Андрійович Лівицький

Час на посаді:
22 березня 1967 — 8 грудня 1989
Попередник Степан Витвицький
Наступник Плав'юк Микола Васильович

Народився 9 (22) січня 1907(1907-01-22)
Жмеринка, нині Україна
Помер 8 грудня 1989(1989-12-08) (82 роки)
Філадельфія, США
Громадянство Flag of the Ukranian State.svg УНРFlag of the United States.svg США
Національність українець
Дружина Гельга Лівицька
Нагороди
«Воєнний хрест» (УНР)
Могила Миколи Лівицького. Баунд-Брук, США

Ліви́цький Мико́ла Андрі́йович (9 (22) січня 1907(19070122), Жмеринка — 8 грудня 1989, Філадельфія) — український громадський та політичний діяч, журналіст, Президент УНР в екзилі (19671989), .

Життєпис[ред.ред. код]

Народився у м. Жмеринка, нині Вінницька область, Україна, тоді Вінницький повіт, Подільська губернія, Російська імперія. Син Андрія Лівицького.

Навчався в 1-й Українській школі ім. Шевченка Києва.

1920 року разом з батьком — на той час головою Ради народних міністрів Української Народної Республіки — виїхав за кордон. Середню освіту продовжив здобувати на матуральних курсах у Празі при Українській господарській академії. Закінчив Вищу торговельну школу у Варшаві, економіко-соціальний факультет Женевського університету, отримав ступінь магістра комерційних наук.

Був активістом студентського руху, обирався головою (першим) новоствореної студентської корпорації «Запоріжжя» у Варшаві. Брав участь у з'їздах Центрального союзу українського студентства, був одним з видавців часопису «Студентський голос» (1927—1928, Варшава).

У 1930-х роках у Варшаві та Женеві вивчав економіку та журналістику. У 1923—1939 роках був секретарем делегації уряду УНР при Лізі Націй. Спеціальний кореспондент журналу «Тризуб» у Женеві, керівник женевської філії Українського пресового бюро. 1932-го через адвоката Самуеля Підгірського пом'якшив обвинувачення Юрієві Косачу — перед тим йому дав вказівку розробити «План розбудови національного руху на Волині».

У 1938—1939 роках за дорученням уряду УНР в еміграції перебував у Карпатській Україні задля координації дій її уряду й адміністрації з екзильним урядом УНР.

У 1937—1942 роках - на дипломатичній роботі в країнах Європи. У роки Другої світової війни деякий час жив у Варшаві, а у 1942 році переїхав до Києва для налагодження там політичної роботи. Невдовзі потому був ув'язнений гестапо.

Один із засновників і керівників Українського національного державного союзу (УНДС): заступник голови (з 1946), голова УНДС (з 1951). У 1948—1950 очолював Спілку українських журналістів на чужині, згодом перебрав керівництво Українським Національно-Державним Союзом. Від 1949 — член виконавчого органу (уряду) Української Національної Ради, а з 1957 — голова (прем'єр) виконавчого органу і міністр закордонних справ.

Був редактором газети «Мета» Українського інформаційного бюро в Мюнхені (1954—1957).

Упродовж 1967—1989 — Президент УНР в екзилі. На посту президента УНР проявив себе більше як авторитарний діяч, що й спровокувало у 70-х роках конфлікт між партіями, які входили до УНРади. Конфлікт вдалося погасити після прийняття «Тимчасового закону», який дещо демократизував Державний центр УНР в екзилі.

Написав низку праць, у тому числі «Захід — Схід і проблематика поневолених Москвою націй» (1975), «ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками» (1984).

Похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Публіцистика[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Попередник
Степан Витвицький
Coat of Arms of UNR.svg 3-й Президент УНР
19671989
Coat of Arms of UNR.svg Наступник
Микола Плав'юк