Київська козаччина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search

Київська козаччина — масовий селянський рух у Київській губернії та Чернігівській губернії 1855, спрямований проти національної і соціальної політики російського уряду в Україні.

Приводом до селянських виступів стало оприлюднення під час Кримської війни 1853—56 роках царського маніфесту, який закликав формувати народне ополчення і вирушати на війну. Серед селян Київщини почали поширюватися чутки про те, що, записавшись до ополчення (в «козаки»), вони будуть звільнені від кріпосної залежності і одержать поміщицькі землі та майно. Селяни складали списки «вільних козаків», відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні виборні органи самоврядування («сільські громади»).

Масовий селянський рух розпочався в лютому 1855 року у Васильківському повіті і незабаром охопив 8 із 12 повітів Київської губернії (понад 500 сіл), а також Конотопський повіт Чернігівської губернії (села Великий та Малий Самбір, Карабутове). Ватажками Київської козаччини були В. Бзенко, І. та М. Бернадські, М. Гайденко, П. Швайка та ін.

На придушення «козаччини» російський уряд кинув регулярні війська. У ряді сіл сталися криваві сутички селян з військами, найбільші з них — у містечках Корсуні й Таганчі (Канівський повіт; зараз село в Канівському районі Черкаської області) та селах Березні (Сквирський повіт), Биковій Греблі (Васильківський повіт), Яблунівці.

Київська козаччина виникла суто на соціальному ґрунті, що вилилося у бажання відновити козацтво як суспільний стан і військове формування.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]