Звенигородсько-Таращанське повстання 1918 року

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Таращанське збройне повстання, одне з повстань в Україні, проти австро-німецьких окупантів і гетьманської влади, почалося 8 червня 1918 р. збройним виступом 24 сіл Кривецької та Стрижавської волостей і охопило південну частину Таращанського повіту.

Початок повстання[ред.ред. код]

По перемозі над гетьманськими відділами під Янишівкою 10 червня близько 4000 повстанців захопили м. Таращу і майже весь Таращанський повіт. Німці кинули проти Таращанського і одночасно Звенигородського повстань 2 піші і кінну дивізії, які 20 червня зайняли Таращу, але бої проти повстанців тривали до кінця липня.

Повстанцями командували військовики В. С. Баляс, Ф. П. Гребенко, Мозоль та моряк П.Григоренко; серед командування були, крім більшовиків, ліві українські есери (пізніше боротьбисти) очолювані Миколою Шинкарем. Гасла повстанців: повернення революційних прав і вольностей, відновлення діяльності Центральної Ради і скликання Установчих Зборів України. Звенигородське повстання було ділом Звенигородського коша Вільного Козацтва, на наказ якого повстанням командував Левко Шевченко.

Рейд до Дніпра[ред.ред. код]

На Київщині загальна чисельність постанців досягла 40 тисяч, вони мали на озбоєнні 12 гармат та 200 кулеметів. І хоча серед них було досить багато солдатів, які повернулись додому з Румунського фронту зі збоєю, тільки менша частина повстанців була організована в боєздатні загони. До кінця липня німці довели чисельність каральних війск до 35 тисяч, озброєних важкою артилерією, з броньовиками та літаками, але їхні втрати за деякими данними становили до 6 тисяч вояк. Це дало змогу відтіснити повстанців з Таращанського та Звенигородського повітів Київської губернії в напрямку Дніпра, залишивши їх без баз і провіанту.

Повстанці вирішили пробиватися по ворожих тилах на Чернігівщину, де в цей відбувався значний партизанських рух під проводом Кропив'янського, але окупанти блокували їм шлях на північ. Після жорстоких боїв поблизу сіл Ставище та Стеблів Київського повіту розрізнені колони повстанців прорвалася до Дніпра. Староста Звенигородського повіту писав у донесенні про один із загонів чисельністю близько 4 тисяч бійців:

…намагаються перейти Дніпро. Загін з артилерією, з кулеметами, добрячим обозом, дисципліновані, серед них є офицери. В селах нікого не чіпають, не грабують… Йдут на з'єднання з російськими військами…

На жаль, дослідник Ілля Чериковер змалював зовсім іншу картину подій біля Ставища. Він пише, що після бою з німецькими військами повстанці невеликими групами засіли по навколишніх лісах і почали виміщати зло на євреях:

Щоденно привозять до нас одного або двох убитих в околицях євреїв… Життя в містечку зупинилось… Третього дня знайшли біля села Жидівська Гребля дев'ять єврейських трупів, з них — чотири жінки.

Він приводить також перелік убитих партизанами в Жашкові і посилається на донесення німецького уповноваженого, що з'явився загін Гребенко, лозунги якого — «проти гетьмана» та «повбивати глитаїв». Загоном вбито 10 людей, список додається.

Притиснуті до Дніпра, повстанці мусили вирішити свою долю: або переправитися через річку з тим, щоб прорватися до нейтральної смуги, яка відділяла Україну від більшовицької Росії, або ж скласти зброю та розійтись по домівках. Тоді «верховний головнокомандувач усіма військовими силами партизанських загонів України» Гребенко поставив перед ними право вибору: хто хоче — іде на прорив; хто — ні, тим видав по 100 карбованців і дозволив повернутися додому. Обоз він роздав полтавським селянам, а гармати і кулемети, до яких не було набоїв, утопив у річці. 2 серпня 1918 року одна з груп повсталих: близько 2 тисяч піхоти, два ескадрони кінноти, З0 кулеметів, дві гармати і 150 возів з пораненими і майном, — переправилася через Дніпро та дісталася лівого берега мостом поблизу села Кийлів. Через два дні в районі Трипілля інший загін, захопивши пароплав «Ваня», переправився біля Черкас на Лівобережжя. В перевезенні повстанців були задіяні також пароплави «Мукомол», «Стріла» та «Фаня».

Нейтральна смуга[ред.ред. код]

Повстанські загони повернули на схід до Денисівки та Золотух, переправились через Сулу біля села Горошине й дісталися Оржиці. Біля містечка Савинці вони двома колонами форсували Псел. Німецькі війська відтіснили одну з повстанських колон на південь, переслідували по п'ятах, не даючи змоги відірватися. Колона розсипалась на загони. З 7 по 11 серпня один із загонів під командою Гребенко вчинив опір поблизу сіл Говтва та Манжелія, інші були розгромлені 13 серпня біля Жоржівки і 15 серпня під Романівкою Зіньківського повіту.

Для частини повстанців, які пробилися в північному напрямку, за командира лишився Баляс разом зі своїм помічником Піменом Кабулою. Вони вийшли до Сейму та перетнули кордон з РРФСР біля містечка Коренево[ru] (нині — Курська область Росії) приблизно 15 серпня 1918 року. Всього 420 чоловік піших та кінних при 6 кулеметах і обозі з 20 підвод вийшли до нейтральної зони.

Згідно з домовленостями між РРФСР і Німеччиною, військові загони, що входили до нейтральної смуги, мусили скласти зброю. Повстанців завантажили разом з кіньми до вагонів, а зброю запломбували окремо. Під охороною червоноармійців ешелон відправився на станцію Зернове поблизу Середина-Буда. Там українці увійшли до складу повстанської дивізії, що саме формувалась. Баляс став першим командиром Таращанського полку, його заступники — Кабула та Боженко — командирами батальйонів.

Література[ред.ред. код]

Історія України Це незавершена стаття з української історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.