Повстання Косинського

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Повстання Косинського і Наливайка
Kosynsky uprising monument.jpg
Пам'ятник повстанцям Косинського у Білій Церкві
Дата: 15911593
Місце: Україна, Річ Посполита
Привід: майнова суперечка між Косинським і Острозьким:
Результат: нічия
Сторони
Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg
Herb Rzeczypospolitej Obojga Narodow (Alex K).svg
Командувачі
Криштоф Косинський Януш Острозький
Олександр Вишневецький

Повстання Косинського (15911593) — козацьке повстання в Україні під проводом Криштофа Косинського. Перший великий збройний виступ козацтва проти шляхти і української адміністрації Речі Посполитої[1]. Причиною повстання стали заборони і обмеження нереєстрового козацтва, накладені урядовою ухвалою «Порядок щодо низовиків та України» 1590 року, неспроможність влади контролювати виконання цієї ухвали, а також затримки платні реєстровцям[2]. Приводом до виступу була майнова суперечка між Криштофом Косинським і білоцерківським старостою, князем Янушем Острозьким[3]. Впродовж 1592 року повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь. 2 лютого 1593 року його придушили сили руських князів Острозьких і Вишневецьких у битві під П'яткою. Після поразки Косинський спробував знову підняти козаків на боротьбу і навесні 1593 року обложив резиденцію Олександра Вишневецького в Черкасах. Проте в одному з боїв козацький отаман загинув і його війська відступили. Влітку козаки повторили напад на Черкаси, який закінчився угодою із Вишневецьким. Ця угода денонсувала положення урядової ухвали 1590 року й надавала амністію учасникам повстання. Центральна влада Речі Посполитої дала мовчазну згоду на цю угоду, сподіваючись на участь козацтва в П'ятнадцятирічній війні (15931606) проти османів[4].

Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстання 1594 —1596 років, яке очолив Северин Наливайко. Він походив із Гусятина (тепер Тернопільської області). У молоді роки перебував на Запоріжжі, брав участь у морських і сухопутних походах запорожців проти османів і татар. Згодом, як сотник надвірної хоругви, служив у князя Костянтина Острозького. Але після битви під П'яткою покинув службу, очолив козацький відділ, що діяв проти османів на нижньому Дністрі.

Хід повстання[ред.ред. код]

Повстання почалося виступом у грудні 1591 р. загону реєстрових козаків, що їх очолював гетьман Криштоф Косинський. Христофор (Криштоф) Косинський, готуючись до нападу на маєтності Острозьких, сказав, що староста Міхал (Михайло) Язловецький не поспішав виплатити козакам належну платню. Міхал Язловецький на чолі королівських комісарів вислав із табору під Фастовом заклик до повстанців видати К. Косинського, але був змушений погодитись віддати посаду зверхника іншому.[5] Вони напали на м. Білу Церкву — резиденцію білоцерківського старости князя Януша Острозького, що захопив маєток К. Косинського в Рокитному. Напад реєстровців став поштовхом до великого селянсько-козацького повстання, яке згодом охопило Київське, Волинське, Брацлавське і Подільське воєводства й становило велику загрозу для панування шляхетської Речі Посполитої в Україні[Джерело?].

В 1592 р. повстанці вчинили багато нападів на маєтки шляхти, міста й містечка, оволоділи Трипіллям та Переяславом, захопили в київському замку гармати, порох і військове спорядження. В кінці 1592 — на початку 1593 р. значний повстанський загін з кількох тисяч чоловік на чолі з К. Косинським виступив на Волинь. До нього приєднувались окремі повстанські загони, стікалися селяни, міська біднота і невдоволена своїм становищем дрібна службова шляхта. Повстання загалом мало стихійний характер. Багато повстанських загонів діяло незалежно від головного повстанського війська. З допомогою короля Речі Посполитої і місцевих магнатів проти повстанців було мобілізовано значні військові сили української і польської шляхти під командуванням найбільшого українського магната, київського воєводи Костянтина Острозького, які зосередилися під м. Костянтиновом (нині Старокостянтинів Хмельницької області). У перших боях зі шляхетським військом повстанці на чолі з К. Косинським мали успіх, але 23.І (2.ІІ.) 1593 р. під П'яткою (нині село Чуднівського району Житомирської області) зазнали поразки. К. Косинський від імені козацтва змушений був підписати угоду з К. Острозьким 10 лютого, за якою козаки підкорялися королю. Однак, відступивши з козацькими загонами на Запорізьку Січ, К. Косинський почав готуватися до нового виступу і звернувся до московського уряду з проханням прийняти його із Запорізьким військом під владу Московської держави.

У травні 1593 р. 2-тисячний загін козаків рушив із Запоріжжя під Черкаси. Тут його розбив черкаський староста князь О.Вишневецький. К.Косинський загинув. Проте незабаром в Україні вибухнуло повстання Наливайка 1594—1596 рр. Ці повстання поклали початок визвольній боротьбі українського народу, яка розгорнулася у 1-й пол. 17 ст. і закінчилася поваленням панування шляхетської Речі Посполитої в Україні[Джерело?].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ: Генеза, 1997. — § 3. Шляхта, простолюд, козаки — вузол взаємопов'язань і протиріч. — Козаччина між «реформою Баторія» i смертю Петра Сагайдачного.
  2. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ: Генеза, 1997. — § 3. Шляхта, простолюд, козаки — вузол взаємопов'язань і протиріч. — Козаччина між «реформою Баторія» i смертю Петра Сагайдачного.
  3. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ: Генеза, 1997. — § 3. Шляхта, простолюд, козаки — вузол взаємопов'язань і протиріч. — Козаччина між «реформою Баторія» i смертю Петра Сагайдачного.
  4. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ: Генеза, 1997. — § 3. Шляхта, простолюд, козаки — вузол взаємопов'язань і протиріч. — Козаччина між «реформою Баторія» i смертю Петра Сагайдачного.
  5. Никола Андрусяк. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник.— Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто: НТШ, Український архів, 1972.— 944 с., іл.— С. 29

Джерела та література[ред.ред. код]


Біла Церква Це незавершена стаття про Білу Церкву.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.