Повстання на панцернику «Князь Потьомкін-Таврійський»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Малюнок часів повстання[К 1] із зображенням мітингу над тілом загиблого унтер-офіцера Григорія Вакуленчука

Повстання на броненосці «Князь Потьомкін-Таврійський» (також відоме як «обурення», «непокора», «відкритий опір», «бунт», «заколот»[1]) — одне з помітних[2] подій революції 1905—1907 років в Україні та перший випадок збройного заколоту цілої військової частини в ході цієї революції. Проходило з 14 (27) червня по 25 червня (8 липня) 1905 року.

У ході стихійного обурення, що почалося через неякісну їжу, матроси захопили корабель у свої руки, убивши при цьому частину офіцерів. Не маючи чіткого плану подальших дій, повстанці повели корабель в Одесу, де мали намір поповнити запаси вугілля, води і продовольства, підтримати антиурядові виступи, що проходили в місті і зустрітися з головними силами Чорноморського флоту, які, як вважали повсталі, приєднаються до повстання. Після того, як плани та надії повсталих не виправдалися, панцерник, здійснивши похід від Констанци до Феодосії і назад через одинадцять днів здався румунським властям в порту Констанца.

Повстання на броненосці сприяло поглибленню кризи влади в Російській імперії і мало для неї негативні зовнішньополітичні наслідки. Оцінки повстання в Росії змінювалися у відповідності зі зміною панівної в країні ідеології — від негативних до імперської Росії до абсолютної героїзації повстання та його учасників республіканської і радянської, причому щоразу різні аспекти повстання в ці періоди висвітлювалися об'єктивно. У пострадянський час історія повстання або замовчується, або спотворюється з позицій його дискредитації[3] або гіпертрофування національної складової.

Події, що привели до повстання[ред. | ред. код]

Історичний фон[ред. | ред. код]

Ситуація в Російській імперії до кінця весни 1905 року була ускладнена такими зовнішньо — і внутрішньополітичними чинниками:

Підготовка соціал-демократами збройного повстання на Чорноморському флоті[ред. | ред. код]

З початку XX століття на Чорноморському флоті Росії почали з'являтися соціал-демократичні гуртки. У квітні 1904 року ці розрізнені групи об'єдналися в єдину підпільну організацію соціал-демократів — Севастопольську партійну організацію або, як її коротко називали матроси — «Севастопольську централку». III з'їзд РСДРП, на якому були присутні лише представники більшовиків, що проходив у Лондоні в квітні 1905 року, прийняв рішення проводити в Росії політику, спрямовану на початок збройного повстання. Виконуючи рішення з'їзду, Севастопольська централка почала готувати загальне повстання на Чорноморському флоті, заплановане на осінь 1905 року. Централка встановила зв'язки з комітетами РСДРП ряду приморських міст, а також з керівником більшовиків В. І. Леніном, що знаходився в Женеві. 

Наростаючі революційні настрої на флоті — хвилювання солдатів севастопольської кріпосної артилерії на початку червня 1905 року і виступи в їх захист матросів панцерників «Катерина II» і «Три святителя» — змусили Централку пересунути терміни початку повстання на літо 1905 року. Разом з тим броненосець «Потьомкін» вважався у керівників Централки «відсталим» в плані революційності кораблем. Події, що відбулися на «Князі Потьомкін» після виходу на навчальні стрільби, були несподіваними для керівництва Централки і абсолютно сплутали всі їхні плани.

Ситуація в Одесі[ред. | ред. код]

Один з причалів Одеського порту. Пізніше він разом з усією інфраструктурою буде знищений погромниками і вогнем
Які прибули в місто для наведення порядку військові частини (козаки) розташувалися бівуаком на Соборній площі

Політична обстановка навесні і влітку 1905 року в Одесі була напруженою. 1 травня в місті проводилися традиційні заходи пролетаріату — гуляння, сходки, мітинги, що супроводжувалися сутичками з поліцією. Навесні в Одесі більше місяця тривав «загальний страйк», що охопив всі одеські заводи, фабрики і дрібні майстерні. Страйк також паралізував міське життя і сильно погіршив побутові умови жителів. До приєднання до страйку «несвідомі» працівники залучалися силою, шляхом погроз та навіть побиття, розгромом тих виробництв, які відмовлялися страйкувати:93. У місто були введені козачі частини, які патрулювали вулиці разом з посиленими нарядами поліції[6]. Єврейське населення міста, що становило в Одесі найбільшу національну меншину — до 40 % населення, або до 170 тис. осіб в абсолютній величині, було стурбоване повідомленнями про єврейські погроми, які пройшли в деяких містах Півдня Росії. З побоюванням очікуваного погрому і в Одесі євреї приступили до організації «загонів самооборони», члени яких озброювалися вогнепальною зброєю:89, 90.

В Одесі в той час існувало дві організації РСДРП — більшовицький «Одеський комітет РСДРП» та меншовицька «Одеська група РСДРП». У травні 1905 року, для надання впливу на страйковий рух, цими групами була створена «Об'єднана комісія» (іноді також звана «Контактної…»), до якої також увійшли представники Бунду[7].

В понеділок 13 (26) червня 1905 року робітники заводу сільськогосподарських машин Йоганна Гена[8], що проводили до того моменту вже більше місяця страйк з економічними вимогами, вирішили провести спільну зустріч для обговорення поточних справ і планів на майбутнє. З проханням про дозвіл на таку зустріч до градоначальника була надіслана депутація робітників. Градоначальник, запитавши думку фабричного інспектора, в проведенні зустрічі робітникам відмовив. Тоді натовп робітників у 200—300 чоловік, вирішивши зібратися всупереч забороні влади, почав збиратися на вулиці біля заводського управління. Поліція, бачачи проведення несанкціонованих зборів, провела арешти активістів, вихоплюючи їх прямо з натовпу і відводячи їх у поліцейську дільницю. Юрба робітників послідувала за заарештованими до відділку, вимагаючи їх звільнення. Для утихомирення заворушень були викликані козаки. Присутні робітники стали закидати прибулих козаків камінням, причому серед козаків були поранені. Козаки дали залп по натовпу бойовими патронами. Двоє робітників було вбито.

Після цього почалися сутички робітників з поліцією і козаками у багатьох місцях центру міста — на Успенській, Рішельєвській, Преображенській, Канатній вулицях, на площі Тираспольській. Особливо сильні зіткнення відбулися на Міщанській вулиці. Організатори заворушень йшли на провокації — стрілянину в козаків і поліцію із вікон верхніх поверхів, кидання бомб. 14 (27) червня 1905 року ввечері на Соборній площі з проїжджаючого екіпажу розташованих на площі козаків була кинута бомба, причому був убитий городовий Павловський — найстаріший городовий одеської поліції. У ніч на 15 (28) червня 1905 року була зроблена спроба пограбувати магазини на Олександрівському проспекті, що торгував зброєю. За випадковим збігом обставин, саме в розпал заворушень на рейді Одеси з'явився броненосець «Потьомкін», захоплений повсталою командою:93, 95.

Події на броненосці[ред. | ред. код]

Фотографія членів команди броненосця «Потьомкін». В центрі групи — лейтенант Л. К. Неупокоєв, одна з жертв бунту.

Броненосець «Князь Потьомкін Таврійський» був на той момент найновішим і одним із найсильніших кораблів Чорноморського флоту Російської імперії. Будівництво корабля тривало довше запланованого через те, що під час побудови сталася пожежа в котельному відділенні. Також було виявлені дефекти броні веж гармат головного калібру. Незадовго до описуваних подій корабель успішно пройшов ходові випробування і приступив до випробування озброєння.

Через тривалі контакти з робітниками судноремонтних заводів екіпаж корабля був розкладений революційною агітацією. Командир броненосця отримував анонімні листи з попередженнями про підготовку повстання. За день до виходу в море на навчальні стрільби з корабля було списано 50 матросів, які самі подали прохання про списання, оскільки знали про підготовку повстання і не бажали брати в ньому участь[9]. У той же день командир корабля списав ще близько 40 матросів, яких вважав неблагонадійними[10][9].

Екіпаж броненосця[ред. | ред. код]

Матроси

До формування екіпажу броненосця приступили одночасно з його закладкою. Для цього був створений 36-й флотський екіпаж. За штатом екіпаж складався з 731 людини, у тому числі 26 офіцерів. На момент виходу в море на борту броненосця знаходився екіпаж з 781 матроса, 15 офіцерів, двох лікарів і священика. Збільшення чисельності команди у порівнянні зі штатною було викликано тим, що в море було взято велику кількість учнів кочегарів і машиністів. Молодих матросів призову 1904 року, які потрапили на борт корабля тільки навесні 1905 року, було взагалі дуже багато — 28 % від загального числа. Разом з призовниками попередніх двох років (термін служби на флоті Російської імперії становив тоді сім років) — 1902 і 1903 років — які також вважалися молодими матросами, частка «новобранців» становила 56 %. Надстроковиків (досвідчених матросів, що залишилися служити на флоті після закінчення належних семи років) було всього 16 осіб[11].

З матросів 106 були міщанами, 618 — вихідцями з сіл. Більше половини команди було набрано у губерніях Півдня Росії. Приблизно 80 % команди сповідували православ'я, стільки ж були східними слов'янами за національністю[К 2]. До стану селян себе відносили 73 % матросів[11].

Грамотних серед команди броненосця було 33,3 %, малограмотних — 18,3 %, неписьменних — 32,9 %. На 121 особу дані про грамотності відсутні[К 3]. Найвищий відсоток грамотних був серед колишніх службовців (таких на броненосці служило 10 осіб) — 90 %, найнижчий — серед селян (359 осіб) — 26 %, проміжні показники мали торговці і прислуга (12 осіб) — 58 % і робітники (265 осіб) — 52 %[11].

Не відповідають дійсності положення радянської історіографії, що на флот на технічні спеціальності призивали майже виключно грамотну робітничу молодь — так, на броненосці «Потьомкін» за технічним службам служили 250 осіб (з них 50,8 % були грамотними — найвищий показник грамотності по службах), з яких робітниками були 102 людини, 91 чоловік був хліборобами, 9 — службовцями, по решті матросам немає даних[11].

Для переважної більшості матросів «Князь Потьомкін-Таврійський» був єдиним місцем проходження служби — тільки 80 матросів служили до цього на інших кораблях Російського флоту. З них 14 матросів служили до «Потьомкіна» на крейсері «Варяг» і були учасниками битви при Чемульпо[11].

За даними Департаменту поліції і матеріалів судів, проведених після повстання, відомо, що з команди броненосця 24 людини брали участь в революційному русі, знали про підготовку повстання на Чорноморському флоті. З них дев'ятеро були в минулому робітниками, четверо — хліборобами, решта — людьми таких професій, як живописець, пастух, писар, артист, торговець. Рівно половина з числа революціонерів проходила службу в технічних службах, друга половина — в стройових[12].

Історик Ю. П. Кардашов так описав середньостатистичного матроса, який служив на броненосці: молодий чоловік 23-25 років, служив на флоті першу половину відведених службі семи років, не маючи досвіду проходження служби на інших кораблях, крім щойно введеного в дію «Потьомкіна», православний, росіянин, із селян, виходець з південних губерній Європейської Росії, не мав сформувалися революційних поглядів[12].

Офіцери

Як вже згадувалося, чисельність офіцерів на кораблі, що вийшов на стрільби, була нижче штатної. Некомплект був пов'язаний із загальною нестачею офіцерського складу на флоті через те, що йшла Російсько-японська війна. Кілька штатних офіцерів «Князя Потьомкіна» не вийшли на стрільби з Севастополя з різних причин. Якість підготовки офіцерів та досвід служби також були досить різними. Половина офіцерів були або малодосвідченими, тільки 2-3 роки тому випущеними з училищ, або зовсім цивільними моряками (четверо офіцерів «Потьомкіна»), що проходили військову службу у зв'язку з Російсько-японською війною. Збільшення числа команди у порівнянні зі штатною з одного боку, некомплект, якості та службовий досвід наявних у розпорядженні командира корабля офіцерів з іншого боку знижували можливості управління командою[11].

Особи, які не належать до екіпажу панцерника

На борту перебували також 23 робітники Миколаївського суднобудівного заводу, вийшли в море для усунення різних заводських недоробок (у повстанні вони участі не брали, покинули борт броненосця в Одесі 16 (29) червня 1905 року). Для спостереження за стрільбами на кораблі знаходилися два фахівці, які прибули з С.-Петербурга — начальник артилерійської креслярській майстерні Морського технічного комітету полковник І. А. Шульц і член комісії морських артилерійських дослідів Н. Ф. Григор'єв[11].

Вихід в море для проведення стрільб. Закупівля провізії в Одесі[ред. | ред. код]

Вахтін Борис Васильович, мічман броненосця «Князь Потьомкін Таврійський»

У дві години дня 12 (25) червня 1905 року броненосець в супроводі міноносця № 267[К 4], який повинен був займатися встановленням мішеней, знявся з Севастополя і наступного ранку прибув до Тендрівської коси, що знаходилась від Одеси на відстані приблизно 100 морських миль — традиційного місця навчальних зборів флоту для проведення досвідчених стрільб з гармат головного калібру.

Вдень 13 (26) червня 1905 року командир броненосця капітан першого рангу Е. Н. Голіков відправив міноносець № 267 в Одесу для придбання харчів. В Одесі у ті дні проходив загальний страйк, частина магазинів була закрита, торгівля велася в менших обсягах. Ревізор мічман А. Н. Макаров, старший групи закупівлі провіанту, привів супроводжуючих його суднових коків і матросів-артільників в магазин свого знайомого купця Копилова. В магазині Копилова м'ясо було, але покупці звернули увагу, що на ньому є «маленькі білі черв'яки» (прикажчик магазину Я. Воробйов згодом дав свідчення, що м'ясо від забою 11 або 12 червня). Мічман А. Н. Макаров не надав цьому значення, а матроси, обійшли весь базар, м'ясо в інших магазинах в достатній кількості для закупівлі не виявили. Пропозиція артільників закупити м'ясо прямо на Тендрівській косі у селян мічман відкинув, так як м'ясо на базарі в Одесі було дешевше. В кінці дня, не знайшовши нічого іншого, група закупівлі придбала 28 пудів тієї самої яловичини. Було також закуплено борошно, зелень і свіжі овочі, делікатеси і вино для кают-компанії[13].

В 9 годин вечора міноносець відправився назад на Тендру. На зворотному шляху він зіткнувся з рибальським човном і був змушений затриматися для надання допомоги постраждалим, на що пішло три години, а сам пошкоджений човен взяти на буксир, що знизило швидкість міноносця. Так як холодильних камер в ті часи ще не було, м'ясо, пролежала спочатку цілий день у магазині, а потім всю ніч на борту міноносця, враховуючи спекотну червневу погоду, безсумнівно потрапило на борт броненосця до ранку наступного дня вже несвіжим, що підтверджується наступними показаннями вахтових офіцерів прапорщика Н. С. Ястребцова і молодшого артилерійського офіцера мічмана Б. В. Вахтіна, які в четвертій годині ранку займалися прийманням продуктів з міноносця на броненосець — за їх словами, від м'яса йшов «легкий запах несвіжого»[14][15]. При цьому потрібно мати на увазі, що в ті часи денний раціон російської матроса був удвічі дорожче армійського, а за умовами життя на флоті і за відсутністю холодильної техніки «м'ясо з хробаками на кораблях Чорноморського флоту в ті часи було нерідким явищем, завжди обходилося без конфліктів…»[16].

14 (27) червня 1905 року на броненосці відбулося повстання матросів, які відмовилися їсти борщ з протухлого м'яса.

Хід повстання[ред. | ред. код]

14 червня[ред. | ред. код]

Відмова команди їсти борщ
Старший лікар броненосця «Князь Потьомкін Таврійський» Сергій Єгорович Смирнов

14 (27) червня 1905 року вранці половина привезеного на броненосець м'яса була покладена в котел для приготування борщу, решта туш висіли на спардеке для «провітрювання». Там їх і виявили матроси, розбуджені, як завжди, о 5-й годині ранку для несення повсякденної служби і виконання рутинних корабельних робіт. Звістка про те, що було закуплено несвіже м'ясо, швидко облетіла весь корабель, серед команди почався гомін та агітація не їсти борщ.

Із-за негоди на морі стрільби були перенесені на наступний день. Об 11-й годині на броненосці був даний сигнал на обід, на палубу була виставлена ендова з горілкою для команди, пити яку могли матроси, що заздалегідь записали себе в списки «питущих». Мірною кружкою баталер наливав усім таким матросам, які вистроїлись в чергу, покладену обідню чарку. Пили горілку тут же на палубі[17].

Ні командир корабля, ні вахтовий офіцер не стали брати пробу з борщу, звареного для команди. Борщ був оглянутий старшим лікарем броненосця С. Е. Смирновим, який визнав його добрим. Репутація лікаря Смирнова серед команди була низькою, його вважали «здатним на всяку підлість». Команда відмовилася брати баки для борщу і демонстративно їла сухарі, запиваючи їх водою. У матеріалах слідчої справи були свідоцтва, що лише один член екіпажу — учень кочегара Е. Ф. Різців — отримав порцію борщу, їв його і говорив, що він «смачний і жирний». У корабельну лавку вишикувалася черга. Про відмову команди їсти борщ було повідомлено старшому офіцеру капітану 2-го рангу В. І. Гиляровському, той у свою чергу доповів командиру корабля капітану 1-го рангу Е. Н. Голікову[17].

Загальний збір. Командиру майже вдається приборкати бунт
Командир ескадреного броненосця «Князь Потьомкін-Таврійський» капітан I рангу Євген Миколайович Голіков

Командир наказав зіграти загальний збір і відправився на місце шикування з такої нагоди — на ют корабля. Команда броненосця вишикувалася там у звичайному для таких випадків місці — по правому і лівому борту. Стройові офіцери, з обов'язку служби зобов'язані бути присутніми на подібних шикуваннях, зібралися біля кормового прапора, інші (інженери-механіки, корабельний священик) продовжували обідати в кают-компанії. Перед шикуванням капітан Є. М. Голіков зв'язався з міноносцем № 267 і наказав йому «бути готовим до походу»[18].

Вийшовши до матросів і дізнавшись від них причину, по якій вони відмовляються від обіду, командир корабля викликав старшого лікаря з кают-компанії і наказав йому вдруге оглянути борщ. Лікар С. Е. Смирнов вдруге визнав борщ добрим, не пробуючи його, і вказав, що команда «зажиріла». Після цього командир броненосця пригрозив матросам покаранням за бунт і наказав: «Хто хоче їсти борщ — вийти до 12-дюймової вежі. А хто не хоче — для тих, хто на кораблі є нокі!». Зі строю до вежі почали виходити одиниці — в основному, лояльні начальству унтер-офіцери, кондуктори і боцмани. Слідом за ними потягнулася і дисциплінована частина рядових матросів, але всього вийшло не більше ста чоловік. Бачачи завзятість матросів, командир наказав викликати караул — матроси добре знали, що це означає — після виклику варти зазвичай проводився запис прізвищ порушників дисципліни, що означало неминучу розплату. Бунтівна команда здригнулася. Матроси почали масово перебігати до вежі 12-дюймового знаряддя, вже звідти, розчинившись у натовпі, продовжуючи сипати лайкою на адресу командира та офіцерів. В цей самий момент, коли в строю залишилося близько 30 абсолютно матросів, що випадково затрималися, старший офіцер В. І. Гіляровський наказав караулу затримати їх. Історики вже ніколи не дізнаються, що рухало старшим офіцером. Можливо, розуміючи, що якщо всі матроси перебіжать на бік дисциплінованою частини команди, то нікого буде покарати за спробу бунту, він вирішив, для профілактики переписати прізвища і покарати перших ліпших, а вірніше, тих, що залишилися в строю матросів. Записувати їх прізвища повільно і неохоче взялися вахтовий офіцер, прапорщик Н. Я. Ливинцев, фельдфебель В. І. Михайленко, боцман Т. Д. Зибалов[19].

Відкритий бунт

Перспектива того, що будуть покарані абсолютно випадково відібрані їхні товариші, що зовсім не були призвідниками бунту, знову вивела матросів, що вже було підкорилися волі командира, — з натовпу посилилися крики, погрози, прокльони. Історик А. А. Киличенков загострив увагу на цьому моменті: не революційні ідеї соціал-демократів і навіть не несвіже м'ясо для борщу остаточно вивели команду з покори — бунт почався тоді, коли матроси запідозрили командування броненосця в намірі покарати невинних. Саме бажання запобігти несправедливості з точки зору команди покарання, «покласти життя за други своя» і стало основною причиною матроського бунту. Історик Ю. П. Кардашов звертає увагу на те, що каталізатором обурення могла стати обідня чарка горілки, випита на порожній шлунок — про це, як про одну з причин, які погіршили ситуацію, писали ще сучасники[20].

У цей момент старший офіцер віддав наказ принести брезент з 16-веслового баркаса. Команда розцінила цей наказ таким чином, що старший офіцер вирішив розстріляти[К 5] «призвідників», використовуючи, по існуючому на флоті звичаєм, для цього брезент[К 6]. Серед матросів пролунав заклик: «Братики, що вони роблять з нашими товаришами? Забирай гвинтівки і патрони! Бий їх, хамів! Досить бути рабами!»

Матроси з криками «Ура!», кинулися в батарейне приміщення, зламуючи піраміди з гвинтівками і ящики з патронами. Почався справжній бунт. На палубі юта залишилося не більше сімдесяти матросів (1/10 частина команди), все решта сховалися в батарейному приміщенні, яке було суміжним з відкритою палубою юта і перекрили виходи з неї, і почали озброюватися зброєю, що там зберігалась[21].

Поручик Заушкевич Сергій Андрійович, мінний механік броненосця «Князь Потьомкін Таврійський»

Після початку відкритого бунту командир корабля через посильних викликав усіх офіцерів корабля на ют. Однак частина офіцерів, злякавшись і даючи згодом різні формальні виправдання, дезертирували: штурман, капітан К. Р. Гурін, мічман Б. В. Вахтін, старший механік Н. Я. Квіток, мінний механік С. А. Заушкевич, відряджені з Петербурга полковник І. А. Шульц і лейтенант Н. Ф. Григор'єв, трюмний механік поручик А. М. Коваленко, інженер-технолог Миколаївського суднобудівного заводу А. Н. Харкевич спробували сховатися в різних корабельних приміщеннях — з шістнадцяти штатних офіцерів броненосця на юті зібралися тільки десять. Поступово число лояльних командуванню матросів збільшувалася — вони проникали на палубу юта через люки, що ведуть на нижні палуби броненосця; їх число подвоїлося[21].

Але бунт не припинявся: коли командир Е. Н. Голіков зі словами «Ну-ка, хто тут бунтує команду?» спробував увійти в батарейне приміщення, він був зустрінутий у дверях лайкою і погрозами збройних зарядженими гвинтівками Г. Н. Вакуленчука, А. Н. Матюшенко і їх товаришів. Караул, який прямував за командиром, випустив з уваги спочатку затриманих матросів, які, скориставшись цим, втекли з юта через ті самі люки на палубі, через які на ют пробиралися матроси, вірні присязі. Положення присутніх на юті офіцерів стало критичним: вони не були озброєні і знаходилися на відкритій палубі, в той час як бунтівники матроси знаходилися в приміщенні, і були озброєні. Е. Н. Голіков наказав караулу, чиї гвинтівки теж були заряджені, стати перед обома виходами з батарейного приміщення, прикриваючи собою офіцерів, і стріляти в кожного, хто спробує наблизитися до офіцерів. Бунтівні матроси кричали караулу з батарейного приміщення: «Братці, не стріляйте в нас, а бийте цих драконів!» Караул був наляканий і коливався[21].

Збройна боротьба і перемога команди

У цей момент командир корабля віддав наказ сигнальникові викликати міноносець № 267. Почувши це, вони стали кричати, що вб'ють кожного, хто подасть такий сигнал. Е. Н. Голіков віддав наказ старшому помічникові за допомогою караульних розігнати бунтівників силою. І. І. Гіляровський перевірив, заряджені у вартових гвинтівки, і попрямував з трьома вартовими в бік батарейної палуби. В цей самий момент на баку кочегар В. З. Нікішин вистрілив по чайці.

Постріл, що пролунав, був сприйнятий як сигнал до початку активних дій: артилерійський квартирмейстер В. Г. Вакуленчук вистрілив у свого безпосереднього командира — старшого артилерійського офіцера лейтенанта Л. К. Неупокоєва. Той впав, за юту вигук прокотився «Убитий!» З батарейного приміщення по стоячих на відкритому просторі офіцерам і дисциплінованим матросам пролунали безладні залпи. Ті стали рятуватися від куль, стрибаючи за борт або в люк, що веде у внутрішні приміщення корабля. Старший офіцер І. І. Гіляровський і троє вартових, які перебували в цей момент ближче всього до повсталих, сховалися від куль за 12-дюймової вежею. Після перших залпів повсталі матроси «пішли в атаку», вибігши з батарейного приміщення на палубу юта. Попереду всіх бігли ватажки повстання А. Н. Матюшенко і В. Г. Вакуленчук. Коли останній вибіг за 12-дюймову вежу, старший помічник В. І. Гіляровський, вихопивши у одного з вартових гвинтівку, двічі вистрілив у бунтівника. За іншими даними, у нього стріляли вартові матроси. Як би то не було, поранений двома кулями В. Р. Вакуленчук добіг до борту броненосця і, перегнувшись за леєри, вивалився за борт. У ту ж мить у І. І. Гіляровського стріляли А. Н. Матюшенко і водолаз В. Ф. Попруга. Гіляровський був поранений, але його, що лежав на палубі і сипав погрозами на адресу А. Н. Матюшенко, добили кількома пострілами. Тіло старшого офіцера викинули за борт[22].

У воді плавало до тридцяти осіб. Повсталі матроси вели по ним вогонь з гвинтівок (один з нападників згодом стверджував, що випустив до сорока патронів) — вони вважали, що у воду могли стрибнути тільки ті, кому є чого побоюватися — офіцери або «кожи» — і тому цілком заслуговують смерті. Насправді більша частина, що стрибнула у воду, була молодими матросами, які розгубилися і злякано пострибали за борт[23].

Розправа над офіцерами

Крім вже згаданих старшого артилерійського офіцера лейтенанта Л. К. Неупокоєва і старшого офіцера І. І. Гіляровського, були вбиті ще четверо офіцерів, включаючи командира броненосця. Член комісії морських артилерійських дослідів Морського міністерства лейтенант 12-го флотського екіпажу Н. Ф. Григор'єв і штурманський офіцер, прапорщик Н. Я. Ливинцев були пристрелені у воді, куди вони стрибнули з борту корабля, коли по офіцерах, які стояли на юті, почалася стрілянина[22].

Наступним був убитий командир Е. Н. Голіков; він з прапорщиком Д. П. Алексєєвим сховалися в адміральському приміщенні (командир броненосця спробував підірвати корабель, наказавши Д. П. Алексєєву підірвати носову крюйт-камеру, але прапорщик не зміг підібратися до неї, так як повстанці вже виставили біля неї свій караул), але незабаром були знайдені повсталими. Прапорщик Д. П. Алексєєв сам був кадровим офіцером, а штурманом торгового судна, призваним на Російський імператорський флот після початку Російсько-японської війни. Коли стало ясно, що їх місце укриття виявлено, командир корабля віддав наказ Алексєєву виходити до матросів. Алексєєв вийшов, і був «помилуваний», так як до нього, на відміну від кадрових офіцерів, матроси ненависті не мали. Після цього матроси почали ламати двері каюти, в якій сховався командир корабля. Бачачи, що у нього немає шансів, одягнений лише в спідню білизну, так як він збирався стрибати через ілюмінатор за борт, командир корабля вийшов до матросів.

Пролунали крики, що командира потрібно судити або повісити, хтось крикнув «Довго чекати кулю в лоб!», потім «Ззаду, розійдися!» — ті, що знаходилися за спиною командира, розбіглися — і пролунав залп. Тіло командира було негайно викинуто за борт[23].

Старший мінний офіцер броненосця «Князь Потьомкін Таврійський», лейтенант Тон Вільгельм Карлович

Після розстрілу командира корабля поширився слух, що лейтенант В. К. Тон мав намір підірвати артилерійські погреби. На кораблі почалися його пошуки, які не давали результату. Через якийсь час зовні спокійний лейтенант В.Тон вийшов до матросів сам. А. Н. Матюшенко сказав йому: «Заспокойтеся, вас вбивати не будемо!» У відповідь на це лейтенант Тон вилаяв бунтівника. Матюшенко зажадав, щоб Тон, його безпосередній командир, зняв погони. Лейтенант відповів: «Ти мені їх не давав і тому знімати не будеш». Матюшенко вистрілив в Тона з гвинтівки, той, поранений, впав, після чого якийсь новобранець підбіг до нього і добив пострілом у голову.

За іншою версією, у лейтенанта В.Тона стріляло одразу кілька матросів. Тіло вбитого офіцера також було викинуто за борт[24].

Прикладами гвинтівок був побитий корабельний священик отець Пармен. Йому вдалося втекти і сховатися від матросів в матроському гальюні. Старший інженер-механік Н. Я. Квіток був заарештований в кочегарному відділенні, як раз в той момент, коли він давав наказ трюмному унтер-офіцерові відкрити кінгстони. Найближчі помічники офіцерів — унтер-офіцери: кондуктори, боцмани, фельдфебелі, — також були змушені ховатися в затишних кутках корабля від гніву бунтівників, так як їм теж загрожувала реальна небезпека розправи. Дехто з офіцерів, стрибнув у воду, змогли допливти до стоячого неподалік артилерійського щита і сховатися за ним, ревізору А. Н. Макарову і ще двом матросам-новобранцям (один з них був той самий Е. Ф. Різців, який єдиний з команди їв недобрий борщ, другий — Ф. М. Хандига, який сховався на міноносці і на наступний день, коли міноносець і броненосець прийшли в Одесу, зумів втекти з нього. Він і був тим самим матросом, який першим повідомив владі про події на броненосці) вдалося допливти до міноносця № 267. Піднявшись на його палубу, А. Н. Макаров зомлів. Всі офіцери, що вижили, були заарештовані. Їх розділили на дві групи: стройових офіцерів помістили в кают-компанії, а інженерів — до каюти командира корабля. До кают були приставлені вартові. Офіцерам було заборонено розмовляти між собою будь якою  мовою, крім російської[25].

Вже пізніше, коли броненосець вже взяв курс на Одесу, був знайдений і викинутий за борт лікар броненосця С. Е. Смирнов. «Князь Потьомкін» підняв сигнал, який забороняє піднімати що-небудь з води. На міноносці № 267, що йшов за броненосцем, бачили людину в офіцерському кітелі, що пливла за бортом, але не зважилися ослухатися сигналу. Перевірка показала, що крім шести офіцерів і суднового лікаря були також убиті четверо матросів — під час плутанини і безладної стрілянини вони були застрелені пострілами своїх же товаришів[26].

Захоплення міноносця № 267

Об борт і надбудову міноносця почали вдаряти кулі від пострілів на борту броненосця. На міноносці цей обстріл сприйняли як свідчення придушення бунту — караул і офіцери броненосця стріляють у бунтівну команду. Але тут на міноносець почали підніматися матроси і ревізор А. Н. Макаров. Командир міноносця лейтенант барон П. М. Клодт фон Юргенсбург спробував знятися з якоря і піти, але не зміг цього зробити через поломки якірної машини. Командир міноносця побоявся відсилати на бак матросів для лагодження якірної машини, так як кулі, що долітали до міноносця  могли заподіяти їм шкоду. Замість цього він наказав «висучить канат», тобто віддати повністю якірний ланцюг і залишити його за бортом, для чого міноносець став давати задній хід. Від хвилювання командир не врахував, що до корми міноносця була ошвартована шлюпка, бакштов якої, ослабнувши, негайно намотався на гвинт, із-за чого міноносець втратив керованість. Вітер почав відносити його в бік «Потьомкіна». Час було втрачено, хоча несправності вдалося усунути[27].

Тим часом на «Потьомкіні», побачивши маневри міноносця і те, що до нього допливли деякі з тих, що стрибнули у воду, і вирішивши, що міноносець зможе підірвати броненосець торпедою, підняли сигнали з наказом міноносцю кормою підійти до борту броненосця і дали три попереджувальні постріли з 47-мм гармати в бік міноносця.

Командир міноносця під загрозою артилерійського обстрілу підкорився наказу. Повсталі висадили на борт міноносця свою команду, заарештували командира і перевели його на броненосець[27]. Згодом на міноносці весь час перебували озброєні представники команди броненосця, які стежили, щоб міноносець не залишив повсталих. Поширена в радянській історіографії версія, що міноносець № 267 «приєднався до повстання» не відповідає дійсності[28].

Організація повсталих. Похід в Одесу

До першої години дня повсталі перемогли. Корабель був у руках повсталих. Команді був зварений новий обід. Що робити далі, вони не знали[29]. Повсталих очолив мінно-машинний квартирмейстер А. Н. Матюшенко.

На юті корабля проходив «матроський суд» над спійманими унтер-офіцерами. Незважаючи на вимоги частини команди вбити найбільш ненависних їм машинного кондуктора А. Р. Лісового, старшого боцмана Ф. В. Мурзака, шкіпера Т. З. Зубченко, все ж більшість вирішило зберегти їм життя. Ф. В. Мурзак, багато років віддав флоту, від пережитого жаху в перший вечір повстання вів себе немов буйний божевільний. Його помістили в його каюту під арешт, приставивши до нього вартового. Боцман, однак, скоро отямився, на наступний ранок він, наче й не було нічого, за багаторічною звичкою обходив корабель і давав вказівки на роботу, хоча на його посаду командою був обраний інший матрос; приставлений охороняти його вартовий покірно ходив слідом за ним. Ще через два дні команда призначила його старшим офіцером броненосця «Потьомкін»[30].

Дивовижна історія сталася зі шкіпером Т. С. Зубченко. Через кілька днів після початку повстання він кинув пляшку з листом для своєї сім'ї такого змісту: [31]

« Православні люди!
Прошу повідомити моїй дорогій дружині та діткам, що я вмираю не від ворога, а від руки свого брата. Був два рази на смертельному ложі, тобто 14 червня і 16. З милості трюмного механіка Коваленка, артилерійського кондуктора Шапорева, боцмана Мурзака я залишений ще на муки і кожну хвилину чекаю смерті, тільки не знаю, яка вона буде. Дорога Маруся, прошу, прости мене. Я вмираю за Віру, Царя і Отечество. Міцно вас обіймаю передсмертну рукою. 19 червня 1905 року. Відповідь не пиши, а похорони мене на Севастопольському кладовищі
»

Пляшка з листом була спіймана постом кримської прикордонної варти.

Близько двох годин дня було організовано збори команди броненосця, на якому броненосець оголосили «територією Вільної Росії». Виступаючі керівники закликали екіпаж продовжувати виконувати свої повсякденні службові обов'язки з не меншою старанністю, ніж раніше[32]. На посади офіцерів зборами були обрані особи зі свого середовища. Командиром корабля був обраний прапорщик Д. П. Алексєєв — він став єдиним офіцером, який був обраний повсталими на командну посаду. Старшим інженером-механіком був обраний машинний квартирмейстер А. С. Денисенко, вахтовими офіцерами — фельдфебель П. Я. Курилов та стройові квартирмейстер Ф. С. Коровянский та П. Я. Волгін, мінним офіцером — А. Н. Матюшенко, старшим боцманом — стройовий квартирмейстер І. А. Димченко[33].

Так як на Тендру очікувалося прибуття всієї Чорноморської ескадри, бунтівному броненосцю потрібно було терміново йти звідти. Команда вирішила йти до Одеси — найближчий великий порт, де можна було поповнити запаси води, вугілля, продовольства і де, як знала команда, проходила загальний страйк. На кораблі провели велике прибирання, змивши з палуби сліди крові.

Близько чотирьох годин дня броненосець «Потьомкін» і міноносець № 267 знялися з якоря. Призначеним командиром корабля Д. П. Алексєєвим і штурманом Р. К. Гуріним було заявлено, що якщо корабель сяде на мілину, то їх розстріляють. Д. П. Алексєєв з небажанням приступив до виконання обов'язків командира корабля. Повсталим він не співчував, але у нього не вистачало сміливості відмовити повсталим. Він заявив матросам, що згоден довести корабель до Одеси, де здасть його начальнику порту, а сам буде «просити Государя про помилування». Матроси не дали йому закінчити його промову. Увечері в корабельному лазареті помер поранений артилерійський квартирмейстер Г. Н. Вакуленчук. Він став останньою, дванадцятою жертвою першого дня повстання[34].

Броненосець Потьомкін і міноносець № 267 близько 8 годин вечора 14 (27) червня 1905 року прибули в охоплену загальним страйком Одесу. Поставивши корабель на якір на одеському рейді, керівники повстання зібралися на нараду в адміральській каюті. На нараді було вирішено запросити на борт корабля представників міської соціал-демократичної організації, для чого в місто за адресами, відомим повсталим, на ранок були відправлені два кур'єра; перейматися пошуком палива і провізії для корабля; провести в Одесі демонстративні похорон убитого офіцером артилерійського квартирмейстера Г. Н. Вакуленчука[35].

15 червня[ред. | ред. код]

Вид Одеського порту. Трохи нижче лінії горизонту, лівіше Воронцовського маяка, стоїть на якорі броненосець «Потьомкін». За його кормою — міноносець № 267
Фотографія того самого місця на Новому молу, де тіло Г. Н. Вакуленчука було виставлено для огляду натовпу
Горить Одеський порт, підпалений погромниками
Пожежники за роботою в Одеському порту

В акваторії порту «Потьомкін» захопив транспорт «Емеранс» з вантажем вугілля.

Близько чотирьох годин ранку з броненосця на берег був відвезений труп Г. Н. Вакуленчука. Труп розмістили на Новому молу в спеціально спорудженому наметі і приставили варту. На броненосець прибули представники місцевих соціал-демократичних організацій та «З'єднаної комісії» — меншовики А. П. Березовський, О. В. Виноградова, К. І. Фельдман та інші, більшовик В. П. Лазарєв (останній залишив корабель ввечері того ж дня і більше на корабель не повертався)[7].

Близько восьмої години ранку до борту броненосця прибула шлюпка з начальником Одеського торгового порту Герасимовим, товаришем прокурора Абрашкевичем і кількома жандармами під командою помічника пристава портового відділку Федорова з метою довідатися про те, що відбувається на броненосці і причини, що призвели до повстання команди. Повсталі матроси спочатку змусили тих, хто знаходився на човні роззброїтися, вимагаючи, щоб вони викинули зброю за борт, а потім взагалі прогнали шлюпку від броненосця. Під керівництвом прибулих на корабель революціонерів було обрано керівний орган — «суднова комісія»[К 7] — прообраз придуманих вже в 1917 році «ревкомів». До складу комісії було обрано близько тридцяти матросів, в тому числі одеських соціал-демократів, що не були членами екіпажу. Вони склали звернення до повсталих військ гарнізону і до громадян Одеси з закликами підтримати повстання. Одеською групою при ЦК РСДРП ці відозви були розмножені у вигляді листівок і поширювалися по місту. Перевантаження вугілля з борту «Емеранс» на броненосець підтримали вантажники Одеського порту. Близько трьохсот осіб безкоштовно допомагали матросам «Потьомкіна» перевантажувати вугілля[36].

З самого ранку в порту почав збиратися натовп, поліція через свою нечисленність не змогла запобігти стихійному мітингу, що розпочинався над тілом убитого. А до 10-ї години ранку і зовсім покинула порт. Коли до команди броненосця дійшли вісті, що прибуваючі під порт війська мають намір розігнати цей мітинг, об 11 годині 21 хвилину на щогли було піднято сигнальний прапор «Наш», що означає готовність до артилерійської стрільби — таким чином повсталі хотіли попередити сухопутне командування, що відкриють артилерійський вогонь по місту, якщо ті спробують застосувати силу проти «народу». Цей же сигнальний прапор піднімався за час повстання на броненосці ще двічі — на наступний день при обстрілі Одеси, 23 червня (6 липня) 1905 року при підготовці обстрілу Феодосії. Політичний підтекст цієї події («червоний прапор революції») було дано сторонніми спостерігачами в контексті відбувалися в той момент в Одесі революційних подій. А пізніше, вже в радянський час, відбулося повне ототожнення сигнального прапора червоного кольору, піднятого на броненосці, з червоним прапором революції[К 8][37].

Коли до полудня за наказом командуючого Одеським військовим округом в місто з таборів були введені два піхотних: 274-ї Ставучанський з Бендер і 133-й Сімферопольський з Катеринослава — і 8-й Донський козачий полки, в порту вже зібралося до п'яти тисяч чоловік. Військам було наказано оточити порт, перекрити всі виходи з нього і нікого не впускати і не випускати з нього, керуючись думкою, що в порту зібралися всі «неблагонадійні елементи», і тому уберегти місто від заворушень можна буде, ізолювавши цей неблагонадійний елемент в порту. Сам порт військам було наказано не входити, так як стало відомо про загрозу броненосця відкрити стрілянину по військам, якщо вони почнуть діяти проти присутніх в порту людей[38].

Текст записки, яка лежала на грудях убитого під час прощання з тілом в Одеському порту:

« Одесситы, перед вами лежит труп зверски убитого старшим офицером броненосца «Князь Потёмкин Таврический» матроса Вакуленчука за то, что осмелился заявить, что борщ никуда не годится. Товарищи, осеним себя крестным знамением и постоим за себя! Смерть вампирам, да здравствует свобода! Команда броненосца «Князь Потёмкин Таврический». Один за всех и все за одного. Ура! Ура! Ура! »

Одеські соціал-демократи, що перебували на борту броненосця намагалися схилити судову комісію до рішення про висадку десанту в Одесу і захоплення ключових об'єктів міста. Але суднова комісія прийняла рішення не розбивати команду на частини, а в повному складі екіпажу чекати приходу ескадри, з якою, можливо, доведеться вести бій.

О 18:15 портове судно «Віха», щойно прибуле в Одесу, не мало відомостей про події, було захоплено повсталими матросами. Всі офіцери судна на чолі з полковником П. П. Ейхеном були арештовані. «Віху» почали переобладнувати в госпітальне судно на випадок бою з ескадрою[39].

В 9 годин вечора суднова комісія прийняла рішення у разі зустрічі з ескадрою першими вогню не відкривати, але, якщо ескадра нападе на «Потьомкін», дати їй бій. Всі заарештовані офіцери судна «Віха» були відпущені в Одесу. Заарештованих офіцерів броненосця і міноносця було вирішено відпустити в Одесу на наступний ранок. З настанням темряви в очікуванні ескадри була зіграна бойова тривога. Кожній гарматі було виділено по шість снарядів, торпедні апарати приведені в готовність, матроси лягли спати на бойових постах, всю ніч води навколо броненосця висвітлювали прожекторами[39].

Реакція на звістки про повстання міських і центральних властей

Першим в Петербург про повстання вже вранці 15 (28) червня 1905 року повідомив Міністру внутрішніх справ начальник Одеського охоронного відділення М. П. Бобров. Його доповідь ґрунтувався на оповіданні про події молодого матроса М. Ф. Хандиги, якому на весловому човні вдалося втекти з борту міноносця № 267, на якому він ховався весь перехід з Тендрівської коси до Одеси. Телеграма М. П. Боброва була негайно передана Миколі ІІ, який записав у щоденнику: «Отримав приголомшливу звістку з Одеси про те, що команда прийшовшого туди броненосця „Князь Потьомкін-Таврійський“ збунтувалася, перебила офіцерів і оволоділа судном, погрожуючи заворушеннями в місті. Просто не віриться!» і направив командувача Одеським військовим округом телеграму наступного змісту: «Прийміть негайно найжорстокіші, рішучі заходи для придушення повстання на „Потьомкіні“, так і серед населення порту. Кожна година зволікання може в майбутньому обернутися потоками крові»[40].

Повідомлення про повстання на «Потьомкіні» були отримані всіма основними урядовими органами і скрізь справили гнітюче враження. Події нагадували початок повномасштабної громадянської війни. Голова кабінету міністрів С. Ю. Вітте назвав подію «нечуваною». Великий князь Костянтин Костянтинович записав у щоденнику: «Жахи, неймовірні вісті з Одеси. Це — повна революція!»[41].

Одним з перших вжитих заходів стало посилення цензури: начальник Головного управління у справах друку Міністерства внутрішніх справ Н. А. Звєрєв 15 (28) червня 1905 року  направив у цензурні комітети циркуляр, що фактично забороняв пропуск в друк згадок про заворушення в Одесі і повстання на «Потьомкіні». Заборона діяла до 21 червня (4 липня) 1905 року, і в цей період багато російських газет виходили з порожніми колонками, а одеські газети не виходили зовсім. Приватні листи із згадками про події не пропускалися. Інформація, яка надходила у Росію від іноземних кореспондентів  про ці події, також не пропускалася[42].

У той час як центральна влада в силу віддаленості від місця подій довіряла чуткам і жила здогадками про події і його причини, одеська влада знаходилися в повній розгубленості. Як тільки стало відомо, що прибув на рейд Одеси броненосець, що перебував у руках повсталих, розгублений Одеський градоначальник Д. Б. Нейдгард передав всі свої владні повноваження начальнику Одеського військового округу С. В. Каханову. Той у свою чергу призначив комендантом Одеси бригадного командира К. А. Карангозова (з 19 червня (2 липня) 1905 року був призначений Тимчасовим генерал-губернатором Одеси та Одеського градоначальства). Міський голова П. А. Крижанівський за збігом обставин в місті в ці дні був відсутній:102. Виконуючий його обов'язки К. Е. Андріївський 16 (29) червня 1905 року послав Морське та Воєнного відомства панічну телеграму, в якій «уклінно просив» адресатів про прийняття екстрених та дійсних заходів для забезпечення життя і майна громадян міста Одеси"[43].

Поступово ситуація в порту почала змінюватися на гірше. Прибулі з ранку в порт жителі довколишніх благополучних районів, цікавилися і співчуваючи повсталим на кораблі, поступово покидали порт, на їх місце прийшла темна юрба з околиць, якою керували переважно низинні інстинкти. Злочинні елементи, користуючись відсутністю в порту поліції і військ, почали грабувати товари на складах, розбивати бочки з горілкою і вином. В порту розпочалися пожежі. Війська, побоюючись обстрілу з боку броненосця, продовжували тримати оточення по периметру порту, не пропускаючи в порт нові юрби і нікого не випускаючи з порту. В самому порту погроми, які чинили прониклі туди раніше, ніхто не зупиняв. Тільки з настанням темряви війська, що оточували порт, почали напад, обстрілюючи натовп, що намагався покинути порт. Були вбиті і поранені сотні людей. Офіцери доповідали, що по військам з натовпу так само вівся револьверний вогонь, який здебільшого був нешкідливим через значну дистанцію між військами і стрільцями. Газета «Одесские новости» надрукувала свідчення дружини портового стрілочника: «…пізно вночі пішли вони по порту: розграбують комору, поллють гасом, запалять його і йдуть далі. Пароплави, баржі, всі палили. Дійшли до моєї хати, один розмахнувся, хотів полити гасом, та інший каже: „Не чіпай, тут сторож живе, сам бідний“. Да спасибі молодь звідки з'явилася, студенти, євреї. Вони і допомогли нам витягнути речі на берег та просили не чіпати нас»:99—100.

Оцінки числа жертв під час заворушень в Одеському порту 15-16 червня

В радянській історіографії число жертв заворушень в Одеському порту було сильно завищена. Називалися цифри в 1260 і навіть в 1500 загиблих. Але ці цифри, треба думати, були підсумовуванням і убитих і поранених. За офіційними даними російського уряду під час заворушень в порту загинуло і було поранено 123 людини. Ці дані напевно були занижені. Реальне число потерпілих, безсумнівно, обчислювалося сотнями[38].

У рапорті одеського поліцмейстера градоначальнику Одеси, складеному 17 (30) червня 1905 року, були наведені наступні цифри про кількість убитих під час подій у порту: з боку цивільних осіб всього вбито 57 осіб, з них встановлені особистості 14. Десять трупів повністю згоріли. З боку урядових сил вбиті один городовий і один солдат. 20 червня (3 липня) 1905 року поліцмейстер подав градоначальнику рапорт про кількість осіб, похованих на одеських кладовищах в результаті заворушень — до дати подання рапорту були поховані 32 людини:101.

У довідці одеського лікарського інспектора одеському градоначальнику повідомлялося, що на 21 червня (4 липня) 1905 року в одеських лікарнях перебували 80 поранених в результаті заворушень:102.

16 червня[ред. | ред. код]

Одним із снарядів, випущених броненосцем, було зруйновано горище прибуткового будинку Фельдмана, вулиця Ніжинська 71, кут Спиридонівської[44]
Вид цього ж будинку з іншого ракурсу. Будівельний робітник усуває пошкодження
Інший снаряд потрапив у будинок Стрепетова на Бугаєвській вулиці…
… і пробив наскрізь будинок

Близько 9-ї години ранку повсталі матроси звільнили і відправили на берег всіх заарештованих офіцерів, крім прапорщика Д. П. Алексєєва, якому судновою комісією було призначено виконувати обов'язки командира корабля. Два офіцери — поручик А. М. Коваленко і підпоручик П. В. Колюжнов залишилися на повсталому броненосці добровільно. Приєднався до повсталих і молодший лікар А. С. Голенко. Молодші командири броненосця — унтер-офіцери, боцмани й інші були звільнені з-під арешту. Також їм було наказано виконувати звичайні обов'язки під загрозою смерті, якщо вони спробують зробити які-небудь дії проти повсталих[45].

О 9-й годині ранку до командування Одеського військового округу була відправлена делегація матросів для отримання дозволу на похорон Г. Н. Вакуленчука. В ході переговорів дозвіл на похорон було отримано. О 2-й години дня на берег були відправлені дванадцять неозброєних матросів як почесна варта під час похорону. При поверненні з похорону почесний караул матросів був обстріляний армійським патрулем — двоє матросів було вбито троє заарештовано.

Радянська історіографія описувала похорон як могутню революційну демонстрацію, в якій, за спогадами К. І. Фельдмана, брало участь «тридцять тисяч одеських робітників». Схожі спогади залишили про похорон інші учасники повстання.

В офіційних документах про повстання, однак, похорон Г. Н. Вакуленчука або не згадано взагалі, або пишеться про «натовп», що слідував за труною. Брат письменника В. Р. Короленка, В. Р. Короленка, який спостерігав за похоронною процесією з балкона його одеської квартири, писав у листі до першого, що за труною було кілька десятків чоловік[46].

Броненосець несподівано для урядових сил дав три холостих «траурних» пострілу в пам'ять про Г. Н. Вакуленчука і два постріли з 6-дюймових гармат бойовими снарядами по місту — ватажки повстання пізніше запевняли, що хотіли потрапити в будинок градоначальника і командувача військами, але промахнулися, — спрямувавши гармати сигнальник нібито навмисне дав невірний приціл. Один снаряд вразив горище житлового будинку в центральній частині міста, але жертв на щастя не було, другий — пролетів на околицю міста, наскрізь пробивши будинок Стрепетова на Бугаєвській вулиці. Він не розірвавшись впав на території цукрового заводу Бродського. Після обстрілу почалося втеча заможної частини населення з Одеси:101.

С. В. Каханов між тим продовжував стягувати в Одесу додаткові військові частини. У місто були введені артилерійська частина, п'ять ескадронів драгунів (23-й драгунський Вознесенський полк з міста Бєльці) і ще чотири піхотних полку. До 17 (30) червня 1905 року загальна чисельність військ в Одесі досягла 14 тис. чоловік — чверть від загального числа військ в Одеському військовому окрузі. Артилерія була розміщена на провідних до порту вулицях з наказом у разі, якщо броненосець спробує наблизитися до порту, відкривати вогонь шрапнеллю по його палубах. З вулиці Ланжеронівській були виселені всі жителі. Делегація матросів з повсталого броненосця, яка з'явилася о 9 годині вечора до командувача Одеським військовим округом з вимогою всьому військовому та цивільному начальству Одеси з'явитися на броненосець для переговорів з повсталими, не була прийнята. Після того як радистами «Потьомкіна» були перехоплені радіоповідомлення між кораблями про ескадру, що прямує до Одеси, поранені і хворі матроси були переведені на судно «Віха», яке було переобладнано в госпітальне[47].

Реакція В. І. Леніна на повстання на броненосці

Вже 15 (28) червня 1905 року секретар Одеського комітету РСДРП(б) С. В. Гусєв направив до Женеви В. І. Леніну листа, в якому інформував про прибуття броненосця під управлінням бунтівної команди в Одесу і про відкриття для революціонерів унікальної можливості захопити в місті владу в свої руки і створення Тимчасового революційного уряду[48].

В. І. Ленін дізнавшись про події в Одесі з газет. 17 (30) червня 1905 року, направив до Одеси свого кур'єра — більшовика М. І. Васильєва-Южина — з інструкціями щодо розширення масштабів повстання, напучуючи його перед відправленням такими словами[49]:

« — Задания очень серьёзные. Вам известно, что броненосец «Потёмкин» находится в Одессе. Есть опасения, что одесские товарищи не сумеют как следует использовать вспыхнувшее на нём восстание. Постарайтесь во что бы то ни стало попасть на броненосец, убедите матросов действовать решительно и быстро. Добейтесь, чтобы немедленно был сделан десант. В крайнем случае не останавливайтесь перед бомбардировкой правительственных учреждений. Город нужно захватить в наши руки. Затем немедленно вооружите рабочих и самым решительным образом агитируйте среди крестьян. На эту работу бросьте возможно больше наличных сил одесской организации. В прокламациях и устно зовите крестьян. »

В.Ленін інструктував діяти рішуче, сміливо, швидко і зробити все, щоб захопити інший флот. Він був упевнений, що більшість команд приєднається до «Потьомкіна». Він мав намір особисто приєднатися до повстання у разі його успіху і проінструктував надіслати у такому разі міноносець за ним в Румунію[50]. Його кур'єр запізнився, прибувши у місто 20 червня (3 липня) 1905 року,[51] що напевно врятувало місто від більш масштабних військових дій:102.

17 червня[ред. | ред. код]

Відспівування убитих офіцерів корабля
Вихід у море

В 6 годин ранку броненосець «Потьомкін» приготувався до походу. Ще трохи раніше на захопленому в порту буксирі «Сміливий» матроси з «Потьомкіна» вийшли в море на розвідку в пошуках близької ескадри.

Зустріч з Чорноморською ескадрою. «Німий бій»

Приблизно о 8 годині 20 хвилин на «Потьомкіні» виявили наближення 16-вузловим ходом ескадри під командуванням Ф. Ф. Вишневецького. О 8 годині 40 хвилин «Потьомкін» знявся з якоря і пішов назустріч ескадрі. Близько 9 годин ранку ескадра адмірала Ф. Ф. Вишневецького відвернула від  зближення з «Потьомкіним» і стала йти від нього у відкрите море. Приблизно о 10 годині ранку кораблі ескадри Ф. Ф. Вишневецького зустрілися з кораблями ескадри А. Х. Крігера. Об'єднані сили повернули назад до Одеси, маючи намір атакувати бунтівний броненосець. На «Потьомкіні» виявили об'єднані сили флоту і приготувалися до бою і загибелі[52].

О 12 годині 20 хвилин повсталий корабель зустрівся в морі з об'єднаною ескадрою під командуванням адмірала А. Х. Крігера. Броненосець Потьомкін пройшов крізь стрій ескадри, кораблі розійшлися без відкриття вогню. О 12 годині 50 хвилин броненосець «Потьомкін» розвернувся і вдруге пройшов крізь кораблі ескадри, при цьому до повсталого броненосцю приєдналася команда броненосця «Георгій Побідоносець»[53].

Повстання на броненосці «Георгій Побідоносець»

Приблизно в 1 ½ пополудні для адмірала А. Х. Крігера стало абсолютно ясно, що команда броненосця «Георгій Побідоносець» відмовляється виконувати команди своїх офіцерів і приєдналася до повстання. Не бажаючи більше піддавати ризику настрою команди інших кораблів ескадри він наказав «більше ходу» і взяв курс на Тендрівську косу. Два повсталих броненосця взяли курс на Одесу. З «Потьомкіна» на «Георгій Побідоносець» була висаджена вартова партія озброєних матросів для допомоги в захопленні влади на броненосці. До 5 години дня обидва броненосця прийшли на одеський рейд і стали на якорі[53].

Спостерігали «німий бій» з берега військові нічого не могли зрозуміти, що відбувалося — книги зводу морських сигналів в Одеському військовому окрузі були відсутні, порушуються кораблями сигнали залишалися для армійського командування повною загадкою. Морське відомство не вважало за потрібне повідомити сухопутному командуванню про перехід «Георгія Побідоносця» на сторону повсталих, останнє вважало, що «Потьомкін» здався «Побідоносцю»[54].

Лейтенант броненосця «Георгій Побідоносець» Григорків К. К.

На відміну від «Потьомкіна», повстання на «Победоносце» не супроводжувалося побиттям офіцерів — їх всіх (крім лейтенанта К. К. Григоркова, що  закінчив життя самогубством) ще при підході до Одесі посадили в шлюпку і на буксирі міноносця № 267 відправили на берег, висадивши в семи милях на схід від Одеси. Висаджені на берег в районі села Дофиновка офіцери з «Георгія», думали, що Одеса знаходиться в руках революціонерів і пішли у Миколаїв[50].

Суднова комісія «Потьомкіна» провела спільну нараду з представниками команди «Георгія Побідоносця», на якому було прийнято рішення про проведення спільних дій та про вибори на «Побідоносці» суднової комісії за прикладом «Потьомкіна»[50].

Спроба торпедувати повсталі броненосці

Близько 7-ї години вечора, перебуваючи в районі Тендрівської коси і провівши нараду з командирами, адмірал А. Х. Крігер прийняв рішення, зважаючи на ненадійність команд ескадри, повернутися на головну базу флоту в Севастополь і звідти послати спеціально сформований загін міноносців для потоплення повсталих кораблів. Поки що в Одесу був направлений міноносець № 272 для спроби атаки броненосців[50].

Одержавши радіограму від адмірала А. Х. Крігера про те, що до повсталих спрямований міноносець № 272 для переговорів про здачу, суднова комісія «Потьомкіна» прийняла рішення не підпускати до себе міноносець № 272. Коли близько 9-ї години вечора той з'явився на одеському рейді і запропонував вступити з ним у переговори, броненосець «Потьомкін» відповів йому «Ніколи, ніколи». Міноносець № 272 не наважився робити які-небудь дії проти повсталих кораблів і відступив[50].

18 червня[ред. | ред. код]

Картина, що зображає повсталі броненосці «Князь Потьомкін-Таврійський» та «Георгій Побідоносець» (праворуч) на Одеському рейді
Соборна площа Одеси в дні повстання. На площі табір урядових військ

Вранці команда броненосця «Потьомкін» захопила в Одеському порту транспорт «Петро Регір» з вантажем вугілля. Судно було ошвартоване до броненосця і з його трюмів розпочато перевантаження вугілля на броненосець.

В Одесі на територію порту увійшли війська. Командувач військами Одеського військового округу видав наказ, що забороняє вуличні збори більше двадцяти чоловік в одному місці з повідомленням, що війська будуть відкривати вогонь по порушниках без попередження. Відбулося засідання Одеської міської думи, присвячене боротьбі з повсталими кораблями. Міська дума просила військові власті вжити найрішучіших заходів проти бунтівників для захисту міста та майна його мешканців[55].

Представники революційних партій, що знаходилися на броненосці, зі свого боку написали від імені повсталого екіпажу друге звернення до командувача Одеським військовим округом. У ньому вони вимагали виведення урядових військ з Одеси, озброєння народу, встановлення народоправства, звільнення всіх політичних ув'язнених і доставки на борт броненосця вугілля і провізії[55].

Події в Севастополі

У Севастополі під впливом новин з моря ставало неспокійно: заворушення відбулися серед військовослужбовців мінної і саперної рот, кріпосного піхотного батальйону.

Команда броненосця «Катерина II» на таємній сходці прийняла рішення приєднатися до повстання. Змова, однак, була тут же розкрита, призвідники арештовані, команда списана на берег, а сам корабель роззброєний[55].

Командуванням були прийняті надзвичайні заходи по захисту Севастополя з моря: погашено Інкерманські створні вогні; в морі вислані в дозор міноносці, які були розбиті на два загони: перший розташувався в п'яти милях від порту, йому було наказано зупиняти всі судна та перевіряти їх на предмет наявності на них повсталих, другий загін знаходився в двох милях від порту і повинен був проводити повторний огляд тих же самих судів; приведені в готовність батареї берегової артилерії; кілька тисяч запасних закликів 1896—1898 років, які закінчили термін служби, але утримуються на флоті «через обставини військового часу» і є найбільш небезпечним з точки зору благонадійності елементом, були терміново звільнені в «особливий відпустку». Севастопольська буржуазія, побоюючись як появи повсталого броненосця у головній базі флоту, так і повстання самої бази, почала покидати місто[56].

Перехід «Георгія Побідоносця» на сторону уряду

Між тим до 3 годин після полудня на «Георгія» почали брати гору молодші офіцери і та частина команди, що відмовлялася бунтувати, які наполягали на здачу владі прямо в Одесі або повернення в Севастополь. Небезпеку для команди «Георгія», що одумалася, в той момент представляв революційний «Потьомкін». Користуючись тим обставиною, що «Потьомкін» продовжував приймати вугілля з ошвартованого до нього судна «Петро Регір», корпус якого затулив артилерію «Потьомкіна», броненосець «Георгій Побідоносець» знявся з якоря, оголосивши по семафору, що йде в Севастополь. Але насправді, пройшовши повз «Потьомкіна», «Георгій» кинув якір між ним і одеським берегом, таким чином як би захищаючи останній від гармат «Потьомкіна», і близько 5 годин дня здався владі. Тепер вже «Георгій Побідоносець» представляв загрозу для «Потьомкіна». На «Потьомкіна» почалася паніка: частина команди вимагала відкрити вогонь по «зрадникові», частина закликала піти за його прикладом, але більшість прийняла рішення йти з Одеси. В 8 годин вечора броненосець «Потьомкін» у супроводі міноносця № 267 і портового судна «Віха» покинув одеський рейд. Суднова комісія прийняла рішення йти в румунську Констанцу[55].

«Георгій Побідоносець» між тим був оточений баркасами з військами. На борт броненосця піднялися караульні команди і начальник штабу Одеського військового округу генерал Д. Н. Безрадецкий. До 7 години вечора корабель знаходився під контролем військ, вірних уряду[55].

Екіпаж судна «Віха», не бажаючи бунтувати, маючи на борту хворих і поранених матросів «Потьомкіна», скористався з настанням темряви і погіршенням видимості і відстав від броненосця. Кондуктори повели судно на Очаків, куди воно прибуло до 4 години ранку 19 червня (2 липня) 1905 року і здався владі.

19 червня[ред. | ред. код]

Вид на Одеський порт, що відкривається з верхньої площадки сходів Миколаївського бульвару. У правій частині акваторії порту знаходиться броненосець «Георгій Побідоносець»

О 9 ½ години ранку почалося повстання на навчальному судні «Прут», що перебувало в плаванні. Були вбиті на капітанському містку вахтовий начальник і боцман. Інші офіцери та кондуктори були арештовані. Повсталі направили захоплений корабель в Одесу, але, прибувши на рейд, «Потьомкіна» там уже не застали. Тоді вони вирішили повернутися в Севастополь і, піднявши червоний прапор, своїм прикладом збунтувати головну фортецю Чорноморського флоту[57].

О 1 ½ дня з Севастополя на пошуки «Потьомкіна» відправився міноносець «Стрімкий», який мав завдання потопити бунтівний броненосець, укомплектований виключно офіцерами-добровольцями, бажали помститися повсталої команді за загибель офіцерів[57].

В цей же день в Севастополі було оголошено про звільнення зі служби старших матросів термінів служби (1896—1898). Намісник царя на Кавказі В. І. Воронцов-Дашков, зважаючи очікуваного прибуття повсталого броненосця до кавказьких берегів, видав наказ про направлення військ в усі порти краю: Анапу, Новоросійськ, Поті, Сухумі, а також про посилення військ в Катеринодарі[57].

О 18 годині 20 хвилин «Потьомкін», сподіваючись поповнити закінчуються запаси харчів і палива, прийшов в румунський порт Констанцу. На його борту залишалися два професійних революціонера — К. І. Фельдман і А. П. Бржезовський («Кирило»)[58]. Ще на переході з Одеси до Констанци перший допоміг морякам скласти «Звернення до всього цивілізованого миру», в якому до всіх адресатів доводилося, що моряки ведуть боротьбу за повалення самодержавства, другий — «Звернення до іноземним державам», в якій повсталі запевняли, що їх дії не несуть ніякої небезпеки економічним інтересам іноземних держав в регіоні.

Незважаючи на такі запевнення, ділові кола та уряди іноземних держав реагували на події однозначно — Велика Британія заявила про свій намір, за згодою інших держав і отримавши дозвіл від Османської імперії, вести її військові кораблі в Чорне море через протоки і відкрити військові дії проти бунтівного броненосця. Власники іноземних суден, що перебувають у ті дні в Одесі, дали капітанам розпорядження негайно покинути порт, а страхові компанії для охочих застрахувати своє майно, що перебуває на Чорному морі, накрутили страхові премії проти ризику війни і пошкодження з боку повсталого броненосця.

Портові власті прийняли складені суднової комісією списки необхідних припасів і повідомили, що вимоги повсталих будуть передані центральним владі в Бухарест, і рішення будуть прийматися там[57].

20 червня[ред. | ред. код]

Жителі Одеси і введені війська на Соборній площі

Румунський уряд вирішив запропонувати матросам здатися на умовах військових дезертирів, що звільняло від насильницької депортації в Росію, гарантувавши їм особисту свободу, але заборонило забезпечувати броненосець вугіллям і провізією[59].

На рейді порту Констанци знаходилася російська військова шхуна «Псезуапсе». Команда «Потьомкіна» спробувала увійти в контакт з командою шхуни і запропонувати їй приєднатися до повстання. Командир шхуни капітан 2-го рангу Н. Н. Банів за сприяння капітана порту перевів шхуну вглиб гавані. Розташовані в Констанці румунські крейсери «Єлизавета» і «Мірча» отримали наказ відкривати вогонь по будь-якому судну, котре спробувало увійти в гавань без дозволу, що вони зробили, коли вранці міноносець № 267 спробував увійти в порт[60].

О 10-й годині ранку члени суднової комісії зустрілися з капітаном порту Констанца капітан-лейтенантом М. Негру і сповістили його, що повсталі відхилили пропозицію румунського уряду і вирішили повернутися в Росію «для продовження боротьби». Під час зустрічі корабельна делегація передала 15 конвертів з текстом складених відозв для вручення уряду Королівства Румунія, а також всім консульствам іноземних держав, розташованих в Констанці: Австро-Угорщини, Бельгії, Болгарському царству, Великої Британії, Німецькій імперії, Королівства Греція, Данії, Королівства Італія, Нідерландів, США, Королівство Сербія, Османської імперії, Швеції та Французької республіки. Усі конверти були передані румунським урядом російської повіреному в Бухаресті С. А. Лермонтову, той — у Міністерство закордонних справ у Санкт-Петербурзі, а звідти «за височайшим повелінням» вони були передані шефові жандармів Д. Ф. Трепову[61].

О 13 годині 20 хвилин «Потьомкін» і міноносець № 267 покинули Констанцу[60].

О 8 ½ години ранку на борт броненосця «Георгій Побідоносець» піднялися служили на ньому офіцери. Були проведені арешти призвідників заколоту. Всього було заарештовано 67 осіб.

У Севастополі

Близько 6 години ранку в морі на підході до Севастополя команда навчального судна «Прут» прийняла рішення припинити повстання і здатися владі. З-під арешту було звільнено командир судна капітан 2-го рангу А. П. Барановський, якому було повернуто командування. При підході до берега «Прут» був зупинений дозорними міноносцями, на борт навчального судна піднявся караул на чолі з адміралом С. П. Писаревський. Було заарештовано 44 призвідника заколоту[60].

Відбулася спільна нарада командирів морських і сухопутних частин, міських і поліцейських властей, на якому вищі офіцери Чорноморського флоту охарактеризували стан флоту як «безнадійну». Нараду, за спогадами учасників, «продемонструвало розгубленість і безпорадність, повну пригніченість волі і духу»[62].

Матроси ескадри були приведені до повторної присяги. Роззброєні берегові морські команди. Пройшла хвиля арештів «неблагонадійних» матросів — всього під арештом в Севастополі до результату цього дня перебувало 1 ½ тисячі осіб. Адмірал Р. П. Чухнін отримав з Головного морського штабу наказ готувати показову публічну страту призвідників повстання «Потьомкіна». Цей наказ було за інструкцією Миколи Другого: «Після самого швидкого слідства і польового суду треба виконати вироки перед усією ескадрою та містом Одесою»[60].

21 червня[ред. | ред. код]

Опівдні в Констанцу в пошуках «Потьомкіна» прибув міноносець «Стрімкий», але «Потьомкіна» в Констанці вже не було. Увечері, поповнивши запаси палива, міноносець пішов шукати «Потьомкін» у Варні. У Санкт-Петербурзі було вперше опубліковано офіційне повідомлення про події на броненосці «Князь Потьомкін-Таврійський»[63].

22 червня[ред. | ред. код]

О 6 годині ранку броненосець «Потьомкін» і міноносець № 267 прибули у Феодосію. О 8 годині ранку на броненосці були підняті флаги расцвечивания та спеціально виготовлений банер, який представляє собою фанерний щит, розфарбований червоною фарбою, на якому з двох сторін білою фарбою були нанесені такі написи: «Свобода, рівність і братерство» і «Хай живе народне правління». Катер з броненосця доставив в порт наказ міській владі Феодосії негайно з'явитися на борт корабля[64].

Виконуючи наказ повсталих, о 9 годині ранку на борт броненосця прибули міський голова Феодосії Л. А. Дуранте, гласний міської думи С. С. Крим, лікар Муралевич. Суднова комісія вручила прибулим один примірник відозви «До всього цивілізованого світу» «для негайного його оголошення на публічному засіданні міської думи» і зажадала під загрозою обстрілу міста доставити на броненосець харчі, воду і вугілля. Незважаючи на заборону військових властей, міська влада, побоюючись артилерійського обстрілу міста, прийняли рішення доставити на броненосець провізію[64].

О 4 годині пополудні портовим судном «Запорожець» на «Потьомкін» було доставлено: чотири живих бика, 200 пудів борошна, 40 пудів хліба, 40 пудів м'яса, 30 пудів капусти, 30 відер вина. В доставці вугілля і води було відмовлено через суворої заборони на те начальника гарнізону Феодосії генерала Ф. С. Плешкова[64].

23 червня[ред. | ред. код]

У Феодосії

О 1 годині ночі повстанці передали міській владі ультиматум, в якому вимагали негайного постачання вугіллям, в іншому випадку через чотири години вони почнуть обстріл міста. В 5 годин ранку міський голова звернувся до мешканців Феодосії з відозвою про загрозливу їм небезпеку, в якому просив жителів покинути місто. Начальник гарнізону Феодосії своєю владою оголосив місто на військовому положенні. У порт були потайки введені війська[65].

Повсталі вирішили самостійно зайняти баржі з вугіллям, які знаходилися біля причалів Феодосійського порту. О 9 годині ранку катер з абордажною партією матросів увійшов у порт, матроси висадилися на баржі і зробили спробу завести на них буксирувальні кінці з катера, щоб відбуксирувати баржі до броненосцю. О 9 годині 5 хвилин знаходяться у засідці війська відкрили по матросах рушничний вогонь, від якого загинуло і було поранено шестеро повстанців, кілька матросів зістрибнули у воду і згодом потрапили в полон, катер з уцілілими матросами спішно пішов з порту[65].

На борту броненосця почалися хвилювання: частина команди вимагала покарання міста, інша частина, на чолі з прапорщиком Д. П. Алексєєвим і молодшими офіцерами, була проти стрільби. Про боротьбу двох цих партій і про те, яка із сторін брала верх, можна було судити по ряду підняттів і спусків червоного сигнального прапора на щоглі броненосця, що означало «веду стрілянину». Врешті-решт запанувала думка не обстрілювати місто, а йти в Констанцу — і опівдні «Потьомкін» і міноносець № 267 покинули Феодосію, так і не зробивши по місту жодного пострілу. Йдучи, повсталі вчинили обманний маневр — почавши хід, вони почали рухатися в бік Новоросійська, і, тільки вийшовши за горизонт, зробили поворот і лягли на курс на Констанцу[66][65].

В Ялті

Обстановка в Ялті була панічною — російські газети повідомляли з посиланнями на іноземні, що повсталі матроси хочуть привести броненосець до Ялти і обстріляти Лівадійський палац і саме місто, в якому проживало багато буржуазії. О 9 годині ранку міноносець «Стрімкий» у пошуках «Потьомкіна» прибув до Ялти. Зв'язавшись з командуванням Чорноморського флоту, на міноносці дізналися, що броненосець знаходиться у Феодосії. Поповнивши суднові запаси, міноносець о 1 ½ години дня пішов у Феодосії, куди прибув до 6 годин вечора цього ж дня, але броненосця знову не застав. Отримавши відомості, що повсталі пішли курсом на Новоросійськ, міноносець пішов у пошуках броненосця на південь вздовж Кавказького узбережжя. Але від тижневої безперервної роботи на граничних швидкостях у нього вийшли з ладу трубки й міноносцю довелося повернутися на ремонт на головну базу флоту, куди він прибув 25 червня (8 липня) 1905 року о 2 години ночі[67].

У Севастополі

О 14 годині 35 хвилин у Феодосію вийшла ескадра під командуванням адмірала А. Х. Крігера у складі чотирьох броненосців, крейсера і чотирьох міноносців, маючи наказ від морського міністра потопити бунтівний броненосець[68].

24 червня[ред. | ред. код]

У Севастополі

Ситуація в головній базі Чорноморського флоту залишалася напруженою. З броненосця «Синоп» було звезено на берег всі вогнепальну зброю. На борт піднялися дві роти солдатів. Під вартою і під загрозою децимации адміралу В. П. Тихменеву вдалося змусити команду броненосця видати бунтівників. Було заарештовано шістнадцять матросів[68].

У Новоросійську

В Новоросійськ о 14 годині 5 хвилин прибула ескадра адмірала А. Х. Крігера. Не виявивши в порту «Потьомкіна», ескадра пішла на Новий Афон. Адміралу А. Х. Кригеру стане відомо про справжнє місцезнаходження «Потьомкіна» тільки об 11 годині 45 хвилин 25 червня (8 липня) 1905 року. Після цього він припинить пошуки в східній частині Чорного моря і повернеться до Севастополя[69].

Прибуття в Констанцу

В самому кінці дня, вже близько опівночі броненосець «Потьомкін» у супроводі міноносця № 267 знову прибули в Констанцу[68].

25 червня[ред. | ред. код]

Броненосець «Потьомкін», який прибув в Констанцу
Броненосець «Потьомкін». Висадка команди на берег в порту Констанца
Матроси броненосця «Потьомкін», що зійшли на берег в порту Констанца

Вранці відбулися переговори членів суднової комісії та румунської влади. Повстанці повідомили, що приймають умови, запропоновані румунською адміністрацією 20 червня (3 липня) 1905 року. Опівдні броненосець Потьомкін був введений в порт Констанци. Румунська влада спустила на броненосці андріївський прапор і підняла румунський. До 16 години команду броненосця було звезено на берег, де зібралася на одній з площ, і квартирмейстер А. Н. Матюшенко розділив між усіма матросами захоплену ними корабельну касу. Згодом матросів перевезли в різні міста і селища Румунії, відведені владою для їх проживання[70].

Команда міноносця № 267 звільнилася від збройного нагляду з боку броненосця тільки тут. Відразу після отримання «свободи» команда самостійно поцупила міноносець в Севастополь. І хоча після прибуття в Севастополь моряків міноносця № 267 уклали в «Бомборі», згодом всі вони були виправдані судом[28].

Вже 9 липня в Констанцу прийшла ескадра з Севастополя під командуванням контр-адмірала С. П. Писаревського у складі броненосців «Чесма» і «Синоп», миноносок № 261, 262, 264, 265. О 14 годині шість шлюпок з «Синопа» доставили на «Потьомкін» десять офіцерів і близько 200 матросів. Відбулася зміна варти, був спущений румунський прапор і о 14 годині 10 хвилин піднятий Андріївський. Російський священик відслужив молебень та окропив корабель святою водою, щоб вигнати «диявола революції».

Корабель знаходився в задовільному стані, тому вже 11 липня о 19 годині 20 хвилин ескадра Писаревського покинула Констанцу. «Синоп» вів на буксирі «Потьомкін», на якому в Росію поверталися 47 матросів і кондукторів, прапорщик Д. П. Алексєєв і підпоручик П. В. Калюжнов. З ними був і активний учасник повстання машиніст Ф. Я. Кашугин. Він не встиг з'їхати з корабля, і російські офіцери схопили його.

14 липня «Синоп» ввів «Потьомкін» у Південну бухту Севастополя. Залишки колишньої команди зняли з броненосця і відправили під арешт на навчальний судно «Прут».

Наслідки[ред. | ред. код]

Економічні[ред. | ред. код]

Одеська міська влада оцінила прямі збитки місту в 2 510 850 рублів, що дорівнювало ½ річного бюджету Одеси. У порту згоріла більша частина складів і будівель разом із зберігалися у них вантажами і кілька стояли біля причалів пароплавів. Одеський порт терміново залишали комерційні пароплави, налякані як відбувається в порту, так і можливістю бути захопленими повсталим кораблем, і шукаючи притулку в інших місцях:102.

В результаті порт в 1905 році не відправив на експорт з південних губерній 3,7 млн пудів пшениці нового врожаю. Страхові компанії оголосили подію форс-мажором і відмовилися покривати збитки пароплавних компаній і вантажовласників, поклавши юридичну відповідальність за них на російські влади. Т

Торговельне судноплавство на Чорному морі в дні повстання було практично паралізовано, наступні в чорноморські порти Середземного моря пароплави зупинилися в Константинополі і за безцінь розпродавали свої вантажі, побоюючись слідувати далі. Загальний збиток від пожежі склав близько 50 млн рублів. В акваторію Чорного моря побоювався заходити навіть військові кораблі. Так, прямував з Тихого океану допоміжний крейсер «Дніпро» прямував на Чорне море, але, дізнавшись про події, змінив курс і попрямував у Лібаву[71].

Зовнішньополітичні[ред. | ред. код]

Карикатура з газети Daily Mirror. Японський військовий каже, посміхаючись показуючи на стріляючі один в одного руські кораблі «Князь Потьомкін» і «Ростислав»: «Тепер, нарешті, перемога буде за російськими!»

Повстання команди військового корабля, який з легкістю міг входити до води іноземних держав, торкнулося міжнародний престиж Росії і представив її як держава, яка з власним революційним рухом самостійно впоратися не в змозі. Товарищ міністра внутрішніх справ Д. Ф. Трепов і морський міністр Ф. К. Авелан, не змовляючись, направили міністру закордонних справ Ст. Н. Ламсдорфу прохання сприяти тому, щоб іноземні прибережні держави не надавали повстанцям морякам ніякого сприяння — не дозволяли їм висаджуватися на берег, не забезпечували їх вугіллям, водою і продовольством. Але зовнішньополітичне відомство Росії не зміг заручитися підтримкою країн чорноморського басейну в боротьбі з командою повсталого броненосця[72].

Османська імперія всерйоз розглядала пропозицію, що надійшла від Великої Британії пропустити в Чорне море два британські крейсера для захисту комерційних інтересів Великої Британії на Чорному морі. Якби таке рішення було прийнято, то повстання на «Потьомкіна» стало б причиною порушення статусу Чорноморських проток, які за договорами 1856 і 1878 років оголошувалися закритими для проходу військових кораблів — таким чином повстання на Російському флоті ставало приводом для порушення міжнародного статусу проток, причому з боку суперника Росії — Великої Британії[73].

Османська імперія відмовила російському уряду в запитуваній допомозі проти повсталих. Султан Абдул-Хамід II був настільки наляканий можливістю того, що османський флот, дізнавшись про події на «Потьомкіна», також почне бунтувати, вирішив вжити запобіжні заходи, щоб повсталий російський корабель не з'являвся в османських водах: до османського порту Еркліді були вислані два міноносця з начальником штабу флоту Ахмед-пашою з наказом перехопити повсталий корабель, якщо буде потрібно, видати йому все їм запитану, але тільки домогтися того, щоб він не заходив в османські порти. Як варіант, розглядалася можливість пропустити броненосець через Чорноморські протоки в Середземне море. Османський друк почала публікувати різні образливі для Росії повідомлення про те, що відбувається на Російському флоті і взагалі про заворушення в Росії. Скориставшись ситуацією, під приводом захисту свого узбережжя від можливих атак з боку повсталого корабля, Османська імперія почала спішно нарощувати мінно-артилерійської оборону Босфорської протоки, чому протягом попередніх двадцяти років успішно протидіяла російська дипломатія. У цих же обставин Росія, фактично не контролювала свій Чорноморський флот, усвідомлюючи своє безсилля, принижено мовчала. З червня по серпень 1905 року Османська імперія встановила в протоці Босфор п'ять ліній мінних загороджень загальним числом до двохсот хв, чотирнадцять 8- і 12-дюймових гармат, для захисту мінних полів була зведена нова артилерійська батарея та побудовані дві мінні станції. Це, з одного боку, ускладнювало Росії здійснення наявних планів щодо оволодіння Константинополем і Чорноморськими протоками, а, з іншого боку, змусило вживати відповідні заходи по зміцненню морський оборони власних чорноморських фортець[74].

Румунія відмовилася видати бунтівників Росії, що послужило причиною загострення відносин між двома країнами. Більш того, після подій, що відбулися у пресі Румунії почали з'являтися матеріали про те, що Росія знаходиться на шляху до повного розкладання, і Румунія повинна бути готова до того, щоб при слушній нагоді зробити кроки для приєднання до своєї території Бессарабії. Румунський уряд прийняв рішення негайно приступити до реорганізації флоту, що в 1906 році було направлено 40 % від річного військового бюджету країни[75].

З усіх чорноморських країн лише Болгарія погодилася задовольнити прохання російського уряду про видачу повсталих моряків у разі, якщо вони прибудуть на болгарську територію, але тільки за умови, якщо така видача буде організована в таємниці, і про неї не стане відомо третім країнам[76].

Міжнародний престиж Російської імперії в результаті цих зовнішньополітичних невдач впав ще більше, а світові держави почали задаватися питанням про непорушність існування російської державності[75].

Військовий аспект. Зусилля Морського і Військового міністерств у боротьбі з повстанням[ред. | ред. код]

На придушення повстання було кинуто практично всі наявні бойові сили Чорноморського флоту. У тих чи інших операціях проти повсталих з 16 (29) червня до 1 (14) липня 1905 року брали участь 25 бойових кораблів і одне навчальне судно. Всі ці кораблі весь час боротьби з повсталими проводили в морі, перебуваючи в повній бойовій готовності, повертаючись в головну базу флоту тільки для поповнення необхідних запасів — всього було скоєно 57 виходів у море; загальна чисельність особового складу задіяних кораблів склала більше п'яти тисяч чоловік. Кораблі пройшли в цілому 22 тис. морських миль. Незважаючи на настільки серйозні зусилля, спроби Морського міністерства закінчилися провалом — наказ про припинення повстання і, якщо того вимагатимуть обставини, потоплення повсталого корабля, виконаний не був. З-за бездарного командування кораблі флоту взагалі не могли виявити «Потьомкін» і зустрічалися з ним лише двічі — перший раз під час «німого бою», вдруге в Констанці, коли повсталі вже покинули «Потьомкін», а повертати його в Росію прибула ескадра, що складається з шести кораблів. Спостерігаючи за марними спробами знайти і знешкодити повсталий корабель, Микола II залишив у своєму щоденнику 23 червня (6 липня) 1905 року такий запис: «Дай Бог, щоб ця важка і срамна історія скоріше скінчилася»[77].

До придушення повстання була підключена Армія. На військовому становищі були оголошені губернії в зоні повстання. До боротьби з повсталими підключилися війська Одеського і Кавказького військових округів. Всього в операціях сухопутних сил проти повсталих було задіяно понад 15 тисяч військовослужбовців: піхотні, саперні, козачі частини, артилерія. Армійське командування намагалося бути готовим до зустрічі з повсталими кораблями в будь-якому чорноморському порту Російської імперії, для чого були зроблені розпорядження про охорону всієї берегової лінії. Військам були віддані накази всіма силами перешкоджати висадці повсталих матросів на березі і перешкоджати постачанню кораблів провізією, прісною водою і паливом. Як показали події в Феодосії, коли війська зірвали спробу повсталих оволодіти баржами з вугіллям, наказ неухильно дотримувався. Командування тримало в резерві 51-й Литовський полк, який повинен був негайно бути перекинутий в будь-яку точку Кримського узбережжя, в якій з'явився б «Потьомкін»[78].

Однак, незважаючи на інтенсивний обмін інформацією, кожне відомство діяло на власний страх і ризик. Ні Флот, ні Армія не змогли скласти плану спільних дій проти повсталих. Історик Ю. П. Кардашев зазначив, що дії армійського командування були більш енергійними, дієвими і в результаті більш успішними. Починаючи з «потьомкінських» подій і на їх прикладі, командувачі військовими округами все наполегливіше ставили питання перед Головним штабом про необхідність централізації військової влади в головних військово-морських базах Імперії і про підпорядкування їх армійському командуванню, що і сталося, незважаючи на опір Морського міністерства, в середині 1907 року — військові бази флоту були підпорядковані командувачем військових округів[79].

Аналіз участі команди броненосця у повстанні[ред. | ред. код]

Історик Ю. П. Кардашов, проаналізувавши архівні документи, підрахував, що активними учасниками повстання був 71 матрос (9,1 % від загального числа матросів), 157 осіб показали себе як прихильники повстання (20,1 %) — таким чином, у повстанні активно брала участь майже третина команди — 29,3 %, що є високим показником. У той час як активними противниками повстання стали лише 37 осіб (4,7 %)[К 9]. Інша частина команди — 516 осіб, або рівно 2/3 екіпажу, — були пасивною масою, яка коливалася в залежності від подій[12].

Із 30 обраних у члени «суднової комісії» членів екіпажу, чиї біографії вдалося відстежити, половина служила в технічних підрозділах корабля, майже всі члени комісії були грамотними або малограмотними, десять було з робітників, вісім — з хліборобів, троє з службовців. За даними слідства, майже всі вони були раніше помічені командуванням в тій чи іншій революційної діяльності: читанні та розповсюдженні нелегальної літератури, участі у сходках і зборах, підготовки революційного повстання[80].

Найактивнішими учасниками повстання були старослуживі матроси, які служили на броненосці ще під час його побудови і тісно спілкувалися з робітниками кораблебудівних заводів, які будували броненосець (Миколаївського, Обухівського та Сормовського)[12].

Усереднений портрет активного прихильника повстання: матрос стройового відділення корабля (60 % учасників повстання), третього або четвертого року служби, 24-25 років, грамотний або малограмотний (60 %), походженням з селян (¾ учасників повстання були з сільської місцевості, 1/5 — городянами), за родом занять до призову на службу — хлібороб або робочий (у повстанні брали участь 80 матросів з робітників і 79 з хліборобів)[12].

Хоча грамотні матроси з робітників, що служать технічних підрозділах взяли в повстанні активну участь[К 10] (повстання підтримали 50 % від загального числа матросів технічних підрозділів, 30 % матросів походженням з робітників, 22 % — з хліборобів), але більший питому вагу у всьому екіпажу броненосця колишніх селян і проходять службу в стройових підрозділах урівноважив абсолютні величини в числі учасників повстання. Саме матроси з хліборобів, які не залучені в підготовку повстання і що приєдналися до нього вже після його початку, і привнесли в повстання елемент бунтарства, стихійності і неорганізованості[12].

Переважна більшість повсталих не мали чітко виражених політичних поглядів. Приналежність лідерів повстанців до меншовицької організації РСДРП (як то відразу після повстання було представлено лідерами меншовицької фракції, що інспірували ряд заяв у партійній пресі нібито від імені активної частини повсталих матросів, що залишилися в еміграції у Румунії) або просто до РСДРП без вказівки «меншовицької», як заявлялося в спогадах учасників повстання, виданих у радянський період, і в радянській історіографії, не відповідала дійсності. У документах департаменту поліції дані про партійну належність згадуються у справах 15 матросів: одинадцять з них, в тому числі А. Н. Матюшенко, названо соціал-революціонерами, троє — соціал-демократами і один — анархістом. Історик Ю П. Кардашев вважав, що ці дані є найбільш об'єктивним відображенням справжніх політичних симпатій команди броненосця і впливів політичних програм різних революційних партій на початок та хід повстання[81].

Офіцери броненосця, всупереч уявленням радянської історіографії як реакційно-монархічний моноліт, в дійсності, як і рядовий склад, були схильні до коливань і демонстрували різне ставлення до повстання. Старший комсклад, активно намагаючись боротися з повстанням, був знищений. З залишилися в живих троє офіцерів в тій чи іншій мірі щирості примкнули до повстання, інші пасивно засуджували його[82].

Найбільш згуртованою групою, що чітко позначила своє ставлення до повстання, стали сверхсрочники броненосця (займали на кораблі посади боцманів, кондукторів, фельдфебелів) — їх було на кораблі всього 16 чоловік, і майже всі вони стали активними противниками повстання[82].

Оцінки в незалежній Україні[ред. | ред. код]

Після створення незалежної української держави в 1991 році було відновлено українську національну історіографію. Від так, ряд публіцистів оцінили повстання на панцернику «Потьомкін» як «повстання української стихії», як виступ матросів — прихильників незалежності України проти російського імперіалізму[83]. Данило Кулиняк писав в офіційному друкованому виданні Міністерства оборони України «Військо України» [84]:

« Борт повсталого у червні 1905 року «Потьомкіна», який під малиновим козацьким прапором одинадцять діб був островом свободи, плавучою козацькою республікою, вільною від російського царизму, можна повністю назвати кораблем української революції на Чорному морі і предтечею загальноукраїнської революції 1917-1918 років. Адже повстання було найбільш яскравим виявом народного гніву на Чорноморському флоті, який в той час був переважно українським. »

Згідно з цим поглядом на події, повстання почалося із фрази, сказаної «уродженцем Житомира артилерійським унтер-офіцером Григорієм Вакуленчуком українською мовою: „Та доки ж ми будемо рабами!“[К 11]», більшість учасників повстання, включаючи його керівників і поручика А. М. Коваленка, що приєднався до повстання, були «щирими українцями»[К 12], які боролися за незалежність України, членами Революційної української партії, які у вільний від вахти час зачитувалися творами української літератури. Панас Матюшенко ще й грав на українському національному інструменті — бандурі[84]. А саме повстання стало одним з подій, що призвели до падіння Російської імперії, в якому українці взяли найактивнішу участь[85].

Суд над повсталими[ред. | ред. код]

13 липня 1905 року почалися судові справи по повсталих. З самого початку слідства постало питання, за якою статтею судити повсталих: як військових злочинців — за статтею 109-й Військово-морського статуту про покарання, як бунтівників, за що у воєнний час покладалася смертна кара, — або як політичних злочинців, за статтею 100-ї Кримінального уложення.

Уряд не бажав розглядати повсталих як політичних злочинців. Слідство почало вести справу виключно як про військовий бунт. Однак по мірі розслідування політична складова у справі всіх повсталих кораблів виступала все більш і більш явно, і врешті-решт, під час суду над потьомкінцями, який проходив пізніше всього, найбільш активним учасникам повстання були пред'явлені звинувачення як на 109-й, так і по 100-й статтях[86].

Першим у Севастополі розпочався суд над матросами навчального судна «Прут», який намагався приєднатися до повсталого броненосцю. На лаві підсудних знаходилися 44 матроса, засуджені були 28. Суд засудив Олександра Михайловича Петрова, 23 років, Івана Ферапонтовича Адаменко, 24 років, Дмитра Матвійовича Титова, 25 років, та Івана Арефьевича Чорного, 27 років, до смертної кари; 16 матросів — до каторги; одного — до віддачі в виправні арештантські відділення; шістьох — до віддачі в дисциплінарні батальйони і одного — до арешту. Решту виправдали за відсутністю прямих доказів їхньої участі в бунті. Смертний вирок привели у виконання на світанку 6 вересня 1905 року біля стіни Костянтинівської батареї.

Суд у справі учасників повстання на броненосці «Георгій Побідоносець» тривав з 29 серпня по 8 вересня 1905 року. Керівники повстання Семен Пантелеймонович Дейнега, 27 років, Дорофей Петрович Кошуба, 26 років, та Іван Кіндратович Степанюк, 27 років, були засуджені до смертної кари. Решта 52 матроса були відправлені на вічну каторгу або засуджені до каторжних робіт на термін від 4 до 20 років або до віддачі в виправні арештантські відділення на термін від 3 до 5 років. 16 вересня 1905 року смертний вирок привели у виконання у відношенні С. П. Дейнеги і Д. П. Кошуби (В. К. Степанюку вдалося з допомогою адвокатів замінити страту безстрокової каторгою). Кілька сотень матросів з «Прута», «Георгія Побідоносця», «Потьомкіна» та інших кораблів для продовження служби на флоті були вислані на Далекий Схід в Амурську флотилію.

Всі повернулися в Росію «потьомкінці» і моряки міноносця № 267 також були віддані суду. Судили 68 осіб (54 потьомкінців, 13 матросів з міноносця № 267 і одного матроса з судна «Віха»), розділивши їх на чотири групи. В першу включили тих, хто належав до революційної організації і свідомо почав повстання з метою повалення існуючого ладу (серед них — А. Н. Заулошнов, Ф. П. Луцаев, Т. Р. Мартьянов); у другу — тих, хто добровільно або під загрозою насильства приєднався до першої, але не поділяв всіх її політичних переконань (у тому числі С. Я. Гузь, В. П. Задорожний, Ф. Я. Кашугин); в третю — тих, хто допомагав повстанцям під погрозою насильства (такі, як Д. П. Алексєєв, А. С. Галенко, Ф. Ст. Мурзак і кілька матросів); у четверту — тих, хто не брав участі в повстанні, але і не надав йому активної протидії і перебував на кораблі, маючи можливість бігти і здатися владі.

Суд над потьомкінцями розпочався 17 лютого 1906 р. після поразки листопадового повстання в Севастополі. Трьох потьомкінців: Олександра Заулошнова, 22 років, Федора Луцаева, 28 років, і Тихона Мартьянова, 23 років, — засудили до страти, але на підставі царського указу від 21 жовтня 1905 року про пом'якшення покарань за політичні злочини, вчинені до видання маніфесту 17 жовтня 1905 року, кара замінена була 15-річною каторгою. Матроси Сергій Якович Гузь, 28 років, Іван Павлович Задорожний, 23 років, і Феодосій Якович Кашугин, 27 років, також були засуджені до каторги: перший — на десять, другий — на три з половиною роки, третій — на шість років. Решту віддали в арештантські роти і піддали іншим покаранням. Прапорщик Д. П. Алексєєва, лікаря А. С. Галенко і підпоручика П. В. Калюжного звільнили зі служби. 23 лютого віце-адмірал Р. П. Чухнін наказом № 293 затвердив вирок[87].

Подальша доля повсталих[ред. | ред. код]

Частина фок-щогли броненосця «Потьомкін» в музеї Чорноморського флоту в Севастополі. У 1924 році фок-щогла була встановлена заднім знаком створу на острові Первомайський. У 1957 році вона була знята і розрізана на частини, які, як реліквії зберігалися в ряді музеїв колишнього СРСР

Засуджених «потьомкінців» етапували за маршрутом Севастополь — Самара — Урал — Іркутськ — Олександрівський централ. У Самарі до них приєднали засуджених учасників повстання на крейсері «Очаків». Група каторжників з шести чоловік, у числі яких були моряки з «Потьомкіна» і «Очакова», на шляху прямування перепилив грати вагона, намагалися втекти на станції Юшала. Незабаром вони були спіймані охороною і розстріляні. Всі втікачі поховані в місті Камышлове. У 1951 році зусиллями місцевих ентузіастів — директора заводу «Урализолятор» Ст. Шевченка і працівника міськради Ст. Зав'ялова — їм був поставлений пам'ятник на території заводу[88]. Намагався втекти і А. Н. Заулошнов, але був схоплений. 9 березня 1910 року він помер від туберкульозу в одиночній камері саратовській в'язниці.

Судові процеси над потемкинцами тривали до 1917 року. Всього до суду було залучено 173 людини. Тільки відносно одного — А. Н. Матюшенко — смертна кара була приведена у виконання. У 1907 році він нелегально повернувся в Росію, був заарештований в Миколаєві як анархіст і страчений у Севастополі 15 листопада того ж року як потьомкінець.

Більшість потьомкінців жили в еміграції в Румунії. Окремі групи матросів поїхали до Швейцарії, Аргентини й Канади. Матрос Іван Бешов поїхав в Ірландію, де заснував популярну мережу закусочних Beshoffs.

Добровільно з еміграції до Лютневої революції в Росію повернулося 138 матросів. Всього ж з початкового екіпажу «Потьомкіна», включаючи тих, хто відмовився емігрувати і повернувся до Севастополя з Констанци на борту броненосця, в Росію повернулося 245 осіб (31 % команди). Інша частина команди залишалася в еміграції. Більшість із емігрантів повернулося на Росію вже після революції, яка звільнила матросів-бунтівників від загрожувала їм судової відповідальності[89].

У 1955 році всі живі учасники повстання були нагороджені орденами Червоної Зірки, а двоє — орденами Червоного Прапора.

Пам'ять про повстання[ред. | ред. код]

Унтер-офіцер Григорій Вакуленчук
  • У монументах:
    • Пам'ятник повстанцям в місті Одеса, розташований на Митній площі біля головних воріт порту;
    • Пам'ятник організатору повстання унтер-офіцерові Григорію Вакуленчуку, розташований на Митній площі біля головних воріт Одеського порту.
  • У Камишлові поблизу заводу «Уралізолятор» стоїть пам'ятник розстріляним матросам броненосця, які намагалися втекти під час етапування.

У культурі[ред. | ред. код]

У Радянському Союзі повстанню були присвячені десятки книг, видані мемуари учасників повстання, історичні документи, що були надруковані сотні публіцистичних статей, опера, два балети, драматичний спектакль[2].

  • Потьомкінське повстання очима стороннього спостерігача описано Євгеном Замятіним (який був мимовільним свідком цих подій) в оповіданні «Три дні» (1913).
  • У 1923 році у видавництві «Красная новь» вийшла окремим виданням драматична поема «Броненосець „Потьомкін“» Георгія Шенгелі.
  • Повстання стало сюжетом знаменитого кінофільму режисера С. М. Ейзенштейна (1925).
  • Про повстання згадує у своїх Щоденниках (1901—1929) К. І. Чуковський, який побував на борту броненосця, коли той перебував в Одесі, і особисто спостерігав заворушення, що відбувалися в ті дні в Одесі.
  • Повстання на броненосці відображено в європейській культурі, зокрема в музично-пісенному жанрі[90]

Див. також[ред. | ред. код]

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. З французького ілюстрованого тижневика L'Illustrasion. Липень 1905 року.
  2. У Російській імперії не було параметра обліку «національність». Її виводили з рідної мови. У ті часи до «російської» відносили представників трьох етнічних груп — великоросів, малоросів і білорусів (Кардашев Ю. П. {{{Заголовок}}}. — 1000 прим. — ISBN 5-7897-0193-0.
  3. Дані про грамотність наводяться на момент призову в збройні сили. Потрібно враховувати, що за час служби багато неписьменних і малограмотних матросів навчилися грамоті (Кардашев Ю. П. {{{Заголовок}}}. — 1000 прим. — ISBN 5-7897-0193-0.
  4. Колишній «Ізмаїл». Побудований в Миколаєві в 1887 році. Водотоннажність — 76,5 т, довжина — 38,9 м, ширина — 3,5 м, швидкість ходу — 17,5 вузла. Корабель мав дві гармати калібром 37 мм та два торпедні апарати, але ні снарядів, ні торпед на ньому не було. Екіпаж налічував 20 чоловік. Командиром міноносця на час походу був призначений колишній старший артилерійський офіцер броненосця «Потьомкіна» П. М. Клодт фон Юргенсбург. У 1907 році міноносець був переобладнаний в тральщик № 9 і прослужив до 1913 року, після чого пішов на злам (Гаврилов Б. И. {{{Заголовок}}}. — 50 000 прим.
  5. Наміром використовувати брезент для подальшого розстрілу повсталих пояснювала наказ старшого офіцера радянська історіографія. Однак це пояснення навряд чи відповідало дійсності — розстріли без суду групи з тридцяти чоловік став би небувалим випадком на Російському флоті. Можливо, старший офіцер мав намір відокремити брезентом ділянку палуби на якому знаходилися затримані, щоб перешкодити їх втечі, так як спроби втекти і змішатися з рештою команди затримані робили (Кардашев Ю. П. {{{Заголовок}}}. — 1000 прим. — ISBN 5-7897-0193-0.
  6. Історики по різному пояснюють призначення брезенту під час розстрілу на Російському флоті. Історик Ю.Пю Кардашов приводив спогади учасників подій, які писали, що брезентом покривали засуджених до розстрілу (Кардашев Ю. П. {{{Заголовок}}}. — 1000 прим. — ISBN 5-7897-0193-0.
  7. Згідно з даними подальшого слідства у справі про бунт, до складу суднової комісії входило до 40 осіб. На різних етапах її роботи крім матросів «Потьомкіна» в її роботі брали участь офіцери А. М. Коваленко і Д. П. Алексєєв, молодший судновий лікар А. С. Голенко, які піднялися в Одесі на борт корабля місцеві соціал-демократи і члени екіпажу «Георгія Побідоносця». На нарадах комісії могли бути присутніми і прості матроси, яких нерідко збиралося до ста чоловік (Кардашев Ю. П. {{{Заголовок}}}. — 1000 прим. — ISBN 5-7897-0193-0.
  8. Слід зазначити, що за звичаями того часу прапори червоного і чорного кольорів, вважалися піратськими прапорами, а червоний в поєднанні з військовим прапором & nbsp; — бойовим сигналом (Гаврилов Борис Иванович тираж=50 000
  9. Історик зазначив, що, напевно, число противників було і великим, але задокументованих відомостей про їх настрої не збереглося. У число противників були включені всі ті, хто втік з корабля в ході подій, не бажаючи мати з повсталими нічого спільного (21 матрос), а також ті, хто давав свідчення проти повсталих в наступних судах. Потрібно враховувати, що бігти з корабля вдалося не всім бажали того, так як повсталі пильно стежили за тим, щоб ніхто не міг покинути корабель свавільно (Кардашев Ю. П. {{{Заголовок}}}. — 1000 прим. — ISBN 5-7897-0193-0.
  10. Наприклад, в підрозділі мінних машиністів, в якому всього проходило службу 19 матросів, 9, за даними слідства, брали участь в підготовці повстання на Чорноморському флоті, 14 — взяли участь у повстанні на броненосці, 6 — входили до складу «судновий комісії». Один з головних керівників повстання — А. Н. Матюшенко — проходив службу в цьому підрозділі (Кардашев Ю. П. {{{Заголовок}}}. — 1000 прим. — ISBN 5-7897-0193-0.
  11. Та доки ж ми будемо рабами!
  12. Щирими українцями

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Кардашев Ю. П., 2008, с. 470
  2. а б Кардашев Ю. П., 2008, с. 3
  3. Кардашев Ю. П., 2008, с. 4, 50, 473
  4. Константинов С. В.. Ленин как зеркало русской интеллигенции. Сайт «Неофит». Архів оригіналу за 2013-04-19. Процитовано 2013-04-12. 
  5. Малахов В. П., Степаненко Б. А. {{{Заголовок}}}. — ISBN 966-8072-85-5.
  6. Ростоцкая Н. {{{Заголовок}}}.
  7. а б Кардашев Ю. П., 2008, с. 432
  8. Завод И. 
  9. а б Гаврилов Б. И., 1987, с. 33
  10. Кардашев Ю. П., 2008, с. 213
  11. а б в г д е ж Кардашев Ю. П., 2008, с. 433—448
  12. а б в г д е Кардашев Ю. П., 2008, с. 448—461
  13. Hough, 1975, с. 12
  14. Тольц В. С. (9 июля 2005). Восстание на броненосце «Потёмкин» — глазами начальства. Запись радиопрограммы. Альманах «Восток». Архів оригіналу за 2012-08-18. Процитовано 2012-07-01. 
  15. Кардашев Ю. П., 2008, с. 9
  16. Киличенков А. А. О символах русской революции. Сайт Российского государственного гуманитарного университета. Архів оригіналу за 2013-03-13. Процитовано 2013-03-01. 
  17. а б Кардашев Ю. П., 2008, с. 12
  18. Кардашев Ю. П., 2008, с. 15
  19. Кардашев Ю. П., 2008, с. 20
  20. Кардашев Ю. П., 2008, с. 23, 470
  21. а б в Кардашев Ю. П., 2008, с. 24
  22. а б Кардашев Ю. П., 2008, с. 27
  23. а б Кардашев Ю. П., 2008, с. 28
  24. Кардашев Ю. П., 2008, с. 31
  25. Кардашев Ю. П., 2008, с. 27—33
  26. Кардашев Ю. П., 2008, с. 39
  27. а б Кардашев Ю. П., 2008, с. 33—35
  28. а б Кардашев Ю. П., 2008, с. 471
  29. режиссёр Александр Бруньковский (2010). Севастопольские Рассказы. Путешествия в историю с Игорем Золотовицким // Фильм 5-й. Мятежный флот. Телевизионный документальный сериал. Архів оригіналу за 2013-03-14. 
  30. Кардашев Ю. П., 2008, с. 36
  31. Кардашев Ю. П., 2008
  32. Hough, 1975
  33. Кардашев Ю. П., 2008, с. 37
  34. Кардашев Ю. П., 2008, с. 38
  35. Кардашев Ю. П., 2008, с. 480
  36. Кардашев Ю. П., 2008, с. 481
  37. Кардашев Ю. П., 2008, с. 473, 482, 501
  38. а б Кардашев Ю. П., 2008, с. 64
  39. а б Кардашев Ю. П., 2008, с. 483
  40. Кардашев Ю. П., 2008, с. 49, 63
  41. Кардашев Ю. П., 2008, с. 49
  42. Кардашев Ю. П., 2008, с. 50
  43. Кардашев Ю. П., 2008, с. 48
  44. Ратушняк Э. . — Т. 8435, № 93.
  45. Кардашев Ю. П., 2008, с. 485
  46. Кардашев Ю. П., 2008, с. 472
  47. Кардашев Ю. П., 2008, с. 65, 485
  48. Кардашев Ю. П., 2008, с. 482
  49. Гусляров Е. Н. {{{Заголовок}}}. — 3000 прим. — ISBN 5-94850-191-4.
  50. а б в г д Кардашев Ю. П., 2008, с. 489
  51. Гаврилов Б. И., 1987, с. 123
  52. Кардашев Ю. П., 2008, с. 487
  53. а б Кардашев Ю. П., 2008, с. 488
  54. Кардашев Ю. П., 2008, с. 65
  55. а б в г д Кардашев Ю. П., 2008, с. 491
  56. Кардашев Ю. П., 2008, с. 46, 71, 491
  57. а б в г Кардашев Ю. П., 2008, с. 493
  58. Бржезовский Анатолий Петрович // Деятели революционного движения в России: в 5 т. / под ред. Ф. Я. Кона и др. — М. : Всесоюзное общество политических каторжан и ссыльнопоселенцев, 1927—1934. — Т. 5.
  59. Кардашев Ю. П., 2008, с. 494
  60. а б в г Кардашев Ю. П., 2008, с. 495
  61. Кардашев Ю. П., 2008, с. 495, 501
  62. Кардашев Ю. П., 2008, с. 59
  63. Кардашев Ю. П., 2008, с. 496
  64. а б в Кардашев Ю. П., 2008, с. 497
  65. а б в Кардашев Ю. П., 2008, с. 498
  66. Материалы книги Е. Б. Алтабаева, В. В. Коваленко. «На рубеже эпох. Севастополь в 1905—1916 годах». — Севастополь: Арт-Принт. 2002.
  67. Кардашев Ю. П., 2008, с. 46, 499
  68. а б в Кардашев Ю. П., 2008, с. 499
  69. Кардашев Ю. П., 2008, с. 499—500
  70. Кардашев Ю. П., 2008, с. 500
  71. Кардашев Ю. П., 2008, с. 43—47
  72. Кардашев Ю. П., 2008, с. 84, 464
  73. Кардашев Ю. П., 2008, с. 84
  74. Кардашев Ю. П., 2008, с. 81—93, 464
  75. а б Кардашев Ю. П., 2008, с. 110, 464
  76. Кардашев Ю. П., 2008, с. 464
  77. Кардашев Ю. П., 2008, с. 62-63
  78. Кардашев Ю. П., 2008, с. 63—70
  79. Кардашев Ю. П., 2008, с. 71
  80. Кардашев Ю. П., 2008, с. 455
  81. Кардашев Ю. П., 2008, с. 476
  82. а б Кардашев Ю. П., 2008, с. 467
  83. Грабовский С. (2007-06-27). Одесса-2007: за гранью сумасшествия?. Украинская правда. Архів оригіналу за 2013-05-28. Процитовано 2013-05-28. 
  84. а б Шигин В. В., 2010
  85. Грабовский С. (2011-03-04). Украинские разрушители Российской империи. Украинская правда. Архів оригіналу за 2013-05-28. Процитовано 2013-05-28. 
  86. Кардашев Ю. П., 2008, с. 174, 175
  87. Гаврилов Б. И. та 1987, Глава 4
  88. Камышлов: история, судьбы, события. — Екатеринбург, 2004. — с.79—84.
  89. Кардашев Ю. П., 2008, с. 460
  90. Виталий Орлов. «Потёмкин»: корабль, фильм, песня … легенда. Одесский университет, — 2010. — № 9—10, — ноябрь—декабрь. c. 12

Література[ред. | ред. код]

  • Аммон Г. А., Бережной С. С. Эскадренный броненосец «Князь Потёмкин-Таврический» // Героические корабли российского и советского Военно-Морского Флота. — М.: Воениздат, 1981. — 50 000 экз.
  • Гаврилов Б. И. В борьбе за свободу: Восстание на броненосце «Потёмкин». — 1-е. — М.: Мысль, 1987. — 222 с. — 50 000 экз.
  • Кардашев Ю. П. Восстание. Броненосец «Потёмкин» и его команда. — 1-е. — Киров: Дом печати «Вятка», 2008. — 544 с. — 1000 экз. — ISBN 5-7897-0193-0.
  • Кирилл (Бржезовский А. П.). Одиннадцать дней на «Потёмкине».. — СПб., 1907. — 288 с. Воспоминания профессионального революционера, присоединившегося к восставшим.
  • Коваленко А. М. Одиннадцать дней на броненосце «Князь Потёмкин-Таврический» // Былое. — 1907. № 1 (13), с. 88-113; № 2 (14), с. 124—141; № 3 (15), с. 46-68, 309. Воспоминания инженер-механика А. М. Коваленко, добровольно присоединившегося к восставшей команде.
  • Малахов В. П., Степаненко Б. А. Одесса, 1900—1920 / Люди… События… Факты…. — 1-е. — Одесса: Optimum, 2004. — 448 с. — ISBN 966-8072-85-5.
  • Ростоцкая Н. Потёмкинские дни в Одессе. — 1-е. — СПб.: Наш голос, 1906. — 32 с. — (На разные темы).
  • Фельдман К. Потёмкинское восстание (14-25 июня 1905 г.). Воспоминания участника.. — Л.: Прибой, 1927. — 129 с. Воспоминания профессионального революционера, присоединившегося к восставшим.
  • Шигин В. В. «Непобеждённая территория революции» // Лжегерои русского флота. — 1-е. — М.: Вече, 2010. — 452 с. — (Морская летопись). — ISBN 978-5-9533-5064-8.
  • Neal Bascomb. Красный мятеж: 11 роковых дней броненосца «Потёмкин» = Red Mutiny: Eleven Fateful Days on the Battleship Potemkin. — 1-е. — USA: Houghton Mifflin Company, 2007. — 386 p. — ISBN 978-0-618-59206-7.
  • Richard Hough. Мятеж «Потёмкина» = The Potemkin Mutiny. — 2-е. — Flarepath Printers Ltd, 1975. — 190 p. — ISBN 978-1557503701.

Посилання[ред. | ред. код]

  • Назаров Г. Фельдман на броненосце «Потёмкин» (рус.) // Русский вестник: Еженедельная газета. — 2005. — № 28 июня.
  • Ратушняк Э. «Потёмкин» стреляет по Одессе // Вечерняя Одесса: газета. — 27 июня 2006. — Т. 8435, № 93.
  • Ключ В. Восстание на броненосце «Потёмкин» (рус.). Сайт Военное обозрение (14 июня 2012). Проверено 4 июля 2012. Архивировано 27 сентября 2012 года.
  • Смирнов И. Книга «Восстание. Броненосец „Потёмкин“ и его команда» (рус.). Радиопрограммы / Поверх барьеров / Поверх барьеров — Российский час. Радио Свобода (29 мая 2009). Проверено 3 июля 2012. Архивировано 27 сентября 2012 года.
  • Тольц В. С. Восстание на броненосце «Потёмкин» — глазами начальства (рус.). Запись радиопрограммы радиостанции «Свобода». Альманах «Восток» (9 июля 2005). Проверено 1 июля 2012. Архивировано 18 августа 2012 года.
  • Корней Чуковский К годовщине потемкинских дней (воспоминания очевидца) (рус.) // Биржевые ведомости: газета. — 1906. — 15 июнь (№ 9342).