Зазимське повстання 1920
| Зазимське повстання | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Українська революція | |||||||
| |||||||
| Сторони | |||||||
| Київський комітет РКП (б) Українська Центральна Рада |
Київський військовий округ | ||||||
| Командувачі | |||||||
| Георгій П'ятаков Ян Гамарник Володимир Затонський |
Михайло Квецінський | ||||||
| Військові сили | |||||||
| 6 000 (більшовики) 8 000 (радівці) |
10 000 | ||||||
Зазимське повстання — антибільшовицьке повстання 1920 року в селі Зазим'я (нині Броварський район, Київська область).
Передумови повстання[ред. | ред. код]
Навесні 1920 року розпочався наступ польсько-української армії, який викликав значне посилення селянського руху. Координуючись із петлюрівцями, на початку 1920 року загін отамана Ромашки, що складався з 500 осіб заволодів Броварами, Гоголівом та Русанівом[1]. Більшовики зазнали поразок на всіх фронтах. Навесні 1920 року, перед початком повстань у Зазим'ї, Літках, Требухові проти Ромашки було кинуто регулярні частини Червоної Армії.
22 квітня 1920 року керівник Польщі Юзеф Пілсудський із метою сформування спільного антибільшовицького фронту в боротьбі проти Радянської Росії, підписав із головою Директорії УНР Симоном Петлюрою згоду про «звільнення» України від радянської армії.
Початок повстання[ред. | ред. код]
Повстання зазимців почалося у квітні 1920 року з відмови селян на спроби комісарів 12-ї більшовицької армії реквізувати сільських коней (оскільки це б неминуче призвело до неможливості сільгоспробіт та голоду).
Повстанчий комітет[ред. | ред. код]
Був утворений Повстанчий комітет на чолі зі старостою села Приходьком Євдокимом Івановичем, Радченком Іваном Сергійовичем (Георгієвський кавалер), Суботовським Григорієм Степановичем (сотник війська УНР).
Сто чекістів[ред. | ред. код]
Для придушення повстання в село був висланий загін зі ста осіб із Чернігівського губернського ЧК (за іншими даними 96). Повстанці впустили загін у село, намагаючись вступити в переговори. Селяни оточили чекістів та запропонували здатися. Після того, як домовитися не вдалося, розпочався бій. Чекісти зайняли оборону в кількох хатах та подвір'ї Воскресенської церкви, але після тривалого бою були знищені. Таким чином, селянам вдалося вбити 99 чекістів (за іншими даними 95)[2][3].
Один зі ста чекістів зміг втекти від розлючених селян і добіг до хутора, що знаходиться під лісом і нині включений у склад населеного пункту. У 20-х роках він залишив статтю зі спогадами в газеті про це повстання.
Хід повстання і його завершення[ред. | ред. код]
Повстання тривало понад місяць. До нього приєднались мешканці сусідніх сіл Літки, Требухів, Погреби, а також містечка Борисполя. Зокрема, у Літках були побиті карателі з Київської ЧК під орудою комбата Шпаківського[1].
Залучення Башкирської бригади[ред. | ред. код]
Для подолання повстання більшовицькими військами була залучена Башкирська бригада, яку «червоні» кинули для підсилення 12-ї армії на україно-польський фронт. 29 квітня 1920 року бригада погрузилася на станції Ново-Сергієвка в Оренбурзькій губернії і 7 травня прибула на станцію Бобровиця у складі: 27-го, 28-го полків та пішого дивізіону загальною чисельністю у 800 піхоти, 200 шабель і 600 коней, 15 кулеметів[1].
Після бою у Броварах 8 травня 1920 року, до Башкирської бригади приєдналися рештки 17-ї кавалерійської дивізії, котру перед тим добряче пошарпали місцеві повстанці.
Основна фаза повстання 8—11 травня[ред. | ред. код]
8 травня на Зазим'є почали наступати численні регулярні війська. Це були частини 7-ї дивізії, загін арсенальців і матросів Дніпровської флотилії. З Броварської залізничної станції по селу стріляли з далекобійних гармат. Обстрілювали село також з гармат, установлених на катері, що стояв у річці Кодак за Погребами (Кодак — притока Десни). Більшість сільського люду заздалегідь повтікало в задеснянські села і ліс.
Червоні кіннотники Башкирської бригади натиснули великими силами і прорвали оборону з боку Погребів. Частини цієї дивізії зайняли село 8 травня в суботу. У боротьбі з «червоною» кавалерією селяни скористалися козацькою винахідливістю, розкидавши по полю замасковані густою травою борони. Так, малочисельний загін зазимців відбив першу кінну атаку башкирів.
До ранку 9 травня частини 12-ї армії займали таке розташування: 1-ша кавалерійська бригада 17-ї кавалерійської дивізії зайняла позиції біля берега Десни з півночі села Пухівка, а 19-та бригада 7-ї стрілкової дивізії після запеклих боїв з повстанцями в навколишніх лісах, зайняла фронт по берегу Десни від Погребів до Зазим'я[4].
10—11 травня 12-та армія разом із Башкирською бригадою вела активні бої в селі Зазим’я. 11 травня, отримавши артилерійське підкріплення, Башкирська кавалерійська бригада зайняла село, а через деякий час — інші повсталі населені пункти. У Літках більшовики розстріляли до сотні повстанців, пізніше, на додачу до розстріляних, багатьох з учасників повстання репресували. Найбільше постраждали бориспільці: карателі спалили понад 500 дворів, розстріляли декілька сотень повстанців. За розповідями очевидців, усіх чоловіків, що залишилися у селищі, вишикували в колону і розстрілювали кожного п'ятого.
Частина повстанців переправилася на правий берег Дніпра в районі Вишгорода, на територію, зайняту 6-ю стрілецької дивізією УНР та союзною 3-ю польською армією.
Над Зазим'єм була вчинена жорстока розправа. Запалали хати, обійстя, спалено було церкву, школу. Вціліла лише одна вулиця — Новоселиця та частина Блошиної (тепер Ватутіна) і куток Савичина. Сліди від розривів куль і вогню на карнизах і стінах церкви є і нині. Вогонь знищив прекрасні високохудожні розписи, ікони всередині храму.
Червоні командири погрожували зовсім знищити «бандитське» село. Прибували нові й нові загони грабіжників. Жінки були у відчаї. Очолені священиком Кіром (Демченко), вони пішли назустріч черговому загону червоноармійців до Копійчиного моста (дорога на Пухівку). Зустрівши командира, впали на коліна і просили припинити підпали й грабежі. Адже діти не винні. Командир проявив гуманність. Безчинства було припинено.
У рідне село повстанці змогли повернутися тільки після того, як 11 травня 1920 року його зайняли союзні польсько-українські війська. Зазим'я було одним із найсхідніших визволених населених пунктів, зайнятих поляками. [5].
Наслідки[ред. | ред. код]
Згодом чимало зазимців відступили до Польщі з 6-ю дивізією УНР, брали участь у боях проти більшовицького війська. Чимало учасників повстання стратили більшовицькі загарбники у ЧК Остра та Чернігова.
Під час радянської влади село Зазим'я носило ярлик «бандитського». Попри антирелігійну пропаганду, комуністи так і не наважилися зруйнувати місцевий храм. Під час Другої світової війни всі найближчі села були спалені німецькими загарбниками. Село Зазим'я мінімально постраждало через те, що шкільний вчитель німецької мови Тарковський розповів німцям історію повстання.
Пам'ять[ред. | ред. код]
У часи радянської влади загиблим чекістам поставили пам'ятник навпроти церкви.
Пізніше, весною 2013 року, місцеві селяни встановили й освятили пам’ятний хрест патріотам, які захищали Зазим’я у 1920 році.
|
Це незавершена стаття з історії України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
| |||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||
- ↑ а б в Архівована копія. Архів оригіналу за 17 березня 2019. Процитовано 5 травня 2020.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ Барбон М. Зазим'є. Київ. 1997
- ↑ Клишта П.І. Село Зазимє на Київщині. Історія, Київ. 2010
- ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 24 лютого 2020. Процитовано 5 травня 2020.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ Tadeusz Kutrzeba, Wyprawa kijowska, Warszawa, 1937