Користувач:Nikkolo/Перебільшення масштабів Голокосту в мистецтві й публіцистиці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Перебільшення масштабів Голокосту — твердження, свідчення та інша інформація, у якій подаються перекручені факти про явище Голокосту з метою перебільшення його масштабів, проявів та наслідків. Найчастіше перебільшення масштабів Голокосту зустрічається у текстах авторів деяких художніх, публіцистичних творів, присвячених темі Голокосту, в яких свідомо надається інформація, яка є неправдоподібною і такою, що не відповідає дійсності, а також у деяких судових справах у свідченнях та аргументах свідків Голокосту, які теж визнані такими, що не відповідають дійсності.

Зміст

Правосуддя[ред. | ред. код]

Рудольф Врба[ред. | ред. код]

Спогади одного з небагатьох свідків голокосту на Нюрнберзькому процесі єврея зі Словаччини Рудольфа Врба (він же — Вальтер Розенберг, англ. Walter Rosenberg) на думку ревізіоністів, спотворені[1]. У 1964 р. Врба опублікував книгу «I cannot forgive» («Я не можу пробачити»); на стор 10-11 він докладно описує масове отруєння краківських євреїв, нібито скоєне в січні 1943 р. в крематорії-II на честь відвідин Гіммлером Освенціма. Однак література з Голокосту свідчить, що крематорій-II був відкритий не в січні, а в березні 1943 р., а Гіммлер останній раз був в Освенцімі в липні 1942 р. У книзі Врба замінює «залізничну колію» на «спеціальні рухомі стільці» (такий стілець там дійсно був, але тільки один; в німецькому тексті дана ілюстрація). Час спалення в крематорії в книзі вказаний до 20 хв., що суперечить законам фізики.

У 1985 р., коли канадський ревізіоніст Голокосту німецького походження Ернст Цюндель був доставлений до суду Торонто за розповсюдження «неправдивих чуток», Врба був головним свідком звинувачення. Він був підданий перехресному допиту адвокатом Цюнделя Дугласом Крісто і зізнався, що ніколи не був очевидцем газового вбивства, а лише повторював те, що він чув від інших[2]. За його власними словами, він використовував «поетичну свободу». Під час його допиту, проведеного адвокатом Крісті, Врба наполягав на тому, що він особисто бачив, як 150.000 французьких євреїв зникли у крематоріях, після чого Крісті зауважив, що, за даними єврейського історика Сержа Кларсфельда, всього 75.721 євреїв було вислано з Франції протягом всієї війни, і не всі вони були відправлені до Освенціму[2].

Ежен Аронєану[ред. | ред. код]

Міжнародному військовому трибуналу в Нюрнберзі французьким Управлінням Інформаційної служби з військових злочинів був представлений документ F 321[3] із свідченями Ежена Аронєану, який дивом пережив голокост в концтаборі Аушвіц: «…На відстані 800 — 900 метрів від місця, де стояли печі, в'язні сідали в вагонетку, що рухалася по рейках. Вагонетки в Аушвіці були різних габаритів і могли вмістити 10-15 чоловік Коли заповнювалася вагонетка, вона починала котитися вниз і на повній швидкості в'їжджала в тунель. В кінці тунелю були ворота, а за ними піч. Коли вагонетка вдаряла у ворота, вони автоматично відчинялися. Вагонетка перекидалася і викидала в піч вантаж з живих людей…»

Література та публіцистика[ред. | ред. код]

Спеціалістка з Голокосту Люсі Давидович у своїй книзі «Війна проти євреїв»[4] пише, що було вбито 5,37 млн. євреїв в 6 таборах. В той же час інший спеціаліст з Голокосту, Рауль Хільберг у тритомному опусі «Знищення європейських євреїв»[5] на стор. 946 наполягає на 2,7 млн. убитих в 6 таборах. Різниця, таким чином, дорівнює 2,67 млн.

Герман Розенблат «Ангел за парканом». «Велике кохання Голокосту»[ред. | ред. код]

Г. Розенблат

Герман Розенблат (Herman Rosenblat), єврей, який дивом пережив нацистські концтабори[6], написав автобіографічну книгу «Ангел за парканом» (Angel at the Fence).

Розенблат під час Другої світової війни був підлітком ув'язнений у Шлібені — підрозділі концентраційного табору Бухенвальд, і вижив завдяки Ромі Радзіцкі — 9-и річній єврейській дівчинці, яка жила поруч у місцевому господарстві і видавала себе за християнку. Розенблат розповів, що він познайомився з Ромою, коли вона залазила на огорожу з колючого дроту, з якої 7 місяців поспіль кидала йому яблука, поки Розенблата не направили до іншого концтабору. Пізніше, в 1957 році, Розенблат і Радзіцкі знову зустрілися випадково на Коні-Айленд, коли Розенблат погодився на побачення наосліп з польською іммігранткою. Під час розмови обидва зрозуміли, що вже зустрічалися. Незабаром вони одружилися і прожили разом більше 50 років.

Опра Вінфрі назвала це «найбільшою історією кохання за 22 роки існування свого шоу, про яку ми коли-небудь розповідали в ефірі». Цю історію називали «Великим коханням Голокосту»[6][7][8][9].

Однак дослідники Голокосту почали сумніватися в достовірності деталей розповіді. Вони довели, що в Радзіцкі не було навіть фізичної можливості щось перекинути Розенблату в концентраційному таборі і що насправді Радзіцкі працювала на фермі неподалік від Бреслау — в 210 кілометрах від Розенблата.

У 2008 році видавництво Berkley Books скасувало публікацію книги, також були скасовані зйомки фільму під назвою «Квіти біля паркану» з бюджетом $25 млн. Опра Вінфрі заявила[10], що «дуже розчарована».

Йехіель Дінур «Будинок ляльок»[ред. | ред. код]

міні|праворуч|110пкс|Обкладинка книги «Будинок ляльок». На грудях дівчини татуювання «Feld-Hure 135833». Культовий, знаковий текст, який багато в чому визначив ставлення ізраїльського суспільства до Голокосту[11][12][13][14], «Будинок ляльок» (івр. «Бейт-а-бубот», англ. The House of dolls) було вперше опубліковано в 1953 році. На обкладинці книги «Дім ляльок» зображена молода ув'язнена ефектної зовнішності з червоними чуттєвими губами, а на її грудях читається напис, стилізований під татуювання: «Фронтова наложниця 135833». Автор роману, який дивом пережив Голокост, ізраїльський письменник Йехіель Дінур (Йехіель Фейнер, також писав під псевдонимом Ка-Четник 135833 (Ka-Tzetnik))[15] заявляв, що «Будинок ляльок» побудований на реальній історії його молодшої сестри Міріам, в'язня Освенціму.

Цей роман, який досі входить до програми обов'язкового читання в ізраїльських середніх школах[13], описує історію молодої єврейської дівчини з Польщі, яку примушують працювати у табірному борделі для німецьких офіцерів[15]. Пізніше Дінур напише ще один роман, в якому повториться аналогічна ситуація, — тільки тепер головним героєм буде єврейський юнак.

Як і у випадку із своєю сестрою Міріам, Дінур запевняв, що й другий роман побудований на подіях, що відбувалися з його братом під час Голокосту. Однак, з'ясувалося, що у нього ніколи не було ні сестри, ні брата[13]. Як стало відомо досить недавно, публічні будинки в деяких концтаборах дійсно існували, але вони були призначені для «заохочення» ув'язнених, а не для догоджання офіцерському складу[13][15].

В документальному фільмі «Сталагі: Голокост і порнографія в Ізраїлі» письменниця та перекладач Рут Бонді стверджує, що «Четник наніс колосальної шкоди. Його книги були, по суті справи, першим в Ізраїлі джерелом інформації про Голокост і мали статус істини в останній інстанції».

Біньямін Вількомирський «Уламки»[ред. | ред. код]

Біньямін Вількомирський[16] (Binjamin Wilkomirski)[17], автор книги «Fragments» («Уламки»)[18], в якій він описав своє життя маленькою дитиною в концтаборі[19]. З'ясувалося, що він провів всі воєнні роки в Швейцарії[20]. «Уламки», вигадані[21] від початку і до кінця[22], стали тим не менше архетипом спогадів про Голокост[23]. Вони починаються з опису концтабору, де кожен наглядач — божевільне, садистське чудовисько, яке з насолодою розбиває черепи новонароджених єврейських немовлят[23].

Єжи Косинський «Размальований птах»[ред. | ред. код]

міні|праворуч|110пкс|Обкладинка книги «Размальований птах» Книгу «Размальований птах» (англ. The Painted Bird) польського емігранта єврейського походження Єжи Косинського[23] (справжнє ім'я — Йосеф Левінкопф), за поясненнями самого автора, він писав англійською мовою, щоб «мати можливість писати безпристрасно, без емоційних асоціацій, які завжди викликає рідна мова». Насправді, всі частини написані (досі невідомо ким) польською мовою[24]. Ця книга видається за автобіографічну розповідь Косинського про поневіряння самотньої дитини польськими селами під час другої світової війни. Насправді Косинський всю війну жив у своїх батьків. Лейтмотив книги — сексуальний садизм, якому віддається польське селянство та калмики, які визволяли село в лавах Червоної армії. Читачі, які познайомилися з цією книжкою до її публікації, жартували, що її слід віднести до розряду «жорсткого порно» і вона являє собою «плід розуму, схибленого на садомазохізмі»[24]. Майже всі розказані ним епізоди Косинський вигадав. Польських селян, серед яких він жив, він зображує затятими антисемітами. «Бий євреїв! Бий виродків!» — Кричать вони в його книзі. Насправді, сім'ї Косинського надали притулок польські селяни, хоча вони знали, що це єврейська сім'я і, якщо це відкриється — на них чекають жахливі наслідки[24].

У журналі «Нью-Йорк Таймс бук рев'ю» Елі Візель хвалив цю книгу як «одне з кращих» звинувачень нацизму, «написане з глибокою відвертістю і сентиментальністю». Синтія Озік хвалилася, що вона відразу ж здогадалася, що Косинський — це єврей, який пережив Голокост. Навіть коли Косинського пізніше було викрито як літературного шахрая, Візель продовжував обсипати похвалами його «чудовий твір»[25].

Книга Косинського стала одним з основних художніх творів щодо Голокосту[24]. Вона була бестселером, отримала премії, її перевели багатьма мовами і викладали у вищих школах і коледжах. Косинський роз'їжджав з лекціями і називав себе «Елі Візель задешево» (гонорари Елі Візеля за розповіді про Голокост сягали 25.000 доларів). Навіть коли його нарешті викрили, «Нью-Йорк Таймс» продовжувала захищати його, стверджуючи, ніби Косинський став жертвою комуністичної змови[26].

Цитата з книги Є.Косинського „Размальований птах“:

Іноді ночима люди, які рушили до крематорію, викидали з вікон немовлят, сподіваючись, що ті залишаться живі. Часом комусь вдавалося вирвати дошку з підлоги вагону, і найхоробріші євреї стрибали в дірку і розбивалися на смерть об посипані дрібним щебенем шпали, рейки або дріт. Понівечені, розрізані колесами тіла втікачів скочувалися з насипу у високу траву.

Вдень, походжаючи вздовж шляхів, селяни знаходили останки сміливців і швидко роздягали їх. Обережно, щоб не забруднитися поганою нехрещеною кров'ю, вони у пошуках коштовностей зривали з трупів білизну. Біля знахідок часто спалахували сварки і бійки. Оголені тіла залишали лежати між рейками, де на мотодрезині щодня проїжджав патруль. Німці поливали понівечені останки бензином і спалювали їх або закопували під насипом.

Оригінальний текст (рос.)

Иногда по ночам, люди, отправляющиеся в крематорий, выбрасывали из окон младенцев, надеясь, что так, те останутся живы. Порой кому-то удавалось вырвать доску из пола вагона, и самые храбрые евреи прыгали в дыру и разбивались насмерть о посыпанные мелким щебнем шпалы, рельсы или проволоку. Изуродованные, разрезанные колесами тела беглецов скатывались с насыпи в высокую траву. Днем, прохаживаясь вдоль путей, крестьяне находили останки смельчаков и быстро раздевали их. Осторожно, чтобы не испачкаться дурной некрещеной кровью, они в поисках драгоценностей срывали с трупов белье. Возле находок часто вспыхивали ссоры и драки. Обнаженные тела оставляли лежать между рельсами, где на мотодрезине ежедневно проезжал патруль. Немцы поливали изуродованные останки бензином и сжигали их или закапывали под насыпью.[27]

Міша Дефонсека „Серед вовків“[ред. | ред. код]

міні|праворуч|110пкс|Обкладинка книги „Серед вовків“ міні|праворуч|110пкс|Постер до фільму „Survivre avec les loups Міша Дефонсека написала популярну автобіографічну книгу про голокост „Серед вовків“ (в англійському варіанті „Surviving with Wolves“ та „Misha, a Memoir of the Holocaust Years“ — „Міша, мемуари часів голокосту“), де вона розповідає про долю єврейської дівчинки під час Другої світової війни в Європі, яка від переслідування нацистів ховається в лісах після смерті її батьків[28]. Книгу перекладено 18-а мовами світу, за нею у Франції у 2007 році поставлено не менш популярний фільм „Survivre avec les loups[29] .

Після випуску книги Дефонсека часто виступала перед молоддю з лекціями про жахи Голокосту з надією, що подібне ніколи не має повторитися. До появи книги вона п'ятдесят років придушувала спогади про пережиті жахи Голокосту, — і, коли терпіти вже було не під силу, вирішила нарешті поділиться ними зі світом[30].

Згідно з розповіддю, Міша — маленька єврейська дівчинка, яка жила з мамою і татом у маленькій квартирі в Бельгії. Коли їй було 7 років сім'ю забрали нацисти: щоб зберегти їй життя, Мішу ховала інша сім'я й дала їй нове ім'я. Нудьгуючи за своїми батькам, дівчинка втекла щоб їх розшукати. За 4 роки, дотримуючись вказівок маленького компасу, вона обійшла пішки всю Європу, пристосовуючись до голоду, холоду і смертей, які оточували її. Нарешті, загалом пройшовши воюючою Європою 3000 кілометрів[31], вона знайшла притулок у вовків — і жила з ними на рівних. У книзі розповідається про те, як вона потрапила у Варшавське гетто та зарізала німецького солдата, побачивши як той згвалтував і застрелив молоду дівчину.

Однак у ході суперечки про гонорари із черговим видавцем, у якого вона хотіла відсудити 22 мільйона доларів, з'ясувалося, що все, написане в книзі, вигадала сама жертва[28]. Її батьків забрали нацисти не за те, що вони були євреями, а за їхні зв'язки з Опором. На прем'єрі фільму мадам Дефонсека, чиє справжнє ім'я Монік Де Ваель, вийшла на сцену з тим самим компасом і назвала його „мій найцінніший талісман“.

Потім, після того, як її впізнали люди, що знали її в той час у Бельгії, Дефонсека особисто зізналася, що все вигадала.[32] .

Мартен Грей „Від імені наших“[ред. | ред. код]

Французький єврей Мартен Грей (англ. Martin Grey, справжнє ім'я Mietek Grayewski), який за допомогою письменника Макса Галло у книзі „Від імені наших“ (Au nom de tous les miens) розповідає про те, як він втік з Треблінки, дістався Варшави, взяв там участь у повстанні, потім вступив до Червоної Армії і закінчив війну штурмом Берліну 30 квітня 1945 року. За книгою був поставлений популярний французький фільм з однойменною назвою. Критики звинуватили Макса Галло в змішуванні жанрів, назвали книгу „сумішшю без розбору зібраних історій і фантазій автора“, який писав без життєвого досвіду і за допомогою вигадок, що розпалили суперечки і викликали критику в ревізіоністів Голокосту, зокрема, в Робера Форіссона[33][34].

Труді Біргер „Перед лицем полум'я“[ред. | ред. код]

В своїх автобіографічних мемуарах[35] Труді Біргер, яка дивом пережила Голокост, описує свій досвід перебування в таборі Штуттхоф (Stutthof) на стор. 126–127:

Тим часом я так близько підійшла до печей, що могла бачити обличчя в'язнів-поляків, які кидали у вогонь живих людей. Вони хапали жінок за що потрапило і заштовхували їх головою вперед /.../ А потім, побачивши, що настала моя черга, я скам'яніла /.../ Потім я почула голос, чи це було уві сні? /.../ Там стояв комендант табору, років 45-ти, невисокого зросту /.../ Він пробурмотів: "Цю дівчину звідси віднесіть!". Поляки-кримінальники поклали мене на носилки, замість того щоб спалити як інших жінок ...

Біргер врятувалася не тільки від вогню, але й від води (стор. 149–150):

З якоїсь причини командиром був кухар-німець /.../ Раптом він закричав: "Корабель перевантажений. Жидів - у воду!" /.../ Зеки, поляки і литовці, кинулися виконувати його наказ /.../ Мене хотіли кинути першою, так як я першою вийшла з трюму. Я була на краю і, щоб не впасти, вчепилася за жінку, що стояла за мною. Глянула вниз і побачила прозору, холодно-крижану воду /.../ Я патетично здійняла руки і скрикнула, як можна голосніше: "Слухай, Ізраїль!" /.../ Раптово кухар, який віддавав накази, зупинився. "Що ти там кричиш?" /.../ Щось змусило його передумати. Він крикнув: "Жиди залишаються на борту!" Він велів ув'язненим полякам і литовцям більше не тіснити нас на край борту і таким чином ніхто з 30 жінок, що залишилися, не був скинутий у воду ...

Хелен Дейл „Рука, яка підписала папери“[ред. | ред. код]

Хелен Дейл (англ. Helen Dale, відома також як Helen Darville, народилася 24 січня 1972), при вивченні англійської літератури в Університеті Квінсленда в Брісбені (Австралія), від імені української дівчини Олени Демиденко[36] написала роман „Рука, яка підписала папери“ (англ. The Hand that Signed the Paper), про українську сім'ю Коваленко, члени якої стають свідками і виконавцями під час Голокосту. У 1993 році роман завоював Австралійську літературну премію Фогеля за рукопис. Книга була вперше опублікована в 1994 році під псевдонімом автора „Олена Демиденко“ і виграла премію Майлса Франкліна на наступний рік, перш ніж стати предметом великої австралійської літературної полеміки[37] про помилкові твердження автора українського етнічного походження. ЇЇ спотворення були названі „літературною містифікацією“[38].

Стефан Шенді „Останній єврей з Польщі“[ред. | ред. код]

Д-р філософії Стефан Шенді в книзі „Останній єврей з Польщі“ розповідав[39] про знищення євреїв у Белжеці: „Людський млин (нім. Menschenmuhle) мав приблизно 7 км у діаметрі… напхані євреями поїзда йшли в тунель і потрапляли в розташоване під землею місце страти … Роздягнутих догола євреїв заводили в гігантські зали, в яких за один раз уміщалося кілька тисяч чоловік. Зали мали металеву підлогу, яка могла опускатися. Підлога в цих залах разом з багатьма тисячами євреїв опускалася в розташовані під ними басейни, поки ті, що стояли на залізних пластинах, не уходили повністю під воду. Коли всі євреї, що стояли на металевих пластинах, були вже по стегна у воді, у воду пускали електричний струм. Через мить всі євреї — тисячі, були мертві. Тоді металева підлога піднімалася вгору. На ній лежали трупи вбитих. Включали знову струм і металева підлога перетворювався на крематорій, розжарювалася до білого, поки всі трупи на ньому не перетворювалися на попіл… Кожен поїзд привозив від 3 до 5 тис., а інколи більше євреїв. Траплялися дні, коли гілкою на Белжець проходило по 20 і більше таких поїздів. Сучасна техніка при нацистському режимі справляла свій тріумф. Проблема, як знищити мільйони людей, була вирішена“.

Ієгуда Бауер „Історія Голокосту“[ред. | ред. код]

Ізраїльський експерт з Голокосту Ієгуда Бауер в книзі „Історія Голокосту“ безпідставно стверджував, що румуни в Одесі більшу частину з 144 тис. євреїв втопили[40].

Елі Візель „Ніч“[ред. | ред. код]

Елі Візель, який „за прихильність до тематики, присвяченої стражданням єврейського народу, жертвам нацизму“ в 1986 р. отримав Нобелівську премію миру, був з весни 1944 р. по січень 1945 р. інтернований до Освенціму. Він дивом пережив Голокост і у 1958 р. вийшла книга його табірних оповідань „La Nuit“ („Ніч“) і в ній він жодним словом не згадує про газові камери, попри те, що під час його ув'язнення там немов би мало бути знищено 400 тис. угорських євреїв. Але в німецькому перекладі книги там, де у французькому тексті стоїть „крематорій“, перекладач пише вже „газова камера“. Знищення євреїв Візель описує так[41]:

Недалеко від того місця, де ми перебували, в ямі палав вогонь, гігантське полум'я виривалося звідти, там щось спалювали. До ями під'їхала крита вантажівка і скинула в неї свій вантаж. Це були маленькі діти. Бебі! Так, я бачив це на власні очі… Дітей — у вогонь! (Не дивно, що з тих пір сон біжить від моїх очей.) Туди ж відправляли і нас. Трохи далі була яма ще більших розмірів — для дорослих. «Батько,-сказав я, — якщо справа йде так, то я не хочу чекати. Я кинуся на електричні дроти. Це краще, ніж нескінченна мука у вогні.

Обидва уникнули смерті у вогні таким ось чином

Нашій колоні залишалося 15 кроків (до ями). Я кусав губи, щоб батько не чув, як у мене стукають зуби. Ось залишилося 10 кроків. Вісім. Сім. Ми марширували повільно , немов за катафалком власного похорону. Ось тільки чотири кроки. Три. Вони були зовсім поруч, ями з їх полум'ям. Я зібрав усі сили, щоб вискочити з рядів і кинутися на дріт. Глибоко в серці я попрощався з батьком, з усім всесвітом і мимоволі забурмотів: ійтгадал вейткадах хме рабів ... Його Ім'я піднесеться, так святиться ... Неможливо! Два кроки відділяло нас від ями, коли нам було велено йти в бараки.

Після такого вони з батьком не чекають, коли прийдуть радянські визволителі, і обидва добровільно приєднуються до відступаючих німців, і тут з Елі і його батьком трапилось ще одне диво:

Шепіт пройшов через наші ряди: селекція! Її проводили офіцери СС: слабкі наліво, ті, хто може йти, - праворуч. Мого батька послали наліво. Я кинувся за ним. Офіцер СС у мене за спиною: "Назад!" Я загубився серед інших. Кілька есесівців почали мене розшукувати і влаштували таке "тохувабоху" (євр. "хаос"), що багато людей перейшли направо, в тому числі і ми з батьком.

Відомо, що при згорянні дров, кам'яного вугілля, торфу, гасу утворюється вуглекислий газ. Оскільки вуглекислий газ не підтримує горіння, його використовують при гасінні пожеж. Також для підтримки горіння потрібна постійна подача окислювача (кисню). Але вуглекислий газ в 1.5 важчий за повітря і через це опускається нижче і гасить полум'я — тому процес горіння трупів, які на 90% складаються з води, в ямі без примусової подачі кисню неможливий і суперечить законам фізики.

Міклош Грунер, який в 15 років разом з матір'ю та батьком був в травні 1944 року депортований з Угорщини до Аушвіц-Біркенау і дивом пережив Голокост, стверджує, що Елі Візель є брехуном і самозванцем, і що в таборі під таборним номером A-7713 перебувала інша людина, до того ж при зустрічі Елі Візель відмовився показати йому свій табірний номер. Міклош Грунер поскаржився на нобелевського лауреата до Шведської королівської академії наук, американських та шведських ЗМІ, але всі залишилися байдужі[42][43]. Карло Матонньо на підставі документів з картотек концтаборів, довів правоту Міклоша Грунера і звинуватив Елі Візеля в фальсифікації фактів[44].

Робер Форіссон аналізує факти біографії Елі Візеля і стверджує, що всі його спогади про Голокост є брехнею[45][46].

Симон Візенталь „Миловарна фабрика в Белжеці“[ред. | ред. код]

У статті під назвою „Миловарна фабрика в Белжеці“ (опублікована в 1946 році) Симон Візенталь стверджував, що євреїв масами знищували електричним душем:

»Людей, які збилися в купу, есесівці, литовці і українці тіснять до «ванної кімнати» і заштовхують туди у відкриті двері. Підлога ванної кімнати металева, на стелі встановлені змішувачі води. Після того, як приміщення було заповнене, есесівець подавав до підлоги електричний струм в 5.000 вольт. Одночасно із змішувачів подавалася вода. Короткий зойк, і все кінчено. Головний лікар, есесівець на прізвище Шмідт, через вічко перевіряв, мертві чи є жертви. Відкривалися другі двері і «команда трупоносів» швидко прибирала трупи. Все було готово для наступної партії в 500 чоловік".

«Жахливі слова „відправити на мило“ вперше довелося почути в кінці 1942 року. Це було в Генерал-Губернаторстві (тобто у Польщі), а фабрика знаходилася в Галичині (англ. Galicie), в Белжеці». З квітня 1942 по травень 1943 року 900.000 євреїв були використані в якості сировини для цієї фабрики"… жирові відходи використовувалися для виготовлення мила… З 1942 року люди в Генерал-губернаторстві добре знали, що означає мило RJF. Цивілізований світ не може собі уявити, яку радість це мило викликало у нацистів в Генерал-губернаторстві і їхніх дружин. У кожному шматку мила вони бачили єврея, який чаклунським чином засунутий туди і не стане другим Фрейдом, Ерліхом або Ейнштейном".

У листі[47], опублікованому в січневому номері The Stars and Stripes, газети для американських військовослужбовців[48], Симон Візенталь заявив, що «не було ніяких таборів смерті на німецькій землі» під час Другої світової війни. Таку ж заяву він зробив в ідентичному листі, опублікованому в квітні 1975 в британському журналі Books and Bookmen (London)[49]. У 1986 році Симон Візенталь писав про свої заяви 1975 року — у листі від 12 травня 1986, професору Джону Джорджу з Центрального державного університету в Оклахомі,[50]: «Я ніколи не заявляв, що не було ніяких таборів смерті на німецькій землі. Цей вислів є помилковим, я ніколи не міг би сказати таку річ».

Василь Гроссман «Пекло Треблінки»[ред. | ред. код]

У книзі «Пекло Треблінки» Василь Семенович Гроссман пише[51]:

  • про шлях до табору:
У товарний вагон набивалося не менше ста п'ятдесяти чоловік, зазвичай 180—200. Весь шлях, який тривав іноді два-три дні, ув'язненим не давали води. Страждання від спраги були так великі, що люди пили власну сечу. Охорона вимагала за ковток води сто злотих і, отримавши гроші, зазвичай води не давала.
  • про виступи проти німців:
Розповідали нам про молодого чоловіка, який встромив ножа в есесівця-офіцера, про юнака, привезеного з повсталого варшавського гетто, що зумів дивом приховати від німців гранату — він її кинув, вже будучи голим, в натовп катів. Розповідають про битву, що тривала всю ніч між повсталою партією приречених і загонами вахмана і СС. До ранку гриміли постріли, вибухи гранат, — і коли зійшло сонце, вся площа була вкрита тілами мертвих бійців, і біля кожного лежала його зброя — палиця, вирвана з огорожі, ніж, бритва. Скільки простоїть земля, вже ніколи ніхто не дізнається імен загиблих. Розповідають про високу дівчину, яка на «дорозі без повернення» вирвала карабін з рук вахмана і билася проти десятків есесівців, які стріляли в неї. Два кати були вбиті в цій боротьбі, у третього роздроблена рука.
  • про газові камери:
Площа «кожної камери була 7x8 метрів … В одну камеру завантажувалося одночасно 400—600 чоловік…
  • про способи вбивства:
Другим прийнятим в Треблінці способом, що одержав найбільше поширення, було відкачування за допомогою спеціальних насосів повітря з камер. Смерть при цьому наступала приблизно від таких же причин, як і при отруєнні окисом вуглецю: у людини відбирали кисень. І, нарешті, третій спосіб, менше прийнятий, але все-таки застосовувався, вбивство парою; і цей спосіб грунтується на позбавленні організму кисню: пара витісняла з камер повітря.»
  • про печі-вогнища:
Приступили до будівництва печей. Це були особливого типу печі-вогнища, бо ні люблінський, ні будь-який найбільший крематорій світу не був би в змозі спалити за короткий термін таке гігантську кількість тіл. Екскаватор викопав рів — котлован завдовжки в 250 — 300 метрів, шириною в 20-25 метрів, глибиною у шість метрів. На дні рову на всю його довжину були встановлені в три ряди на рівних відстанях один від одного залізобетонні стовпи, заввишки кожен над рівнем дна в сто — сто двадцять сантиметрів. Стовпи ці служили підставою для сталевих балок, прокладених вздовж усього рову. На ці балки поперек були покладені рейки, на відстані п'яти — семи сантиметрів одна від одної. Таким чином були влаштовані гігантські колосники циклопічної печі. Була прокладена нова вузькоколійна дорога, яка веде від ровів-могил до рову печі. Незабаром побудували ще другу, а потім і третю піч таких же розмірів. На кожну піч-ґрати навантажувалося одночасно 3500 — 4000 трупів. … Полум'я вивергається на висоту восьми — десяти метрів, стовпи чорного, густого і жирного диму досягали неба і важким, нерухомим покривалом стояли в повітрі. Мешканці навколишніх сіл бачили це полум'я ночами за тридцять-сорок кілометрів, воно підіймалось вище соснових лісів, які оточили табір. Запах горілого людського м'яса заповнював всю округу. Коли вітер дув у бік польського табору, розташованого за три кілометри, люди задихалися там від страшного смороду. На роботі зі спалення трупів було зайнято 800 ув'язнених, — чисельний склад, що перевищує кількість робітників, зайнятих в доменному або мартенівському цеху будь-якого металургійного гіганта. Цей жахливий цех працював день і ніч і протягом восьми місяців безперервно і не міг впоратися з сотнями тисяч людських тіл.»

Костянтин Симонов «Табір знищення»[ред. | ред. код]

Костянтин Симонов пише про табір Майданек[52]:

Крематорій складений з цегли високої вогнетривкості — з дінасу. П'ять великих топок. Герметичні чавунні двері. У топках зотлілі хребці і попіл. Перед печами напівзгорілі під час пожежі скелети. Проти трьох топок — скелети чоловіків і жінок, проти двох — скелети дітей, років 10-12. У кожну топку закладали по шість трупів. Якщо шостий не залазив, команда крематорію обрубувала частину тіла, що не влазить. Розрахункова швидкість — 45 хвилин на спалення партії трупів — за рахунок підвищення температури була доведена до 25 хвилин. Крематорій працював, як доменна піч, без зупинки, спалював у середньому 1400 трупів на добу.
Дезінфекційна камера, в якій газували «циклоном». Підлога, стеля, стіни — бетон. Квадратна, 6 на 6 метрів, 2 метри у висоту. Єдині сталеві герметичні двері. Крім них, три отвори: два для труб, одне — вічко. В очках товсте скло, забране сталевими ґратами. … Голих людей ставили у великій камері впритул один до одного — в середньому 250 осіб. Замкнувши за ними сталеві двері, обмазували їх краї глиною — для герметики. Через труби, що виходили в камеру, команда у протигазах засипала з коробок «циклон». Після засипання «циклону» і герметизації труб черговий есесівець у вічко спостерігав за дією. Різні свідчення про час удушення — від двох до десяти хвилин.

Тобто 7 осіб на 1 квадратний метр.

Міклош Ніслі «Доктор Аушвіцу»[ред. | ред. код]

міні|праворуч|110пкс|Обкладинка книги Міклоша Ніслі «Доктор Аушвіцу» Фальсифікація фактів, явні протиріччя і брехня присутні в книзі «Доктор Аушвіцу» (англ. Médecin à Auschwitz) угорського лікаря Міклоша Ніслі (англ. Miklos Nyiszli)[53], який дивом пережив Голокост і працював в Освенцімі під керівництвом Йожефа Менгеле[54]. Автор пише про місця, де він сам ніколи не був[55]. Його перше твердження: коли він прибув до табору (в кінці травня 1944 року) винищення у газових камерах тривало вже 4,5 роки. Але Нюрнберзький документ № 4.401 вказує, що команди крематоріїв почали створюватися лише в серпні 1942 року, а документ № 4.463 — що вони були готові лише 20 лютого 1943 року. Тобто, згідно з цим «лікарем Аушвіцу», 25 тисяч жертв там убивали щодня протягом чотирьох з половиною років — за таких темпів це б означало 41 млн жертв до кінця війни лише в Освенцімі. Інший приклад: газові камери, як повідомляє в книзі Міклош Ніслі[53], мали довжину 200 м. У документах нюрнберзького процесу засвідчено, що камери вони мали площі або 210 м², або 400м², або 580 м². Це дає відповідно ширину 1м 05 см, 2 метри або 2 м 90 см. Цього дуже мало, щоб 3,000 осіб, про яких повідомляє Ніслі, входили і вільно переміщалися усередині при наявності колон в центрі та лавок з кожного боку.

Ілля Еренбург «Люди, роки, життя»[ред. | ред. код]

Ілля Еренбург писав «Я тримав у руках мило зі штампом „чисто єврейське мило“ — його виготовляли з трупів розстріляних. Та що згадувати — це описано в тисячах книг»[56].

Серія «Сталаг»[ред. | ред. код]

міні|праворуч|333пкс|Обкладинки книг серії «Сталаг» «Сталаг» (скор. від нім. Stammlager — «головний табір») серія брошур («Сталаг-13», «Американський Сталаг», «Сталаг Гітлера», «Сталаг смерті» тощо) популярних в Ізраїлі у 60-х рр.. ХХ століття[11][12]. Представляють собою жанр порнографічної літератури на тему Голокосту із стандартним сюжетом[14], за яким у таборі для військовополонених під назвою «Сталаг» ув'язнені стають жертвами сексуальних збочень хтивих есесівок, та стандартним хепі-ендом — жорстокою, але солодкою помстою головного героя своїм тюремницям[11][14][57][58].

«Хоча ці книги є вигаданими, ціле покоління поглинуло „Сталагі“ як частину колективної пам'яті Голокосту» стверджує дослідник історії Голокосту ізраїльський журналіст Арі Лібскер[11][12][58]. Популярність «Сталагів» в Ізраїлі в ті роки була настільки високою, що вплинула на формування поглядів післявоєнного покоління на історію Другої Світової війни і на Голокост зокрема — в ізраїльському суспільстві навіть поширилася упевненість про існування єврейських сексуальних наложниць, яких використовували нацисти в концентраційних таборах[57][57]. Причиною виникнення цього переконання є жанр «Сталагів», якому міф про єврейських наложниць зобов'язаний своїм масовим поширенням, хоча у період Голокосту ніколи не було єврейських сексуальних наложниць, — заявляє Арі Лібскер[12], який у 2007 році став одним із співавторів фільму «Сталагі: Голокост і порнографія в Ізраїлі»[11][57]. Ханна Яблонька, професор історії в Університеті Бен-Гуріона в Негеві називає «Сталагі» «жовтими аспектами виховання пам'яті Голокосту»[11].

Опус Нахмана Гольдберга під назвою «Мерзотні чудовиська Сталага» рясніє сценами канібалізму і всіляких збочень. Наклад творіння Елі Крігера під назвою «Ось йде солодка жертва» з описами сцен інтимної близькості між головним героєм і його матір'ю-німкенею був арештований відразу ж після випуску[12].

Однією з найбільш скандальних подій, пов'язаних зі «Сталагами», став процес Іцхака Гутмана, що почався після написання ним «Сталагу» з колоритною назвою «Я була особистою самкою Колонеля Шульца» (англ. I Was Colonel Schultz’s Private Bitch)[12][59]. За відверту порнографію в книзі поліція подала до суду. На суді Гутман заявив, що його книги не завдають шкоди, їх призначення в тому, щоб привернути увагу громадськості до нацистського ворога. У результаті Гутман був визнаний винним у поширенні матеріалів непристойного змісту і отримав покарання у вигляді виплати штрафу[11].

«Щоденник Анни Франк»[ред. | ред. код]

«Щоденник Анни Франк» вперше був виданий у Франції і продавався публіці як справжній, власноруч написаний єврейською дівчинкою з Амстердама, яка робила ці записи в 12-річному віці, коли її сім'я та інші євреї ховалися в задній кімнаті будинку в період гітлерівської окупації[60]. Потім вони були заарештовані і відправлені до концтабору, де Анна Франк, ймовірно, загинула у віці 14 років. Коли наприкінці війни Отто Франк був звільнений з концтабору і повернувся в свій амстердамський будинок, він знайшов щоденник своєї доньки, захований нею під крокви даху[61]. На той час щоденник складався лише з 150 фраз 12-річної дівчинки[62], а щоденник, що вийшов з друку, разом з фінальною частиною містить 293 сторінки тексту, що відповідають найвищим літературним стандартам за стилем, а за змістом дають вражаюче яскраву картину історичних подій[60]. Апелюючи до почуттів людей, книга і фільм сильно подіяли на мільйони людей у всьому світі — більше, ніж будь-яка історія такого роду.

З'ясувалося, що опублікувана версія щоденника не відповідає дійсності[60][63]. Докази, зібрані Дітлібом Фелдерером[60] (Dietlieb Felderer) зі Швеції і доктором Робером Форрісоном[64] з Франції, показали, що опублікована версія відомого щоденника є літературною містифікацією[60]. Існувала дівчинка на ім'я Анна Франк, і частина уривків з щоденника реальні, навіть ті, які описують сцени лесбійського сексу, але пізніше вирізані[63]. Редакція газети «Федерація» відтворила обкладинку журналу «Лайф інтернешнл» із зразком почерку Анни Франк і її фотографією, нижче була дана одна сторінка з надрукованого під назвою «Щоденник Анни Франк» рукопису. Помітно що почерки абсолютно різні[60].

Англійський історик Девід Ірвінг, у виступі на процесі Ернста Цюнделя в Торонто 25 та 26 квітня 1988, сказав про «Щоденник Анни Франк»: «Батько Ганни Франк, з яким я листувався протягом декількох років, зрештою дав згоду на лабораторні дослідження рукопису „Щоденника“, чого я вимагаю завжди, якщо документ спірний». Цю експертизу провела лабораторія німецької кримінальної поліції у Вісбадені. Її висновок: частина «щоденника» Анни Франк написана кульковою ручкою (такі ручки з'явилися в продажу лише в 1951 році, а Анна Франк померла в 1945)[61].

Девід Ірвінг заявив також[63]: «Мій власний висновок про „Щоденник Анни Франк“ такий, що значна його частина дійсно написана дванадцятирічною єврейкою. Ці тексти потрапили до її батька, Отто Франка, після трагічної смерті молодої дівчини від тифу в одному з концтаборів. Її батько і інші невідомі мені особи відкоригували цей „Щоденник“, щоб надати йому комерційну форму, що збагатило одночасно і батька, і Фонд Анни Франк, але як історичний документ, ця книга не має ніякої цінності, тому що текст був змінений»[63].

У 1956–1958 роках багато шуму у Європі наробив судовий процес за позовом письменника і журналіста Мейера Левіна (Meyer Levin), справжнього автора щоденника, до батька Анни Франк Отто Франка за роялті (дохід з продажу книги)[65], у результаті якого Левін відсудив 50.000 доларів як відшкодування «за шахрайство, невиконання грошових зобов'язань і незаконне використання ідеї»[60]. Предметом позову в цьому процесі були найбільш драматизовані версії «щоденника», зроблені, зокрема, для кіно-, радіо-, теле- і театральних постановок. Левін наполягав на визнанні своїх авторських прав, і його позов був задоволений Нью-Йорським міським судом. Суд встановив, що Франк пообіцяв заплатити Мейеру Левіну не менше 50.000 доларів за використання діалогів, написаних Левіним, і включення їх до щоденнику як інтелектуальну працю його дочки[66], але суддя закрив своїм розпорядженням дані у справі на сто років[65].

Відразу після оголошення результатів експертизи щоденника[60], його закрили в депозитну комірку в одному з банків Ізраїля і після цього щоденник ніколи більше не був витягнутий для перегляду, незважаючи на безуспішні спроби дослідників.

«Застільні бесіди Гітлера»[ред. | ред. код]

«Застільні бесіди Гітлера» існують в декількох варіантах, від різних авторів[67]. Серед них Х'ю Тревор-Ропер, Герман Раушнінг і Генрі Пікер. У цих книгах Гітлер виглядає не лише божевільним[67], але ще й збирається здійснити геноцид підкорених народів для завоювання «життєвого простору», яким є мало не вся планета. Праця Тревор-Ропера була однозначно затаврована як підробка практично відразу після виходу, з іншими двома авторами було все дещо складніше. Вони, на відміну від Тревора-Ропера, неодноразово безпосередньо спілкувалися з Гітлером. Герман Раушнінг в 1930-і роки був одним з видних націонал-соціалістів Данцигу і претендував на лідерство в міському відділенні НСДАП, поки не увійшов у конфлікт з гауляйтером Данцига Форстером. Він був виключений з партії і в 1938 році емігрував до Британії, де зв'язався з німецькою літературною (головним чином єврейською) еміграцією. «Військова партія» Черчілля потребувала в той момент такої постаті як Раушнінг і той дав згоду на співпрацю, оформивши контракт на написання в короткий термін пропагандистської книги, яка і вийшла в 1939 році під заголовком «Говорить Гітлер» і з підзаголовком «Довірчі повідомлення Фюрера про його плани завоювання всього світу». Книга була негайно переведена на більшість європейських мов і видана в 20 країнах Європи та Америки. Основний вектор пропаганди Раушнінгу спрямований на доказ того, що Гітлер був одержимий ідеєю знищення християнства, що в надрах Третього Рейху зріють плани тотального умертвіння цілих народів, що нацисти марять про світове панування. Крім цього, автор звинуватив фюрера у зв'язках з комуністами і масонами. Книга Раушнінга наповнена перекрученими цитатами з «Mein Kampf», приписаними Гітлеру чужими словами і вигадками противниками націонал-соціалістів[67][68]. Остаточне викриття праць Раушнінга було зроблено ще в 1983 році швейцарським істориком Вольфгангом Хенелем. Твердження Раушнінга, що він «більше ста разів» особисто розмовляв з Гітлером, було легко спростовано численними спогадами і документами німецьких архівів, з яких випливає, що Раушнінг — до війни голова данцігського сенату — бачився з фюрером всього 4 рази виключно з робочих питань, постійно у присутності третіх осіб і жодного разу з ним особисто не розмовляв. «Застільні розмови Гітлера» Генрі Пікера були вперше опубліковані в Західній Німеччині в 1951 році — через десять років після подій 1941-42 років, які описує Пікер[68]. Нульову цінність праці придає відсутність первинних стенографічних записів і те, що записки були «доопрацьовані» Генрі Пікером після війни, коли він знаходівся в британському полоні. Не виключено, що записи Пікера були цілком складені після війни, і в багатьох не викликає сумнівів[67], що їх «доробка» була здійснена за вказівкою британської розвідки. У силу цього, серйозні історики вважають за краще обходитися без допомоги цієї роботи. Публіцисти з великим задоволенням цитують «одкровення» Гітлера про те, наприклад, що треба засадити Україну кропивою[67]. Також широко відомі так звані «Щоденники Гітлера», вперше опубліковані в журналі «Штерн» і нібито написані особисто Гітлером. Ці щоденники були визнані як підробка в 1983-му році. При хімічному аналізі паперу в її складі був виявлений відбілювач, який почали застосовувати при виробництві паперу лише з 1955 року. Попри те, що жоден нормальний історик не використовує ці сумнівні документи в якості аргументації в наукових спорах[67], цитати з них частенько прослизають в дослідників Голокосту.

Франк Стіффель «Розповідь про кільце: Кадіш»[ред. | ред. код]

Франк Стіффель — польський єврей, який народився в 1915 році[69]. Після війни він переїхав до Нью-Йорку де оселився в респектабельному районі Флашінг[70]. У 1984 році Стіфель у видавництві Pushcart Press випустив свої мемуари «Розповідь про кільце: Кадіш» (англ. The Tale of the Ring: A Kaddish), в яких він розповідає як дивом вижив в «таборах смерті» — спочатку в Треблінці, а потім в Освенцімі. В передмові написано[69] що Стіффель почав писати свій щоденник ще в 1942 році в Треблінці і що Стіффель писав на «шматках мила і обривках одягу, зірваних з в'язнів, яких відправляли в газові камери, на випадкових клаптиках паперу, що він проміняв на чорному ринку в таборі.»[69]. Після втечі з Треблінки, Стіффель, прихопивши шматки мила, обривки одягу і клаптики паперу, деякий час ховається від німецьких окупантів, але незабаром його піймали і відправили до Освенціму[71]. Автор не повідомляє коли це відбувалося, але з розповіді зрозуміло, що це сталося десь восени 1942 року. Після перебування близько місяця в головному таборі Освенціму (нім. Auschwitz Stammlager), Стіффеля переводять до невеликого підтабору Кобієр (англ. Kobier), де він 8-9 місяців працює лісорубом, а потім повертається до головного табору в Освенціму на роботу в якості медика[71]. Мемуари Стіффеля наповнені твердженнями на кшталт «сильно пахло горілим м'ясом»; «вони варили з людей мило»; «вони газувати людей, „німці любили кидати немовлят в повітря і стріляти по них[71], але він не знає що і коли з'явилося в таборі, де знаходилося, не знає начальства[70].

У своєму описі табірного життя в Освенцімі, Стіффель розповідає багато інших вражаючих деталей, наприклад, він пише, що в своїй промові до населення Освенціма комендант табору (ім'я якого автор не вказує) проголошує:

Дієта в таборі науково розрахована так, що її споживач повинен залишатися живий не менше і не більше трьох місяців. Тому той, хто був тут довше і досі залишається живим, за визначенням, злодій.
Оригінальний текст (англ.)

The diet in this Lager has been calculated scientifically so that its consumer should stay alive not less and not more than three months. Therefore whoever has been here longer than that and is still alive and functioning is, by definition, a thief." (Цитується за Frank Stiffel The Tale of the Ring: A Kaddish, published by Pushcart Press, 1984, сторінка 184 (англ.))

Після перебування в Auschwitz Stammlager до звільнення Червоної армією 27 січня 1945 року, Стіффель зробив радянським офіцерам і журналістам екскурсію місцями убивств у головному таборі Аушвіц-Біркенау:

Майже відразу після того, як перший російський солдат переслідуючи німців залишив Освенцім, почався приплив російських офіцерів високого рангу і журналістів. Вони всю ніч сиділи з нами в кімнаті адміністрації, безперервно палили, пили алкоголь, задавали питання, робили замітки, і робили зауваження із зневірою.

... Потім настав час неминучого, болючого питання: "Як же сталося, що стільки євреїв залишилося в Освенцімі?

Оригінальний текст (англ.)
Almost as soon as the first Russian soldiers left Auschwitz in pursuit of the Germans, the influx of Russian high-echelon officers and newsmen started. They sat with us in the administration room all night long, smoking, drinking, asking questions, taking notes, and making comments of disbelief.

... There would come that inevitable, painful question, "So how come there are still Jews left in Auschwitz?" (Цитується за Frank Stiffel The Tale of the Ring: A Kaddish, published by Pushcart Press, 1984, сторінка 184 (англ.))

Це — чудо“, — так відповів на це запитання єврей Гордон, пише Стіффель.

У 1983 році книгаThe Tale of the Ring“ ще в якості рукопису була висунута на щорічну премію редакторів 'Book Award». Томас Куєс (англ. Thomas Kues) в роботі «Франк Стіффель — Супер-виживач або просто шахрай?» (англ. Frank Stiffel – Super Survivor or Simple Fraud?) докладно розбирає численні, на його думку, нестикування в книзі. Куєс стверджує, що «Франк Стіффель не дуже добре відома „жертва Голокосту“ і що на його свідчення нечасто посилаються ортодоксальні історики Голокосту, тим не менш, його мемуари становлять інтерес для дослідників масового знищення євреїв під час Другої світової війни. По-перше, тому що пан Стіффель стверджує, що вижив у Треблінці і також у Освенцімі. По-друге, тому, що його опис життя в Освенцімі дає уявлення про чутки, що спалахували і поширювались в таборах. По-третє, тому що Стіффель є яскравим прикладом, як ті, хто вижив в таборах, незграбно намагаються модернізувати свої спогади під ортодоксальну версію Голокосту»[70].

Альфред Ветцлер «Втеча з пекла»[ред. | ред. код]

Автор книги «Втеча з пекла. Справжня історія Освенцімський протоколів» Альфред Ветцлер разом з іншим словацьким євреєм Вальтером Розенбергом, згодом відомим під ім'ям Рудольф Врба, втік з Освенціму у квітні 1944 року і дивом пережив Голокост. У книзі багато уявних діалогів, наприклад, які ведуть між собою есесівці, а героїв звуть вигаданими іменами — Кароль та Вал. Головний герой книги Кароль — він же альтер-его автора — сам їде до табору заробляти. Автор повідомляє, що спроби втеч з Освенціму практично не могли увінчатися успіхом — крім вартових і колючого дроту, німці по кілька разів на день перераховували весь багатотисячний склад ув'язнених, а якщо хтось тікав, його в протягом трьох діб розшукували тисячі есесівців з собаками. План Ветцлера і Врби, і відповідно їх героїв в книзі, був простий — протягом цих трьох діб пошуків, вони ховалися тут же за першим рядом загороджень на території табору, у виритій попередньо схованці, навколо якої був розсипаний политий бензином тютюн, щоб збити собак зі сліду. Після трьох діб, під час яких вони чули крики есесівців і гавкіт собак у себе над головою, Кароль і Вал рушили до словацького кордону.

Рахель Ауербах «Поля Треблінки»[ред. | ред. код]

Рахель Ауербах у книзі «Поля Треблінки», що вийшла в 1947 році і поміщена на першому місці в збірці А.Доната[72] пише, що в серпні — вересні 1942 року в Треблінку щодня прибувало 6-10 тис. євреїв.. Після вигрузки з поїздів відбувалось наступне:

«Чоловіки направо! Жінки наліво! … Жінкам і дітям потрібно було першими йти у вогонь. Але спершу вони йшли роздягатися в бараки … В'язні-чоловіки роздягалися у бараків … Потім їх оголеними вели далі і вони зі своїм одягом в руках йшли до барака-накопичувача … На іншому кінці приміщення для роздягання відкривалися невеликі двері і натовп рухалася шляхом, довжиною близько 300 метрів, оточеним колючим дротом. Цей шлях називали „кишкою“. Німці гумористично охрестили його „вулицею на небеса“. У кінці вулиці, де євреї повинні були прямо відправлятися на той світ, перебували інші двері, що вели у „баню“ … До кабінок входили з коридору через двері, розміри яких були розраховані на проходження одночасно лише однієї людини … На стелі камер виднілися справжні душові головки, але труби до них не було … У першому будинку спершу були три подібні кабіни. Пізніше, коли процес був налагоджений, справу було розширено. Була збудована друга „баня“ того ж типу, але більше і красивіше, ніж перша, і мала 10 кабінок. Обабіч „дороги на небо“ стояли есесівці-німці та українці з собаками. Серед собак виділявся пес Баррі, натасканий щоб відкушувати у в'язнів статеві органи. Під час побиття, есесівці теж дуже любили бити свої жертви по цих органах, потім по голові, грудях, животі, тобто по найчутливіших місцях… До камер набивали втричі більше людей, ніж вони вміщували. Ті, що не помістилися повинні були чекати зовні, поки до них не дійде черга. Підлога в газових камерах був похилою і слизькою. Ті, що заходили першими ковзали, падали і більше не вставали… Деякі свідки розповідають, що люди в камерах повинні були тримати руки піднятими, а животи втягнутими, щоб можна було втиснути побільше народу. Оскільки вони стояли дуже щільно один до одного, то маленьких дітей кидали їм на голови як тюки з одягом. Газ був дорогим і витрачати його потрібно було дбайливо … Тепер наставав час запускати мотор, що стояв у майстерні поруч з лазнею. Але спершу витяжний пристрій відкачували чисте повітря. Потім відкривали труби, подавали до камери відпрацьований газ».

«Кажуть, для візиту Гіммлера в Треблінку наприкінці лютого 1943 року був підготовлений особливий атракціон. Група молодих, спеціально відібраних жінок, голих, щоб рейхсфюрер СС естетично міг насолодитися їх тілами, була відправлена в „лазню“ і повернулася з неї трупами».

За словами Ауербах, маленьких дітей, в основному, газом не вбивали — їм розбивали об стіну голову або живими кидали у вогонь, тому що «Головним міркуванням була економія газу і патронів. Крім того вважалося, що від куль і газу діти вмирають не так швидко, як дорослі. Проблемою зайнялися лікарі, які встановили, що у дітей краще працює кровообіг, оскільки судини у них еластичніші».

Ольга Ленд'єл «П'ять димарів»[ред. | ред. код]

міні|праворуч|110пкс|Обкладинка книги Ольги Ленд'єл «П'ять димарів: справжня історія жінки що вижила в Аушвіці» В своїй книжці «П'ять димарів: справжня історія жінки що вижила в Аушвіці»[73], (англ. "Passionate, tormenting"), яку New York Herald-Tribune охарактеризувала як «страстну, болісну» (англ. Passionate, tormenting), Ольга Ленд'єл, яка дивим пережила Голокост, на стор. 80-81 пише:

Після червня 1943 року газова камера була зарезервована виключно для євреїв і циган... Триста шістдесят трупів кожні пів-години, постійно перероблялася людська плоть на попіл - 720 на годину або 17 280 трупів за цілодобову зміну. І печі, з убивчою ефективністю, функціонували вдень і вночі. Однак, потрібно також враховувати ями смерті, які могли знищувати ще 8000 трупів на день. Округлено, близько 24000 трупів перероблялися щодня. Прекрасні результати виробництваякі говорять на користь німецької промисловості.
Оригінальний текст (англ.)

After June, 1943, the gas chamber was reserved exclusively for Jews and Gypsies.. Three hundred and sixty corpses every half-hour, which was all the time it took to reduce human flesh to ashes, made 720 per hour, or 17,280 corpses per twenty-four hour shift. And the ovens, with murderous efficiency, functioned day and night. However, one must also reckon the death pits, which could destroy another 8,000 cadavers a day. In round numbers, about 24,000 corpses were handled each day. An admirable production record, one that speaks well for German industry.

Тобто, майже 100.000 трупів за чотири робочих дні, або мільйон в 40 днів, або шість мільйонів в 240 днів (вісім місяців), або з березня 1942 року до жовтня 1944 більше ніж 21 мільйон трупів. Це лише для табору Освенцім.

Книга багато разів перевидавалася[74]. На обкладинці[75] книги, виданої Academy Chicago Publishers[76] наводиться цитата Альберта Ейнштейна про цей твір:

Ви зробили реальну послугу нагадавши тим, хто в наш час[коли?] мовчить і найбільше тим, хто забув сказати
Оригінальний текст (англ.)

You have done a real service by letting the ones who are now silent and most forgotten (sic) speak

Кітті Харт «Повернутися в Аушвіц»[ред. | ред. код]

міні|праворуч|110пкс|Обкладинка книги Кітті Харт «Повернутися в Аушвіц» Кітті Харт, польська єврейка, що дивом пережила Голокост, пише у своїй книзі «Повернутися в Аушвіц: Чудова історія про дівчинку, що пережила Голокост»[77]:

Працюючи цілодобово, чотири печі разом могли переробити близько 18000 тіл кожні двадцять чотири години, в той час як

кар'єри управлялися ще з 8000 за той же період.

Оригінальний текст (англ.)
Working around the clock, the four units together could dispose of about 18,000 bodies every twenty-four hours, while the open pits coped with a further 8,000 in the same period

Це означає 26000 тіл кожні 24 години, 182000 щотижнево, 6 мільйонів за вісім місяців.

Книга багато разів перевидавалася, в описі книги на сайті інтернет-магазину Amazon стверджується, що Кітті Харт «в даний час є визнаний авторитет з питань Освенціму»[78] (англ. and is now a recognised authority on Auschwitz).

Мартін Гілберт «Аушвіц і союзники»[ред. | ред. код]

Мартін Гілберт, єврейський письменник і біограф Вінстона Черчілля, у своїй книзі «Аушвіц і союзники» пише[79]:

"Свідомий намір систематично знищити всіх євреїв Європи був несподіваним навесні та на початку літа 1942 року: найбільший період, протягом якого він був найбільш інтенсивним і в ході якого сотні тисяч євреїв щодня отруювали газом в Белжеці, Хелмно, Собіборі та Треблінці.
Оригінальний текст (англ.)
The deliberate attempt to destroy systematically all of Europe’s Jews was unsuspected in the spring and early summer of 1942: the very period during which it was at its most intense, and during which hundreds of thousands of Jews were being gassed every day at Belzec, Chelmo, Sobibor and Treblinka

На сайті інтернет-магазину Amazon в описі книги «Ніколи знову: Історія Голокосту» стверджується що її автор Мартін Гілберт «видатний історик, один з провідних авторитетів у світі з Голокосту»[80].

Філіп Мюллер «Спеціальна обробка»[ред. | ред. код]

міні|праворуч|120пкс|Обкладинка книги Філіпа Мюллера «Спеціальна обробка» Філіп Мюлер дивом пережив Голокост, адже він був членом так званої «зондеркоманди» Освенціма з весни 1942 р. до закінчення функціонування табору в січні 1945 р.[81]. Він стверджує, що члени зондеркоманд повинні були працювати в газових камерах і крематоріях і їх ліквідовували кожні чотири місяці та замінювали іншими[81]. Це означає, що Мюллер дивом пережив принаймні п'ять ліквідацій. У своєму бестселері «Спеціальна обробка» (нім. «Sonderbehandlung»), який Філіп Мюллер написав через 34 роки після війни за допомогою невідомого співавтора, він також повідомляє, що повинен був роздягати жертви негайно після їх умертвіння синильною кислотою в газовій камері крематорію[82]. Одного разу він виявив шматок торта в кишені жертви і жадібно проковтнув його. Автор на пояснює чи був він в протигазі коли ковтав цей торт і чому синильна кислота на нього не подіяла.

На стор. 207–208 своєї праці він повідомляє, що на початку літа 1944 року в Освенцімі знищували багато тисяч трупів отруєних газом угорських євреїв. І робили це так[82]: трупи клали шарами в глибокій ямі і вщент спалювали там за допомогою дров. Додатковим пальним матеріалом служив жир, що виплавлявся з трупів. Він стікав під час горіння у спеціально вириті для цього канавки, які впадали в накопичувач. Верхній розплавлений шар цього жиру члени зондеркоманд збирали довгими черпаками і поливали їм трупи, щоб вони краще горіли[82]. Автор не пояснює як вдавалося спалити трупи в ямах без достатнього припливу кисню і чому жир не спалахував, коли він витікав і тік в канавках.

На стор. 74 Мюллер розповідає[82]:

Інколи до крематорію приходили есесівські лікарі... Перед стратою обидва лікарі обмацували у живих ще чоловіків і жінок, немов у рогатої худоби, стегна і ікри, щоб відібрати собі "кращі шматки". Після розстрілу обраних жертви клали на стіл, лікарі вирізали шматки ще теплої плоті з стегон і литок і кидали їх в приготовані посудини. М'язи щойно застрелених ще ворушилися в конвульсіях, судорожно стискалися, смикалися у відрах, куди їх складали, і ті здійснювали колоподібні рухи.

У своєї праці Мюллер також описує[82] як йому хотілося померти в газовій камері разом з іншими жертвами, але група оголених єврейських дівчат вирішила, що він повинен вижити для того, щоб розповісти світу про жахи, свідком яких він був, тому вони схопили його і викинули з газової камери[82].

Філіп Мюллер є найважливішим свідком професора Рауля Хілберга. У своїй роботі про Голокост «Знищення європейських євреїв»[5], який визнаний основним текстом в наукових дослідженнях Голокосту[83], Хілберг на двадцяти сторінках шістнадцять разів цитує Філіпа Мюллера як свідка газових вбивств в Освенцімі[5].

Софія Коссак-Щуцька «З безодні: спогади про табір»[ред. | ред. код]

Софія Коссак-Щуцька, в своїх спогадах про Аушвіц «З безодні: спогади про табір»[84] пише:

Різкий дзвінок і негайно з отворів в підлозі почав підніматися газ. З балкона, з якого можна було бачити двері, есесівці з цікавістю спостерігали боротьбу зі смертю, метання і судоми приречених. Для садистів то був спектакль, який їм ніколи не набридав... Боротьба зі смертю тривала 10-15 хвилин... Потужні вентилятори видаляли газ. З'явилися члени зондеркоманди в протигазах, відкривали двері навпроти входу, поруч з якими розташовувалася естакада з вагонетками. Команда завантажувала вагонетки у великому поспіху. Решта чекали. Часто бувало, що мертві оживали. Застосовувана доза паралізувала, а не вбивала. Трупи на вагонетках іноді знову приходили до тями... Вагонетки котилися естакадою вниз і вивалювали в печі свій вантаж.

Мемуари та спогади[ред. | ред. код]

Моше Пеєр, який дивом пережив Голокост, в інтерв'ю, надрукованому в канадській газеті «The Gazette»[85], заявив, що в дитинстві він пережив у таборі Берген-Бельзен шість газацій:

Під час Другої світової війни, будучи одинадцятирічним хлопчиком і перебуваючи в концтаборі Берген-Белжець, Моше Пеєр потрапляв до газової камери як мінімум шість разів. Щоразу він залишався в живих, з жахом дивлячись, як жінки і діти довкола нього слабшали і вмирали. Досі Пеєр не знає, як йому вдалося вижити.

Фото та відео[ред. | ред. код]

[[:Файл:Потерянные трупы.JPG|міні|праворуч|400пкс|Фото ліворуч в матеріалах Нюрнберзького процесу з'являється двічі: один раз у томі 30 стор. 421, і вдруге в матеріалах французького уряду в якості документа F321. Фото праворуч, на якому з'являється купа трупів, є ілюстрацією до книги Р. Шнабеля «Сила без моралі», видавництва Родеберга, Франкфурт, 1957, стор 341. (R. Schnabel "s Macht Ohne Moral (Power Without Morals), Roederberg Publishing, Frankfurt, 1957, page 341.)[86]. ]] міні|праворуч|333пкс|Фото жертв епідемії тифу, що спалахнула після окупації британцями концентраційного табору Берген-Бельзен, і опубліковане як «жертви Аушвіца» в різній періодиці, наприклад, в німецькому журналі «Квік» («Quick», Munich) в 1979 р. Англійський «Католицький Вісник» (Catholic Herald) від 29 жовтня 1948 р. писав, що в місті Кассель, де кожного дорослого німця примушували дивитись фільм про «жахи Бухенвальда», доктор з Геттінгена побачив себе на екрані, хоча він ніколи не був у Бухенвальді. Виявилося, що це був фільм, знятий після бомбардування Дрездена 13 лютого 1945 р., де цей доктор тоді перебував [джерело?]. В результаті того нальоту загинуло 130 тис. людей, в більшості жінки і діти, за деякими оцінками, число загиблих було близько півмільйона. Протягом декількох тижнів після цього тіла загиблих спалювали в штабелях, щоб не допустити поширення епідемій. Ці сцени фільмували німецькі військові кінооператори, їх стрічки потім потрапили до рук союзників.

Кіно[ред. | ред. код]

«Туманна ніч»[ред. | ред. код]

У французькому документальному фільмі 1955 р. «Nuit de Brouillard» («Туманна ніч»), у якому виступали історики Henri Michel і Olga Wormser-Migot, стверджується, що в Освенцімі загинуло 9 млн людей. Цей фільм був показаний мільйонам школярів по всьому світу. Фільм можна скачати з сайту Еврейские фильмы и музыка, в анотації до нього там є такі слова «Мило з людських кісток… сувеніри з людської шкіри…».

«Список Шиндлера»[ред. | ред. код]

У фільмі С.Спілберга розповідається як багатий єврей Оскар Шиндлер врятував життя більш ніж тисячі польських євреїв під час Голокосту наймаючи їх на роботу на власностворену фабрику[24]. Для надання фільму більшої достовірності і реалізму його знято на чорно-білу плівку[24][87]. Фільм отримав сім «Оскарів».

Ернст Цюндель та Фрідріх Берг оповідають іншу версію цієї історії[88][89][90][91]: коли в листопаді 1944 року радянська армія перебувала на підступах до Пласова — табору в п'ятдесяти кілометрах на схід від Освенціму, Шиндлер і тисяча з гаком євреїв вирішили йти на захід з відступаючими нацистами, замість того, щоб залишитися і бути визволеними радянськими військами. Деякі з них навіть провели наступні кілька тижнів в Освенцімі, але ніхто з них не загинув у «газових камерах» — навіть у фільмі[24]. Навіть на внутрішній стороні обкладинки роману, за яким знімався фільм, написано[92]: «Ця книга є художнім твором. Імена, персонажі, місця і події є продуктом уяви автора або використовуються фіктивно. Будь-яка подібність з реальними подіями або місцями або особами живими чи мертвими є цілком випадковою». Ернст Цюндель також доводить, що деякі події з фільму просто не могли відбуватися[93], наприклад, комендант табору просто не мав можливості стріляти із власного балкону в ув'язнених на плацу табору, адже його будинок знаходився зовсім в іншому місці. Інші критики також стверджують[94], що події фільму є перекрученими і зовсім не збігаються з реальністю. За словами Девіда Брукшмидта[95], вдова Оскара Шиндлера Емілі Шиндлер охарактеризувала фільм Спілберга як «брехню» — на пресконференції Емілі заявила[96], що Спілберг заробив мільйони на брехні і що вона врятувала більше євреїв, ніж її чоловік.

Девід Кроу, професор історії з Північної Кароліні, пов'язаний з Американським меморіальним музеєм Голокосту у Вашингтоні, в інтерв'ю New York Times стверджував[97], що коли складалися списки, Шиндлер фізично не мав можливості взяти в цьому участь, оскільки перебував в той час у в'язниці за підозрою у підкупі нацистського офіцера СС начальника концентраційного табору Амона Гета, роль якого у фільмі виконав Ральф Файнс[97], також бухгалтер Шиндлера Іцхак Штерн (Бен Кінгслі) не працював на нього в цей період. Кроу виявив також, що ізраїльтяни зарахували Шиндлера до праведників світу не в 1958 році — за 16 років до його смерті — а тільки в 1993, коли на зйомки фільму Спілберга до Єрусалиму прибула дружина Оскара Емілія[97]. Кроу також розповів, що після війни Шиндлер крав гроші в тих кого він рятував, а Емілія назвала його «аморальним розпусником»[97].

В США жартівники замість «Schindler's List» (Шиндлерс ліст — список Шиндлера") кажуть «Swindler's Mist» (Свіндлерс міст — містифікація шахрая)[94].

Телефільми[ред. | ред. код]

«Голокост»[ред. | ред. код]

П'ятисерійний фільм «Голокост»[98], вийшов на екрани в 1978 році, в анотації написано, що це «екранізація одного з найжахливіших злочинів проти людяності в світовій історії — геноциду 6 мільйонів євреїв до і під час Другої світової війни». Фільм подивилися 49% телеглядачів в США і 50% дорослих глядачів в ФРН[99]. Критики назвали фільм «кічем» та «копійчаною дешевкою»[99]. Газета «Libération» від 7 березня 1979 р. пише[100]: «Телефільм „Голокост“ є злочином проти історичної істини. Його основна ідея: подія такого масштабу, як знищення 6 мільйонів євреїв, не могло залишитися непоміченим німецьким народом в цілому. Якщо ж німці не знали, значить, вони винні».

«Шоа»[ред. | ред. код]

Прем'єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін виділив на фільм «Шоа» (англ. Shoah) режисера Клода Ланцмана 850.000 доларів державних коштів як на «проект, що має національне значення»[101]. Фільм «Шоа», який вийшов в 1985 році, протягом 9 з половиною годин демонструє образи кам'яних стін і нескінченних залізничних конвоїв в супроводженні пригнічуючих шумових ефектів, з свідоцтвами на зразок розповіді перукаря з Треблінки, який умістив на площі 16 квадратних метрів 60 жінок і 16 перукарів.

В фільмі є епізод, де Клод Ланцман бере інтерв'ю у Абрахама Бомби, перукаря з Треблінки, який дивом пережив Голокост:
Ланцман: А газова камера?
Бомба: Вона була невелика, це було приміщення розміром приблизно 4 х 4 м. Проте, туди запихали жінок … Раптом з'являвся капо: «Перукарі, ви повинні вести себе так, щоб всі жінки, які сюди входять, вірили, що їм тільки підстрижуть волосся, а потім вони примуть душ і знову вийдуть». Але ми вже знали, що з цього місця живими не виходять.
Ланцман: Там були дзеркала?
Бомба: Ні, жодного дзеркала. Лавки, ніяких стільців, тільки лавки і 16-17 перукурів. Але їх було так багато.
Ланцман: Скільки жінок ви повинні були постригти за один прогін?
Бомба: За один прогін? Приблизно 60-70 жінок… Німці наказували нам на кілька хвилин, приблизно на п'ять хвилин, залишити газову камеру. Потім вони пускали газ і вбивали їх.
Ланцман: Що ви відчули в перший раз, коли побачили голих жінок з дітьми, що ви відчували?
Бомба: Там було неможливо щось відчувати або відчувати … Коли я працював перукарем у газовій камері, прибув потяг з жінками з мого рідного міста Ченстохова… З деякими ми були близькими друзями. Коли вони мене побачили, вони стали мене обіймати: «Абе, що ти тут робиш? Що з нами буде?» Що я міг їм сказати? Один з моїх друзів, який був зі мною там, теж хороший перукар з нашого міста, коли побачив, що його дружину і сестру ведуть в газову камеру, спробував заговорити з ними, але ні тій, ні іншій він не міг сказати, що це остання мить їх життя, оскільки за ним стояли нацисти, есесівці, і він добре знав, що розділить долю цих двох жінок, якщо скаже хоч слово.

Розповідає Франц Сухомел, унтершафтфюрер СС, який працював у Треблінці (якому Ланцман — не приховуючи перед глядачами свого обману — пообіцяв не розкривати його імені): «Пам'ятаю поїзди французького виробництва зі сталевими вагонами. У зв'язку з наступом на Сталінград їх затримали в дорозі на кілька днів. Так що, коли ці состави прибули в Треблінку, з п'яти тисяч євреїв три тисячі були мертві. Або померли природним шляхом, або порізали собі вени, або ще як…». Тут же згадує Річард Глазар, який дивом вижив в Освенцимі: «Я їхав зі Швейцарії в комфортабельному потязі — там були навіть купе. Коли ми перетнули польський кордон, мій сусід, благовидний літній єврей, запитав з вікна за допомогою знаків у хлопчика, що пасли корів: „Де ми?“ У відповідь хлопчик весело провів рукою по горлу. Тоді ми не зрозуміли, що він хотів сказати».

Ланцман також повідомляє в фільмі, що війна, яку вів Гітлер, була насамперед війною проти євреїв. Свій висновок автор робить на підставі того, що Гітлер «не тільки хотів позбутися цього народу, стерти його з лиця землі, він також хотів винищити самі сліди винищення».

«Таємниці війни»[ред. | ред. код]

Основні ідеї 1-ї частини телефільму BBC «Таємниці війни», проголошені диктором, наступні:

  • Гітлер у 33-му році прийшов до влади, щоб знищувати євреїв.
  • Гітлер розв'язав світову війну, щоб дістати євреїв в інших країнах і знищити їх.
  • У німецьких концтаборах знаходились лише євреї.

Значне місце в 1-й частині фільму займають усні розповіді про концтабори, наприклад, спогади однієї єврейки про те, як німці ховали сліди злочинів і знищували попіл від спалених людей. Для цього німці, за її словами, поставили дітей (їй на той час було 7 років) у живий ланцюг і передавали ними коробки з попілом на берег озера. «Дітей вони використовували, щоб приховати свої злочини. Один раз нас поставили ланцюжком від крематорію (у фільмі в цей час показують маленьку піч, у який можна спалити хіба що один труп) до озера і змусили передавати коробки з попелом. Наприкінці цей попіл брав чоловік і розвіював його над озером. Я нарахувала 30000 таких коробок», — каже вона. Тобто 7-и річна єврейська дівчина вміє рахувати до 30 тисяч, також простий підрахунок показує, якщо передавати одну коробку хоча б за 2 секунди, то 30000 коробок діти передавали б безперервно 17 годин і якщо одна коробка важила навіть один кілограм, то семірічна дівчина за 17 годин перекидала 30 тон попілу. Далі вона розповідає: «Німці в таборі примушували нас грати у виставах» — в цей час у фільмі показують фото на якому веселі діти з товстими ніжками грають спектакль.

В одному з епізодів показують картонний макет транзитного табору Терезін. Голос диктора повідомляє: «Гітлерівці спеціально розфарбовували будівлі у привабливі кольори. Вони підступно лагідними голосами запрошували новприбулих роздягнутися щоб пройти дезінфекцію. До табору під'їжджають ешелони з євреями. Їх роздягали і направляли в цей страшний будинок (показують приміщення на 40-50 осіб) і там протягом 20 хвилин знищували».

В іншому епізоді коментатор стоїть в концтаборі на тлі рову і каже «Ви бачите тут 5000 трупів євреїв (насправді там видно 2-3 десятки трупів і не відомо чи євреїв). Таких могил тут сотні». Твердження про сотні могил нічим не обгрунтовується.

З розповіді про Освенцім: "… Від бараків концтаборів до місць роботи було 7-8 кілометрів. Есесівці вишуковували людей в тисячні колони і під озброєною охороною, оточених наглядачами з палицями і собаками, гнали на роботи. В процесі робіт есесівці, наглядачі і майстри по звірячому били кожного: одного за те, що розігнув спину, іншого за те, що мало землі забрав лопатою, третього за повільну роботу, четвертого побоями змушували возити тачку з породою бігом. Майстри примовляли: «Фірма платить за тебе чотири марки, ти повинен працювати, як кінь!».

«Діти з безодні»[ред. | ред. код]

«Діти з безодні» (Оригінальна назва: англ. Broken silence, рос. Дети из бездны) — один із документальних фільмів, створених в рамках проекту Стівена Спілберга «Перерване мовчання», що складається з восьми фільмів. Три з них зняті самим Фондом «Люди, що пережили Голокост», засновником якого є сам Стівен Спілберг — «Загублені діти Берліна», «Останні дні» і «Люди, що пережили Голокост». По одному фільму створили провідні кінорежисери Польщі, Чехії, Угорщини та Аргентини. У Росії фільм «Діти з безодні» зняв Павло Чухрай.

У фільмі стверджується, що у Бабиному Яру німці за кілька місяців вирізали 150 000 євреїв з Києва і що у живих залишилося лише 20 чоловік. Чухрай використовує свідоцтва очевидців, які в той час були дітьми, деякі з них якимось дивом примудрилися вижити в різанині Бабиного Яру.

«Останні дні» та Ірен Зісблатт «П'ятий діамант»[ред. | ред. код]

У жовтні 1995 р. Ірен Зісблатт (Irene Zisblatt), яка дивом пережила Голокост, дала інтерв'ю для документального фільму «Останні дні» (англ. The Last Days) Стівена Спілберга. Вона була однією з п'яти дивом переживших Голокост, яких відібрали для розповіді своєї історії для фільму, що вийшов на екран в 1998 році і отримав премію Американської академії кіномистецтв «Оскар» як кращій документальний фільм. В фільмі субтитри гарантують глядачу: «Все, що ви зараз побачите це правда»[102] (англ. Everything you are about to see is true), а Зісблатт повідомляє:

  • Вона втікла із середини газової камери[103] «I was sent to the Gas Chamber but it was full!»;
  • Після втечі з газової камери мужній єврей загорнув її голу в ковдру і жбурнув через електрифікований колючий дрот огорожі табору на відкриту платформу потяга, який відвіз її в безпечне місце;
  • Вона ледве уникнула, щоб Ільза Кох зробила з її бездоганної шкіри абажур[104]Ilse Koch wanted My Skin For Lampshades!»);
  • Доктор Менгеле видалив її татуювання[105];
  • Вона була «морською свинкою» Менгеле, яка пережила кілька експериментів, в тому числі один, щоб зробити її очі блакитними[106].
  • Нацистська медсестра дала їй фальшиву смертельну ін'єкцію;
  • Вона щодня ковтала і випорожнювалася чотирма діамантами за майже півтора року перебування ув'язненою в німецьких концентраційних таборах[105];
  • Євреї закінчували життя самогубством, кидаючись на електричний паркан, але СС намагався їх зупинити[105], адже самогубство в «таборі смерті» вважалося серйозним злочином і каралося стратою ста інших ув'язнених[107].

[[:Файл:Holocaust Controversies Irene Zisblatt the Diamond Girl LIE.jpg|міні|праворуч|222пкс|Фото довідки Червоного Хреста наданої Ірен Зісблатт, в якій дівочі прізвища, дати народження і перебування в концтаборах, назви концтаборів, табірні номери не збігаються з тими що вказані в мемуарах]] В 2008 році (через 65 років після описуваних подій) вона видала мемуари під назвою «П'ятий діамант»[108] (англ. The Fifth Diamond), де вона діє під іменем Хана і дівочим прізвищем Зейгельштейн (Chana Seigelstein) У своїх мемуарах вона каже, що чиновники американської імміграційної служби змінили її ім'я з «Хана» на «Ірен», але це неправда (див. фото). Американський журналіст Джеймс Едвардс так відгукувся про ці спогади[109]:

Вона каже, що була в Освенцімі як Елі Візель, але на відміну від нього, вона була достатньо розумна і написала що євреїв вбивають в газових камерах, а не кидають до палаючих канав тисячами. І так само як в Германа Розенблата її історія повністю неймовірна. Не трохи неймовірна. Не декілька неймовірна. Вона повністю, доверху неймовірна. Повна і досконала нісенітниця. Ніхто при здоровому розумі не може повірити в її історію. Вона не може бути правдою
Оригінальний текст (англ.)
She says she was in Auschwitz, just like Elie Wiesel, but unlike him, she was smart enough to write about Jews being killed in gas chambers, not thrown into burning ditches by the thousands. And just like Herman Rosenblat, her story is completely unbelievable. Not a little bit unbelievable. Not somewhat unbelievable. It’s completely, over the top unbelievable. Complete and utter nonsense. No one in their right mind could believe her story. It cannot possibly be true.

Джеймс Едвардс також вважає[109], що назва книги відсилає до самої Ірен Зісблатт — вона і є п'ятий діамант. Щодо перших чотирьох діамантів Зісблатт розповідає, що до того як вона була доставлена в Освенцім, мати зашила чотири діаманти в поділ її спідниці, щоб можна було купити хліба в скрутний час. Коли вона потрапила в концентраційний табір і побачила що новачків обшукують, вона ковтає діаманти. Наступного дня, після переклички Зісблатт йде до туалету і нишпорить у власних екскрементах, поки не знаходить всі чотири діаманти. Виковирявши їх із свого лайна, вона ковтає їх знову. Так само робить наступного дня. Кожен день протягом 15 місяців, майже 500 днів, вона ковтала ці діаманти, викопувала їх з фекалій і з'їдала знову (через це деякі жартівники в блогах і на форумах називають її «діамантовим дефекаторм»[110]).

Ірен Зісблатт стверджує, що була обраною для перетворення її шкіри на абажур, але уникла цього, оскільки Ільза Кох (німкеня, про яку після війни євреї стверджували що ця нелюдська істота з жахливим характером робила з єврейської шкіри абажури, рукавички, палітурки книжок і т. д.[111]) її не знайшла, тому що Зісблатт саме тоді подорожувала до Майданеку (за один день туди, а потім назад), що за двісті миль від Освенціму.

Цитата з книги «П'ятий діамант»:

Я чула шепіт абажура... з красивої шкіри. Були чутки, що жінка на ім'я Ільза Кох обирала жінок з гарною шкірою... щоб зробити з їх шкіри абажури. Абажури! Я б ніколи не повірила в таку перспективу, але тепер... після того, що я бачила в останні два місяці... все було можливо.

...

Паніка охопила мене зсередини, коли я рушила за охоронцем з іншими дівчатами. Я спостерігала їх бездоганну шкіру. Невже я повинна стати абажуром?
Оригінальний текст (англ.)

I heard whispers of lampshades…of beautiful skin. The rumor was that a lady named Ilsa Koch was choosing women with beautiful skin…to use their skin to make lampshades. Lampshades! I would have never believed the prospect, but now…after what I had seen in the past two months…anything was possible.

Panic welling in the pit of my abdomen, I followed the guard with the other girls. I observed their unblemished skin. Could it be true that I was about to become a lampshade? (сторінка 45)

На стор. 75 вона розповідає як разом із 1500 жінок повністю роздягнулась на відкритому повітрі (в фільмі вона каже «Хоча ми стояли голі, ми не відчували наготи, тільки наші душі були голі»). Потім вони зайшли до «газової камери номер три». Зісблатт зайшла останньою з 1500 але не помістилася і заблокувала собою двері газової камери, та ще й вчепилась у них так, що «зірвала нігті і кров потекла кінчиками пальців». Через це есесівець ніяк не міг закрити газову камеру, тож інший есесівець більш високого рангу сердито гримнув на нього: «Зачинити двері щоб ми могли застосувати Циклон Б!». Есесівець біля двері рикнув на Зісблатт: «Виходь на рампу!» — і вона гола втікла та сховалася «під дахом газової камери». Там вона чула крики вмираючих, поки «все не стало тихо, так тихо, що чутно, як муха пролітає». Потім молодий єврей працівник крематорію загорнув її голу в ковдру і метнув через електрифікований колючий дрот огорожі табору на відкриту платформу потяга, який їхав до іншого концтабору.

З її мемуарів та газетних повідомлень виходить, що вона народилася в 1931 році[112], але відповідно до довідки Червоного Хреста вона народилась в 1929 р. (див. фото). На сторінці 17 у «П'ятому діаманті» в генеалогічній діаграмі вказано що її брат Давид в сім років загинув в Освенцімі[113]. Однак на відеозапису її розповіді для фільму Стівена Спілберга Зісблатт в 1995 році стверджує що її брат помер у віці близько п'яти років від скарлатини в Угорщині задовго до депортації.

«Колисанка»[ред. | ред. код]

«Колисанка» (англ. Lullaby, режисер Ефраїм Севела, виробн. Польща-Швейцарія, рік 1986). В третій новелі фільму («Безмовність») розповідається про в'язня-єврея, який втік з табору військовополонених після того, як сусід по нарах сказав йому, що чув, як він уві сні говорить на ідиш. Утікача переслідує молодий німецький солдат з собакою і болісно гине в болоті. Його собака з переслідувача поступово перетворюється на вірного друга єврея і намагається врятувати свого нового господаря. Собака витягує утікача, який захворів і марить, з болота і тягне його назад до людей в той же самий концентраційний табір.

Пісні[ред. | ред. код]

У пісні «Бухенвальдський набат» (музика В.Мураделі, слова О.Соболєва) є такий рядок «Сотни тысяч заживо сожжённых»[114]. В СРСР в 70-і рокі ХХ ст. пісня постійно звучала на радіо і телебаченні. Але в Бухенвальді не спалили живцем жодної людини, за даними інформаційного буклету меморіала Бухенвальду, загальна кількість смертельних випадків в Бухенвальді з 1937 по 1945 рік становить 34.375[115]. Загальне число ув'язнених, зареєстрованих за весь час у таборі Бухенвальд було близько 238 000 — згідно з путівником для міста Веймара, що знаходиться на відстані 5 км від Бухенвальда[115].

Благодійні фонди[ред. | ред. код]

В листопаді 2010 року у США 17 шахраїв російського походження[116] звинуватили у привласненні 42,5 мільйонів доларів із спеціального Фонду допомоги жертвам Голокосту[117]. Ватажком угруповання, викритого співробітниками ФБР, був виходець з Росії Семен Домніцер[116]. В період з 1993 по 2009 роки аферисти направили до некомерційних фондів, що знаходяться в Німеччині, близько 5,6 тисяч фальшивих звернень з проханням надати їм матеріальну допомогу. Шестеро шахраїв були співробітниками благодійної організації Claimes Conference, яка займається програмами виплати компенсацій єврейським жертвам нацизму[117] і через яку з 1952 року уряд Німеччини виплатив більше 60 мільярдів доларів компенсацій тим хто пережив Голокост[118].

Семен Домніцер керував відразу двома фондами. Встановлено, що він передавав гроші не жертвам Голокосту та їхнім нащадкам, а емігрантам з країн колишнього СРСР, які проживають у Брукліні. Лише деякі з них дійсно постраждали від нацизму, більш того, не всі реальні отримувачі виплат були євреями[117]. Приблизно 18 мільйонів доларів злочинці отримали з німецької скарбниці, направивши владі за 2000 — 2009 роки близько 5 тисяч підроблених звернень від імені тих, хто нібито емігрував з Європи, рятуючись від нацистів і одержавши за кожне по $3600. При цьому багато авторів таких звернень народилися вже після Другої світової війни. Решту 24,5 мільйона доларів шахраї отримали у відповідь на 658 підроблених запитів, спрямованих в інший фонд з 1993 по 2009 роки нібито від імені тих, хто хоча б півроку провів у німецьких концтаборах або 1,5 року в гетто[117].

Деякі запити, які виявилися брехнею, містили несамовиті розповіді. Наприклад про те, як 11-річна дівчинка рятувалася від бомб німецьких літаків і переправлялася через Дніпро в 1941 році. Потім вона нібито жила під окупацією в Донецьку аж до звільнення в 1944 році[117], в її документах сфальшовані записи про існування брата, і про те, що її мати померла — щоб оператори програми не змогли перевірити вимоги[119]. В іншому підробленому запиті автор писав, що 13-річним хлопчиком він разом з молодшою сестрою та матір'ю врятувався з Києва, де німці нібито розстрілювали євреїв у Бабиному Яру. Ще одна «жертва», яка представила уряду Німеччини підроблені документи, описала свої страждання під час війни, коли він у 13-річному віці пішов до початкової школи в Києві, хоча насправді він в той час вчився в школі Ленінграді, який ніколи не був зайнятий німцями[116].

Зазвичай аферисти підробляли дату народження автора запиту так, щоб виходило, ніби він народився до початку Другої світової війни. Крім того, шахраї використовували одні й ті ж фотографії з паспортів реальних людей, лише міняючи їх персональні дані в запиті. Складніша схема обману стосувалася тих випадків, коли автор запиту хотів отримати пенсію, яка може бути надана, якщо жертва нацизму отримує дохід менше 16 тисяч доларів на рік[117].Одним з фігурантів кримінальної справи виявилася нотаріус Дора Гранде, яка посвідчувала шахраям документи.

Представники прокуратури Нью-Йорка і ФБР назвали цей злочин верхом цинізму, оскільки злочинці наживались на пам'яті про жертви Голокосту.

Див. також[ред. | ред. код]

Література

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Ревизионизм холокоста
  2. а б Фридрих Брукнер: ЧТО ГОВОРЯТ РЕВИЗИОНИСТЫ
  3. Konzentrationslager Dokument F 321 für den Internationalen Militärgerichtshof Nürnberg. herausgegeben vom Französischen Büro des Informationsdienstes über Kriegsverbrechen, Frankfurt am Main 1988 (Erstveröffentlichung Paris 1945 unter dem Titel «Camps de Concentration. Crimes contre la personne humaine.» Erste deutsche Buchausgabe 1947, hrsg. von Eugène Aroneanu)
  4. «The War against the Jews». 1987, p. 191
  5. а б в Hilberg, Raul. The Destruction of the European Jews. New York, London 1985.
  6. а б Herman Rosenblat's Holocaust memoir of love is exposed as a hoax
  7. holocaust love story…Part 1…….TJB 11
  8. La gran historia de amor del Holocausto era falsa
  9. Holocaust Love Story
  10. Oprah Speaks about Herman Rosenblat's «Angel at the Fence»
  11. а б в г д е ж Israel's Unexpected Spinoff From a Holocaust Trial By ISABEL KERSHNER «The New York Times» Published: September 6, 2007
  12. а б в г д е Fictitious memory By Nirit Anderman «Haaretz» Published 00:00 25.01.07
  13. а б в г Нелли Шульман: Личная сука полковника Шульца
  14. а б в Private Bitches in Public Places: Stalags, by Lauren Wissot on April 8th, 2008
  15. а б в «Stalags»
  16. Index on Binjamin Wilkomirski
  17. Holocaust Survivor Memoir Exposed as Fraud
  18. THE HOLOCAUST'S LEGACIES
  19. THE WILKOMIRSKI AFFAIR
  20. Auschwitz memoir a fantasy, publisher admits
  21. Alan Hall and Laura Williams, «Holocaust Hoaxer?» in New York Post (4. November 1999).
  22. Трансформации сакрального
  23. а б в Н. Финкельштейн, «Индустрия Холокоста» (рос.)
  24. а б в г д е ж Sue Vice. Holocaust Fiction Publisher: Routledge, UK. ISBN 978-0-415-18553-0
  25. Елі Візель «Загальна жертва» в «Нью-Йорк Таймс бук рев'ю» від 31 жовтня 1965
  26. Geoffrey Stokes and Eliot Fremont-Smith, «Jerzy Kosinski's Tainted Words», in Village Voice (22. Juni 1982). John Corry, «A Case History: 17 Years of Ideological Attack on a Cultural Target:, in der New York Times (7. November 1982)
  27. Цитата наведена з російського тексту Косински Ежи. Раскрашенная птица (The Painted Bird) (рос.)
  28. а б Faked Holocaust memoir: Den of lies
  29. Literary Hoaxes (англ.)
  30. Holocaust Hoax
  31. 71-річна бельгійська письменниця Міша Дефонсека зізналася, що її перекладена 18 мовами книга „Міша: мемуари про Голокост“ є вигаданою.
  32. Author admits Holocaust wolf memoir partly made up
  33. Sunday Times, 2 mai 1973, et New Statesman, 2 novembre 1979, p.670-673
  34. Le Monde, 27-28 novembre 1983, p.9
  35. Birger Trudi. I in Angesichts des Feuers. Munchen, Piper-Vrl. Auflage: [Auflage unbekannt] 1990 215 Seiten ISBN 3492033911
  36. Susanna Egan, „The Company She Keeps: Demidenko and the problems of imposture in autobiography“, Australian Literary Studies, October 2004
  37. Ken Stewart, „Those infernal pictures: reading Helen Darville, her novel and her critics“, Australian Literary Studies, May 1997
  38. Malcom Knox, „The Darville Made Me Do It“ Sydney Morning Herald, 9 July 2005
  39. Stefan Szende, „Der letzte Jude aus Polen“, Europa Verlag, Zurich/New York, 1945, S. 290 ff.
  40. Yehuda Bauer, „A History of the Holocaust“, a.a.O., S. 200.
  41. Elie Wiesel, „La Nuit“, Editions de minuit, 1958, S. 57 ff.
  42. Is Elie Wiesel a Lying Weasel
  43. Elie Wiesel's House of Lies Is Crashing
  44. Elie Wiesel: New Documents
  45. Transcript of the recording of a talk given in Stockholm on December 4th, 1992
  46. A Prominent False Witness: Elie Wiesel
  47. Letter to the editor from Simon Wiesenthal to "Books and Bookmen, " April 1975, Vol. 20, No. 7, p. 5.
  48. Letter by Wiesenthal «Stars and Stripes» (European edition), Jan. 24, 1993, p. 14. Facsimile of «Stars and Stripes» letter in The Journal of Historical Review, May-June 1993, p. 10;
  49. Letter by Wiesenthal in Books and Bookmen (London), April 1975, p. 5
  50. SIMON WIESENTHAL ~ MAN OF FABRICATION
  51. Треблинский ад — Гроссман В. С. Повести, рассказы, очерки, М., «Воениздат», 1958
  52. Костянтин Симонов. «Табір знищення» Газета «Червона зірка» 10,11,12 серпня 1944 р. № 189—191
  53. а б Dr. Miklos Nyiszli: «Médecin à Auschwitz», écrit en. 1946 et traduit et publié en 1961 aux éditions René Julliard
  54. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок менг не вказаний текст
  55. Paul Rassinier. Le drame des juifs européens. Paris, 1964. р. 52
  56. Ілля Еренбург. «Люди, роки, життя», книга 5.
  57. а б в г Holocaust and Pornography in Israel
  58. а б Ari Libsker talks about his documentary film Stalags
  59. Stalag Erfindung
  60. а б в г д е ж и Ditlieb Felderer. Anne Frank's Diary — A Hoax ISBN 0-911038-57-4 Originally published by Bible researcher, Taby, Sweden 1978 ISBN 91-85560-02-2
  61. а б Ditlieb Felderer on the Anne Frank diary
  62. Нью-Йорк таймс, 02 жовтня 1955
  63. а б в г назва Роже Гароді. Основополагающие мифы израильской политики
  64. Anne Frank's Handwriting
  65. а б The Anne Frank Diary Fraud
  66. Является ли дневник Анны Франк фальшивкой?
  67. а б в г д е М. Зиньковский Е. Герасименко «Борьба продолжается» Национал-социализм как он есть. «Див» Харьков. 2008.
  68. а б How Reliable is Henry Picker?
  69. а б в «The Tale of the Ring: A Kaddish», New York Times, November 20, 1994, Section 13LI, p. 10.
  70. а б в Frank Stiffel — Super Survivor or Simple Fraud? (англ.)
  71. а б в Frank Stiffel The Tale of the Ring: A Kaddish, published by Pushcart Press, 1984.
  72. Збірник «Табір смерті Треблінка». Редактор і видавець Александер Донат. Donat Alexander (ed). The Death Camp Treblinka. New York, 1979 Donat Alexander (ed). The Death Camp Treblinka. New York, 1979
  73. Olga Lengyel's. «Five Chimneys: a woman survivor's true story of Auschwitz». Granada / Ziff-Davis, 1947, 1972
  74. Five Chimneys, A Woman Survivor's True Story of Auschwitz. Written By: Olga Lengyel
  75. [1]
  76. Five Chimneys, A Woman Survivor's True Story of Auschwitz. Written By: Olga Lengyel / Published by Academy Chicago Publishers, Chicago, 1st Ed., 1995, paperback, 231 pages.
  77. «Kitty Hart.Return to Auschwitz: The Remarkable Story of a Girl Who Survived the Holocaust» / Publisher: Atheneum (March 1983), Paperback: 200 pages, ISBN 0689706375
  78. Return to Auschwitz
  79. Gilbert, Martin. Auschwitz and the Allies. New York: Henry Holt, 1981. p. 26
  80. Never Again: A History of the Holocaust
  81. а б Müller, Filip. Sonderbehandlung. Drei Jahre in den Krematorien und Gaskammern von Auschwitz. Steinhausen, München 1979.
  82. а б в г д е Müller, Filip. Sonderbehandlung. Drei Jahre in den Krematorien und Gaskammern von Auschwitz. München 1979.
  83. Говорят, что причиной Холокоста стал антисемитизм. Это ерунда!
  84. Z otchłani : wspomnienia z lagru / Zofia Kossak. — Częstochowa : Wydaw. Księgarni Wł. Nagłowskiego, 1946. — [2], 258, [3] s. ; 19 cm
  85. «The Gazette», Монреаль, 5 серпня 1993.
  86. The Fake Photograph Problem
  87. 'Schindler's List:' A review. Reviewed by Greg Raven/ The Journal of Historical Review, May-June 1994 (Vol. 14, No. 3).
  88. Ernst Zundel and John Ball re: Schindler's List part 1 of 3
  89. Ernst Zundel and John Ball re: Schindler's List part 2 of 3
  90. Ernst Zundel and John Ball re: Schindler's List part 3 of 3
  91. Friedrich Paul Berg, Poison Gas Über Alles (рос.)
  92. SCHINDLER'S LIST EXPOSED AS LIES AND HATE!
  93. Ernst Zündel on the film «Schindler's List»
  94. а б Swindler's Mist: A Critical Review of Steven Spielberg's Film, «Schindler's List»
  95. The Adelaide Institute Conference
  96. Linda Diebel. A tale of intrigue, feuds, Hollywood tycoons / The Toronto Star|July 8, 2001. «At news conferences, Emilie said Spielberg made millions out of „lies“ and that she saved more Jews than her husband».
  97. а б в г Biographer takes shine off Spielberg's Schindler
  98. Оригінальна назва: Holocaust, Рік випуску: 1978, Країна / видавець: США, Жанр: Військово — історична сага, Режисер: Марвін Дж. Чомскі, В ролях: Меріл Стріп, Джеймс Вудс, Майкл Моріарті, Том Белл, Джозеф Боттомс, Това Фелдшуха, Розмарі Харріс, Тоні Хейгарт , Дебора Нортон, Джордж Роуз, Роберт Стівенс, Тривалість: 5 серій x 1:30:00
  99. а б Спор немецких историков: между памятью, прошлым и историей
  100. «Libération», 7 березня 1979.
  101. «Agence télégraphique juive» (Єврейське телеграфне агентство) / 20 червня 1986. «The jewish journal», Нью-Йорк, 27 червня 1986.
  102. SPIELBERG LAWSUIT. Irene Weisberg Zisblatt, Caught on Tape Lying About The holocaust (відео он-лайн)
  103. HOLOCAUST — «I was sent to the Gas Chamber but it was full!» (Irene Weisberg Zisblatt) (відео он-лайн)
  104. HOLOCAUST — «Ilse Koch wanted My Skin For Lampshades!» (Irene Weisberg Zisblatt) (відео он-лайн)
  105. а б в The Jewish Question. The Definitive Source For News On Jews (відео он-лайн)
  106. EyeColorLie
  107. Spielberg's Holocaust Hoaxeress — Irene Weisberg Zisblatt
  108. Irene Weisberg Zisblatt and Gail Ann Webb. The Fifth Diamond: The Story of Irene Weisberg Zisblatt Publisher: Authors and Artists Publishers of New York (January 1, 2008) Price of each Book $20.00 US
  109. а б Irene Zisblatt — yet another Holocaust memoir hoax
  110. "The Last Days, " a documentary by Steven Spielberg (англ. The diamond defecator)
  111. Карл Отто и Ильза Кох (Koch)
  112. A newspaper report from the end of February 2009 mentions her age as «now 78» (Benita Heath, "A Survivor's Story. Woman shares experiences of Holocaust, " The Ironton Tribune, Ironton OH, February 26, 2009)
  113. The Fifth Diamond Irene Zisblatt (англ.). Формат PDF.
  114. Бухенвальдский набат
  115. а б Buchenwald Death Statistics
  116. а б в Manhattan U.S. Attorney Charges 17 People with Participating in $42.5 Million Fraud on Organization That Makes Reparations to Victims of Nazi Persecution
  117. а б в г д е U.S. Says Holocaust Fund Was Defrauded By MOSI SECRET. The New York Post. Надруковано: 9 листопада 2010
  118. $42M Holocaust-fund 'rip-off' By BRUCE GOLDING / New York Post. 12:58M, Листопад 10, 2010
  119. NDTV. 42 million dollar scam with Holocaust fund, says US. November 10, 2010

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Відео[ред. | ред. код]

Категорія:Заперечення Голокосту