Лівицька Марія Варфоломіївна
| Лівицька Марія Варфоломіївна | ||||
|---|---|---|---|---|
| Ткаченко Марія Варфоломіївна | ||||
 Марія Лівицька з донькою Наталкою | ||||
| Народилася |
9 квітня 1879 Жмеринка | |||
| Померла |
16 серпня 1971 (92 роки) Йонкерс (Нью-Йорк) | |||
| Поховання | Цвинтар святого Андрія | |||
| Діяльність | письменниця | |||
| У шлюбі з | Лівицький Андрій Миколайович | |||
| Діти | Лівицька-Холодна Наталя Андріївна і Лівицький Микола Андрійович | |||
|
| ||||
Марія Варфоломіївна Лівицька (уроджена — Ткаченко; 9 квітня 1879, Жмеринка — 16 серпня 1971, Йонкерс) — українська письменниця-мемуарист, громадський діяч. Активістка українського жіночого руху. Очолювала Союз українок у Польщі. Дружина президента Української Народної Республіки в екзилі Андрія Лівицького.
Життєпис[ред. | ред. код]
Народилася 9 квітня 1879 року в місті Жмеринці Подільської губернії. Батько — Ткаченко Варфоломій Семенович. Близько двох років від роду залишилася сиротою без матері. Виховувалася мачухою.
Закінчила Фундуклеївську жіночу гімназію у Києві (1897) року. Працювала приватним вчителем у (1898–1899) роках, займалася громадською та партійною діяльністю. Завдяки знайомству з революційним активістом Андрієм Лівицьким, стала членом РУП, УСДРП, познайомилася з її активістами Миколою Міхновським, Миколою Поршем. Була членом київської студентської громади, до якої входили Дмитро Антонович, Володимир Винниченко, Олександр Скоропис-Йолтухівський, Андрій Лівицький, Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Грінченко та ін.
15 липня 1900 року обвінчалася з Андрієм Лівицьким. Обряд відбувся в церкві Івана Богослова села Володіївці, що розташоване неподалік станції Копай і міста Бар Подільської губернії. Обряд проводив місцевий священник Іван Крижанівський, одружений з рідною сестрою Марії Ткаченко — Неонілою. Вона й фінансувала торжество, оскільки батьки нареченого, дворяни села Ліпляве Золотоніського повіту Полтавської губернії відмовилися благословити шлюб сина-революціонера, якого переслідувало жандармське управління з такою ж, як і він бунтівницею.
Марія Лівицька брала активну участь у діяльності Української жіночої громади, в революційних подіях 1905–1907 років. У 1920 році виїхала до Варшави, де очолювала Союз українських емігранток у Польській республіці. Наприкінці Другої світової війни перебралася до Німеччини, мешкала у Карлсруе, Етлінґені. Від 1957 року — в США.
Померла 16 серпня 1971 р. у Йонкерсі (Нью-Йорк).
Творчість[ред. | ред. код]
- Автор спогадів «На грані двох епох» (Нью-Йорк, 1972).[1], в спогадах детально описала родинні зв'язки полтавських дворян Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що відбувалися в Україні у перші роки 20 ст. Розглядає особисте життя письменників, державних і громадсько-політичних діячів, зокрема Володимира Винниченка, Павла Крата, Миколу Міхновського, Миколу Порша, Бориса Мартоса, Володимира Дорошенка, Володимира Шемета, в динаміці розкриває їхні образи, характери, побут, літературні смаки, уподобання. Цікаво переповіла про дитячі роки та навчання своїх дітей Наталії та Миколи.
Родина[ред. | ред. код]
- Чоловік — Лівицький Андрій Миколайович;
- Донька — Лівицька-Холодна Наталя Андріївна;
- Син — Лівицький Микола Андрійович.
Див. також[ред. | ред. код]
Посилання[ред. | ред. код]
- Олександр Горобець «Золоте весілля» у подільській глибинці [Архівовано 26 січня 2019 у Wayback Machine.]
- Газета «Свобода» (США) з повідомленням про смерть М. Лівицької [Архівовано 28 січня 2019 у Wayback Machine.]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Лівицька М. На грані двох епох. — Нью-Йорк, 1972. — 355 с. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 21 березня 2015.
Література[ред. | ред. код]
- Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
- Померла Марія Лівицька, вдова по президенті УНР в екзилі Андрієві Лівицькому: [некролог] // Свобода, 1971, 19 серп.; Павловський В. Перше українське жіноче об'єднання в Києві (1901—1905) // Наше життя. 1998. № 5.
|
