Антонович Дмитро Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Антонович Дмитро Володимирович
Дмитро Антонович.jpg
Народився 2 (14) листопада 1877
Київ, Київська губернія, Російська імперія
Помер 12 жовтня 1945(1945-10-12) (67 років)
Прага, Чехословацька республіка
Громадянство Російська імперіяЧехословацька республіка
Національність українець
Діяльність морський міністр УНР, міністр мистецтва УНР, ректор Українського вільного університету
Alma mater Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Посада Член Всеросійської ради[d] і ректор Українського вільного університету
Партія РУП
Батько Антонович Володимир Боніфатійович
Мати Антонович-Мельник Катерина Миколаївна
У шлюбі з Антонович Катерина Михайлівна
Діти Антонович-Рудницька Марина Дмитрівна
Антонович Михайло Дмитрович
Антонович Марко Дмитрович
Автограф Dmytro Antonovych Signature 1919.png

Антоно́вич Дмитро́ Володи́мирович (псевдоніми Войнаровський, Муха, Шельменко, Подорожній; (2 [14] листопада 1877(18771114), Київ — 12 жовтня 1945, Прага) — український історик мистецтва й театру, політичний діяч, син Володимира Антоновича; один із засновників Революційної української партії, редактор численних українських часописів; член Української Центральної Ради, член Всеросійських установчих Зборів, морський міністр, міністр мистецтва, голова дипломатичної місії в Римі (1919), один з організаторів, ректор Українського вільного університету у Відні та Празі; голова Українського історико-філологічного товариства у Празі. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі.

Життєпис[ред. | ред. код]

Навчався у 4-й київській гімназії, Київському (з 1895) і Харківському університетах. У 4-й київській гімназії прилучається до громадської роботи, вступивши 1893 року в український гурток, організований Іваном Руденком. Тоді почалася і артистична діяльність: протягом 1894—1896 Антонович керував аматорським театром у с. Сидорівка Канівського повіту.

29 січня (11 лютого)1900 року Антонович разом з Михайлом Русовим, Левком Мацієвичем, Опанасом Андрієвським, Олександром Коваленком заснували у Харкові Революційну українську партію. У 1902—1903 роках редагував у Чернівцях газету «Гасло», а в 1905 — у Харкові газету «Воля». Продовжує громадську роботу у видавничому гуртку (пізніше видавництво «Вік»), який очолював Олександр Лотоцький.

Із 1912 року Антонович викладав історію мистецтва у Київській мистецькій школі. Належав до Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1913 Антонович з кількома товаришами засновує у Києві соціал-демократичний журнал «Дзвін», редактор перших трьох номерів. Під час Першої світової війни навколо Антонович гуртується частина рупівців («пораженці» та «самостійники»), які не підтримували «оборонської» позиції одного з лідерів партії Симона Петлюри. Ця група підтримувала постійний зв'язок із Союзом визволення України, з центром у Відні. Із забороною українських видань Антонович змушений вступити на службу до Всеросійського союзу міст.

У 1917 році — один із засновників Української академії мистецтв.

Із березня 1917 року — активний член Української Центральної Ради, товариш голови УЦР Михайла Грушевського. В жовтні 1917 року Антонович за дорученням Генерального Секретаріату УЦР-УНР їздив до Одеси, Херсона, Миколаєва з метою з'ясувати питання про можливість українізації Чорноморського флоту. Після повернення до Києва був призначений генеральним секретарем. Був обраний членом Всеросійських установчих Зборів (Подільський округ. № 1 — українські есери, Спілка, українські соціал-демократи)[1]. Із 9 (22 січня) 1918 року — міністр морських справ УНР.

18 січня 1918 року Мала Рада затвердила запропонований Антоновичем проект українського морського прапора, який розробила Українська морська рада. Прапор складався з двох смуг — угорі жовта, внизу — синя; на синій — золотий тризуб і хрест. У період Директорії УНР — міністр мистецтва в уряді Володимира Чехівського, голова дипломатичної місії Української Народної Республіки у Римі і Празі. Брав участь у громадсько-мистецькому житті України, був ініціатором заснування Державного драматичного театру (1918) і Державного народного театру (1918—1922).

У липні — жовтні 1918 року — генеральний консул Української Держави у Швеції.

У 1919—1920 роках — голова місії УНР в Королівстві Італія.

У 1921 році — один із засновників, а в 1928—1930, 1937—1938 роках — ректор Українського вільного університету у Відні і Празі. Директор Музею визвольної боротьби України у Празі.

У 1928-30 і 1937-38 роках — ректор УВУ, кілька разів деканом філософічного факультету цього університету, викладав у ньому історію мистецтва. В 1925-45 роках — голова Українського історико-філологічного товариства і директор Музею визвольної боротьби України у Празі.

Був одружений з Катериною Антонович. Його дочка Марина Рудницька була мистецтвознавцем, активною діячкою української діаспори у Канаді. Сини Михайло та Марко були істориками.

Його зусиллями постала Студія пластичного мистецтва у Празі, довгі роки її очолював, будучи одночасно головою Українського товариства пластичного мистецтва. 1942 року в Лейпцігу вийшла одна з останніх значних праць — «Німецький вплив на українське мистецтво».

Війна скінчилася, у Празі стояли радянські війська; тоді «зачинилась найменша можливість проявлення громадського життя… саме слово „Україна“ стало небезпечним… настроєні… прихильно чехи радили… не витикатися з своїм українством, мовчати й називати себе руськими».

Помер у Празі. У заповіті просив проспівати над його труною улюблені українські пісні, однак чехи порекомендували не робити цього, «бо українські співи могли б викликати сумні або навіть і трагічні наслідки». Влаштувати жалобну «академію» виявилося також неможливим — «всі були залякані, більшість знайомих професора навіть на похорон не прийшла».

Примітки[ред. | ред. код]

Праці[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]