Антонович Дмитро Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Антонович Дмитро Володимирович
Дмитро Антонович.jpg
Народився 2 (14) листопада 1877
Київ, Київська губернія, Російська імперія
Помер 12 жовтня 1945(1945-10-12) (67 років)
Прага, Чехословацька республіка
Громадянство Російська імперіяЧехословацька республіка
Національність українець
Діяльність морський міністр УНР, міністр мистецтва УНР, ректор Українського вільного університету
Посада Член Всеросійської ради[d]
Партія РУП
Батько Антонович Володимир Боніфатійович
Мати Антонович-Мельник Катерина Миколаївна
У шлюбі з Антонович Катерина Михайлівна
Діти Антонович-Рудницька Марина Дмитрівна, Антонович Михайло Дмитрович і Антонович Марко Дмитрович
Автограф Dmytro Antonovych Signature 1919.png
s: Роботи у Вікіджерелах
CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Антоно́вич Дмитро́ Володи́мирович (псевдоніми Войнаровський, Муха, Шельменко, Подорожній; (2 [14] листопада 1877(18771114), Київ — 12 жовтня 1945, Прага) — український історик мистецтва й театру, політичний діяч, син Володимира Антоновича; один із засновників Революційної української партії, редактор численних українських часописів; член Української Центральної Ради, член Всеросійських установчих Зборів, морський міністр, міністр мистецтва, голова дипломатичної місії в Римі (1919), один з організаторів, ректор Українського вільного університету у Відні та Празі; голова Українського історико-філологічного товариства у Празі. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі.

Життєпис[ред.ред. код]

Навчався у 4-й київській гімназії, Київському (з 1895) і Харківському університетах. У 4-й київській гімназії прилучається до громадської роботи, вступивши 1893 року в український гурток, організований Іваном Руденком. Тоді почалася і артистична діяльність: протягом 1894—1896 Антонович керував аматорським театром у с. Сидорівка Канівського повіту.

29 січня (11 лютого)1900 року Антонович разом з Михайлом Русовим, Левком Мацієвичем, Опанасом Андрієвським, Олександром Коваленком заснували у Харкові Революційну українську партію. У 1902-03 роках редагував у Чернівцях газету «Гасло», а в 1905 — у Харкові газету «Воля». Продовжує громадську роботу у видавничому гуртку (пізніше видавництво «Вік»), який очолював Олександр Лотоцький.

Із 1912 року Антонович викладав історію мистецтва у Київській мистецькій школі. Належав до Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1913 Антонович з кількома товаришами засновує у Києві соціал-демократичний журнал «Дзвін», редактор перших трьох номерів. Під час Першої світової війни навколо Антонович гуртується частина рупівців («пораженці» та «самостійники»), які не підтримували «оборонської» позиції одного з лідерів партії Симона Петлюри. Ця група підтримувала постійний зв'язок із Союзом визволення України, з центром у Відні. Із забороною українських видань Антонович змушений вступити на службу до Всеросійського союзу міст.

У 1917 році — один із засновників Української академії мистецтв.

Із березня 1917 року — активний член Української Центральної Ради, товариш голови УЦР Михайла Грушевського. В жовтні 1917 року Антонович за дорученням Генерального Секретаріату УЦР-УНР їздив до Одеси, Херсона, Миколаєва з метою з'ясувати питання про можливість українізації Чорноморського флоту. Після повернення до Києва був призначений генеральним секретарем. Був обраний членом Всеросійських установчих Зборів (Подільський округ. № 1 — українські есери, Спілка, українські соціал-демократи)[1]. Із 9 (22 січня) 1918 року — міністр морських справ УНР.

18 січня 1918 року Мала Рада затвердила запропонований Антоновичем проект українського морського прапора, який розробила Українська морська рада. Прапор складався з двох смуг — угорі жовта, внизу — синя; на синій — золотий тризуб і хрест. У період Директорії УНР — міністр мистецтва в уряді Володимира Чехівського, голова дипломатичної місії Української Народної Республіки у Римі і Празі. Брав участь у громадсько-мистецькому житті України, був ініціатором заснування Державного драматичного театру (1918) і Державного народного театру (1918—1922).

У липні — жовтні 1918 року — генеральний консул Української Держави у Швеції.

У 1919—1920 роках — голова місії УНР в Королівстві Італія.

У 1921 році — один із засновників, а в 1928—1930, 1937—1938 роках — ректор Українського вільного університету у Відні і Празі. Директор Музею визвольної боротьби України у Празі.

У 1928-30 і 1937-38 роках — ректор УВУ, кілька разів деканом філософічного факультету цього університету, викладав у ньому історію мистецтва. В 1925-45 роках — голова Українського історико-філологічного товариства і директор Музею визвольної боротьби України у Празі.

Був одружений з Катериною Антонович. Його дочка Марина Рудницька була мистецтвознавцем, активною діячкою української діаспори у Канаді. Сини Михайло та Марко були істориками.

Його зусиллями постала Студія пластичного мистецтва у Празі, довгі роки її очолював, будучи одночасно головою Українського товариства пластичного мистецтва. 1942 року в Лейпцігу вийшла одна з останніх значних праць — «Німецький вплив на українське мистецтво».

Війна скінчилася, у Празі стояли радянські війська; тоді «зачинилась найменша можливість проявлення громадського життя… саме слово „Україна“ стало небезпечним… настроєні… прихильно чехи радили… не витикатися з своїм українством, мовчати й називати себе руськими».

Помер у Празі. У заповіті просив проспівати над його труною улюблені українські пісні, однак чехи порекомендували не робити цього, «бо українські співи могли б викликати сумні або навіть і трагічні наслідки». Влаштувати жалобну «академію» виявилося також неможливим — «всі були залякані, більшість знайомих професора навіть на похорон не прийшла».

Примітки[ред.ред. код]

Праці[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]