Нова Сербія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Нова́ Се́рбія — історична територія України, що займала простір із заходу на схід від Синюхи до Дніпра, а з півночі на південь від Великої Висі до верхів'їв Інгулу та Інгульця (сучасна Кіровоградська область).

Територія Нової Сербії на сучасній мапі України

Загальний опис[ред.ред. код]

Нову Сербію було створено як військово-поселенську територію у 1752 році за розпорядженням російського уряду (указ 29 грудня 1751 року). До Нової Сербії переселялися серби з південного кордону володінь Габсбургів1804 р. — Австрійської Імперії), за річками Дунаєм, Тисою і Моришем. Серби мали на тому кордоні з Османською імперією щось на зразок козацьких кордонів.

За проектом 1747 року землі по Дунаю, Тисі і Моришу мали бути віддані угорським прикордонникам, а серби перетворитися на простих селян. Цей проект викликав велике незадоволення серед сербів, і у 1748 році австрійський уряд запропонував сербам влаштуватися на новій прикордонній лінії. Частина сербів натомість вирішила переселитися до єдиновірної Росії. Один з лідерів переселенського руху полковник Йован Хорват звернувся у 1751 році до російського посла у Відні графа М. П. Бестужева-Рюміна з пропозицією виведення до Росії сербів у кількості, достатньої для формування 4-х полків і створення ними військово-поселенської округи на кшталт генералату австрійського Військового кордону.

У 1752 році австрійський уряд почав чинити перешкоди переселенню. 11 березня 1752 р. імператриця Марія Терезія спеціальним «Патентом про покарання» заборонила вербування переселенців, і відтак вже нелегальним шляхом воно відбувалося дуже повільно.

Нова Сербія поділялася на два полки ― гусарський (кінний) з центром у Новомиргороді та пандурський (піхотний) з центром у Крилові; адміністративний центр Нової Сербії знаходився у Новомиргороді. Обидва новосербські полки складалися з 20 рот, які мали поселення, укріпленні шанцями, що згодом розрослися в села і міста.

Деякі населені пункти Кіровоградській області досі зберегли у повсякденному вжитку старі ротні назви: П'ята Рота (Кальниболота), Восьма Рота (Мартоноша), Дев'ята Рота (Панчеве) тощо.

Для захисту новосербських поселень з півдня у 17541757 рр. була збудована фортеця Святої Єлисавети, поблизу якої згодом виникло місто, що з 1784 р., після офіційного отримання міського статусу, стало називатися Єлисаветградом [1](нині— Кропивницький).

Мапа Нової Сербії

З 1754 р. південніше фортеці почали виникати поселення українців, вимушених покинути місця свого проживання, відведені для іноземних переселенців Нової Сербії. Указом від 14 травня 1754 р. ці поселення стали сотенними слободами Новослобідського козачого полку. Наприкінці 1750-х років їх було 28.

У 1759 р. Новослобідські козачі поселення були приєднані до Нової Сербії, але у 1761 р. вони відокремилися і після реформування Новослобідский козачий полк складався з 20 сотень.

У 1764 р. Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були скасовані, а їх території під назвою Єлисаветинської провінції ввійшли до складу утвореної указом 22 березня 1764 р. Новоросійської губернії, губернська канцелярія якої до 26 березня 1765 р. знаходилася у фортеці Св. Єлисавети, після ― в Кременчуці.

Попри скасування Нової Сербії як админістративної одиниці ще довгий час вона продовжувала існувати як культурна реальність. У Кіровоградській області з 2000 року діє обласне товариство «Україна-Сербія», яке налагодило стосунки зі Сербсько-українським товариством у місті Нові Сад.

Іншою військово-поселенською територією України, заселеною південними слов'янами, була Слов'яно-Сербія (у сучасній Луганській області).

Відносини з запорожцями[ред.ред. код]

Вольності Війська Запорозького згідно Лубенського Договору з позначенням відданих територій під Ново-Сербію та Слов'яно-Сербію

Запорожці вороже сприйняли появу нових переселенців на своїх вольностях і скаржилися на них до столиці. Через це регулярними були суперечки, збройні сутички та взаємні вбивства. «Новосерби» натомість, отримавши значні посади та маючи доступ до імператриці, також постійно скаржилися на запорожців, що, на думку Д.Яворницького, стало одним з приводів ліквідації Запорозької Січі у 1775 р.


« «Приводом до знищення Запорозької Січі стали нескінченні скарги Катерині II на запорожців з боку іноземних вихідців, які викликані були до Росії ще за царювання Єлизавети Петрівни і своїми поселеннями зайняли східні і західні краї запорозьких вольностей, заснувавши на заході Єлисаветград, на сході Луганськ. То були болгари, румуни, угорці, серби, відомі під загальним найменуванням ново-сербів і слов'яно-сербів. Вони здавлювали запорожців з двох сторін, як здавлює людину величезного розміру гадина своїми кільцями. Неточні розмежування земельних кордонів між прибульцями і запорожцями викликали часто суперечки, що переходили в бійки, і навіть вбивства з одного і з іншого боку. Оберігаючи свої вільності від загарбників, запорожці посилали до столиці скарги за скаргами. Але де ж їм, малим людям, було боротися з такими великими людьми, як Хорвати, Милорадовичи, Депрерадовічі, Шевічі та інші, які, перейшовши з закордону у Росію, швидко отримували і землю, і високі чини та мали доступ до самого царського престолу. У столиці запорожців трактували як диких людей, грабіжників, вбивць, які повинні підлягати політичній карі.»
Оригінальний текст (рос.)

«Поводом к уничтожению Запорожской Сечи послужили бесконечные жалобы Екатерине II на запорожцев со стороны иноземных выходцев, которые вызваны были в Россию еще в царствование Елизаветы Петровны и своими поселениями заняли восточные и западные окраины запорожских вольностей, основав на западе Елисаветград, на востоке Луганск. То были болгары, румыны, венгры, сербы, известные под общим наименованием ново-сербов и славяно-сербов. Они сдавливали запорожцев с двух сторон, как сдавливает человека огромного размера гад своими кольцами.

Неточные размежевания земельных границ между пришельцами и запорожцами вызывали часто споры, переходившие в драки, и даже убийства с одной и с другой стороны. Оберегая свои вольности от захватчиков, запорожцы посылали в столицу жалобы за жалобами. Но где же им, малым людям, было бороться с такими великими людьми, как Хорваты, Милорадовичи, Депрерадовичи, Шевичи и другие, которые, перейдя из заграницы в Россию, скоро получали и землю, и высокие чины и имели доступ до самого царского престола. В столице запорожцев трактовали как диких людей, как грабителей, как убийц, которые должны подлежать политической каре.

Это и привело к тому, что в 1775 году 4 июня Запорожской Сечи не стало.»[2]

 »

Шанці (роти) новосербських полків[ред.ред. код]

Новослобідський (Новокозацький) полк й Нова Сербія. Автентична мапа.

Гусарський полк[ред.ред. код]

  • 1 рота — Новомиргородський шанець (Новий Миргород, Новомиргород)
  • 2 рота — Коробчинський шанець (Печка, Печка, Печка, Печка; сербський аналог — Печка) — сучасне Коробчине
  • 3 рота — Петроострівський шанець (Петроострове, Петро-острів, Петроостров) — сучасне Петроострів
  • 4 рота — Кілтинський шанець (Надлак, Надлацьк; сербський аналог — Нађлак) — сучасне Надлак
  • 5 рота — Калниболотський шанець (Калниблат, Каниблат, Каниблат, Калниболото) — сучасне Кальниболота
  • 6 рота — Новосільський шанець (Семлик, Семлек; сербський аналог — Семлак) — сучасне Скалева
  • 7 рота — Архангельский шанець (Архангельськ) — сучасне селище Новоархангельськ
  • 8 рота — Єреминобальский шанець (Мартонош; сербський аналог — Мартонош) — сучасне Мартоноша
  • 9 рота — Ольховатський шанець (Панчов, Панчов, Панчів, Панчєв; сербський аналог — Панчова) — сучасне Панчеве
  • 10 рота — Трьохбуєрачний шанець (Каніж, Каніш; сербський аналог — Кањижа) — сучасне Каніж
  • 11 рота — Могильний шанець (Сента, Сентов; сербський аналог — Сента) — сучасне Родниківка (Олександрівський район)
  • 12 рота — Крутоярський шанець (Буковарь, Буковар, Вуковарь; сербський аналог — Вуковар) — сучасне Букварка
  • 13 рота — Ліснинський шанець (Федварь, Федвар; сербський аналог — Фелдвар) — сучасне Підлісне (Олександрівський район)
  • 14 рота — Аджамський шанець (Субботиц, Суботиц; сербський аналог — Суботиця) — сучасні Суботці
  • 15 рота — Цибулівський шанець (Цибулів, Цибулєв) — сучасне Цибулеве
  • 16 рота — Некрасівський шанець (Мошарін, Дмитрівка, Мошорін; сербський аналог — Мошорин) — сучасне Мошорине
  • 17 рота — Дмитрівський шанець (Дмитрівка, Мошорин, Дмитровка) — Дмитрівка (Знам'янський район)
  • 18 рота — Горобцівський шанець (Самбор, Сомбор; сербський аналог — Сомбор) — сучасна Диківка
  • 19 рота — Глинський шанець (Глинськ) — сучасне Глинськ (Світловодський район)
  • 20 рота — Нестерівський шанець (Вершац; сербський аналог — Вршац) — сучасні Вершаці

Пандурський полк[ред.ред. код]

  • 1 рота — Крилівський шанець (Крилів (місто)) — під водами Кременчуцького моря
  • 2 рота — Табуриський шанець (Табурине, Табуриш, Табурище) — під водами Кременчуцького моря у північно-західній частині міста Світловодськ
  • 3 рота — Крюківський шанець (Крюків) — правобережжя Кременчука
  • 4 рота — Каменский шанець (Кам'янка, Каменка) — сучасне Кам'яні Потоки
  • 5 рота — Бутівський шанець (Зимунь, Земунь, Земун; сербський аналог — Земун) — при селі Бутівка (згодом Плахтіївка, сучасна Успенка (Онуфріївський район))
  • 6 рота — Деревський шанець (Вінгош, Чанат, Вілагош; сербський аналог — Вилагош) — сучасна Деріївка
  • 7 рота — Святогригорівський шанець (Чанодь, Пилажниці, Чанад; сербський аналог — Чанад) при хуторі Гегелиному. Сучасне місто Верхньодніпровськ, давня назва якого — Григорівка. Пилажниці були поруч із новопоселеною слободою Лихівка.
  • 8 рота — Омельницький шанець (Пилажниці, Ковін, Томешнице; сербський аналог — Томашанци) — сучасна Лихівка — у вершині річки Омельника .
  • 9 рота — Краснянський шанець (Ковінь, Благоват; сербський аналог — Ковин) — у вершині річки Кам'янки і при байраку Чернечому (Черничевому).
  • 10 рота — Онуфріївський шанець (Слан-кам'янь, Слан-камень, Смередова; сербський аналог — Смедерово) — при річці Кам'янка і при хуторі Онуфрієвому (Онуфрієвка).
  • 11 рота — Усівський шанець (Сланкам'янь, Бечка, Слань-Кам'янь; сербський аналог — Сланкамен) — сучасна Олександрія — при селі Усівка (нині — м. Олександрія).
  • 12 рота — Березівський шанець (Бечея, Вараздин, Бечія; сербський аналог — Бечеj) — при річці Березівка, сучасна Олександрія
  • 13 рота — Костенківський шанець (Вараждин, Глоговац; сербський аналог — Вараждин) — при хуторі сорочинського протопопа, сучасна Протопопівка
  • 14 рота — Доротівський шанець (Глаговац, Янів, Янов, Глоговац; сербський аналог — Глоговац) — при хуторі Артюховом, сучасна Косівка
  • 15 рота — Скулеватівський шанець (Єнова, Шелком, Шолнош Янова; сербський аналог — Jeнова) — при річці Скулевата сучасна Іванівка (Світловодський район)
  • 16 рота — Калантаївський шанець (Шолнош, Вингош, Шолмош; сербський аналог — Шољмош) — Калантаїв
  • 17 рота — Корчиківський шанець (Чонград; сербський аналог — Чонград) — сучасна Велика Андрусівка — при річці Мокрий Омельник згодом пересунутий у село Андрусівка.
  • 18 рота — Святосимонівський шанець (Павлиш, Павлиж; сербський аналог — Павлиш) — у вершині Мокрого Омельника сучасний Павлиш
  • 19 рота — Дроздівський шанець (Мондорлок, Мондорлак; сербський аналог — Мондорлак) — у вершині річки Кам'янки.
  • 20 рота — Куп'їватівський шанець (Сентомаш, Сантомаш; сербський аналог — Сентомаш) — при вершині ріки Куп'євата, згодом пересунутий на місце с. Христичівки.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Полное собрание законов Российской империи. – СПб. : Печатано в Типографии 2 Отделения Собственной ЕИВ Канцелярии, Т. XXII : 1784–1788 гг. – 1830. – c. 11
  2. Д. І. Яворницький. Історія міста Катеринослава стор.3

Посилання[ред.ред. код]


Історія України Це незавершена стаття з української історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.