Умбріель (супутник)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Умбрієль
Umbriel

Umbriel (moon).jpg
Умбрієль

Дані про відкриття
Дата відкриття 24 жовтня 1851
Відкривач(і) Вільям Лассел
Планета Уран
Номер II
Орбітальні характеристики
Велика піввісь км
Орбітальний період 4,1 діб
Ексцентриситет орбіти
Фізичні характеристики
Атмосфера відсутня
Інші позначення

Commons-logo.svg Умбрієль у Вікісховищі

Умбріе́ль (Умбрієль[1]) — супутник планети Уран. Відкрито Вільямом Ласселлом 1851 року[2], одночасно з Аріелем. Названий на честь гнома — персонажа поеми А. Поупа «Викрадення локона[en]».

Умбріель є третім за розмірами й найтемнішим серед великих супутників Урана: він відбиває всього 16 % світла, що на нього падає. Поверхня сильно кратерована, але на ньому немає кратерів зі світлими променями, які наявні на інших супутниках Урана, хоча є декілька великих кратерів зі світлим дном. Одне із запропонованих пояснень полягає в тому, що виділення тепла в надрах Умбріеля чомусь було недостатнім, щоб викликати плавлення кори й гравітаційну диференціацію. Тому суміш льоду й темних кам'яних порід залишилася на поверхні в первісному вигляді, а викиди речовини навколо метеоритних кратерів не відрізняються від основної поверхні[2].

Особливість Умбріеля — незвичайний світлий круг близько 140 км у діаметрі. Його природа невідома, хоча це можуть бути відкладення паморозі, пов'язані з ударним кратером[Джерело?].

Відкриття та назва[ред.ред. код]

Умбріель виявлений Вільямом Ласселлом 24 жовтня 1851 року разом з іншим супутником Урана, Аріелем[3][4]. Хоча Вільям Гершель, першовідкривач Титанії та Оберона, заявив наприкінці 18 століття про те, що спостерігав ще чотири супутника Урана[5], його спостереження не були підтверджені, і право Гершеля вважатися відкривачем інших супутників Урана заперечується[6].

Усі супутники Урана названо на честь персонажів із творів Вільяма Шекспіра і Александра Поупа. Назви всіх чотирьох супутників Урана, відомих на той час, були запропоновані сином Вільяма Гершеля — Джоном — 1852 року на прохання Вільяма Лассела[7]. Умбріель названо ім'ям меланхолічного гнома з твору Александра Поупа «Викрадення локона»[en][8]. Латинське слово «umbra» означає тінь. Супутник також позначається як Уран II[4].

Орбіта[ред.ред. код]

Орбіта Умбріеля пролягає на відстані 266 000 км від Урана. Це третій за віддаленістю із п'яти великих супутників Урана. Нахил орбіти до екватора планети дуже маленький[9]. Орбітальний період Умбріеля дорівнює 4,1 земних діб і збігається з періодом його обертання. Інакше кажучи, Умбріель — синхронний супутник Урана і завжди обернений до нього одним боком[10]. Орбіта Умбріеля повністю лежить всередині магнітосфери Урана[11], а атмосфери в нього немає. Тому його задня (по ходу орбітального руху) півкуля постійно бомбардується частинками магнітосферної плазми, які рухаються по орбіті набагато швидше Умбріеля (з періодом, який дорівнює періоду осьового обертання Урана)[12]. Можливо, це й призводить до потемніння задньої півкулі, яке спостерігається на всіх супутниках Урана, крім Оберона[11]. Проліт автоматичної міжпланетної станції «Вояджер-2» дозволив виявити поблизу Умбріеля помітне зменшення концентрації іонів магнітосфери Урана[13].

Оскільки Уран обертається навколо Сонця «на боці», а площина його екватора приблизно збігається з орбітами його великих супутників, зміна пір року на них дуже своєрідна. Кожен полюс Умбріеля 42 роки перебуває у повній пітьмі і 42 роки неперервно освітлений, причому під час літнього сонцестояння Сонце на полюсі майже досягає зеніту[11]. Проліт «Вояджера-2» у січні 1986 року збігся з літнім сонцестоянням над південним полюсом, при цьому майже вся північна півкуля перебувала у повній пітьмі. Раз на 42 роки — під час рівнодення на Урані — Сонце (і разом з ним Земля) проходить через його екваторіальну площину, і тоді можна спостерігати взаємні затемнення його супутників. Декілька таких подій спостерігалося у 2007—2008 роках, в тому числі два покриття Титанії Умбріелем (15 серпня і 8 грудня 2007 року) і покриття Аріеля Умбріелем (19 серпня 2007 року)[14][15].

Наразі в Умбріеля немає орбітального резонансу з жодним із супутників Урана. Однак, можливо, на початку його існування існував резонанс 1:3 з Мірандою. Можливо, це збільшило ексцентриситет орбіти Міранди, і сприяло внутрішньому нагріванню та геологічній активності цього супутника, у той час як на орбіту Умбріеля це практично не вплинуло[16]. Супутникам Урана легше вийти з орбітального резонансу, ніж супутникам Сатурна чи Юпітера, оскільки сплющеність і розмір Урана менші, ніж у більших планет-гігантів. Прикладом є Міранда, яка вийшла з резонансу (з чим, імовірно, і пов'язаний аномально великий нахил її орбіти)[17][18].

Склад і внутрішня будова[ред.ред. код]

Умбріель — третій за розміром і четвертий за масою супутник Урана. Його густина — 1,39 г/см3[19]. З цього випливає, що супутник значною мірою складається з водяного льоду, а щільніші компоненти складають близько 40 % його маси[20]. Ці компоненти можуть бути кам'янистими, а також високомолекулярними органічними сполуками, відомими як толіни[ru][10]. З допомогою інфрачервоної спектроскопії на поверхні виявлений водяний лід[11]. Його абсорбційні смуги на передній півкулі виражені сильніше, ніж на задній. Причини такої асиметрії невідомі, але вважається, що це може бути викликано бомбардуванням поверхні зарядженими частинками з магнітосфери Урана, яке діє саме на задню півкулю (внаслідок сумісного обертання планети і плазми)[11]. Ці частинки розпилюють лід, розкладаючи метан, який міститься в ньому (і утворює клатрат) та діють на інші органічні речовини, залишаючи темний залишок, багатий вуглецем[11].

З допомогою інфрачервоної спектроскопії на поверхні Умбріеля, крім води, виявлений вуглекислий газ, який сконцентрований переважно на задній півкулі супутника[11]. Походження вуглекислого газу не до кінця зрозуміле. Він міг утворитися на поверхні з карбонатів чи органічних речовин під дією сонячного ультрафіолетового випромінювання або заряджених частинок, що прибувають з магнітосфери Урана. Останнє може пояснити асиметрію в розподілі вуглекислого газу по поверхні супутника, тому що ці частинки бомбардують саме ведену півкулю. Інше можливе джерело CO2 — дегазація водяного льоду в надрах Умбріеля, яка може бути наслідком колишньої геологічної активності супутника[11].

Умбріель може бути диференційований[ru] на кам'яне ядро і крижану мантію[20]. Якщо це так, то радіус ядра (близько 317 км) становить близько 54 % радіуса супутника, а маса ядра — близько 40 % маси супутника (параметри розраховані виходячи зі складу Умбріеля). В цій моделі тиск у центрі Умбріеля становить близько 0,24 ГПа (2,4 кбар)[20]. Сучасний стан крижаної мантії незрозумілий, хоча існування підповерхневого океану вважається малоймовірним[20].

Поверхня[ред.ред. код]

Знімок Умбріеля з використанням фіолетових і світлих фільтрів
Знімок Умбріеля, на якому виділено ділянки з різним альбедо. Темні області виділені червоним кольором, світлі — синім

Поверхня Умбріеля темніша, ніж поверхня всіх інших супутників Урана, і відбиває менше половини світла, яке відбиває Аріель, хоча ці супутники близькі за розмірами[21]. Умбріель має дуже низьке альбедо Бонда — лише близько 10 % (для порівняння, в Аріеля воно дорівнює 23 %)[22]. Поверхня Умбріеля демонструє опозиційний ефект[en]: при збільшенні фазового кута з 0° до 1° відбивальна здатність зменшується з 26 % до 19 %. На відміну від іншого темного супутника Урана — Оберона — поверхня Умбріеля має блакитний відтінок[23]. Молоді ударні кратери (наприклад, кратер Ванда[en])[24] ще блакитніші. Крім того, передня півкуля трохи червоніша, ніж задня[25]. Це почервоніння, ймовірно, викликане космічним вивітрюванням через бомбардування зарядженими частинками і мікрометеоритами з часів утворення Сонячної системи[23]. Однак асиметрія кольору Умбріеля може бути пов'язана і з акрецією червонуватого матеріалу, що надходить із зовнішньої частини системи Урана (ймовірно, від нерегулярних супутників). Ця речовина повинна осідати переважно на передній півкулі[25]. Якщо не враховувати цю відмінність півкуль, поверхня Умбріеля відносно однорідна за альбедо та кольором[23].

Назви кратерів на Умбріелі[26]
(Деталі рельєфу Умбріеля названі на честь злих або темних духів із різних міфологій.)[27]
Кратер Походження назви Координати Діаметр (км)
Альберіх Альберіх, карлик із «Пісні про Нібелунгів» 33°36′ пд. ш. 42°12′ сх. д. / 33.6° пд. ш. 42.2° сх. д. / -33.6; 42.2 52
Фін Фін, троль у данському фольклорі[en] 37°24′ пд. ш. 44°18′ сх. д. / 37.4° пд. ш. 44.3° сх. д. / -37.4; 44.3 43
Гоб Гоб, король гномів 12°42′ пд. ш. 27°48′ сх. д. / 12.7° пд. ш. 27.8° сх. д. / -12.7; 27.8 88
Каналоа Каналоа, головний злий дух у полінезійській міфології 10°48′ пд. ш. 345°42′ сх. д. / 10.8° пд. ш. 345.7° сх. д. / -10.8; 345.7 86
Малінгі Малінгі (Мутінга),
відьма у міфології австралійських аборигенів
22°54′ пд. ш. 13°54′ сх. д. / 22.9° пд. ш. 13.9° сх. д. / -22.9; 13.9 164
Мінепа Мінепа, злий дух у народу макуа з Мозамбіка 42°42′ пд. ш. 8°12′ сх. д. / 42.7° пд. ш. 8.2° сх. д. / -42.7; 8.2 58
Пері Пері, злі духи з перської міфології 9°12′ пд. ш. 4°18′ сх. д. / 9.2° пд. ш. 4.3° сх. д. / -9.2; 4.3 61
Сетібос Сетібос, князь тьми у Патагонії 30°48′ пд. ш. 346°18′ сх. д. / 30.8° пд. ш. 346.3° сх. д. / -30.8; 346.3 50
Скінд[en] Торопига, троль у данському фольклорі 1°48′ пд. ш. 331°42′ сх. д. / 1.8° пд. ш. 331.7° сх. д. / -1.8; 331.7 72
Вувер[en] Вувер із фінської міфології[en] 4°42′ пд. ш. 311°36′ сх. д. / 4.7° пд. ш. 311.6° сх. д. / -4.7; 311.6 98
Воколо Воколо, злий дух з вірувань народу бамбара, що живе у західній Африці 30°00′ пд. ш. 1°48′ сх. д. / 30° пд. ш. 1.8° сх. д. / -30; 1.8 208
Ванда[en] Ванда в міфології австралійських аборигенів 7°54′ пд. ш. 273°36′ сх. д. / 7.9° пд. ш. 273.6° сх. д. / -7.9; 273.6 131
Злидень Злидень, злий дух у слов'янській міфології 23°18′ пд. ш. 326°12′ сх. д. / 23.3° пд. ш. 326.2° сх. д. / -23.3; 326.2 44

Поверхня супутника сильно кратерована, але на ній немає кратерів із добре помітними світлими променями, на відміну від інших супутників Урана. Одне із запропонованих пояснень цього полягає в тому, що тепла, яке виділялося в надрах Умбріеля в епоху його утворення, чомусь було недостатньо для плавлення кори і гравітаційної диференціації[ru]. Тому склад Умбріеля слабо залежить від глибини, і викиди глибинних порід навколо ударних кратерів не відрізняються від основної поверхні. Однак наявність каньйонів показує, що колись на супутнику відбувалися ендогенні процеси; ймовірно, вони призвели до оновлення поверхні та знищення старих форм рельєфу.

Наразі на Умбріелі назви мають деталі рельєфу лише одного типу — кратери[26]. Їх на цьому супутнику набагато більше, ніж на Аріелі чи Титанії, що вказує на його меншу ендогенну активність[24]. З усіх супутників Урана лише Оберон має більше кратерів, ніж Умбріель. Діаметри відомих кратерів становлять від кількох кілометрів до 210 кілометрів (для кратера Воколо)[24][26]. Усі вивчені кратери Умбріеля мають центральний пік[24], але у жодного немає променів[10].

Одна із головних характерних рис Умбріеля — кратер Ванда з незвичайним світлим кругом на його дні. Це найпримітніша геологічна структура — діаметр кратера становить близько 131 км[28][29]. Яскраве кільце на дні кратера, мабуть, складається з порід, вибитих із надр Умбріеля ударною дією[24]. У сусідніх кратерів, таких як Вувер і Скінд, немає таких кілець, але є яскраві центральні піки[10][29]. Дослідження лімба[ru] Умбріеля виявило структуру, яка може бути дуже великим кратером (діаметром близько 400 км і глибиною близько 5 км[30]).

Поверхня Умбріеля, як і інших великих супутників Урана, вкрита системою каньйонів, які простягаються з північного сходу на південний захід[31]. Однак їм не присвоєні імена, оскільки роздільність знімків недостатня для якісного геологічного картування[24].

Поверхня Умбріеля не змінювалася після пізнього важкого бомбардування, тому на ній дуже багато кратерів[24]. Єдині ознаки ендогенної активності — каньйони і темні багатокутники (ділянки складної форми діаметром від десятків до сотень кілометрів)[32]. Ці багатокутники були виявлені з допомогою точної фотометрії знімків «Вояджера-2». Вони розподілені більш-менш рівномірно по всій поверхні Умбріеля з переважною орієнтацією з північного сходу на південний захід. Деякі такі ділянки відповідають низовинам до кількох кілометрів у глибину і, можливо, є результатом ранньої тектонічної активності Умбріеля[32]. Наразі немає пояснення, чому поверхня супутника така темна і однорідна. Можливо, вона покрита тонким шаром темного матеріалу, винесеного на поверхню метеоритними ударами або викинутого вулканами[25]. За іншою версією, кора Умбріеля може повністю складатися з темної речовини, що робить неможливим появу яскравих викидів навколо кратерів. Однак цьому, можливо, суперечить наявність яскравого кільця в кратері Ванда[10].

Походження та еволюція[ред.ред. код]

Як і всі великі супутники Урана, Умбріель, ймовірно, сформувався з акреційного диска газу і пилу, який або існував навколо Урана протягом якогось часу після формування планети, або з'явився при потужному зіткненні, яке, швидше за все, і дало Урану дуже великий нахил осі обертання[33]. Точний склад туманності невідомий, однак вища густина супутників Урана у порівнянні з супутниками Сатурна вказує на те, що ця туманність, ймовірно, містила менше води[10]. Значні кількості вуглецю і азоту, можливо, були наявні у вигляді монооксиду вуглецю (CO) і молекулярного азоту (N2), а не аміаку й метану[33]. Супутник, що формувався в такій туманності, повинен містити меншу кількість водяного льоду (з клатратами CO і N2) і більшу кількість кам'янистих порід, а тому мати вищу густину[10].

Утворення Умбріеля шляхом акреції, ймовірно, тривало протягом кількох тисяч років[33]. Зіткнення, що супроводжували акрецію, викликали нагрівання зовнішніх шарів супутника[34]. Максимальна температура (близько 180 K) була досягнута на глибині близько 3 км[34]. Після завершення формування зовнішній шар охолонув, в той час як внутрішній почав нагріватися через розпад радіоактивних елементів, що містилися в його породах[10]. Поверхневий шар за рахунок охолодження стискався, в той час як внутрішній за рахунок нагрівання розширювався. Це викликало в корі Умбріеля сильне механічні напруження, яке могло призвести до утворення розломів[35]. Цей процес повинен був тривати близько 200 млн років. Таким чином, ендогенна діяльність на Умбріелі повинна була припинитися кілька мільярдів років тому[10].

Тепла від початкової акреції і наступного розпаду радіоактивних елементів могло вистачити для плавлення льоду[34], якщо в ньому є які-небудь антифризи (наприклад, аміак у вигляді гідрату аміаку і сіль[20]). Танення могло призвести до відділення льоду від каменю і формування кам'яного ядра, оточеного крижаною мантією[24]. На межі ядра і мантії міг утворитися шар рідкої води (океан), насичений розчиненим аміаком. Евтектична температура цієї суміші дорівнює 176 К. Якщо температура океану була нижча від цього значення, то він повинен був давно замерзнути[20]. Серед усіх супутників Урана Умбріель найменше піддавався дії ендогенних процесів перетворення поверхні[24], хоча ці процеси могли впливати на Умбріель (як і на інші супутники) на початку його існування[32]. На жаль, відомостей про Умбріель досі дуже мало і вони значною мірою обмежені дослідженнями, виконаними «Вояджером-2».

Дослідження[ред.ред. код]

Графічна реконструкція часткового покриття Урана Умбріелем

Єдині на сьогоднішній день зображення Умбріеля крупним планом були отримані «Вояджером-2», який сфотографував супутник під час досліджень Урана у січні 1986 року. Найменша відстань до супутника становила 325 000 км[36], і найдетальніші знімки мають роздільність 5,2 км[24]. Зображення покривають лише 40 % поверхні, і лише 20 % зняті з якістю, достатньою для геологічного картування[24]. Під час прольоту південна півкуля Умбріеля (як і інших супутників) була повернута до Сонця, тому північна півкуля не було освітлена і не могла бути вивчена[10]. Ні Уран, ні Умбріель не відвідували інші міжпланетні зонди, не планується відвідування і в найближчому майбутньому.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Українська радянська енциклопедія : [у 12-ти т.] / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  2. а б Умбріель // Астрономічний енциклопедичний словник / За загальною редакцією І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : ЛНУ—ГАО НАНУ, 2003. — С. 488. — ISBN 966-613-263-X, УДК 52(031).
  3. Lassell, W. (1851). On the interior satellites of Uranus. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society 12. с. 15–17. Bibcode:1851MNRAS..12...15L.  (англ.)
  4. а б Lassell, W. (1851). Letter from William Lassell, Esq., to the Editor. Astronomical Journal 2 (33). с. 70. Bibcode:1851AJ......2...70L. doi:10.1086/100198.  (англ.)
  5. Herschel, William (1798). On the Discovery of Four Additional Satellites of the Georgium Sidus; The Retrograde Motion of Its Old Satellites Announced; And the Cause of Their Disappearance at Certain Distances from the Planet Explained. Philosophical Transactions of the Royal Society of London 88 (0). с. 47–79. Bibcode:1798RSPT...88...47H. doi:10.1098/rstl.1798.0005.  (англ.)
  6. Struve, O. (1848). Note on the Satellites of Uranus. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society 8 (3). с. 44–47. Bibcode:1848MNRAS...8...43.  (англ.)
  7. Lassell, W. (1852). Beobachtungen der Uranus-Satelliten. Astronomische Nachrichten (German) 34. с. 325. Bibcode:1852AN.....34..325.  (нім.)
  8. Kuiper, G. P. (1949). The Fifth Satellite of Uranus. Publications of the Astronomical Society of the Pacific 61 (360). с. 129. Bibcode:1949PASP...61..129K. doi:10.1086/126146.  (англ.)
  9. Planetary Satellite Mean Orbital Parameters. Jet Propulsion Laboratory, California Institute of Technology. Архів оригіналу за 2011-08-22.  (англ.)
  10. а б в г д е ж и к л Smith, B. A.; Soderblom, L. A. та ін. (1986). Voyager 2 in the Uranian System: Imaging Science Results. Science 233 (4759). с. 97–102. Bibcode:1986Sci...233...43S. doi:10.1126/science.233.4759.43. PMID 17812889.  (англ.)
  11. а б в г д е ж и Grundy, W. M.; Young, L.A.; Spencer, J.R.; et al. (2006). Distributions of H2O and CO2 ices on Ariel, Umbriel, Titania, and Oberon from IRTF/SpeX observations. Icarus 184 (2). с. 543–555. arXiv:0704.1525. Bibcode:2006Icar..184..543G. doi:10.1016/j.icarus.2006.04.016.  (англ.)
  12. Ness, N. F.; Acuna, Mario H.; Behannon, Kenneth W.; et al. (1986). Magnetic Fields at Uranus. Science 233 (4759). с. 85–89. Bibcode:1986Sci...233...85N. doi:10.1126/science.233.4759.85. PMID 17812894.  (англ.)
  13. Krimigis, S.M.; Armstrong, T.P.; Axford, W.I.; et al. (1986). The Magnetosphere of Uranus: Hot Plasma and radiation Environment. Science 233 (4759). с. 97–102. Bibcode:1986Sci...233...97K. doi:10.1126/science.233.4759.97. PMID 17812897.  (англ.)
  14. Miller, C.; Chanover, N. J. (2009). Resolving dynamic parameters of the August 2007 Titania and Ariel occultations by Umbriel. Icarus 200 (1). с. 343–6. Bibcode:2009Icar..200..343M. doi:10.1016/j.icarus.2008.12.010.  (англ.)
  15. Arlot, J. -E.; Dumas, C.; Sicardy, B. (2008). Observation of an eclipse of U-3 Titania by U-2 Umbriel on December 8, 2007 with ESO-VLT. Astronomy and Astrophysics 492. с. 599. Bibcode:2008A&A...492..599A. doi:10.1051/0004-6361:200810134.  (англ.)
  16. Tittemore, W. C.; Wisdom, J. (1990). Tidal evolution of the Uranian satellites III. Evolution through the Miranda-Umbriel 3:1, Miranda-Ariel 5:3, and Ariel-Umbriel 2:1 mean-motion commensurabilities. Icarus 85 (2). с. 394–443. Bibcode:1990Icar...85..394T. doi:10.1016/0019-1035(90)90125-S.  (англ.)
  17. Tittemore, W. C.; Wisdom, J. (1989). Tidal Evolution of the Uranian Satellites II. An Explanation of the Anomalously High Orbital Inclination of Miranda. Icarus 7 (1). с. 63–89. Bibcode:1989Icar...78...63T. doi:10.1016/0019-1035(89)90070-5.  (англ.)
  18. Malhotra, R., Dermott, S. F. (1990). The Role of Secondary Resonances in the Orbital History of Miranda. Icarus 8 (2). с. 444–480. Bibcode:1990Icar...85..444M. doi:10.1016/0019-1035(90)90126-T.  (англ.)
  19. Jacobson, R. A.; Campbell, J.K.; Taylor, A.H. and Synnott, S.P. (1992). The masses of Uranus and its major satellites from Voyager tracking data and Earth based Uranian satellite data. The Astronomical Journal 103 (6). с. 2068–78. Bibcode:1992AJ....103.2068J. doi:10.1086/116211.  (англ.)
  20. а б в г д е Hussmann, H.; Sohl, Frank; Spohn, Tilman (2006). Subsurface oceans and deep interiors of medium-sized outer planet satellites and large trans-neptunian objects. Icarus 185 (1). с. 258–273. Bibcode:2006Icar..185..258H. doi:10.1016/j.icarus.2006.06.005.  (англ.)
  21. Planetary Satellite Physical Parameters. Jet Propulsion Laboratory (Solar System Dynamics). Архів оригіналу за 2010-01-18. Процитовано 2011-08-16.  (англ.)
  22. Karkoschka, E. (2001). Comprehensive Photometry of the Rings and 16 Satellites of Uranus with the Hubble Space Telescope. Icarus 151. с. 51–68. Bibcode:2001Icar..151...51K. doi:10.1006/icar.2001.6596.  (англ.)
  23. а б в Bell III, J.F.; McCord, T.B.(1991). "A search for spectral units on the Uranian satellites using color ratio images"(Conference Proceedings). Lunar and Planetary Science Conference, 21st, Mar. 12-16, 1990, 473–489, Houston, TX, United States:Lunar and Planetary Sciences Institute. (англ.)
  24. а б в г д е ж и к л м Plescia, J. B. (1987). Cratering history of the Uranian satellites: Umbriel, Titania and Oberon. Journal of Geophysical Research 92 (A13). с. 14918–14932. Bibcode:1987JGR....9214918P. doi:10.1029/JA092iA13p14918.  (англ.)
  25. а б в Buratti, B. J.; Mosher, Joel A. (1991). Comparative global albedo and color maps of the Uranian satellites. Icarus 90. с. 1–13. Bibcode:1991Icar...90....1B. doi:10.1016/0019-1035(91)90064-Z.  (англ.)
  26. а б в Umbriel Nomenclature Table Of Contents. Gazetteer of Planetary Nomenclature. United States Geological Survey, Astrogeology. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2011-08-16.  (англ.)
  27. Strobell, M.E.; Masursky, H. (1987). New Features Named on the Moon and Uranian Satellites. Abstracts of the Lunar and Planetary Science Conference 18. с. 964–65. Bibcode:1987LPI....18..964S.  (англ.)
  28. Umbriel:Wunda. Gazetteer of Planetary Nomenclature. United States Geological Survey, Astrogeology. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2011-08-16.  (англ.)
  29. а б Hunt, Garry E.; Patrick Moore (1989). Atlas of Uranus. Cambridge University Press. ISBN 9780521343237.  (англ.)
  30. Moore, J. M.; Schenk, Paul M.; Bruesch, Lindsey S. et.al. (2004). Large impact features on middle-sized icy satellites (pdf). Icarus 171 (2). с. 421–43. Bibcode:2004Icar..171..421M. doi:10.1016/j.icarus.2004.05.009.  (англ.)
  31. Croft, S.K.(1989). "New geological maps of Uranian satellites Titania, Oberon, Umbriel and Miranda". Proceeding of Lunar and Planetary Sciences, Lunar and Planetary Sciences Institute, Houston. (англ.)
  32. а б в Helfenstein, P.; Thomas, P. C.; Veverka, J. (1989). Evidence from Voyager II photometry for early resurfacing of Umbriel. Nature 338 (6213). с. 324–326. Bibcode:1989Natur.338..324H. doi:10.1038/338324a0.  (англ.)
  33. а б в Mousis, O. (2004). Modeling the thermodynamical conditions in the Uranian subnebula – Implications for regular satellite composition. Astronomy & Astrophysics 413. с. 373–380. Bibcode:2004A&A...413..373M. doi:10.1051/0004-6361:20031515.  (англ.)
  34. а б в Squyres, S. W.; Reynolds, Ray T.; Summers, Audrey L.; Shung, Felix (1988). Accretional heating of satellites of Saturn and Uranus. Journal of Geophysical Research 93 (B8). с. 8,779–94. Bibcode:1988JGR....93.8779S. doi:10.1029/JB093iB08p08779.  (англ.)
  35. Hillier, J.; Squyres, Steven (1991). Thermal stress tectonics on the satellites of Saturn and Uranus. Journal of Geophysical Research 96 (E1). с. 15,665–74. Bibcode:1991JGR....9615665H. doi:10.1029/91JE01401.  (англ.)
  36. Stone, E. C. (1987). The Voyager 2 Encounter With Uranus. Journal of Geophysical Research 92 (A13). с. 14,873–76. Bibcode:1987JGR....9214873S. doi:10.1029/JA092iA13p14873.  (англ.)

Посилання[ред.ред. код]