Сунізм

Сунізм
Школи закону
Ханафітський мазхаб • Шафіїтьський мазхаб • Малікітський мазхаб • Ханбалітський мазхаб
Школи теології
Матуріді • Аша'рі • Афарі
Напрямки Ісламу
Деобанді • Барелві Салафія
Шість фундацій ісламу
Таухід • Пророки ісламу і Расул Кутуб • Мала'іка Кіямах • Кадр
Халіфи
Абу Бакр • Умар ібн аль-Хаттаб Осман ібн Аффан • Алі ібн Абі Таліб
Шість головних зібрань Хадіф
Сахіг Бухарі • Сахіг Муслім Аль-Сунан аль-Сухра Сунан Абі Дауд Сунан аль-Тірмаді Сунан ібн Майа • Аль-Муватта Сунан аль-Дарамі

Суні́зм  (араб. أهل السنة والجماعة‎ або араб. أهل السنة‎) — це основний (ортодоксальний) напрям у ісламі, представники якого вважають, що халіфом може бути лише та людина, що має репутацію і знання богослова і правознавця вищого рангу (мудрий і фізично здоровий чоловік).

Демографія

Є багато проблем у демографів, що намагаються обчислити співвідношення сунітів та шиїтів. Наприклад, немає ніяких даних для країн, де шиїти — істотна меншина, у цьому випадку всі мусульмани реєструються як суніти.

Тому, використовуючи різні джерела, можна припустити, що шиїтів приблизно від 7,5 % до 10 % від загальної кількості мусульман.

Особливості сунізму

Поширення в світі трьох найбільших гілок ісламу: шиїзму, сунізму та ібадизму.

Суніти роблять особливий акцент на виконанні Сунни (вчинки і вислови Пророка, усна традиція, аналог усного Святого Передання у православ'ї) пророка Мухаммеда, на вірності традиції, на участі громади у виборі свого голови — халіфа. Основними ознаками приналежності до сунізму вважаються: визнання достовірності шести найбільших зведень хадисів (складених Бухарі, Муслімом, ат-Тирмізі, Абу Даудом, ан-Насаї и Ібн Маджі); приналежність до одного з чотирьох суннітських мазхабів (малікітського, шафіїтського, ханафітського і ханбалітського); визнання законності правління перших чотирьох («праведних») халіфів — Абу Бакра, Омара, Османа і Алі (шиїти визнають тільки Алі).

Суннізм як певна течія сформувався в XI столітті в боротьбі з шиїзмом і в протиставленні йому, але досі цей термін має набагато менш чіткий зміст, ніж термін «шиїзм».

Сунна (араб. ас-сунна) — у первинному сенсі означає «звичай, приклад, шлях, напрям (яким слід йти)». Під цим поняттям мається на увазі життєвий шлях пророка Мухаммеда як приклад для всіх мусульман.

Ще до Мухаммеда кожне арабське плем'я мало свою «сунну», тобто неписаний збір морально-правових розпоряджень, «звичаєве право» патріархально-громадського суспільства, які успадковані плем'ям від попередніх поколінь. Потреба в сунні — зведенні правил поведінки мусульманина у всіх життєвих ситуаціях — виникла після смерті пророка. Після його кончини виявилось, що розпоряджень, що містяться в Корані, недостатньо для вирішення всіх державних суспільних проблем. Виникла практика пошуку прецеденту, тобто, якщо рішення не можна було знайти в Корані, зверталися або до дій самого пророка (сунна), або до стародавніх звичаїв Медини (тим паче, що Мухаммед не відкидав родоплемінних законів). У крайньому випадку, удавалися до думки (рай) судді, який мусив вирішувати «по справедливості». Таким чином, вже на ранньому етапі формування мусульманської громади виникли дві тенденції. Перша пропонувала користуватися розпорядженнями Корану, що виходили від пророка, тобто, ґрунтуючись на документально зафіксованих нормах, друга допускала незалежну думку факіха, який повинен був брати на себе відповідальність за ухвалення рішення.

Первинне використання раї (особистої думки факіха) не набуло широкого поширення. Мусульмани воліли спиратися на вислови й дії пророка, які, бувши зафіксованими, стали другим, після Корану, джерелом відповідей на виниклі питання. Таким чином, дотримувати сунни означало наслідувати приклад Мухаммеда, наслідувати йому. У Корані трапляються вирази «сунна предків» (Коран, 8:39, 15:13, 18:53, 35:41) і «сунна аллаха» (Коран, 17:79, 33:62, 48:23), що означає практику, якої дотримувалися попередні покоління, або сам аллах. Поза Кораном під словом «сунна» мається на увазі ширше поняття. З часом сунна набула рис, що дозволяють ототожнювати її з поняттям «правовірність» у християнстві.

Дотримання правил, викладених у сунні, вважається обов'язковим для членів мусульманської громади. Звідси виникла назва «сунніти» — ті, хто дотримуються шляху. Після смерті Мухаммеда на основі сунни вирішувалися багато практичних питань життя громади й навіть халіфату. Пропагандистами сунни спочатку були сподвижники пророка й члени його сім'ї, які зберегли в пам'яті вислови пророка, його вчинки або навіть мовчання в деяких ситуаціях. Згодом до сунни стали заносити приклади з життя чотирьох праведних халіфів — Абу Бакра, Умара, Усмана, Алі.

Проблема співвідношення сунни й Корану посідає важливе місце в трактатах з основ релігії (Усул ад-Дін). У працях з основ фікха в 9-10 вв. обговорювалося питання припустимості інших джерел вирішення правових казусів, окрім Корану й сунни.

Ісламська сунна містить норми державного, кримінального, майнового, сімейного права, а також пропонує стереотипи поведінки мусульманина в побуті. Спершу за основу взяли сунну Мухаммеда, що містить вчинки (фіал) і вислови (каул) пророка, зафіксовані його послідовниками у вигляді хадисів (хадис, множина ахадис — повідомлення, розповідь). Поява й подальше використання хадисів була обумовлена тим, що «божественних встановлень», викладених у Корані, виявилось недостатньо для вирішення безлічі питань, що поставали перед новими поколіннями мусульман. Важливим джерелом стали перекази про вчинки, мови, ради й рекомендації Мухаммеда його сучасникам. Ідеальний образ пророка, вождя, засновника держави, спочатку бідної і гнаної, але такої, що не побоялася виступити проти помилок своїх одноплемінників, людини, яку вибрав для своїх послань Аллах, викликав пошану і захоплення мусульман. Це був образ, з яким кожен міг звіряти свої вчинки. Тому вчення про пророка Мухаммеда, його слова й справи, стало важливою складовою частиною ісламу, увійшло до символу віри, до права, богослів'я, історіографії та літератури.

Інформація про вислови і вчинки пророка, про обставини, що супроводжували ту або іншу ситуацію, склали самостійний розділ арабської літератури. Кожне повідомлення супроводжувалося існадом — посиланням на безперервний ланцюг людей, що передавали цю інформацію. Як правило, це були люди з найближчого оточення Мухаммада — Абу Бакр, Умар, Айша, Алі, Абу Хурайра і ін. Відповідно до сталої традиції, що гіднішим був передавач, особливо останній у ланцюзі існаду (тобто найраніший), то правдивішою вважалася достовірність тексту (матн), що йшов за існадом. Найбільш достовірними хадисами були ті, які можна було прослідкувати за декількома ланцюжками передавачів.

Приблизно за два з гаком сторіччя кількість хадисів досягла астрономічних цифр: понад мільйон.

До початку VIII ст. у «науці про хадисів» (ільм аль-хадис) склалися три школи: мединська, іракська і сирійська. Тоді ж почалася письмова фіксація хадисів. Від початку етапу нічого не збереглося, але в другій половині 9 ст. існувало вже шість збірок хадисів, які надовго й міцно завоювали авторитет і переписувалися у великій кількості екземплярів. Серед сунітів найбільший авторитет мали шість збірок: Аль-Джамі ас-Сахіх аль-Бухарі (810—870); ас-сахих Мусліма ан-нішапурі (817—875). Меншу популярність мають Суннан Ібн Мажда (помер 886); Суннан Абу Дауда ас-Сиджістані (помер 888); Аль-Джамі аль-Кабір Мухаммада ат-тірмізі (помер 892); Суннан ан-Нісаї (помер 915).

Проте найавторитетнішою збіркою хадисів вважається Аль-Джамі ас-Сахіх, укладачем якого був Мухаммад аль-Бухарі. Він відібрав 7400 хадисів. Ас-Сахіх визнаний мусульманами видатним керівництвом по фікху (комплекс правил поведінки мусульманина). В інших збірках інтерес укладачів був зосереджений навколо тих або інших правил і норм побуту. Детально розглядається, що дозволене (мандуб), і що заборонене (макрух), як ставитися до ритуалу, їжі, одягу, взаємин між людьми, до укладення договорів про купівлі-продажу тощо.

Загалом на основі хадисів розробили систему стереотипів поведінки мусульманина, де всі вчинки людини розглядалися через призму п'яти понять: ваджіб або фард — «обов'язкові», мандуб — що «рекомендуються», мубах або джаїз — «дозволені» (але ті, що не припускають схвалення або нагороди), макрух — «не схвалювані» (але що не забороняються) і махзур — «заборонені». Згодом на основі хадисів створили серу — біографію (життя) пророка Мухаммада, що так само прокламує його життєві принципи.

У IX-X ст. ісламські богослови обговорювали питання про допустимість використання як «Усуль ад-Дін» (основ релігії) інших джерел, проте більшість їх відкинула таку можливість. Сунна є складовою частиною ісламської богословської освіти. При підготовці імаму і факихів (богословів-законознавців) знання сунни пророка є однією з необхідних умов авторитету релігійного діяча. У богослів'ї існує низка дисциплін, які безпосередньо засновані на сунні, за нею звіряються всі нововведення, інакше вони оголошуються бід'а (непотрібним нововведенням).

Державно-правові ідеї

Суніти не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу халіфа Алі та особливе право його нащадків на імамат, керівництво громадою. Для сунітських мусульман Коран є джерелом фундаментальних поглядів, а Суна — першим авторитетним його коментарем. Суніти заперечують порядки й звичаї різних релігійних меншин, відрізняються від шиїтів підходами до прийняття юридичних рішень, ставленням до іновірців, особливостями молитов та іншими аспектами ритуалу, цивільного права.

Халіф, глава держави за доктриною сунізму, був у принципі виборною особою. Його право на владу обумовлювалося не прямим зв'язком із божеством, а зв'язком і угодою з общиною, яка доручала йому замінити попереднього халіфа, той — заміняв свого попередника, і так аж до Абу Бакра, який заступив пророка Мухаммада. Такий характер легітимації влади відбився й у виборах халіфів, і в ритуалі присяги, і, нарешті, у терміні валій льахд, що зазвичай перекладають як «спадкоємець престолу», але який насправді означає «спадкоємець угоди» (з общиною). Формально члени общини вибирали зі свого середовища найгіднішого, а він, своєю чергою, повинен був стежити за правильністю дотримання вимог ісламу.

Правила життя вже були дані людям, і халіф, як будь-який інший член общини, був відповідальний перед Богом за їхнє дотримання. В ідеалі халіф не мав права ні скасовувати, ні змінювати, ні перетлумачувати ці правила.

Цікаві факти

В Таджикистані, де абсолютна більшість таджиків сповідують сунізм, якому в 2009 році було надано статус офіційної релігії, Президент Таджикистану Емомалі Рахмон 11 липня 2023 року звернувся із заявою до своїх громадян відмовитися від носіння борід і хіджабів. За його словами, таджики повинні зберігати власні культурні традиції.

Джерела

• В. Лубський. Сунізм // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — С. 616. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
• Islamic Law Infobase
• University of Southern California, Compendium of Muslim Texts
• Fiqh al-Akbar by Imam Abu Hanifah
• Muwatta by Imam Malik
• Searchable Ar-Risala by Imam Shafi'i [Архівовано 22 липня 2011 у Wayback Machine.]
• Foundations of the Sunnah, by Imam Ahmad ibn Hanbal [Архівовано 29 вересня 2009 у Wayback Machine.]
• Source Methodology in Islamic Jurisprudence (Usul al-Fiqh), by Taha Jabir Al 'Alwani
• Большаков О. Г. Історія Халіфату: У 4 т. / О. Г. Большаков. — М.: Східна література РАН, 2000. — Т. 1: Іслам вАравії.
• Релігієзнавство — Сидоренко О. П.
• Васильєв А. М. Історія Саудівської Аравії / А. М. Васильєв. — М.: Східна література РАН, 1998.
• Егорин А. З. Современная Ливия / А. З. Егорин. — М. : Институт изучения Израиля и Ближнего Востока РАН.
• Піотровський М. Б. Державна влада і суспільно-політичні структури в арабських країнах / М. Б. Піотровський. — М.: Наука, 1984.

Посилання

• Сунізм [Архівовано 30 серпня 2021 у Wayback Machine.] // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
• Ахл ас-Сунна ва-л-Джамаа [Архівовано 5 лютого 2021 у Wayback Machine.] // ВУЕ
• Агль ас-Сунна уа ль-Джама’, суніти // Словник ісламських релігійних термінів арабського походження
• М. Б. Піотровський. АХЛ ас-СУННА ва-л-ДЖАМА'А // Ислам : энциклопедический словарь. — М. : Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. — С. 29. — 315 с. : ил. — ISBN 5-02-016941-2. (рос.)
• Ахль ас-Сунна ва'ль-Джамаа // Ісламський енциклопедичний словник (рос.)