Фатімідський халіфат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
الدولة الفاطمية
al-Fāṭimiyyūn
Фатімідський ісламський халіфат
909 – 1171

Прапор Фатімідський халіфат

Фатімідський прапор.

Розташування Фатімідський халіфат
Фатімідський халіфат, пр. 969 рік.
Столиця Махдія
(909–948)
Аль-Мансурія
(948–973)
Каїр
(973–1171)
Мови Арабська (державна)
Берберська, Коптська
Релігії Іслам (Ісмаїлізм)
Форма правління Ісламський халіфат
Халіфи
 - 909–934 (перший) Абдаллах аль-Махді
 - 1160–1171 (останній) аль-Адід
Історичний період Раннє Середньовіччя
 - Засновано 5 січня 909
 - Ліквідовано 1171
Площа
 - 969 рік[1] 4 100 000 км2
Населення
 - приблизно 6 200 000 л.
Валюта Динар
Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Фатімідський халіфат

Фатімідський халіфат (9091171) — середньовічна шиїтська (ісмаїлітська) арабська держава з центром у Каїрі (починаючи з 972 року). На піку своєї могутності Фатімідський халіфат включав у себе території Єгипту, Магрибу, Палестини та Сирії.

Фатіміди (араб: الفاطميون, трансліт. al-Fāṭimīyūn) вели свій рід від Фатіми, дочки пророка Мухаммеда. Держава Фатімідів вперше сформувалася серед берберських племен Кутама, в Алжирі, в 909 році н.е. після захоплення Раккади, Аглабідської столиці. У 921 році Фатіміди заснували нову столицю — туніське місто Махдія. У 948 році вони перенесли свою столицю в місто Аль-Мансурія, що поблизу Кайруана в Тунісі. У 969 році за правління халіфа аль-Муїзза (954975) вони завоювали Єгипет і зробили Каїр новою столицею свого халіфату; Єгипет став політичним, культурним та релігійним центром шиїтської імперії.

Після перших завоювань халіфат ставився толерантно до неісмаїлістських сект ісламу, а також до євреїв, мальтійських християн та єгипетських християн-коптів. Проте фатімідські халіфи так і не змогли переконати широкі маси єгипетського населення прийняти свої релігійні переконання.

Останній Фатімідський халіф був позбавлений влади Салах ад-Діномкурдським воєначальником, покликаним для організації оборони проти хрестового походу в 1169, який став засновником династії Айюбідів.

Початок династії[ред. | ред. код]

Основою релігійної ідеології Фатімідського халіфату була найвідоміша гілка з шиїтського напряму ісламу — ісмаїлітська течія, яка виникла у VIII столітті. Рятуючись від переслідувань Аббасидів, що вважали шиїтів загрозою для свого халіфату, 11-й шиїтський імам аль-Махді Біллах (873—934) у вигляді купця пройшов разом зі своїм сином шлях від Месопотамії до сучасного Марокко. Вони переховувалися серед населення Сиджилмаси (араб: سجلماسة, трансліт. Sijilmassa) — мароканського міста, тоді незалежного емірату під владою еміра Яси ібн Мідрара (884—909).

Фанатичний шиїт Абу Абдаллах аль-Шиї підтримав аль-Махді своїми проповідями. Аль-Шиї розпочав проповідувати шиїзм серед населення Марокко після зустрічі з групою мусульман з Північної Африки. Ці люди розповіли йому про берберське плем’я Кутама, що проживало в Західній Іфрикії (сьогодні частина Алжиру) та про ворожість Кутама до Аглабідів. Аль-Шиї почав проповідувати ісмаїлітську доктрину у регіоні. Своїми проповідями він підняв берберів Кутама на боротьбу проти Аглабідів. До 908 року армія берберів Кутама, очолювана аль-Шиї та аль-Махді, повністю контролювала Іфрикію разом зі столицею Аглабідів Кайруаном. Останній Аглабід, Зійадат-Аллах III, залишив свою резиденцію Раккаду і втік до Єгипту. При цьому Абдаллах отримав створений Аглабідами потужний військовий флот. Після цього Абдулла аль-Махді Біллах став лідером новоствореної держави і зайняв посади імама і халіфа.

Завоювання Єгипту[ред. | ред. код]

Незабаром влада Абдаллаха аль-Махді поширилася на весь Магриб. Столицею халіфату було місто Махдія. Під час правління халіфів аль-Мансур Біллаха (946—953) і аль-Муїзза (954975) столицею стало новозбудоване місто Аль-Мансурія (араб: المنصوریه) поблизу Кайруана.

Починаючи з моменту захоплення влади Абдаллахом аль-Махді фатіміди робили неодноразові спроби заволодіти Єгиптом — найбільш родючою та багатою областю Аббасидского халіфату.

У 914 році фатімідська армія вторглася в Єгипет та зайняла Александрію, але незабаром була розбита військом на чолі з воєначальником Мунісом, що було послане абассидським халіфом Джафаром аль-Муктадіром.

Нова спроба вторгнення була зроблена в 919 році. Однак і цього разу Абдаллаха чекала невдача. Його флот був потоплений у Розетти, а сухопутна армія, яка знову зуміла зайняти Александрію, була наприкінці 920 року витіснена військами Аббасидів з Єгипту.

У 936 році невдачею закінчився похід до Єгипту і для сина Абдаллаха — фатімідського халіфа аль-Каїма.

Завоювати Єгипет зміг лише правнук Абдаллаха — халіф аль-Муїзз (954975). Прийшовши до влади, аль-Муїзз почав діяльну і систематичну підготовку до єгипетського походу. Свою армію він навчав та тренував у спеціальних таборах. Був створений потужний флот для транспортування припасів та амуніції. У Єгипет було відправлено безліч агентів та проповідників, які встановили зв'язки з єгипетськими шиїтами.

Навесні 969 року стотисячна фатімідська армія на чолі з Джаухаром (колишнім рабом — християнином із Сицилії) вторглася в Єгипет. Легко здобувши перемогу під Гізою, Джаухар увійшов у місто Фустат і заснував в його околицях нову столицю — Каїр. У 972 році до Каїра прибув сам халіф аль-Муїзз. Єгипет став центром імперії, яка включала Північну Африку, Сицилію, Палестину, Йорданію, Ліван, Сирію, узбережжя Африки на Червоному морі, Хіджаз і Ємен. Єгипет процвітав, адже Фатіміди створили розгалужену торговельну мережу в Середземному морі та в Індійському океані. Їх торгові та дипломатичні зв'язки сягнули Китаю (династія Сун). Проте основна увага Фатімідів на міжнародній торгівлі супроводжувалася відсутністю інтересу до сільського господарства та нехтуванням іригаційної системи Нілу.

Адміністрація та культура[ред. | ред. код]

На відміну від тогочасних західноєвропейських держав, просування вгору службовою драбиною у Фатімідських державних установах було більш меритократичним, ніж на основі спадковості. Представники інших відгалужень ісламу так само призначалися на урядові посади, як і шиїти. Толерантність поширювалася також і на немусульман — християн та євреїв, які займали високі урядові посади виключно через свої здібності . Загальна ж толерантність була встановлена, щоб забезпечити притік грошей від усіх тих, хто був немусульманином і займався торгівлею. Це загальне ставлення до толерантності було повсякчасним, за винятком лише правління аль-Хакіма.

Фатіміди були також відомі своїм витонченим мистецтвом. У Фатімідській державі була поширена люстрована кераміка, гончарі і ковалі також славилися високою майстерністю. У столичному Каїрі з’явилося багато величних споруд; найбільш визначними прикладами є мечеть аль-Хакіма та університет Аль-Азгар. Він був заснований в якості мечеті командувачем Джаухаром за наказом халіфа аль-Муїзз, коли той заснував місто Каїр. Фатімідські халіфи завжди запрошували до Каїру вчених та науковців, щоб вони влаштовували свої наукові зібрання в цій мечеті, таким чином перетворюючи її на найстаріший університет, який функціонує й досі.

Інтелектуальне життя в Єгипті в період Фатімідів отримало значний розвиток завдяки багатьом ученим, які жили в Єгипті або прибули туди, а також завдяки збільшенню кількості книг. Фатімідські халіфи всіляко підтримували науковців та створили у своїх палацах бібліотеки, щоб вчені могли розширити свої знання та перейняти здобутки попередників.

Можливо, найважливішою рисою правління Фатімідів була свобода думки і розуму, яка поширювалася і на простих людей, які могли вірити в те, у що їм заманеться, за умови, однак, що вони не порушують прав інших людей. Фатіміди покровительствували науковцям і запрошували їх з до Єгипту, витрачаючи на це значні кошти, незважаючи на те, що інколи релігійні переконання вченого суперечили офіційній доктрині халіфату.

Фатімідська династія[ред. | ред. код]

Фатімідський халіф Рік народження Роки правління
1 Абу-Мухамммад Абдаллах аль-Махді Біллах 909—934
2 Абу'л-Касім Мухаммад аль-Каїм Біамріллах ібн аль-Махді 934—946
3 Абу-Захір Ісмаїл аль-Мансур Біллах 914 946—954
4 Абу Тамім Маад аль-Муїзз Лі-Дініллах 931 954975
5 Абу-Мансур Нізар аль-Азіз Біллах 975—996
6 Абу-Алі Мансур аль-Хакім бі-Амріллах 985 996—1021
7 Абу'л-Хасан Алі аз-Захір лі-Ізаз Діналлах 1005 1021—1036
8 Абу Тамім Маад аль-Мустансір Біллах 1029 1036—1094
9 Абу аль-Касім Ахмад ібн Маадд аль-Мусталі Біллах 1094—1101
10 Абу Алі Мансур ібн Ахмад аль-Амір бі-Акіміллах 1101—1130
11 Абу-ль-Маймун Абд аль-Маджид ібн Мухаммед аль-Хафіз 1130—1149
12 Абу Мухаммад аз-Зафір бі-Амріллах 1149—1154
13 Абу'л-Касім Іса аль-Фаїз бі-Насраллах 1154—1160
14 Абу Мухаммад Абдаллах Аль-Адід ібн Юсуф Лідініллах 1160—1171

Військова система[ред. | ред. код]

Основою війська Фатімідів були в основному племена Кутама-берберів. Вони залишалися важливою частиною військових формувань халіфату навіть після того, як Туніс відпав від держави. Після завоювання Єгипту місцеві фелахи також були включені до війська.

Корінні зміни в структурі армії відбулися, коли Фатімідські халіфи намагалися захопити Сирію у другій половині X століття. Фатіміди зіткнулися з військами Аббасидського халіфату, що складалися здебільшого з тюрків, і усвідомили обмеженість можливостей своїх військових сил. Таким чином, під час правління халіфів аль-Азіза і аль-Хакіма в їх армії з’явилося багато тюрків, а пізніше чорних африканців (надалі також використовувалися інші етнічні групи, такі як черкеси). Військові підрозділи були, як правило, виокремлені за етнічним принципом. Бербери, як правило, складали легку кавалерія, тоді як тюрки були кінними лучниками або важкою кіннотою (ці воїни стали пізніше відомі як мамлюки). Африканці, сирійці та араби були важкими піхотинцями та стрілками. Ця етнічна система армії, поряд з частковим рабським статусом багатьох бійців-мамлюків, в основному залишилася незмінною в Єгипті протягом багатьох століть навіть після падіння Фатімідського халіфату.

Занепад[ред. | ред. код]

Хоча армія, поділена за етнічною ознакою, як правило, діяла успішно на полі бою, з часом вона почала негативно впливати на внутрішню політику халіфату. Традиційно берберський елемент армії мав сильний вплив на політичні справи, але тюркський елемент, зміцнивши свої позиції, почав кидати виклик гегемонії берберів. А вже після 1020 року серйозні заворушення почали виникати і в середовищі чорноафриканських військ.

Станом на 1060 рік баланс між різними військово-етнічними групуваннями в халіфаті був порушений через те, що Єгипет зазнав тривалого періоду посухи та голоду. Зменшення кількості ресурсів загострило протиріччя між різними етнічними фракціями, і почалася безпосередня громадянська війна, в першу чергу між тюрками на чолі з Насиром аль-Даулою ібн Хамданом та чорношкірими африканськими військами. Тюркам вдалося захопити Каїр і змусити халіфа виплатити за місто викуп, у той час як сили їхніх супротивників були розпорошені по всій території Єгипту і не змогли чинити організований спротив.

У 1072 році халіф аль-Мустансір викликав до Єгипту намісника Акри у Палестині генерала Бадра аль-Джамалі. Бадр аль-Джамалі привів свої війська до Єгипту і зміг успішно придушити різні групи бунтівників. Незважаючи на те, що халіфат був урятований від розпаду, десятиліття повстання і міжусобиць спустошили Єгипет, і він ніколи не зміг оговтатися. У результаті Бадр аль-Джамалі також був проголошений візиром Фатімідського халіфа, ставши першим військовим візиром. Володарі саме цієї посади пануватимуть у Єгипті за часів пізнього Фатімідського халіфату. Оскільки військові візирі фактично стали главами держави, халіфу вдалося зберегти лише роль релігійного лідера. Фактично ж він був маріонеткою у руках мамлюцьких угруповань.

У 1040-х рр. берберські Зіріди (фатімідські намісники Північної Африки) оголосили про свою незалежність від Фатімідів та визнали владу сунітського Аббасидського халіфату. Станом на 1070 рік Фатіміди все ще утримували Сирію і Ліван, яким спочатку загрожували тюркські вторгнення, а потім хрестові походи, так що територія Фатімідського халіфату поступово зменшувалася, доки не обмежилася лише Єгиптом. Фатіміди поступово втратили Сицилійський емірат, що був захоплений італо-норманном Рожером I Боссо (1031—1101).

Після внутрішнього розкладу політичної системи халіфату у 60-х рр. війська зангідського правителя Нур ад-Діна увійшли в Єгипет на прохання халіфа аль-Адіда, який попросив у листі Нур ад-Діна захистити мусульман Єгипту від хрестоносців. Нур ад-Дін зайняв країну у 1169 році, стративши мамлюцького візира Шавара, і сам став візиром. Після його смерті владу успадкував небіж одного з генералів Нур ад-Діна Салах ад-Дін, який став засновником Айюбідського султанату Єгипту та Сирії.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Daftary, Farhad(1992). «The Isma'ilis: Their History and Doctrines». Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-42974-0
  • Halm, Heinz (1996). «The Empire of the Mahdi: The Rise of the Fatimids». Handbook of Oriental Studies. 26. transl. by Michael Bonner. Leiden: BRILL. ISBN 9004100563
  • Kennedy, Hugh N. (2004). «The Prophet and the Age of the Caliphates: The Islamic Near East from the 6th to the 11th Century (Second Edition)». Harlow: Longman. ISBN 978-0-58-240525-7
  • С. де Сасі, «Exposé de la rel. des Druzes» П., 1838, т. I
  • Фурнель. «Les Berbers» т. II
  • Гюйяр, «Un grand maître des Assassins» «Journ. Asiat.», 1877
  • Р. Дозі, «Essai sur l’hist. de l’islam.» П., 1879, р. IX
  • Вюстенфельд, «Gesch. der Fatimiden-Cnalifen» Ґетінґен, 1881
  • А. Мюллєр, «Історія ісламу» СПб., 1895, т. II, р. III—IV

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Turchin, Peter; Adams, Jonathan M.; Hall, Thomas D (December 2006). East-West Orientation of Historical Empires. Journal of world-systems research 12 (2): 219–229. Процитовано 9 January 2012.