Анатомія людини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Вітрувіанська людина — робота Леонардо да Вінчі — символ правильної пропорційної будови людини

Анатомія людини (з грецької. ανά, aná — верх і τομή, tomé — різати) — розділ анатомії, що вивчає органи та системи органів людського тіла. Анатомія людини вивчає зовнішні форми і пропорції тіла людини і його частин, окремі органи, їхню мікроскопічну та макроскопічну будову. Нормальна, або систематична анатомія людини вивчає будову «нормальної», тобто здорової людини, причому систематично, тобто з розбиттям на системи органів, а потім на органи, відділи органів та тканини.

Анатомія людини має клінічні підрозділи: Патологічна анатомія (патоморфологія) вивчає вражені хворобою органи та тканини. Топографічна (хірургічна) анатомія вивчає будову тіла ділянками, з урахуванням положення органів та їхніх взаємовідношень відносно одне одного та відносно скелету людини.

Історичний розвиток анатомії людини як науки[ред.ред. код]

Знання про анатомію у Стародавньому світі[ред.ред. код]

Перші згадки про будову людського тіла зустрічаються в Стародавному Єгипті. У XIX столітті до н.е. єгипетський лікар Імхотеп описав деякі органи та їх функції, зокрема головний мозок, діяльність серця, поширення крові по судинах. У старокитайської книзі "Нейцзин" (XI-VII ст. до н. е.) згадуються серце, печінка, легені та інші органи тіла людини. В індійській книзі "Аюрведа" ("Знання життя", IX ст. до н.е.) міститься великий обсяг анатомічних даних про м'язи, нерви, типи статури і темпераменту, головного і спинного мозку.

Великий вплив на розвиток анатомії людини зробили вчені Стародавньої Греції. Першим грецьким анатомом вважають лікаря і філософа Алкмеона Кротонского, що володів прекрасною технікою препарування. Видатними представниками грецької медицини та анатомії були Гіппократ, Аристотель, Герофіл. Гіппократ (460-377 до н.е.) вчив, що основу будови організму складають чотири соки: кров (робить людину рухливою й веселою), мокротиння (робить людину спокійною й повільною), жовч (робить людину імпульсивною, «гарячою») і чорна жовч (робить людину сумною й боязкою). Від переважання одного з цих соків залежать і види темпераменту людини: сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік.

Виходячи з такого подання про організмі, Гіппократ дивився і на хвороби, як на результат неправильного змішання рідин, внаслідок чого ввів в практику лікування ряд цікавих технологій навчання (прослухування, простукування). Так виникла "гуморальна" (humor - рідина) теорія будови організму. Гіппократ велике значення надавав вивченню анатомії, вважаючи її першоосновою медицини. За Платоном (427-347 рр. до н.е.), організм людини управлявся трьома видами "пневми", вмістовних в трьох найголовніших органах тіла - мозку, серця і печінки. Учень Платона Аристотель (384-323 рр. до н.е.) зробив першу спробу порівняння тіла тварин і вивчення зародка і з'явився зачинателем порівняльної анатомії і ембріології.

Не менший внесок внесли до вивчення анатомії людини давньоримські вчені. Їх заслугою слід вважати створення латинської анатомічної термінології. Найяскравішими представниками римської медицини були Цельс і Гален. Гален вважав, що людське тіло складається з щільних і рідких частин і досліджував організм шляхом спостереження за хворими і розтину трупів. Він одним з перших застосував вівісекцію (від лат. vivus - живий і sectio - розтин, жив, виконання операцій на живій тварині для вивчення функцій організму, дії ліків, речовин, розробки методів хірургічного лікування) і став основоположником експериментальної медицини. Його основні праці з анатомії: "Анатомічні дослідження", "Про призначення частин людського тіла". Цельс у своїх працях з медицини зібрав найдостовірніші (на той час) знання з гігієни, дієти, терапії, хірургії і патології. Заклав основу медичної термінології. Ввів в хірургію лігатуру для перев'язки кровоносних судин.

Найвідоміший перський лікар Авіценна (980-1037 рр.) написав "Канон лікарської науки" (близько 1000 року), що містить значні анатомо-фізіологічні дані, запозичені у Гіппократа, Аристотеля й Галена, до яких Авіценна додав власні уявлення про те, що організм людини управляється не трьома органами, як стверджував Платон, а чотирма: серцем, мозком, печінкою і яєчком.

Середньовіччя та доба Відродження[ред.ред. код]

Новий час[ред.ред. код]

Протягом XVII-XVIII ст. з’являються не тільки нові відкриття в області анатомії, але і починає виділятися ряд нових дисциплін: гістологія, ембріологія, порівняльна і топографічна анатомія. Після відкриття Гарвея ще залишалося незрозумілим, як кров переходить з артерій у вени, але Гарвей передбачив існування між ними непомітних анастомозів, що і було підтверджено пізніше Марчелло Мальпігі (1628-1694), коли був винайдений мікроскоп. Мальпігі зробив багато відкриттів в області мікроскопічного будови шкіри, селезінки, нирок і ряду інших органів. Мальпігі відкрив передбачені Гарвеєм капіляри, але він вважав, що кров з артеріальних капілярів потрапляє спочатку в "проміжні простори" і лише потім в капіляри венозні. Тільки Шумлянський (1748-1795), вивчив будова нирок, довів відсутність проміжних просторів" і наявність прямого зв'язку між артеріальними і венозними капілярами. Таким чином, Шумлянський вперше довів, що кровоносна система замкнута.

Член Санкт-Петербурзької Академії наук Каспар Вольф (1734-1794) довів, що в процесі ембріогенезу, органи виникають і розвиваються заново. Тому на противагу теорії преформизма, згідно з якою всі органи існують в зменшеному вигляді в статевий клітці, він висунув теорію эпігенеза.

Французький природодослідник Жан Батист Ламарк (1744-1829) у своєму творі "Філософія зоології" (1809) одним з перших висловив ідею еволюції організму під впливом навколишнього середовища. Продовжувач ембріологічних досліджень Вольфа російський академік Карл Эрнст фон Бер (1792-1876) відкрив яйцеклітину ссавців і людини, встановив головні закони індивідуального розвитку організмів (онтогенезу), які лежать в основі сучасної ембріології, і створив вчення про зародкові листки. Англійський вчений Чарльз Дарвін (1809-1882) у своєму творі "Походження видів" (1859) довів єдність тваринного світу.

Ембріологічні дослідження Ковалевського, а також Бера, Мюллера, Дарвіна і Геккеля знайшли своє вираження в біогенетичному законі. Останній був поглиблений і виправлений Северцовим, який довів вплив факторів зовнішнього середовища на будову тіла тварин і, застосувавши еволюційне вчення до анатомії, став творцем еволюційної морфології.

Нормальна анатомія людини[ред.ред. код]

Нормальна (систематична) анатомія людини — розділ анатомії людини, що вивчає будову "нормальної", тобто здорової людини по системах органів, органах і тканинах. Орган - частина тіла певної форми та будови, що має певну локалізацію в організмі та виконує певну функцію (функції). Кожен орган утворений певними тканинами, що мають характерний клітинний склад. Органи, об'єднані анатомічно і функціонально, що мають спільне походження і спільний план будови, утворюють систему органів.

Розділами нормальної (систематичної) анатомії людини є: остеологія — вчення про кістки, синдесмологія — вчення про сполучення частин скелету, міологія — вчення про м'язи, спланхнологія — вчення про внутрішні органи травної, дихальної та сечостатевої систем, ангіологія — вчення про кровоносну й лімфатичну системи, анатомія нервової системи (неврологія) — вчення про центральну й периферичну нервові системи, естезіологія — вчення про органи чуттів.

Патологоанатомічна картина «сотової легені» як завершення інтерстиціального захворювання легеневої тканини

Патологічна анатомія людини[ред.ред. код]

Патологічна анатомія — науково-прикладна дисципліна, що вивчає патологічні процеси і хвороби за допомогою наукового, головним чином мікроскопічного дослідження змін, що виникають у клітинах і тканинах організму, органах і системах органів. Засновником сучасної патанатомії вважається Рудольф Вірхов — німецький дослідник, що створив вчення про целюлярну (клітинну) патологію. Крім сутності мікроскопічних змін у тканинах, сучасна патологічна анатомія включає в себе вивчення причин (етіологію), механізмів розвитку (патогенез), а також ускладнень та виходів захворювань. Вона також займається дослідженням причин і механізмів смерті (танатогенез) при різних хворобах, мінливістю захворювань (патоморфоз) і патологією, що виникає внаслідок лікування (ятрогенна патологія, ятрогенія).

Опорно-руховий апарат[ред.ред. код]

Скелет людини
  • Загальний план будови організму людини. Анатомічна термінологія. Осі та площини людського тіла. Форма, будова, хімічний склад, хімічні властивості кісток і вікові їх зміни. Загальна будова хребців.
  • Хребет, його форма, вигини.
  • Зміна форми хребта у людини, зумовлена прямоходінням.
  • Шийні, грудні та поперекові хребці.
  • Крижова кістка і куприкова кістка. Зміна форми і будови відділів хребта в залежності від функції та віку. Ребра, грудина. Грудна клітка в цілому.
  • Скелет верхньої кінцівки — загальний план будови. Кістки плечового поясу. Плечова кістка.
  • Кістки передпліччя і кисті.
  • Скелет нижньої кінцівки — загальний план будови. Тазова кістка. Таз в цілому. Стегнова кістка. Наколінок.
  • Кістки гомілок та стопи. Рентгенанатомія скелету.
  • Загальні дані про будову кісток черепа. Потилична та тім'яна кістки.
  • Лобова та решітчаста кістки.
  • Клиноподібна кістка. Скронева кістка. Верхня щелепа. Піднебінна кістка. Нижня щелепа та дрібні кістки лицевого черепа.
  • Череп в цілому. Носова порожнина. Очна ямка. Вискова, підвискова, крилопіднебінна ямки. Рентгенанатомія черепа.
  • Артрологія. Види сполучення кісток.
  • Сполучення хребців. Атланто-потиличний суглоб.
  • Сполучення ребер.
  • Висково-щелепний суглоб. Сполучення кісток плечового пояса. Плечовий суглоб.
  • Ліктьовий суглоб. Сполучення кісток передпліччя. Променево-зап'ястковий суглоб. Суглоби кисті.
  • Сполучення кісток тазу.
  • Кульшовий суглоб.
  • Колінний суглоб. Сполучення кісток гомілки.
  • Гомілковостопний суглоб. Суглоб стопи. Склепіння стопи.
  • Міологія: Анатомічна будова м'язів. М'язи та фасції спини.
  • М'язи та фасції грудної клітки. Діафрагма.
  • М'язи та фасції живота.
  • Піхва прямого м'яза живота. Пахвинний канал.
  • Поверхневі м'язи шиї. Трикутники шиї. Глибокі м'язи шиї. Фасції шиї.
  • Жувальні та мімічні м'язи. Фасції голови.
  • М'язи та фасції плечового поясу і плеча. Пахвова порожнина.
  • М'язи передпліччя. Фасції передпліччя.
  • М'язи кисті. Фасції та синовіальні піхви сухожилків, м'язів верхньої кінцівки.
  • Зовнішні та внутрішні м'язи тазу. Над- і під грушоподібні отвори. Фасції тазу.
  • М'язи та фасції стегна. Стегновий та привідний канали.
  • М'язи гомілки. Підколінна ямка. Гомілково-підколінний канал.
  • М'язи стопи, фасції та синовіальні піхви нижньої кінцівки.

Спланхнологія[ред.ред. код]

Центральна нервова система і органи чуття[ред.ред. код]

  • Спинний мозок, його оболонки, зовнішня та внутрішня будова. Формування спинномозкових нервів їх гілок.
  • Відділи головного мозку. Топографія черепних нервів на основі мозку.
  • Півкулі великого мозку. Борозни і звивини кори великих півкуль. Нюховий мозок. Локалізація функцій в корі півкуль.
  • Внутрішня будова півкуль. Бічні шлуночки. Мозолисте тіло, склепіння і передня спайка. Базальні ядра і внутрішня капсула.
  • Проміжний мозок і третій шлуночок.
  • Середній мозок. Задній мозок. Довгастий мозок. Четвертий шлуночок.
  • Ромбоподібна ямка. Топографія ядер черепних нервів.
  • Оболони головного мозку.
  • Вегетативна нервова система: загальний план будови, частини, центри. Парасимпатичний та симпатичний відділи вегетативної нервової системи.
  • Провідні шляхи головного і спинного мозку.
  • Орган зору. Будова очного яблука.
  • Допоміжні органи ока. Зоровий нерв.
  • Присінково-завитковий орган. Зовнішнє та середнє вухо.
  • Внутрішнє вухо. Присінково-завитковий нерв.

Судини і нерви голови та шиї[ред.ред. код]

  • Окоруховий, боковий та відвідний нерви(ІІІ,IV,VI).
  • Трійчастий нерв (V пара ЧМН). Проміжно — лицевий нерв (VII пара ЧМН). Блукаючий нерв (Х пара ЧМН).
  • Язикоглотковий, додатковий та під'язиковий нерви (ЇХ, ХІ, ХІІ пари ЧМН).
  • Аорта. Гілки дуги аорти. Загальна і зовнішня сонні артерії.
  • Внутрішня сонна артерія. Гілки внутрішньої сонної артерії, ділянки кровопостачання.
  • Підключична артерія: частини, їх топографія, гілки, зони кровопостачання.
  • Вени голови та шиї. Системи внутрішньої, зовнішньої та передньої яремних вен.
  • Протоки та стовбури. Анатомія лімфатичних вузлів та судин голови та шиї.
  • Васкулярізація та іннервація органів голови та шиї.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. легені

Література[ред.ред. код]

  • Людина. / Навч. посібник з анатомії та фізіології. Львів. 2002. 240 с.