Виселення українців з Польщі до УРСР

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Репатріація українців з Новосільців (Сяноцький повіт) в СРСР. Березень 1946.
Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Перша сторінка Угоди між УРСР і ПНР про евакуацію
Архівовано 10.09.2014

Виселення українців з ПНР до УРСР (19441946) — акція масового переселення прикордонного населення у 19441946 рр. (Не плутати з акцією «Вісла»).

9 вересня 1944 Польський Народний Визвольний Комітет (ПНВК) уклав три міжнародних угоди (Республіканські договори) з трьома радянськими республіками: БРСР, УРСР і Литовською Радянською Соціалістичною Республікою. Офіційна назва договору між ПНР і УРСР: «Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». З польської сторони договір підписав голова ПНВК Едвард Осубка-Моравський, з української — голова Рада Народних Комісарів УРСР Микита Хрущов. Договір надавав можливість виїзду українцям, білорусам, росіянам, русинам до УРСР і поверненню до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польської держави.

Договір містив і таємну частину — детальну інструкцію виконання, яка була переказана польському уряду 22 вересня 1944 р. представником СРСР при ПНВК — генералом Миколою Булганіним.

Головними представниками польського уряду у справі евакуації українського населення з Польщі були: консул Рогальський (до 30 квітня 1945 р.) і Йосиф Беднаж1 травня 1945 р. по 11 березня 1947 р.). Головними уповноваженими уряду УРСР виступали Микола Підгорний і М. Ромащенко (від 1 січня 1946 р.)

Організація[ред.ред. код]

Радянська сторона визначила Головного Уповноваженого, а польська — Головного Представника. Їх резиденції знаходилися у Любліні й Луцьку. В допомогу їм надано по два заступники, а також регіональних представників і уповноважених, експертів і допоміжний технічний персонал.

Визначено представництва районних уповноважених в регіонах:

Обидві сторони застерегли для себе можливість утворення регіональних пунктів і в інших місцях.

І етап репатріації[ред.ред. код]

Територія, на якій відбувалась акція, охоплювала землі Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств. Усю її поділили на 15 районів, у кожному з котрих діяла окрема, так звана польсько-українська комісія. До повноважень цих комісій входило збирання заяв від місцевого населення, щодо виїзду, підготовка списків переселенців і евакуаційних карт, організація транспорту, і т. п.

Комісії співпрацювали з місцевою адміністрацією а також Державною Репатріаційною Установою. Оскільки комісії не розуміли, яка загальна кількість осіб підлягає переселенню, наприкінці 1944 проведено перепис. Критерії перепису не були ясно сформульовані, в основному ототожнювано національність з релігійно-конфесійною приналежністю (греко-католикиукраїнці, римо-католикиполяки). Виявив він існування української меншості в кількості біля 500 тисяч осіб. Така кількість осіб стала для влади несподіванкою.

Угоди з Україною і Білоруссю передбачали, що в термін від 15 вересня до 15 жовтня 1944 року буде проведена реєстрація осіб, які хочуть переселитися, а сама операція обміну населенням продовжиться від 15 жовтня 1944 до 1 лютого 1945, що виявилося зовсім нереальним.

Заохоченнями до виїзду мало стати звільнення від всіх податків і страхових оплат і анулювання всіх прострочених платежів. Обіцяно, що за залишене майно і посіви (які були описані) в новому місці буде отримано еквівалент, а також гарантовано отримання землі (до 15 га) в новому місці.

Для впертих передбачено інші методи впливу: українське населення вимкнуто з аграрної реформи ПНВК, ліквідовано навчання в школах українською, відмовлено у визнанні Української Греко-католицької Церкви, а діяльність Польської Автокефальної Православної Церкви значно обмежено.

Незважаючи на ці методи впливу, українське населення не дуже охоче наважувалося на виїзд. До половини 1945 (доки ще застосовували засади добровільності) виїхало біля 80 тисяч осіб.

У зв'язку з слабким відгуком серед українців влада згодилася на перемовини. 24 липня 1945 організовано зустріч представників польського уряду з кільканадцятьма представниками українського населення (Й. Константинович, М. Королько, П. Дудка, В. Войтович, Й. Чолій, І. Візерук, А. Назаревич, Й. Масляк та інші) (пол. J. Konstantynowicz, M. Korolko, P. Dudka, W. Wojtowicz, J. Czolij, I. Wizeruk, A. Nazarewicz, J. Maślak i inni)[2], яких запросив особисто польський прем'єр Едвард Осубка-Моравський (пол. Edward Osóbka-Morawski). Українські делегати заявили, що:

  • не мають бажання залишати землю, на якій проживали споконвічно;
  • вважають себе польськими громадянами й очікують ставлення до себе згідно з Конституцією Речі Посполитої;
  • вимагають рівності в доступі до земельної реформи;
  • вимагають свободи відправляти релігійні потреби;
  • вимагають відкриття шкіл з українською мовою навчання;
  • вимагають дозволу на відновлення українського кооперативного руху;
  • просять згоди на створення української демократичної партії;
  • просять про амністію для звинувачених за політичними статтями.

Польський уряд взяв на себе зобов'язання виконати більшість пунктів заяви після закінчення акції.

І етап репатріації тривав від 15 жовтня до 31 грудня 1944 року. За цей період з Польщі виїхало 19 899 українців (5 035 родин), серед яких 4 025 осіб з Холмського повіту, 3 902 особи з Грубешівського повіту, 3 380 осіб з Томашівського повіту і 1 862 особи з Замойського повіту. Були це в основному мешканці тих сіл, котрі були спалені весною і влітку 1944 року польськими партизанськими загонами.

ІІ етап репатріації[ред.ред. код]

Другий етап тривав з 1 січня до кінця серпня 1945 р.

Взимку репатріація була призупинена через складні погодні умови. Навесні 1945 р. виїхали мешканці зруйнованих при відступі німецьких військ сіл з районів Лупківського і Дукельського перевалів. Це була, практично, остання група осіб, які добровільно зголосилися на виїзд до СРСР.

В умовах недостатності існуючих заходів для досягнення цілі операції у Варшаві прийнято рішення про примусове переселення українців, котрі залишились на території Польщі. До українського населення застосовані статті з довоєнного права, котре давало можливість виселення з прикордонних районів держави осіб, чия присутність там загрожувала безпеці Польщі. Під депортацію також підпадали українці, котрі в той час служили у Червоній Армії, причому це було зроблено також на основі довоєнного розпорядження, котре позбавляло польського громадянства осіб, які служать в іноземній армії.[3]

22 серпня 1945 відбулась нарада у міністра громадської адміністрації Польщі за участю начальника Генштабу генерала Кориця, на якій вирішено оголосити українському населенню про 14-денний термін його виїзду в УРСР. В іншому випадку передбачалося застосування примусових засобів виселення.

ІІІ етап репатріації[ред.ред. код]

22 серпня 1945 року польська комуністична влада направила в райони виселення частини третьої, восьмої і дев'ятої дивізій польської армії. До їх завдань входило забезпечення процесу виселення та конвоювання виселених до збірних пунктів, а також охорона залишеного майна. Дивізії розпочали свою діяльність з вересня 1945.

Третій етап тривав з 1 вересня по 31 грудня 1945. На даному етапі польською владою виселено 81 806 чоловік (22 854 сімей).

Насильницька депортація спочатку охопила чотири повіти: Ліський, Перемишльський, Сяноцький і Любачівський. По мірі розвитку акції депортації військові підрозділи передислоковувалися до решти повітів, населених українцями. На Лемківщині розпочато виселення з місцевості, котра лежала в приграничній смузі, використовуючи як правову підставу розпорядження міністра внутішніх справ Польщі від 22 січня 1937 року про прикордонну зону держави.

3 вересня до південно-східної Польщі вирушили 3, 8 і 9-та дивізії Війська Польського, на яких покладалося виселення українців, причому Управління безпеки в Жешуві дав вказівку виселяти навіть мішані родини, якщо батько не був поляком. [1]

6 вересня 1945 в с. Тисово Перемишлянського повіту Жешувського воєводства вночі загін УПА (30 осіб) атакував батальйон Війська Польського, який здійснював депортацію українського населення; попри значні втрати повстанцям вдалося на деякий час припинити переселенську акцію.

Депортація супроводжувалась репресіями. 10 вересня єпископ Перемиський Й. Коциловський передав двома посланцями в американське і британське посольства інформацію про характер польсько-українського трансферу, надужиття утисків й порушення прав громадян, які при цьому мали місце, а також прохання про допомогу. 21 вересня 1945 року був вперше заарештований греко-католицький єпископ Перемишльський Йосафат Коциловський. Влада безуспішно намагалась примусити його видати відозву, яка б закликала вірних і духовенство УГКЦ до виїзду в Україну.

У відповідь на примусове переселення провідник УПА в Польщі полковник «Орест» 9 вересня 1945 видав наказ про наступ проти комісій з переселення і польських військ, що супроводжували депортованих, а також спалювання спорожнілих поселень з метою затримки їх заселення поляками. Також нападам піддавались залізничні лініі, станції, мости і шляхопроводи. Аналогічні накази видавав провідник УПА Стяг.

Це рішення викликало в польському суспільстві відчуття реальної загрози й дало польській владі додатковий аргумент на користь примусовості виселення. Відчувши загрозу з боку УПА, польський уряд інтенсифікував дії по депортації українського населення.

11 вересня в містечку Лісок провідник ОУН 5-го району Ігор і пропагандист цього ж району «Сокіл» провели конспіративну зустріч з головою комітету Польської робітничої партії Станіславом Гером і обговорили можливості протидії переселенській акції.

11 жовтня в Грубешівському повіті (Польща) українські повстанські підрозділи, протидіючи акції переселення, підпалили пусті села Черничин, Черничинок, Теребин, Теребинець, Масломенч, Метелін з хуторами.

IV етап репатріації[ред.ред. код]

Четвертий етап тривав з 1 січня по 15 червня 1946 року.

Після підписання 14 грудня 1945 року додаткового протоколу до Угоди й закінчення 15 січня 1946 року остаточного терміну реєстрації, поновлено виселення українського населення. В 1946 загони Польської народної армії здійснювали акції пацифікації, або придушення, зокрема у наступних селах: Терка (30 жертв)[4][5] , Бжозовець коло Чашина (9 жертв)[6], Суровічні Поляни (9 жертв), Карликів (14 жертв)[7], Мхава (кількість жертв невідома)[8]). Найкривавішою була Різня в Завадці Мороховській де 96 жителів села[9] було замордовано солдатами 34-го піхотного полку.

5 квітня 1946 була створена Оперативна група "Жешув" (пол. GO "Rzeszów") під командуванням генерала Яна Роткевича. Цій організації були підпорядковані 3-я, 8-а і 9-а піхотні дивізії, 14-й та 18-й піхотні полки, і всі сили Пограничної сторожі (пол. Wojska Ochrony Pogranicza, WOP), Корпусу Внутрішньої безпеки (пол. Korpus Bezpieczeństwa Wewnętrznego, KBW), міліції (пол. Milicja Obywatelska, МО), та Міністерства Громадянської Безпеки (рос. Ministerstwo Bezpieczeństwa Publicznego, MBP). 26 квітня 1946 генерал Стефан Моссор наказав керівництву групи "Жешув", Люблінського військового округу та Краківського військового округу, щоб до 15 червня депортувати 14 045 сімей в Україну, які, за даними комісій з переселення, все ще залишалися в цьому районі. Для досягнення цієї мети було збільшено число депортовуваних сімей від 100 до 500 на день. 26 червня 1946 (тобто після закінчення терміну угоди) було з єпископського палацу силою викрадено єпископа Йосафата Коциловського і віддано до рук НКВС. НКВС ув'язнило його й вивезло до СРСР. 27 червня 1946 був заарештований допоміжний єпископ Перемишльської єпархії Григорій Лакота та члени перемишльського греко-католицького капітулу. Обидва священослужителі загинули на чужині.

Наслідки[ред.ред. код]

Загалом, під час проведення акції, було переселено 482 109 осіб (122 454 українських родин), у тому числі[10]:

6 травня 1947 р. уряди ПНР і УРСР оголосили спільну заяву про закінчення переселення поляків з території УРСР до Польщі і українського населення з території Польщі до УРСР.

Джерела[ред.ред. код]

  • Eugeniusz Misiło, "Repatriacja czy deportacja t. I i II", Warszawa 1996, ISBN 83-86112-00-X
  • Aldona Chojnowska, "Operacja Wisła", "Zeszyty Historyczne" nr 102, Paryż 1992, ISBN 83-85521-16-X
  • Karol Grunberg, Bolesław Sprengel, "Trudne sąsiedztwo", Warszawa 2005, ISBN 83-05-13372-9
  • Jan Pisuliński - "Przesiedlenie ludności ukraińskiej z Polski do USRR w latach 1944-1947", Rzeszów 2009, ISBN 978-83-7338-475-0

Виноски[ред.ред. код]

  1. Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР
  2. Protokół konferencji w Ministerstwie Administracji Publicznej z udziałem delegatów ludności ukraińskiej, Archiwum Akt Nowych, VI Oddział, KC PPR, 295/VII-158,k. 1-7
  3. Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej (IPN), Nr 8 wrzesień 2001, s. 39
  4. Слідство IPN № S 7/00/Zk
  5. Wydarzenia w Terce i okolicy miały wielowątkowe skutkowe podłoże, którego wynikiem były następujące po sobie zbrodnie m.in. niewinnych cywili - patrz Zbrodnie w Terce
  6. Слідство IPN № S 56/03/Zk
  7. Лист від 13 лютого 1946 Воєводського Уряду Інформації i Пропаганди в Ряшіві до Міністерства Інформації i Пропаганди в справі ситуації на терені Саноцького повіту, Архів MIP, 931, k. 14
  8. Лист леського старости в справі зловживань, від 2 січня 1946, AAN, GPRz ds Ewak. w Lublinie, 172, k. 347-350
  9. Śledztwo IPN nr S 55/01/Zk
  10. Переселення лемків у 1940 - 1946 роках як трагедія найзахіднішої гілки українства

Див. також[ред.ред. код]


Історія України Це незавершена стаття з української історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.