Королівство Галичини та Володимирії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogtum Krakau und den Herzogtümern Auschwitz und Zator
Королівство Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенціма і Затору
Коронна земля Австрії¹
1772 – 1918
Прапор Герб
Прапор Герб
Розташування Галичина
Королівство Галичини та Володимирії на мапі Австро-Угорської імперії
Столиця Львів
Мови німецька, польська, українська(називалася руською)
Релігії Римо-католицька церква, Українська греко-католицька церква
Форма правління Монархія
король
 - 1772-1790 Йосиф II
 - 1804-1835 Франц ІІ
 - 1848-1916 Франц Йосиф І
 - 1916-1918 Карл I
Законодавчий орган Галицький Сейм
Історія
 - Поділи Речі Посполитої Серпень 5
 - Західна Україна 19 жовтня 1918
 - Польща 14 листопада 1918
Попередник
Наступник
Chorągiew królewska króla Zygmunta III Wazy.svg Річ Посполита
Flag of Poland.svg Варшавське герцогство
Flag of Krakow.svg Вільне місто Краків
Друга Річ Посполита Flag of Poland.svg
Західно-Українська Народна Республіка Flag of Ukraine.svg
¹ Коронна земля Австрійської імперії 1804-1867, і Австро-Угорщини до 1918.

Королівство Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенціма і Затору (нім. Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogtum Krakau und den Herzogtümern Auschwitz und Zator, пол. Królestwo Galicji i Lodomerii wraz z Wielkim Księstwem Krakowskim i Księstwem Oświęcimia i Zatoru) — складова частина Габсбурзької монархії, Австрійської імперії і Австро-Угорщини у 17721918 роках (т.зв. коронний край) Об'єднувало українські етнічні землі (історичну Галичину), які стали називати Східною Галичиною, та землі Малопольщі (Західна Галичина).

Зараз — історичний регіон у східній частині Центральної Європи,що більш відомий під назвою Галичина. З середини 20 століття розподілений між Україною та Польщею.

Історія[ред.ред. код]

Утворення[ред.ред. код]

«Королівство Галичини та Володимирії (Лодомерії)» було утворене 1772 як нова адміністративна одиниця Габсбурзької монархії[1]. Воно постало в результаті анексії австрійцями Галичини після першого поділу Речі Посполитої.

1775 р. до королівства була приєднана Буковина, відвойована у Османської Порти.

Історично-юридичною підставою для створення королівства були існування Руського Королівства (Королівства Галичини та Володимирії), яке постало на базі Галицько-Волинського князівства. Титул короля Галича носили угорські королевичі Коломан і Андрій. Після занепаду Руського королівства на основі угоди Казимир ІІІ отримав королівство лише у пожиттєве володіння, а титул короля Галичини та Володимерії номінально належав королям Угорщини, що у XIV ст. було підтверджено Папою Римським. Королевою Русі титулувала себе королева Польська Ядвіґа Анжуйська. У середині XVI ст. королівство Угорщини було поділене поміж турками і Габсбурґами; до останніх перейшли всі титули, зокрема й королів Галичини. Королі Польщі титулувались або «панами і володарями» Русі або Великими князями Руськими.

1795 р. внаслідок ліквідації Речі Посполитої Габсбурґи приєднали до своїх володінь Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та деякі сусідні етнічні польські території. 1803 вони ввійшли до складу Королівства Галичини та Володимирії під назвою земель Нової Галичини.[2].

1815 р. до складу королівства повернувся Тернопільський край, який з 1809 р. перебував у складі Російської імперії.

1846 р. королівство поповнилось територією Вільного міста Кракова, але 1849 року позбулося Буковини, виділеної в окрему адміністративну одиницю[3].

Столицею Королівства Галичини та Володимирії став Львів. Адміністративні посади обіймала польська шляхта, хоча більшість населення становили українці[4]. Окрім них на території королівства існували чисельні єврейські та вірменські громади.

Протягом перших десятиліть австрійського правління королівство управлялося з Відня, переважно етнічними німцями і германізованими чехами. Імператори Йосиф II і Франц ІІ скасували у Галичині кріпацтво й урізали у вольностях місцеву шляхту. Міщани і селяни отримали право на вільне одруження, скаргу і апеляцію до суду. Українська католицька церква візантійського обряду, перейменована у Греко-католицьку Церкву, була урівняна в правах з Римо-католицькою, отримала семінарії та митрополита.

Хоча ці заходи були непопулярними серед аристократії, вони зміцнили авторитет австрійських монархів серед простих українців.

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

1774 року територію провінції було поділено на 6 циркулів (округів, крайсів) — Белзький, Червоноруський, Краківський, Люблінський, Подільський та Сандомирський. Циркули ділилися на 59 дистриктів. 1777 року кількість дистриктів було зменшено до 19, а 1782 року було скасовано дворівневу систему поділу — встановлено поділ на 18 циркулів, який залишався практично без змін до 1860-х років. Проте з одного з циркулів було утворене герцогство Буковина, яке стало окремим коронним краєм. Тобто було 17 циркулів наприкінці існування цієї адміністративної системи.

Остаточні кордони провінції були встановлені на Віденському конгресі, зокрема Австрії було повернено Тернопільський край, який 1809–1815 перебував у складні Російської імперії (за умовами Шенбруннського миру).

1850 року було введено новий адміністративний поділ — в межах циркулів були встановлені повіти (110 — у Східній Галичині, 68 — у Західній).

В 1865–1867 роках ліквідовано циркули і реорганізовано мережу повітів; залишилося 79 повітів.

Часто у Королівстві Галичини і Лодомерії виділяють західну і східну частини. Формально такий критерій поділу опирається на округи апеляційних судів: у Кракові — для Західної Галичини, у Львові — для Східної.

Абсолютизм і революція[ред.ред. код]

У 1815 р., згідно з рішеннями Віденського Конгресу, Люблінську область і навколишній край (Нова, або Західна Галичина) Австрія віддала Польщі, якою управляв російський цар, а Тернопільський край та Південне Поділля були повернені Австрії Росією, яка володіла ними з 1809 року. Велике місто Краків і навколишня територія (колись також частина Нової, або Західної Галичини) стали Вільним містом Краковом.

1820-і і 1830-і були періодом абсолютистського правління з Відня. Місцева галицька бюрократія переважно складалася з німців та онімечених чехів, діти яких часто бували полонізовані. Після невдалого повстання в частині Польщі, окупованій Російською імперією в 1830-31 роках, в якому брали участь кілька тисяч галицьких добровольців, багато польських біженців прибуло до Галичини. Польський визвольний рух був швидко придушений австрійцями не без допомоги галицького селянства, яке залишалося лояльним до імператора. Одним з наслідків цього невдалого повстання стало включення у 1846 році колишнього польського вільного міста Краків до складу Галичини, під адміністративне підпорядкування Львова.

У 1830-х у східній частині Галичині розпочалось національне пробудження серед русинів. Активісти, передусім з числа греко-католицьких семінаристів (Перемишльський церковний гурток, «Руська Трійця»), під романтичним впливом визвольного руху в Європі почали привертати увагу простого люду до мовно-культурної проблеми (праці М.Шашкевича «Азбука і abecadło», Я.Головацького «Становище русинів Галичини», альманах «Русалка Дністровая» (1837) тощо), наголошуючи при цьому на єдності русинів-українців по всій українській етнічній території.

1846 року було найбільше селянське повстання у Галичині. Було розгромлено 474 панські двори, вбито 728 поміщиків, управителів, дрібних шляхтичів. В окремих округах було розгромлено від 19,2 до 89,1% поміщицьких маєтків.[5]

У 1848 р. революції відбулися у Відні і інших частинах Австрійської імперії. У Львові були сформовані Польська Національна Рада, а пізніше — Головна Руська Рада (самоврядний орган русинів-українців) на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем.

Перед оголошенням рішення Відня залишки панщини скасував губернатор Франц фон Стадіон в спробі зірвати революцію. Окрім того, польським закидам на Галицьку автономію протистояли запити русинів про національну рівність і розділення Галичини на Східну — русинську частину, і Західну — польську частину (19 квітня 1848 року губернатору Францу фон Стадіону було вручено петицію на ім'я цісаря з вимогами:

  • запровадження у школах і громадському житті руської мови
  • забезпечення русинам доступу до всіх посад, зрівняння в правах духовенства всіх обрядів (автор петиції — крилошанин Михайло Куземський; була досить поміркованою, питання скасування панщини не порушувала[6])).

Зрештою, Львів зайняли імперські солдати і революція була придушена.

Десятиліття відновленого абсолютизму знадобилося, щоб утихомирити поляків. Графа Аґенора Голуховського, консервативного представника аристократії східної Галичини, так званої Подолії, було призначеним Вікарієм. Він почав полонізацію місцевої адміністрації і пропонував русинам ідею розділення провінції. Вона була невдала, проте примусила греко-католицьку церкву використовувати Григоріанський календар, а серед русинів кирилицю спробували замінити латинською абеткою, що викликало так звану «азбучну війну» в тогочасній галицькій пресі.

Конституційні реформи[ред.ред. код]

Адміністративний поділ Королівства Галичина, 1914
Королівство Галичина 1846–1918

У 1859 р., після австрійської військової поразки в Італії, імперія розпочала конституційні експерименти. У 1860 р., Віденський Уряд, під впливом Агенора Голуховського, випустив свій Жовтневий Статут, який являв собою консервативне облаштування федеративної імперії, але негативний відгук на нього в німецькомовних землях призвів до змін в уряді і видання Лютневого Акту, який припиняв децентралізацію. Проте, у 1861 р., Галичині були надані Законодавчі Збори або Сейм (гал. Сойм). Хоча спочатку про-габсбурзьке русинське і польське селянство було широко представлене на зборах (половина зборів), і тому обговорювались питання соціальні та автономії русинів, але пізніше була обмежена кількість представників русинів і селянства, і в Соймі стали домінувати польська аристократія і панство, які були прибічниками ширшої автономії.

У цей же рік розпочались заворушення в Російській Польщі, які мали деяке поширення в Галичині. Сейм припиняв збори.

У 1863 р., в Російській Польщі вибухнуло відкрите повстання, з 1864 до 1865 р. Австрійський уряд оголосив Стан Облоги в Галичині, тимчасово припинивши громадські свободи.

У 1865 р. були поверненні громадські свободи і продовжені переговори про автономію між польською аристократією і Віднем.

Тим часом серед русинів розпочався рух в напрямку з'єднання з Росією. Екстремісти цього руху були відомі як «москвофіли». Але більшість русинів ще покладали надії на національну рівність і поділ Галичини уздовж етнічних меж.

Галицька автономія[ред.ред. код]

Галицький сейм у Львові

У 1866 р. після битви під Садовою і поразки Австрії в Австро-Пруській війні Австрійська імперія зазнала наростання внутрішніх проблем. Задля підтримки монархії Імператор Франц Йосиф І почав переговори для компромісу з мадярським дворянством, щоб заручитися їх підтримкою.

Деякі члени уряду, як наприклад австрійський прем'єр-міністр Ріхард фон Белкреді, радили імператору укласти більш всесторонню конституційну угоду зі всіма націями, які створили б федеративну структуру.

Белкреді вважав, що злиття з угорськими інтересами відчужуватиме інші національності. Проте, Франц Йосиф був не в змозі нехтувати владою угорського дворянства, яке не сприйняло б що-небудь менш ніж дуалізм між собою і традиційною австрійською елітою.

Після Австро-угорської угоди у лютому 1867 р. Австрійська імперія була перетворена в дуалістичну Австро-Угорщину. Хоча польські і чеські плани щодо входження їх частин монархії у федеральну структуру зазнали невдачі, однак повільний, але стійкий процес лібералізації Австрійського правління почався і в Галичині.

Представники польської аристократії і інтелігенції звернулися до імператора з проханням про збільшення автономії для Галичини. Їх вимоги не були прийняті відразу, але дали вектор на майбутні кілька років у напрямі збільшення автономії Галичини.

З 1873 р., Галичина була 'de facto' автономною провінцією Австро-Угорщини з польською і, у набагато меншій мірі, українською, державною мовою.

Германізація була припиненна і цензура зменшена. Галичина підпорядковувалась австрійській частині дуалістичної монархії, але Галицький Сейм і провінційна адміністрація мали обширні привілеї і прерогативи, особливо в освіті, культурі та місцевих справах.

Ці зміни підтримували багато польських інтелектуалів. У 1869 році група молодих консервативних публіцистів у Кракові видала серію сатиричних памфлетів під назвою «Teka Stańczyka». Лише через п'ять років після трагічного кінця Січневого повстання, памфлети висміяли ідею озброєного національного повстання і підтримали компроміс з ворогами Польщі, особливо з Австрійською імперією, концентрацію на економічному зростанні і прийняття політичних поступок, запропонованих Віднем. Це політичне угрупування відоме як «Краківські консерватори». Разом зі східними консервативними польськими землевласниками і аристократією у Галичині вони здійснювали політичне панування в Галичині до 1914 року.

З червня 1782 р. по січень 1786 р. 14,735 колоністів переїхало в країну. Вони поселялись або в існуючих селах, або засновували нові. У Східній Галичині, де була потреба удосконалювати сільське господарство, імігранти з німецьких країн були бажаними поселенцями.

Див. ще: Німецькі колонії в Галичині

Велика економічна міграція[ред.ред. код]

Початок 1880-х в Галичині був позначений масовою еміграцією місцевого селянства. Міграція, що спочатку починалась як сезонна до Німеччини (недавно об'єднаної і економічно динамічної), пізніше стала трансатлантичною, однією з найбільших міграцій до США, Бразилії та Канади.

Викликана несприятливими економічними умовами Галичини, де по селах бідність була масовим явищем, міграція спочатку відбувалась із західної, польської частині Галичини, але швидко поширилась на східну, українську частину. Поляки, українці, євреї та німці взяли участь в цьому масовому русі. Поляки мігрували головним чином до Нової Англії й на середній захід США, частково — до Бразилії та до деяких інших місць; Українці мігрували головно до Бразилії, США та Канади, що збіглося в часі з іншою інтенсивною хвилею української міграції — з Півдня Поділля до Західної Канади; євреї мігрували до Нового Світу безпосередньо або через інші частини Австро-Угорщини. Сотні тисяч людей були залучені в цю Велику економічну міграцію, яка зростала до початку Першої Світової війни у 1914. Війна тимчасово призупинила міграцію, і вона ніколи вже більше не досягала таких обсягів.

Перша світова війна і польсько-український конфлікт[ред.ред. код]

Під час Першої Світової війни Галичина стала місцем важких боїв між Росією і Центральними державами. Російські війська зайняли більшість краю в 1914, завдавши поразку австро-угорській армії на Східному фронті в перші місяці війни. Проте вони були витиснуті звідти навесні і влітку 1915 об'єднаними німецько-австро-угорськими силами.

У 1918 році Західна Галичина стала частиною відновленої Польщі, яка зброєю приєднала до себе українські самопроголошені держави Східної Галичини — Західно-Українську Народну Республіку та Лемко-Русинську Республіку. Протягом Польсько-радянської війни в Галичині також існувала Галицька Соціалістична Радянська Республіка. Незважаючи на супротив українців, польська анексія Східної Галичини була визнана міжнародною спільнотою 1923 року.

Українці Східної Галичини і Волині становили близько 15% населення Другої Польської Республіки і були її найбільшою національною меншиною. Однак польський уряд вів курс на створення мононаціональної держави, обмежуючи меншини в правах, що породило напругу між поляками і українцями. Вона дала початок українському збройному підпіллю — Організації Українських Націоналістів.

Демографія[ред.ред. код]

У 1773, Галичина мала близько 2,6 мільйона мешканців у 280 містах і приблизно 5,500 селищах. Було приблизно 19 000 шляхетських родин з 95 000 членами (близько 3% населення). Кількість кріпаків — 1.86 мільйонів, понад 70% з населення. Нечисленні були фермери, але більшість з них (84%) мали лише маленькі володіння або були безземельні.

Жодна країна Австрійської монархії не мала такого етнічного різноманіття як Галичина: русини, поляки, німці, вірмени, євреї, угорці, цигани, липовани тощо. Поляки переважали на заході, русини на сході.

Євреї Галичини імігрували у середні віки з Німеччини і здебільшого говорили на ідиш. Німецькомовне населення зазвичай називалося за регіоном Німеччини, звідки воно прибувало (наприклад саксонці або шваби). Проте була чітка відмінність у віросповіданні: більшість поляків були католиками, русини були здебільшого греко-католиками. Євреї, які представляли третю найбільшу релігійну групу, були здебільшого іудеями.

Середня тривалість життя 27 років для чоловіків і 28,5 років для жінок, в порівнянні з 33 і 37 в Богемії, 39 і 41 у Франції і 40 і 42 в Англії. Також і якість життя була набагато нижча. Щорічний вжиток м'яса не перевищував 10 кілограмів на душу населення порівняно з 24 кг в Угорщині і 33 в Німеччині.

Економіка[ред.ред. код]

Незважаючи на те, що цей край був одним з найлюдніших в Європі, Галичина була також однією з найменш розвинутих економічно. У 1888 Галичина мала площу 78,550 км² і населення близько 6.4 мільйонів чоловік, у тому числі 4.8 мільйонів селян (75% населення). Населеність склала 81 людину на квадратний кілометр і була вища, ніж у Франції (71 осіб/км²) або Німеччині.

Статистика вказує, що Галичина і Лодомерія були бідніші, ніж області на захід від неї. Середній прибуток на душу населення не перевищував 53 Австро-Угорські гульдени (RG), в порівнянні з 91 RG в Польщі, 100 в Угорщині і більше 450 RG в Англії у той час.

Також податки були відносно високі і дорівнювали 9 рейнських гульденів на рік (17% з щорічного прибутку), в порівнянні з 5% у Прусії і 10% в Англії. Також відсоток людей з високим прибутком був набагато нижчий, ніж в інших частинах Монархії і Європи: податок на предмети розкоші, заплачений людьми, чий щорічний прибуток перевищив 600 RG, заплатило 8 осіб на кожні 1000 мешканців, в порівнянні з 28 в Богемії і 99 в Нижній Австрії. Незважаючи на високе оподаткування, державна заборгованість уряду Галичини перевищила 300 мільйонів RG, це приблизно 60 RG на душу населення.

В цілому, реґіон використовувся Австро-Угорським урядом здебільше як джерело дешевої робочої сили і новобранців для армії (див. війни Австро-Угорщиникат), також як і буферна зона з Росією. Навіть на початку 20-го століття в краї розвивались галузі, пов'язані з військовим виробництвом. Найбільші державні інвестиції в реґіон були залізниці і фортеці Перемишль, Краків і інші міста. Промисловий розвиток був здебільше пов'язаний з приватною нафтопромисловістю і соляними промислами.

В 1900 р. один лікар припадав на 9000 жителів. У 100-тисячній Борщівській окрузі не було жодної лікарні. В 33% міст не було шкіл, і один учитель припадав на 91 учня. Були значні диспропорції структури землекористування: понад 40% площ знаходиться в руках 2,4 тис. осіб великих власників, в той час як у 80% селян були наділи менше 4 га.

Див. також: en:Poverty in Austrian Galicia

Королі Галичини та Володимирії[ред.ред. код]

Щодо правонаступництва королівства Галичини і Володимирії, то в формально-правовому відношенні всі його права зберігаються за живими нащадками австрійських цісарів — Домом Габсбургів, як його (королівства) останніми законними володарями, оскільки детронізація Габсбургів у Галичині (незважаючи на проголошення ЗУНР 1918 р., Української держави 1941 р. і України 1991 р., на відміну від самої Австрії і Угорщині) так ніколи і не відбулася. А, отже, цілком можлива і новітна реституція (відновлення) королівства Галичини і Володимирії, зрозуміло, що в новітній формі конституційної (обмеженої Основним законом - Конституцією) монархії.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Галіція і Лодомерія — латинські назви українських етнічних земель Галичини і Волині, на які претендували угорці. У 13-18 століттях угорські правителі коронувалися «королями Галичини та Лодомерії». У пізньому середньовіччі австрійські Габсбурґи зайняли угорський трон і успадкували територіальні претензії своїх попередників. Австрійці контролювали лише Галичину та (якийсь час) Західну Волинь. Центр «Лодомерії» — Володимир-Волинський — залишався за Росією.
  2. З 1809 ці землі відійшли до Герцогства Варшавського, яке 1815 поглинула Російська імперія
  3. Краків увійшов до складу королівства як Велике Князівство Краківське. Окрім нього до Галичини приєднали князівства Освенциму та Затору.
  4. У 18 — 1-й половині 19 століття назва українців була «русини». З 2-ї половини 19 століття вона була замінена на «українці» завдяки старанням місцевої інтелігенції та шляхти.
  5. О.Полянський. Західна Україна у двох революціях.- Тернопіль: Джура, 1998. 52 с.: іл. с.7
  6. О.Полянський. Західна Україна у двох революціях… с. 8

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Paul Robert Magocsi, Galicia: A Historical Survey and Bibliographic Guide. — Toronto: University of Toronto Press, 1983. Concentrates on the historical, or Eastern Galicia.
  • Andrei S. Markovits and Frank E. Sysyn, eds., Nationbuilding and the Politics of Nationalism: Essays on Austrian Galicia. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1982. (Містить важливу польськомовну статтю Пйотра Вандича і так само важливу україномовну статтю Івана Рудницького).
  • Christopher Hann and Paul Robert Magocsi, eds., Galicia: A Multicultured Land. — Toronto: University of Toronto Press, 2005. (Збірник статей Джона Пола Хімки, Ярослава Грицака, Станіслава Стемпеня та ін.)
  • Taylor, A.J.P., The Habsburg Monarchy 1809–1918, 1941 (discusses Habsburg policy toward ethnic minorities).
  • Alison Fleig Frank, Oil Empire: Visions of Prosperity in Austrian Galicia. — Cambridge, MA: Harvard University Press, 2005. (Монографія з історії галицької нафтової промисловості в австрійському й загальноєвропейському контекстах).
  • Drdacki, Moritz knight by Ostrow, the glad patents Galziens a contribution to customer of the Unterthanswesens. — Printed with J.P.Sollinger, Vienna, 1838, reprint 1990, Scherer publishing house, Berlin, ISBN 3-89433-024-4
  • Kratter, F. Letters over itzigen condition of Galicia a contribution to the Staatistik and knowledge of human nature, publishing house G. Ph. of usurer, Leipzig 1786, reprint 1990, Scherer publishing house, Berlin, ISBN 3-89433-001-5
  • Mueller, Sepp, from the settlement to the resettlement, Wiss. contribution to history and regional studies of east Central Europe, hrsg. v. Joh. Gottfr. Herder Joh.-Gottfr.-Herder-Institut Marburg, NR. 54 Rohrer, Josef, remarks on a journey of the Turkish Graenze over the Bukowina by east and west Galicia, Schlesien and Maehren to Vienna, publishing house Anton Pichler, Vienna 1804, reprint 1989, Scherer publishing house, Berlin, ISBN 3-89433-010-4
  • Statistic Central Commission (Hrsg.), local repertory of the Kingdom of Galicia and Lodomerien with the Herzogthume Krakau, publishing house Carl Gerolds son, Vienna 1874, Reprint 1989, Scherer publishing house, Berlin, ISBN 3-89433-015-5
  • Stupnicki, Hipolit, the Kingdom of Galicia and Lodomerien sammt the Grossherzogthume Krakau and the Herzogthume Bukowina in geographical-historical-statistic relationship, printed with Peter Piller, Lemberg 1853, Reprint 1989, Scherer publishing house Berlin, ISBN 3-89433-016-3
  • Traunpaur, Alfons Heinrich Chevalier d'Orphanie, Dreyssig of letters over Galicia or observations of a unpartheyischen man, Vienna 1787, Reprint 1990, Scherer publishing house Berlin, ISBN 3-89433-013-9
  • Flag of Galicia

Ресурси Інтернет[ред.ред. код]