Чесність

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Че́сність — це одна з основних граней людських чеснот, моральна якість, що відображає одну з найважливіших вимог моральності. Включає правдивість, принциповість, вірність взятим зобов'язанням, суб'єктивну переконаність у правоті справи, що проводиться, щирість перед іншими і перед самим собою відносно тих мотивів, якими людина керується, визнання і дотримання прав інших людей на те, що їм законно належить. Протилежністю чесності є обман, брехня, крадіжка, віроломство, лицемірство.

Визначення[ред.ред. код]

Вимога чесності обумовлена необхідністю спільної діяльності людей в процесі соціальної практики, взаємній координації їх дій і потребами повсякденного життя.

З точки зору етики, чесність зазвичай вважається позитивною якістю. Проте в практичних справах більшість людей допускають дрібний обман, розцінюючи абсолютну чесність як наївність або навіть дурість. Значні відступи від чесності допускаються в тих випадках, коли вона створює загрозу життю і здоров'ю. Крім того, негласний моральний кодекс обмежує правдивість у тих випадках, коли інформація може травмувати співрозмовника. Особливо часто це обмеження пов'язане з щирістю, тобто вираженням свого відношення до співрозмовника, якщо таке є безстороннім. Деякі лікарі вважають етично за правильне приховувати від пацієнтів загрозливі діагнози. Багато людей приховують від близьких свої неприємності, щоб позбавити їх від зайвого занепокоєння.

З точки зору чесності в політиці, Н.Макіавеллі писав: «Поміркований правитель не може й не повинен бути вірним своїй обіцянці, якщо це стає йому невигідним або якщо щезли ті причини, що примусили його дати слово. Якби люди були чесними, це була б погана порада. Але всі вони схильні до зла, схильні свідомо чи несвідомо перейти на бік тих, хто заслуговує не похвали, а осуду. Тому правитель не зобов'язаний бути вірним людям».

У широкому сенсі слова чесність  – це правдивість. Говорити правду нас учать з народження, батьки ведуть цілу «війну» з дітьми за прагнення завжди чути правду. Але, на жаль, в дорослому житті правдивість, чесність не завжди потрібна. Це відбито як в прислів'ях («Хто не збреше, той і правди ніколи не скаже»), так й у художній літературі. Ось, наприклад, як говорить про це Ф.М. Достоєвський: «Бажання збрехати, з метою ощасливити свого ближнього, ти зустрінеш навіть і в найблагороднішому нашому суспільстві, бо всі ми страждаємо цією нестриманістю сердець наших. Я сам, признаюся, належу до цього непорядного типа і все життя страждав від цього. Друг мій, дай завжди небагато збрехати людині – це безневинно. Навіть багато дай збрехати. По-перше, це покаже твою делікатність, а по-друге, за це тобі теж дадуть збрехати – дві величезні вигоди – разом. лат. Que diable! Потрібно любити свого ближнього».

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Федір Достоєвський "Ідіот"(1868)[1]
  • Макиавелли Н. Государь. – М., 1990.

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://www.knigka.org.ua/2007/10/18/fjodor_dostoevskijj__idiot_audiokniga.html Федір Достоєвський - "Ідіот" (Аудиокнига)

Джерела[ред.ред. код]