Історія освіти в Україні

Національний університет «Острозька академія» — найстаріший заклад вищої освіти України.

Історія освіти в Україні — наука про формування виховання, школи та розвитку педагогічних ідей, освітніх інституцій та системи навчання на українських етнічних землях від давнини до сучасного стану. Розвиток освіти в Україні традиційно пов'язують із впливом візантійської та західноєвропейської культур, релігійними трансформаціями, а також тривалою боротьбою за створення національної школи в умовах бездержавності.

Класична українська освіта має давні традиції і принципи, які сформувалися з часів Київської Русі та розвинулися й набули нових форм за часів Козацької держави — це відкритість до світу, європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей, ідеї гуманізму, домінанта гуманітарної освіти.

В епоху палеоліту

Виховання дітей у первісніих дородових общинах мало наслідувальний характер, проте вже існували певні заборони-застереження: “Обережно, можеш пошкодитись; не смій, залиш у спокої” та ін. Поступово виховання ставало формою громадської діяльності. Всі діти і підлітки набували рівноцінних знань, необхідних для самостійного життя. У цей період розвитку провідна виховна роль (пещення, годування, формування певних рис характеру) належала матерям, адже тоді лише зароджувався матріархат, який тривав дуже довго протягом усіх етапів палеоліту. У середньому палеоліті приховані коріння перших пареміографічних творів давнього населення України— приказок та прислів’їв, загадок та інших афористичних творів, які вже брали участь у вихованні, бо мова і мовлення набули тоді досить високого рівня, хоча єдиної мови населення ще не існувало.

В епоху трипільської культури

В епоху трипілля жінка-матір стає учителькою-наставницею своїх дітей, насамперед дівчат. Їх навчали першоткацтву, першогаптуванню, першовишиванню, ліпленню з глини й обпаленню в печах посуду, скульптурних композицій, фігурок (передусім- жіночих), яуих прикрашалися різьбленими і фарбованими лініями, геометричними та овальними композиціями. Наші попередники готували дітей до різноманітної діяльності —ведення домашнього господарства, участі( посильної) в основних видах господарського життя, хатніх промислів і ремесел, виготовлення прикрас, посуду та художніх виробів, відправи ритуалів, обрядів, участі у традиційних дійствах. Носії трипільської культури розпочинали виховання дітей розповідями про рід, предків, сповіщали своїм чадам легенди про перших людей, про світобудову, про богів і небожителів, закладали основи моралі та моральності тогочасної людяності.

Доба Київської Русі

Україна має давні традиції освіти, витоки якої сягають Великокняжої Київської-Русі [ 3, 5, 16, 19, 20].Ціннісні ідеї освіченості були викладені, зокрема, ще Костянтином Філософом у його «Прогласії» (ІХ ст.) — творі, який був написаний, очевидно, до 869 р. [19, 22]. Констатація вартісності, доленосності для народу писемності, книг як основи освіти подані у Костянтина Філософа образно і у влучному порівнянні[19, 22]:

«Так, як без світла не буває радости

для ока, що жадає світ побачити,

бо ж все прекрасне є назавжди видиме,

так і душа, не знаючи писемности,

не відає про суть Закону Божого…»

А також:

«Хоч знав би ти всі мови, та без книжки,

прийдеш лиш до немічности їхньої.

Тому своєю притчею підтверджую,

В малих словах великий зміст ховаючи:

Народи без книжок є ніби голими…»

На сьогодні проблема писемності у східних слов'ян до Кирила і Мефодія, їх освіченості, розвитку культури ще залишається недостатньо дослідженою. Відомі піктографічні знаки типу «черти» та «рези», можливо, не вичерпують наявність альтернативних носіїв інформації (протокирилиця тощо). Цілком слушним є зауваження В.Фрис стосовно необхідності пошуку коренів швидкого сприйняття в Русі-Україні європейського кириличного письма (за підрахунками Б.Сапунова у ХІ ст. в містах Русі було до 5% писемного населення). Можливо, простежений феномен пояснюється тим, що по суті це не було відкриттям для місцевого населення, а тільки новим різновидом письма, як способу передачі інформації [24]. Відомий київський дослідник О.Коновець також підкреслює надзвичайну (унікальну) розвиненість культурно-етнографічної спадщини українців (культ язичництва богів, система обрядів тощо) як однієї з похідних індоєвропейської культури [25]. Все це можуть бути ланки одного ланцюга нашої «докиївської» і «старокиївської» історії, але нові відкриття тут можуть з'явитися, очевидно, тільки за умови виявлення ряду нових фактів, нової потужної джерельної бази — скажімо, Бібліотеки Ярослава Мудрого. На жаль, багато дослідників оцінюють імовірність цієї події близькою до «0». Тому дослідникам залишається переглядати та переосмислювати наявні джерела.

Князь Київський Володимир Великий, за словами літописців «почав брати у визначних людей дітей й давати їх у книжну науку». Перші школи були утворені при кафедральних церквах, вчителями й вихователями ставало освічене духовенство. У школах вчили читати, писати й рахувати. Основними книгами в школах були богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Порядок навчання передбачав спершу освоєння абетки, потім окремих складів, слів, надалі йшло читання прози і поетики, в кінці переходили до вивчення граматики, вчили числа. Однак в математиці не йшли далі чотирьох арифметичних дій, які практично необхідні для лічби. Світська освіта була нижчою за релігійну, бо остання вимагала досконалого освоєння Святого Письма.

Саме у часи Київської-Русі починає вивчатися інтеґрована філологічна дисципліна — словесність, яка поєднувала у собі діалектику, поетику і риторику. На думку академіка О. Р. Мазуркевича [21] і сучасного дослідника В. В. Оліфіренка [16] це була предтеча, початки методики української літератури.

Мережа шкіл княжої доби не обмежувалася Києвом, центром держави. Так відомо, що 900 р. тому Нестор-Літописець здійснив подорож до Володимира-Волинського з метою «смотрєнія ради училищ і поставлення вчителів»[2].

Основою вищої науки у ці часи на наших теренах була грецька мова, на західних українських землях вчили ще латини та німецької мови. Київський митрополит (1147—1154) Климент Смолятич, талановитий письменник та філософ, писав, що в ХІІ ст. в Україні було 300–400 вчених, які добре володіли грецькою. Згодом за короля Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за Великокняжої Київської Русі була візантійська освіта, яка спиралася на надбання багатьох поколінь і за своїм рівнем стояла чи не найвище в тогочасній Європі. Але отримати її могли лише одиниці, які досягали Царгорода.

Великий князь Київський Ярослав Мудрий вважається фундатором книжності, вченості і освіти в давній Київській Русі. У «Повісті минулих літ» говориться: «Любив Ярослав книги… Зібрав скорописців багато, і перекладали вони із грецької на слов'янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються вірні люди і насолоджуються плодами глибокої мудрості… Велика користь від навчання книжного. Книги — мов ріки, які наповнюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах — бездонна глибина… У книгах — світло мудрості…» [3].

У 1037 році заснована перша відома в нашій державі бібліотека — Бібліотека Софійського Собору або, за іншою назвою, — Бібліотека Ярослава Мудрого. За оцінками ряду дослідників вона налічувала понад 950 книг [4]. Як встановлено, більшість з них була церковними, богослужебними. Поряд з ними в Русі-Україні поширювалися трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні були засновані й в інших містах Київської Русі — Новгороді Великому, Чернігові, Полоцьку. Власне, на нашу думку, можна говорити про елементи просвіченої монархії часів Ярослава Мудрого, які пізніше ідейно і системно розвинув Феофан Прокопович.

За часів Київської держави особливо відомими і популярними були, по-перше, книги Святого Письма: Євангелія, Апостоли, Псалтирі. Найдавніше Остромислове Євангеліє виготовлене в 1056—1057 рр. в Києві. З писань теологів найбільшою популярністю користувалися писання Іоана Златоуста. Далі треба назвати різноманітні життєписи святих, зокрема, короткі життєписи, призначені на кожний день, — «Прологи», помісячні життєписи «Минеї» та збірники життєписів святих якоїсь однієї країни — «Патерики». Світський характер мали Збірники Святослава та збірки «золотих думок», запозичених з різних джерел — так звані «Бджоли», а також, почасти перекладні повісті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна» та ін. [5]. Їх читали церковнослужителі, світські люди при дворі, княжі сім'ї, їх освічене оточення тощо.

Але при всьому цьому все ж українська освіта та наука тих часів, особливо природнича, була вочевидь менш розвиненою ніж європейська, зокрема, візантійська. Не досягаючи їх вершин, освічені люди Київської держави в основному займаються перекладами і вивченням відомих праць (наприклад, підручників «Фізіолог» та «Шестиднев» — з грецької). Але повних перекладів класичних грецьких, римських та ін. філософів в Україні тих часів ще не було. Зустрічаються окремі витяги, фрагменти з Платона, Арістотеля. Оригінальних досягнень у філософії за Княжої доби в Україні також невідомо, так само як і у природничих науках, а також мовознавстві. Все це вимушувало допитливих слов'ян шукати знання «на чужому полі», вбирати його з чужих джерел. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, що вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають, що найкраще».

Європейська орієнтація, вивчення і наслідування найкращих зразків європейської науки та мистецтва — такі характерні риси освіти в Київській Русі того часу. Саме в цьому контексті можна висунути одну, на наш погляд, цікаву і не без оригінальності гіпотезу щодо нової, як на ті часи, назви нашої землі. «Україна» («У-країна» у варіативному перекладі : «U-land») може бути продовженням (відбиттям) європейської традиції — порівняймо її з європейськими назвами країн: Po-land, Eng-land, Deutsch-land, Ho-lland і т. д. (тут наведена авторська структура назв і, звичайно, підкреслена їх гіпотетична схожість).

В історії, літописанні, описовій географії спроби і успіхи вітчизняних вчених того часу були помітні. Перший літопис, його називають Найдавнішим, постав уже 1039 р., на думку І.Крип'якевича , при дворі київського митрополита. Він дає глибоку ретроспективу версії історії людства, починаючи від розселення народів після зруйнування Вавилонської вежі. Історія Київської держави тут виписана в роках 862–1117. Літописання продовжують ченці Печерського монастиря, Никон Великий близько 1069–1073 рр., Нестор-Літописець, який близько 1112 р. впорядкував «Повість минулих літ», ченці Видубецького монастиря, зокрема ігумен Сильвестр близько 1116 р., а також інших монастирів [1]. Київський літопис доводить опис історичних подій до 1201 р. Своєрідним його продовженням є Галицько-Волинський літопис, який обіймає період 1205–1292 рр. Вершин історичного та поетичного викладу досягла «Повість про похід Ігоря» історична поема про похід князя Ігоря проти половців у 1185 р. Популярною була «Хроніка Даніїла Мніха до Святої Землі» — путівник до Палестини, написаний за візантійськими джерелами. Слід згадати ще багато відомих апокрифів, життєписань, поученій, де українські автори показали високий рівень освіченості, високу моральність, гуманність, потяг до знань. Згадаймо хоча б «Поученіє дітям» Володимира Мономаха, або «слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Паломник» ігумена Данила і т. д.

Значного успіху було досягнуто в галузі права. З ІХ ст. діє «Закон руський»[4]. За Володимира Великого укладено зведення законів усного звичаєвого права «Устав землений». У 1016 р. з'являється зведення законів «Правда Ярослава».

Певних успіхів досягає за княжих часів і українська медицина. Слід згадати таких відомих вітчизняних лікарів того часу як Дем'ян-пресвітер і Агапіт-лічець (друга половина ХІ ст.). Дочка Я.Мудрого Регіна Франції Анна опрацьовує і видає першу книгу рецептів з фітотерапії.

Доба козаччини

Освітня система України часів козаччини була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми, спеціальні школи, вищі школи — академії, університети. При загальному збереженні європейської орієнтації і відкритості слід підкреслити зміщення акцентів в освіті з грецької домінанти в бік латинського світу, латинської мови як міжнародної, що розкривало нові обшири для України того періоду. Вітчизняна освітньо-наукова система середньовіччя, увібравши досвід країн Європи, створила унікальний і самобутній відкритий механізм освіти людності всієї країни, забезпечивши практично повну грамотність населення, а також умови для формування і зростання української духівничої, військової, світської, наукової елітити.

Школи, колегії, академії, університети

Як витікає з досліджень І.Крип'якевича , спадщиною по княжій добі в Україні залишилася нижча, початкова школа. Можливо, певне відставання від Європи, де вже розвинулася система колегіумів (середніх шкіл), можна пояснити тривалою боротьбою Київської Русі з монголо-татарським світом.

Реформа української школи

Реформа української школи відбулася у XVI–XVII ст. Головною її ознакою було виникнення та поширення в Україні колегіумів та академій і університетів. Спершу це були, головним чином, грецько-слов'янські школи, на кшталт гімназії при Успенському братстві у Львові, заснованої у 1586 р. В ній панувала не «проста мова», а «словенська», грецька та латинська. Традиційно грецькій мові надавали особливої уваги. Вивчали вищі ступені літературної освіти: поетику та риторику, початки математики, основи астрономії, музики, співу, малювання. Мережа колегіумів в Україні XVII ст., особливо Західній, вже досить густа — вона охоплює Перемишль, Рогатин, Галич, Городок, Комарно, Замостя, Холм, Люблін, Берестя, Пінськ, Луцьк, Кам'янець на Поділлі, Київ, Новгород-Сіверський, Віленськ, Львів пізніше Чернігів, Харків, Переяслав [8] та ін. У 1576 р. на Волині в м. Острозі князем К.Острозьким була відкрита перша вища школа в Україні — Острозька Академія. Її наукові сили були з Греції, Риму, Польщі та України.

У 1632 р. постала широко відома світової слави Києво-Могилянська Академія в Києві. П.Могила, який був основним промотором реформи вищої школи, прийняв структуру і організацію єзуїтських шкіл, які тоді стояли найвище у Європі. Навчання відбувалося в семи класах:

1.Інфіма;

2. Граматика;

3.Синтаксима;

4.Піїтика;

5. Риторика;

6 і 7 — філософія.

8—12 Богословські науки.

В 1-3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5 кл. Спудеї повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, дещо з наук про Землю та космос. Це по суті була вища світська освіта. З 1690 р. в Академії зорганізовано вищі богословські студії.

У 1661 р. було створено Львівський університет у складі філософського, юридичного, медичного та теологічного факультетів. Ще однією ознакою реформи української освіти у XVI–XVII ст. стала її латинізація. Латинська мова стає в Європі мовою міжнародною, особливо в науці. Вона широко вживана в Речі Посполитій, з якоюУкраїна була тісно пов'язана. Актуальність введення латини український вчений і церковний діяч Сильвестр Косів у своєму «Екзегезисі» аргументує так:

Яка потреба латинських шкіл у нашому народові? Передусім та, щоб нашу Русь не називали глупою Руссю. Учитесь, говорить обмовець, по-грецькому, а не по-латинському. Добра рада, але вона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має великий ужиток. Поїде бідака русин на трибунал, на сойм, на соймик, до гроду, до земства — без латини платить вини. Бо без неї немає ні судді, ні возного, ні ума, ні посла…

(с.7) . Отже, в цей час вплив грецької освіти, мови, традицій в Київській Русі зменшується на користь впливу Західної Європи, латинізованого світу.

Різноманітність шкіл

В українській освіті доби козаччини виділяють надзвичайну різноманітністу кількість форм та типів шкіл. Серед найбільш розповсюджених треба назвати братські школи, засновані релігійними та культурно-просвітницькими об'єднаннями українських міщан — «братствами». Таких шкіл в розглядуваний період донецький дослідник П.Мазур нараховує 24 [9].

Не менш розповсюдженими були й козацькі (полкові) школи загальним числом 25 [9] та козацькі січові школи. Їх зафіксовано, зокрема, в Стародубі, Глухові, Острозьку, Охтирці, Харкові, Ізюмі, Сумах, Чернігові, Ніжині, Ромнах, Яготині, Лубнах, Миргороді, Переяславлі, Полтаві, Черкасах, Кременчузі, Києві, Фастові, Білій Церкві, Каневі, Корсуні, Чигирині, Умані, Брацлаві, Кальнику тощо. Крім того, на Гетьманщині, Запорізькій Січі, Слобожанщині були лірницькі (кобзарські) школи (4), національні школи інших народів — вірменські (3), грецькі (2), школи при різних релігійних общинах — католицькі (3), монастирські (3), кальвіністів (4), лютеран (5), василіан (7), єзуїтських колегіумів — 13 [9]. Що ж до шкіл початкового навчання, то їх статистика оцінюється такими цифрами: в 1740–1747 рр. за даними перепису населення в семи полках Гетьманщини — Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Переяславському, Полтавському, Прилуцькому та Миргородському було на 1099 поселень 864 початкові школи. Особливо добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. У чотирьох полках Слобідської України було 124 початкових школи [1, 11, 12].

При цьому треба наголосити, що офіційна гетьманська влада опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. Так в листі від 17 березня 1632 р. Гетьман Іван Петражицький пише:

Яко завше з предків своїх військо запорізьке звикло чинити стараніє … аби науки або цвіченя в письмі святому ку подпорі благочестя нашого…[7].

Освітня система України часів козаччини була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи — колегіуми, спеціальні школи, вищі школи — академії, університети. Ця освітня система діяла ефективно, забезпечивши практично повну грамотність населення, про що, зокрема, свідчать закордонні джерела (див. «Денник» Павла Алеппського) [13], а також вітчизняну вищу освіту для гетьманів, козацької старшини, українських науковців.

Прикладні науки

Вперше для цього періоду українського науково-освітянського процесу, є активне зацікавлення точними і навіть прикладними науками. Власне тут ми ступаємо на зовсім малодосліджену територію з масою вкорінених, але вже геть застарілих стереотипів про порівняну бідність української науки і культури доби козаччини працями у сфері точних наук. І щоб їх позбутися, необхідне ґрунтовне опрацювання творчої спадщини професорів Острозької та Києво-Могилянської академій. Наведемо тільки один, але показовий, приклад. У сфері наук про землю, з гірництва, мінералогії тощо склався чіткий стереотип про практичну відсутність робіт українських авторів XVII–XVIII ст. з цієї тематики. Так, майже всі не тільки радянські, а й сучасні українські підручники і посібники з гірництва справедливо посилаються на праці основоположника російської науки Михайла Ломоносова (1711–1765), але залишають «за кадром» більш ранній доробок у цій галузі видатних українських вчених минулого, скажімо ректора Києво-Могилянської Академії Феофана Прокоповича (1681–1736), який ще у 1705–1709 рр. читав у Могилянці лекції «про елементи», «про землю», цикл лекцій «про досконалі змішані неживі тіла — метали, камені та ін.», «про корисні копалини» тощо. За свідченнями сучасних дослідників і перекладачів надбань Києво-Могилянськох академії (Микола Симчич та інш.), елементи прикладних наук про Землю зустрічаються і в інших видатних могилянців, зокрема у Інокентія Гізеля. Це питання є, звичайно, предметом окремого дослідження. Тут же ми тільки означуємо проблему, зауважимо, що в царині досліджень витоків та історії розвитку вітчизняних точних і прикладних наук спостерігаємо майже вакуум. Водночас, такі велетні української наукової школи як Володимир Вернадський (1863–1945), відомий мінеролог, автор одного з найбільших у світі «мінералогічних словників» Євген Лазаренко (1912–1979), — який, до речі, у своїй праці наводить десятки і сотні старовинних українських назв мінералів, — та багато інших не могли з'явитися і сформуватися як видатні вчені без вікових вітчизняних наукових традицій в галузі точних наук.

Освіта України в роки національно-демократичної революції (1917—1920)

У період Української революції 1917—1921 національна школа створювалася на засадах загального, безкоштовного, обов’язкового, світського початкового навчання. Спостерігався розподіл шкіл між національностями, проводились українізація школи. Школа уявлялась як єдина, загальнодоступна, термін навчання у ній становив 7 років.Безоплатна обов'язкова освіта в Україні запроваджена законом УНР від 12 квітня 1919 року.

Аналіз нормативно-правових документів у сфері освіти цих років (законів, проектів, циркулярів Генерального Секретаріату України, резолюцій учительських з’їздів, пояснювальних записок, обіжників Міністерства народної освіти УНР, навчальних планів) дає підстави вважати, що у цьому відтинку історії становлення освіти відповідало вимогам часу. Підтвердженням цьому слугують слова, виголошені генеральним секретарем народної освіти (1917) І. Стешенком, у циркулярі на виконання освітньої стратегії, прийнятої Другим Всеукраїнським учительським з’їздом:

Нині все буде робитися для того, щоб просвітити народ, щоб довести дітей його до такої “високої науки, яка потрібна для людського щастя.

У “Пояснювальній записці до плану управління народною освітою на Україні” (1917), навчальних планів для початкової школи та українських гімназій (1918–1919) прописано механізми щодо становлення школи на засадах державності, народності й поваги до людей різних культур.

Освіта України в радянський період

1920-1930 роки

Школа в селі Поворськ, 1917 р.

У 1920-х рр. концепція і модель освіти в УСРР відрізнялись від російських. Якщо модель "трудова школа" була схожою, то українська концепція передбачала глибшу професійну спрямованість шляхом здобуття знань однієї з професій у професійній школі. До початку 1930-х років робота з дітьми відбувалася на основі педології —науки, що у центрі навчально-виховного процесу ставила дитину. Саме її інтересам і потребам мали підпорядковуватися зміст освіти, обирали організацію і методи навчання. Зі зміною суспільно-політичної обстановки у країні на початку 1930-х років змінюється парадигма освіти— центральне місце в школі стає займати оточення, зокрема дитячий рух, комсомол, комуністична партія та інше.

Керівництво освітою здійснював Народний секретаріат освіти, який у різні роки очолювали В.Затонський, Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник. На місцях діяли губернські та повітові відділи народної освіти. "Кодекс законів про народну освіту в Українській СРР" 1922 року визначав метою радянського виховання й освіти "розкріпачення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їхньої самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією із матеріалістичним світоглядом, основаним на ясному розумінні законів розвитку природи і суспільства". Попри декларації безкласовості, права освіти й виховання надавалися насамперед "пролетарям і незаможним". У 1926 році комплектування вищих і середніх спеціальних навч.альних закладів шляхом "рознарядки місць" окремим організаціям і установам замінено суворим соціальним відбором на підставі анкетних даних.

23 серпня 1930 ЦК КП(б)У запровадив в Україні загальне обов’язкове 7-річне навчання у містах і робітничих сещах та 4-річне у селі. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 вересня 1931 "Про початкову і середню школу" встановлювала коло обов’язкових предметів — рідна мова, математика, фізика, хімія, географія, історія. До 1937/38 навчального року було популярне політехнічне навчання, що включало мінімальні знання, уміння і навички з промисловості і сільськогосподарського виробницва; при школах відкривалися навчальні майстерні.

Керівництво

Розвитком середньої освіти займалося міністретство освіти УРСР (до 1946 — наркомат освіти), яке очолювали П.Тичина (1943—48), М.Савчук (1948—49), Г.Пінчук (1949—57), І.Білодід (1957—62), А.Бондар (1962—67), П.Удовиченко (1967—71), О.Маринич (1971—79), М.Фоменко (1979—90) та І.Зязюн (1990—91). 1960 міністерствово мало республіканський статус, з 1966 року— союзно-республіканське, зі створенням міністрествава освіти СРСР у 1969 воно втратило самостійність.

1940-1960 роки

8 річна школа.Колишня церковно-приходська школа Успенської парафії села Лютенька, 1946 рік.

1944 року запроваджено цифрову 5-бальну систему оцінки успішності та поведінки, введено екзамени на атестат зрілості та нагородження випускників-відмінників золотою та срібною медалями. У повоєнний період створювалися дитячі будинки для сиріт, відкривалися нові типи загальноосвітніх закладів — вечірні (змінні) та середні школи робітничої молоді, середні навчальні заклади військового типу для хлопців, чиї батьки полягли на фронті. В 1954 році остаточно відмовилися від роздільного навчання хлопчиків і дівчаток, що перш за все було зумовлено потребою усунути третю зміну.

1953 року відбувся перехід до 4-річної початкової, 7-річної обов’язкової середньої та 10-річної повної загальної освіти. У 1959 році відбувся перехід до обов’язкового 8-річного навчання, 10-річні загальноосвітні школи перетворили на 11-річні загальноосвітні трудові політехнічні школи з виробничою практикою, що нагадувало уніфіковані трудові школи.

Освіта в Україні після здобуття незалежності в 1991 році

Керівництво

Список міністрів освіти і науки України (1991 — дотепер)

Період	Міністр	Пріоритети та ключові напрямки роботи
1991–1994	Петро Таланчук	Становлення національної системи освіти; заснування АПН України; програма «Освіта» (Україна XXI століття).
1994–1999	Михайло Згуровський	Інтеграція вищої школи та науки; розробка базового законодавства про освіту.
1999–1999	Валентин Зайчук	Забезпечення стабільності системи в кризовий період (короткий термін перебування).
1999–2005	Василь Кремень	Перехід на 12-бальну систему; запровадження 12-річного терміну навчання; масова комп'ютеризація шкіл.
2005–2007	Станіслав Ніколаєнко	Приєднання України до Болонського процесу; реформа професійно-технічної освіти.
2007–2010	Іван Вакарчук	Запровадження обов'язкового ЗНО; підтримка української мови в закладах вищої освіти.
2010–2014	Дмитро Табачник	Повернення до 11-річної школи; централізація управління; зміни в підручниках історії.
2014–2016	Сергій Квіт	Ухвалення закону «Про вищу освіту»; академічна автономія університетів; боротьба з корупцією.
2016–2019	Лілія Гриневич	Старт реформи «Нова українська школа» (НУШ); оновлення стандартів початкової освіти.
2019–2020	Ганна Новосад	Розвиток професійної освіти; зміна принципів фінансування університетів (за показниками якості).
2020–2023	Сергій Шкарлет	Організація дистанційної освіти; заміна ЗНО на НМТ в умовах воєнного стану.
2023–дотепер	Оксен Лісовий	Трансформація вищої освіти; цифровізація; безпека освітнього середовища (укриття); подолання освітніх втрат.

Основні напрямки, концепції та пріоритети

Згідно із законом " Про освіту" у червні 1991 р. була складена і затверджена Міністерством освіти України Програма розвитку народної освіти України на перехідний період (1991–1995 рр.). Цей документ передбачав зміни у шкільній мережі, зокрема розширення мережі ліцеїв, гімназій, шкіл із поглибленим вивченням окремих предметів, спеціалізованих шкіл, а також відкриття приватних, кооперативних шкіл, альтернативних державним.

1996 року Міністерством освіти України було затверджено Концепцію державного стандарту загальної середньої освіти. Згідно з Концепцією, державний стандарт загальної середньої освіти – це унормована система показників про освіченість особи, що реалізується комплексом нормативної документації, які визначають суспільно зумовлений зміст загальної середньої освіти та вимоги й гарантії держави щодо її одержання громадянами.

Зміна частки учнів денних закладів загальної середньої освіти, що навчаються у класах з українською мовою навчання, між 1991/92 і 2025/26 навчальними роками.

Підручники та посібники в Україні

На початках за підручники для оволодіння грамотою служили Часослов та Псалтир. Надалі українські вчені середньовіччя створюють цілий ряд вітчизняних підручників для шкіл. В 1612 р. Львівське братство видає «Буквар язика словенського» та «часовнички шкільні». Перший друкований слов'яно-руський «Буквар» видав у Львові (1574 і 1578 рр.) Федоров(Федорович). Герасим Смотрицький, перший ректор Острозької Академії з 1578 р., підготував «Буквар» (1578). Лаврентій Зизаній-Тустановський — український педагог і поет зі Львівщини — у 1596 р. видав друком «Граматику словенську» та буквар «Наука ку читанню». У Закарпатті у 1699 р. виходить «Буквар» Й.Клеменса. Автором «Букваря» був Ф.Прокопович. Він же написав «Первоє поученіє отрокам». Ці книги багато разів перевидавалися, були поширені в ряді східнослов'янських країн.

Досить часто видавалися наукові роботи наших вчених і на міжнародному рівні. Наприклад, «Прогностик» 1483 р. Ю.Котермака-Дрогобича, ще й до сьогодні в оригіналі зберігається в бібліотеках Мюнхена й Кракова. Латиномовний курс теології в 3-х томах Ф.Прокоповича для вищих шкіл побачив світ у Кеніґзберзі в 70-х роках XVIII ст., а в 6-ти томах — у Лейпцизі. В перекладі російською у XVIII ст. його видано в Росії.

На процес підручникотворення в усій Європі суттєвий вплив мали праці видатного чеського педагога Я. А. Коменського (1592–1670), який у своїй «Великій дидактиці» розробив гуманістичну концепцію освіти.

Підвалини до нової української літератури закладає «Історія Русів», яка належить до елітарних текстів національної культури [18]. Сучасний дослідник В. В. Оліфіренко в своїй періодизації розвитку методики і підручникотворення в українській літературі [16] виділяє такі періоди: 1. Предтечі (ХІ-XVIII ст.); 2. Становлення і розвиток літератури як окремого шкільного і вузівського предмету та його методики викладання на Галичині і Наддніпрянщині у XIX — поч. ХХ ст.

Звичайно, якісь знахідки, відкриття в цій галузі зробити важко, але висновком узагальнюючим стан української наукової та освітянської книги є констатація її європейського визнаного рівня.

Поряд з вітчизняними у вжитку були й західноєвропейські освітні книги. У Києво-Могилянській Академії, наприклад, географію вчили з німецького підручника Гібнера.

Розвиток науки. Видатні наукові діячі

Розвиток освіти та науки в Україні йшов паралельно, взаємно обумовлюючи один одного. Україна часів козаччини була європейською країною, входила в єдиний культурний простір Європи, в якій поширювалися ідеї гуманізму. Надзвичайно чітко простежуються науково-освітні зв'язки України з університетами Лейпциґа, Гейдельберґа, Кенізберґа, Страсбурґа, Кракова та інш. Тут вчилися й вдосконалювалися українські спудеї й професори, йшов науковий, інформаційно-книжковий обмін, листування тощо. Але зоологія, фізіологія, метеорологія, науки про землю, фізика, географія, астрономія були, як і скрізь у Європі, на початковій стадії розвитку. Розвиненішою була математика, особливо геометрія. Але оригінальних національних досліджень в галузі точних наук бракувало. З XVIII ст. активно розвивається вітчизняна геодезія.

Тривалий час інформація про визначних українських науковців середньовіччя практично замовчувалася, що є однією з причин невивченості цієї теми. Відчувається гострий брак досліджень у цій галузі й сьогодні, яка є благодатною нивою для аспірантів, докторантів тощо. Подамо кілька штрихів, елементів загальної картини наукової думки України цього періоду, які повинні допомогти скласти загальне враження про науковий потенціал нашої країни в минулому.

• Юрій Дрогобич (1450–1495), очевидно, перший з відомих видатних українських вчених. Народився в м. Дрогобич. Доктор філософії, медицини (в титулі королівського), ректор відомого Болонського університету. Автор імовірно першої наукової друкованої книги українського автора — наукового трактату «Прогностична оцінка поточного 1483 року…». Імовірно викладав астрономію молодому М. Копернику в Кракові. Виходив з тези про пізнаваність світу, космосу: «Хоч і далекі від очей простори неба, та не такі віддалені для розуму людського. Ми знаємо із наслідків про їх причини, а з цих останніх — наслідок ми пізнаєм» (з «Прогностика…» (1483) [10]). Сприяв виходу в світ перших друкованих книг староукраїнською мовою в Кракові : «Тріодь Пісна», «Тріодь Цвітна», «Часословець», «Осьмогласник».
• Павло Русин (1470–1517) — український, польський і німецький письменник і вчений, коментатор античних письменників. Здобув ступінь бакалавра в Ґрейсвальдському університеті в Померанії, професор Краківського університету. У польській історії літератури ототожнюється з Павлом Процлером. Крім літературних творів його авторству належить трактат, присвячений коментуванню «Парадоксів» Цицерона (рукописний фонд Вроцлавського університету).
• Памво Беринда (…-1632) — український лексикограф, педагог, письменник. Створив перший український друкований тлумачний словник «Лексикон славенороський та імен толкування».
• Інокентій Гізель (1600–1683) — професор, вчений-богослов, філософ, історик. Ректор Києво-Могилянської Академії. Вперше в середньовіччі сформулював у своїх лекціях тезу про незнищенність матерії випередивши цим Лавуазьє і Ломоносова майже на сторіччя [14]. Ймовірний автор «Київського Синопсиса», першого підручника з історії України. Відомий як "Український Арістьотель".
• Стефан Яворський (1658–1722) — професор Києво-Могилянської Академії, філософ, теолог, автор курсу «Філософські змагання…».
• Феофан Прокопович (1681–1736) — професор і ректор Києво-Могилянської Академії. Публіцист, поет, філософ, визнаний авторитет в природничих науках. Автор концепції «просвіченого абсолютизму», яка ним же впроваджувалася в Петровській Росії. По суті вперше саме Ф.Прокоповичем сформульована фундаментальна теза про зв'язність часу, простору і матерії, яка лежить в основі сучасної теорії відносності [15, 23]. Він же, чи не вперше в Україні, читав лекції з основ наук про землю і гірництво, які викладені в його праці «Про досконалі змішані неживі тіла — метали, камені та інші» [15].
• Дмитро Туптало (1651–1709) — видатний агіограф, проповідник, один з найбільших у східнослов'янському світі письменників XVII–XVIII ст. [17].

Наведений перелік далеко неповний, але дозволяє скласти уяву про рівень тогочасної української науки, яка головним чином була гуманітарною.

Розвиток школи і педагогіки на Закарпатті

XIX століття

У 50-60-х роках ХІХ століття пожвавлюються культурні контакти Закарпаття з Галичиною. В цей час доо краю різними шляхами потрапляють не тільки російські, але й українські книги та періодичні видання, активізується культурно-освітня робота, відкриваються народні школи з «руською» мовою навчання, видаються навчальні підручники. Все це було могутньою перепоною на шляху денаціоналізації русинів-українців Закарпаття, сприяло формуванню їх національної свідомості , живило надію про возз'єднання із рідним українським народом. Адже ще 1860 року закарпатський греко-католицький священник, письменник,та педагог О. Духнович стверджував, що «свои то за горами ‒ не чужі», що «Карпаты не розлучат вічно нас».

Двадцятирічний період 1848-1868 рр. дослідники називають добою національного відродження русинів Підкарпаття.

Події революції 1848-1849 років сприяли зміцненню національного самовизначення закарпатоукраїнського населення, пожвавленню культурно-освітньої роботи, внаслідок чого на Закарпатті значно зросла мережа шкіл із руською мовою навчання. Так, у 1868/69 навчальному році у краї працювали 473 народні школи, у 268 із яких навчання проводилось на рідній мові, 55 шкіл були двомовними(«руськомадярськими»), 114 – угорські, 3 – румунські і 3 – двомовні («руськорумунські»).

1849 року вийшов наказ королівського намісника Угорщини, згідно з яким мовою викладання в Ужгородській гімназії було оголошено руську мову і у 1849/50 навчальному році, вперше за всю попередню історію Закарпаття, навчання в гімназії проходило українською мовою. Однак, уже в 1850/51 навчальному році у гімназії знову було введено угорську мову викладання, а руська мова вивчалась тільки як навчальна дисципліна. З 1862 року за клопотанням інспектора руських шкіл В.Добрянського рідна мова викладалася по 2 години на тиждень в усіх класах.

Починаючи з 1874 року, угорські можновладці приступили до відкритої мадяризації закарпатського населення, і одним із основних засобів для цього служило шкільництво. 1879 року було затверджено закон, згідно з яким у всі школи краю вводилось обов‘язкове вивчення угорської мови. Закон зобов‘язував учителів, які не володіли угорською мовою, протягом 4 років засвоїти мову такою мірою, щоб її викладати в народних школах.

У складі Чехословаччини

Із включенням у 1919 році Закарпаття до складу Чехословаччини, у галузі освіти краю відбулися зрушення. Уряд Чехословаччини вперше в історії Закарпаття створив реальні умови для задоволення освітніх потреб русинів-українців та інших етнічних груп краю, що достовірно підтверджують такі статистичні дані: уже в кінці 1919 року на Закарпатті працювало 475 народних шкіл, у тому числі 321 з руською мовою навчання, 83 угорські, 22 чеські і словацькі, 7 німецьких, 4 румунські та 38 змішаних – з двома мовами навчання. За 19-річний період перебування краю у складі Чехословаччини кількість народних шкіл збільшилась до 792, тобто 1938 року працювали 463 школи із руською, 177 з чеською, 117 з угорською, 24 з німецькою, 4 з румунською та 7 з єврейською мовами навчання.

1930 року була здійснена шкільна реформа – введено 8-річне обов‘язкове навчання і удосконалено навчальні плани, збільшено кількість годин на вивчення рідної мови. У навчальних планах і шкільних документах того часу «мова» означала викладання двох навчальних предметів: мови і літератури. Народні школи працювали за навчальними планами, які затверджувалися на окружних учительських конференціях, кожний округ мав свій навчальний план. За даними навчального плану Севлюського округу (Виноградівського району), затвердженого у 1924 році, для вивчення рідної мови і літератури у 1 класі відводилося 13 годин, у 2 класі – 10 годин, у 3 класі – 9 годин, а у 4, 5 і 6 класах – по 8 годин на тиждень.

За 20 років чехословацького режиму на Закарпатті кількість горожанських шкіл збільшилася у 5 разів, тобто 1938 року на Закарпатті працювала 21 горожанська школа з руською мовою навчання, 23 – з чеською і 30 паралельних класів з угорською мовою викладання. Для русинів-українців чехословацька влада утримувала 4 україноруські гімназії, 1937 року була відкрита ще одна українська гімназія отців Василіян в Ужгороді, а для проживаючих на Закарпатті чехів функціонувало 5 гімназій з чеською мовою навчання. Крім цього, при руських гімназіях – Ужгородській, Мукачівській і Хустській ‒ були організовані чеські паралельні класи. У Мукачеві та Ужгороді функціонували 2 гімназії з чеською мовою навчання. З угорською мовою викладання працювала одна гімназія у місті Берегово, а при руських гімназіях функціонували угорські паралельні класи.

В роки другої світової війни

З перших днів окупації краю угорським фашизмом інтенсивно скорочувалася кількість народних і горожанських шкіл, гімназій, семінарій та інших фахових навчальних закладів. У той же час відкривалися школи з 34 угорською мовою навчання та угорські паралельні класи. Так, уже 1941 року в краї нараховувалося всього 524 народні школи, 14 горожанських шкіл, при яких функціонували паралельні угорські відділення, 3 гімназії, 3 учительські семінарії та Мукачівська торгівельна академія.

Свідоме учительство краю і учнівська молодь активно боролися проти фашизації шкільної освіти і виховання, створювали прогресивні об‘єднання, пропагували українську культуру, поширювали листівки, підтримували контакти з партизанами. У цей нелегкий час художнє слово українських класиків звучало на Закарпатті та допомагало закарпатцям вистояти у боротьбі із ворогами, не скоритись. У цьому зв‘язку заслуговує на увагу і той факт, що в ті грізні роки у Карпатах діяла підпільна патріотична організація «Народна гвардія імені Івана Франка»

Див. також

• Освіта
• Освіта в Україні
• Історія вищої освіти в Україні
• Історія жіночої освіти в Україні
• Шкільництво в Україні
• Шкільництво в діаспорі
• Київська Русь

Джерела

1. “Академіки”  та  Академія.  Соціальна  історія освіти й освіченості в Україні XVIII ст. / Максим Яременко. – [Х.] : Акта, 2014. – 534 с. – ISBN 978‐966‐8917‐65‐3
2. Вища освіта в Україні і Болонський процес : Навч.-метод. посіб. для підготов. магістрів, асп. та перепідготов. викл. вищ. навч. закл. / С. М. Гончаров, В. С. Мошинський; Нац. ун-т вод. госп-ва та природокористування. - Рівне, 2005. - 141 c.
3. Вища освіта України на рубежі тисячоліть: Проблеми глобалізації та інтернаціоналізації / В. А. Яблонський. - К., 1998. - 228 c.
4. Вища (університетська) освіта: становлення і розвиток : Навч.-метод. посіб. / Н. О. Терентьєва. - Черкаси, 2005. - 192 c.
5. Вітчизняна університетська педагогічна освіта в імперську добу: історіографічні та методичні аспекти : Моногр. / А. І. Павко, Л. Ф. Курило. - К. : Знання України, 2005. - 119 c.
6. Вплив меценатства та благодійництва на розвиток середньої освіти на Лівобережжі та Слобожанщині у першій третині XIX століття / О. В. Півоваров // Педагогіка, психологія та мед.-біол. пробл. фіз. виховання і спорту. - 2001. - № 27. - С. 24-29.
7. Гуманізм та освіта: сучасні реалії / ред.: Т. Біленко; Дрогоб. держ. пед. ін-т ім. І.Франка. - Дрогобич, 1998. - 340 c. - (Матеріали людинозн. філос. читань; Вип. 5).
8. Жіноча середня освіта в Україні (XIX - початок XX ст.) / Т. В. Сухенко // Укр. іст. журн. - 1998. - № 5. - С. 63-74.
9. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні : Навч. посіб. / Л. А. Медвідь. - К. : Вікар, 2003. - 335 c. - (Вища освіта XXI ст.).
10. Історія освіти в Україні / С. Сірополко; ред.: Ю. Вільчинський, Л. Масенко; Укр. Віл. Ун-т {м. Мюнхен, Німеччина}. - К. : "Наук. думка", 2001. - 912 c.
11. Історія української педагогіки / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко; ред.: М. Г. Стельмахович. - К., 1999. - 356 c.
12. Класична освіта на західноукраїнських землях (ХІХ - перша половина ХХ століття): Іст.-пед. аспект / І. Є. Курляк; ред.: Н. Г. Ничкало; АПН України. Ін-т педагогіки і психології проф. освіти. - Т. : Підруч. і посіб., 2000. - 328 c.
13. Народна освіта у західноукраїнському регіоні: історія та етнополітика (1944-1964 рр.) / С. Д. Сворак. - К. : Правда Ярославичів, 1998. - 239 c.
14. Наука та освіта в Україні: сучасні проблеми і можливі шляхи їх вирішення / С. О. Довгий // Наука та наукознавство. - 2001. - № 2. - С. 104-109.
15. Недержавна вища освіта в Україні: перше десятиліття : Істор. нарис / В. М. Огаренко; Запоріз. ін-т держ. та муніцип. управління. - Запоріжжя : РВП "Видавець", 2000. - 162 c.
16. Освіта в Україні : Слов. термінів нормат.-прав. актів / ред.: Є. І. Бородін. - Д. : Герда, 2003. - 450 c. #* Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення і перспективи : Матеріали I Міжнар. наук.-практ. конф., 1—4 листоп. 2000 р. / ред.: В. В. Скопенко; Центр українознав. Київ. нац. ун-ту ім. Т.Шевченка. - К. : Укр. Світ, 2001. - 240 c.
17. Освіта Запорізької Січі / М. В. Кордон // Вісн. Житомир. інж.-технол. ін-ту. Фундамент. та гуманіт. науки, пробл. освіти. - 1999. - № 9.
18. Освіта і наука в Україні - інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати / В. Г. Кремень. - К. : Грамота, 2005. - 447 c.
19. Освіта та педагогічна думка Східноукраїнського регіону у ХХ столітті / В. С. Курило. - Луганськ, 2000. - 460 c.
20. Освіта України в роки національно-демократичної революції (1917—1920): з хроніки подій / В. М. Даниленко, О. М. Завальнюк, Ю. В. Телячий. - Кам'янець-Поділ. : Абетка-Нова, 2005. - 264 c.
21. Основні етапи виникнення і діяльності громадських і приватних вищих навчальних закладів в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ століть / Т. А. Удовицька // Вч. зап. Харк. гуманіт. ін-ту "Нар. укр. акад.". - 2000. - Т. 6. - С. 146-153.
22. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія : Підруч. для студ. / А. М. Алексюк; Міжнар. фонд "Відродження". - К. : Либідь, 1998. - 558 c. - (Прогр. "Трансформація гуманіт. освіти в Україні").
23. Педагогічна спадщина Софії Русової і сучасна освіта : Наук.-метод. посіб. / В. Г. Слюсаренко, О. В. Проскура, С. І. Болтівець, Н. Б. Копиленко, Л. В. Кремсал; Ін-т змісту і методів навчання. - К., 1998. - 194 c.
24. Приватна вища освіта: шляхи України у світовому вимірі / О. Л. Сидоренко. - Х. : Основа, 2000. - 255 c.
25. Професійно-технічна освіта в Україні: історія, досвід, проблеми (1929—1940 рр.) / Н. О. Падун. - К., 1999. - 150 c.
26. Професійно-технічна освіта України: історичний шлях і перспективи / І. Л. Лікарчук. - К. : Педагогіка, 1999. - 287 c.
27. Регіональний ринок освітніх послуг / М. В. Бірюкова // Вч. зап. Харк. гуманіт. ін-ту "Нар. укр. акад.". - 2000. - Т. 6. - С. 77-83.
28. Розвиток комерційної освіти на західноукраїнських землях (друга половина ХІХ — перша третина ХХ століття) : монографія / Шайнер Г. І. ; Нац. ун-т "Львів. політехніка". — Львів : Панорама, 2017. — 147 с. : іл., табл. — Бібліогр.: с. 119—147 (494 назви). — ISBN 978-617-7227-25-9
29. Розвиток освіти у братських школах України XVI - XVII вв. в контексті західноєвропейського Відродження / Г. Д. Антонюк // Педагогіка і психологія проф. освіти. - 2012. - № 4. - С. 198-206.
30. Становлення братських шкіл в Україні (XVI - XVII ст.) / М. А. Підгорбунський // Вісн. Держ. акад. керів. кадрів культури і мистец. - 2007. - № 2. - С. 62-65.
31. Університетська освіта України ХХІ століття: проблеми, перспективи, тенденції розвитку : Міжнар. наук.-практ. конф. 15 - 16 груд. 2000 р.: Тези доп. / Харк. нац. ун-т ім. В.Н.Каразіна. - Х., 2000. - 275 c.
32. Ян Амос Коменський і розвиток педагогічної думки України в XVII ст. / Г. Антонюк // Педагогіка і психологія проф. освіти. - 2012. - № 6. - С. 189-200.
33. Історія української культури. — К.: Либідь, 1994. — 656 с.
34. Бекета Б., Краснодемський В. Музейні експонати розповідають…// Голос України. — № 244, 19.12.98. — С.8.
35. Повість временних літ// Вітчизна. № 3, 1980. — С. 21-91.
36. Ukraine. A Concise Encyclopaedia. V. 1-2. Toronto. 1988.
37. Радзикевич В. Історія української літератури. — Нью-Йорк. — 1987. — 160 с.
38. Білецький В. С. Формування сучасної української еліти // Схід. — № 3. — 1995. — С.21-25.
39. Жуковський А. Петро Могила. К: Мистецтво. 1997. — 304 с.
40. Довідник з історії України. Т.ІІ. — К: Генеза. — 1995. — 435 с.
41. Мазур П. Отчі світильники. — Донецьк: Український культурологічний Центр. — 1998. — 104 С.
42. Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. — К: Молодь. — 1972. — 122 с.
43. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2. К: Глобус. — 1991. С. 210–211.
44. Огієнко І. Українська культура. К: Абрис. 1990. — С. 169–170.
45. Січинський В. Чужинці про Україну. — Львів: Світ. — С.27.
46. Компан О. Під опікою Кліо // Вітчизна. — № 6. — 1981. — С. 171–178.
47. Прокопович Ф. Філософські твори. І-ІІІ т. — К.: Наукова думка. — 1979.
48. Оліфіренко В. Підручник з української літератури: історія і теорія. — Донецьк: Східний видавничий дім. 2003. — 324 с.
49. Соболь В. Пам'ятна книга Дмитра Туптала. — Варшава: Варшавський університет. — 2004. — 217 с.
50. Бердник О. «Исторія русовъ» як метатекст. — Донецьк: Донецький національний університет. — 2002. — 176 с.
51. Соболь В. 12 подорожей в країну давнього письменства. — Донецьк: Східний видавничий дім. — 2003. — 156 с.
52. Соболь В. З глибини віків (вивчення давньої української літератури в школі). — К.: Зодіак-ЕКО. — 1995. — 192 с.
53. Мазуркевич О. Р. Нариси з історії методики української літератури. К.: Рад. школа, 1961. — 376 с.
54. Павличко Дмитро. Проглас. К. 2003.
55. Білецький В. С. Українська національна еліта XVII–XVIII ст.: Феофан Прокопович // Схід. — № 9-10(18-17). — 1997. — С.53-56.
56. Фрис В. Історія кириличної рукописної книги в Україні Х-XVIII ст. — Львів: Львівський національний університет ім. І.Франка, 2003. — 188 с.
57. Коновець О. Розвиток природничих і технічних знань в Україні (від найдавніших часів до XVI ст.) // Праці Наукового Товариства ім. Шевченка. Т. IV Студії з поля історії української науки і техніки. — Львів. — 2000. — С. 19- 38.
58. Володимир Білецький Наука і освіта в Україні-Русі // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. т.13 — Донецьк: Український культурологічний центр. — 2006. http://vesna.org.ua/txt/index.htm [Архівовано 11 листопада 2007 у Wayback Machine.]
59. Оноприенко В. И. Становление высшего технического образования на Украине / В. И. Оноприенко, Т. А. Щербань. — К.: Наук. думка, 1990. — 140 с.
60. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х — поч. ХХ ст.): Нариси / [ред. кол. Ярмаченко М. Д. та ін.]. — К.: Рад. шк., 1991. — 381 с.
61. Розвиток освіти в добу Української революції (1917–1921) : зб. матеріалів Всеукр. наук.- практ. семінару / ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського [та ін. ; редкол.: Березівська Л. Д. (голова редкол.), Зозуля С. М., Страйгородська Л. І. ; літ. ред. Мося́ І. А.]. – Київ : [ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського], 2017. – 103 с.Ряппо Я. Що дала Жовтнева революція в галузі освіти на Україні. Х., 1928

Література

• Виховання у східних слов’ян у дофеодальний період / / Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні: Нариси. — К., 1991.
• Любар О.О., Федоренко Д.Т. Історія педагогічної думки і освіти в Україні. Частина перша: Дохристиянський період. — К ., 1993.
• Культурне будівництво в Українській РСР: зб. документів, т. 1. К., 1960
• Гриценко М.С. Нариси з історії школи в Українській РСР (1917—1965). К., 1966
• Філоненко С.М. Освітня політика українських урядів у 1917—1920 роках. «Педагогіка і психологія», 1995, № 2
• Липинський В.В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-ті роки. Донецьк, 2000
• Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929—1941). К., 2003
• «Українізація» 1920—1930-х років: передумови, здобутки, уроки. К., 2003
• Заболотна Т.В. Стан шкільної освіти в окупованому Києві. В кн.: Безсмертя подвигу: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, Київ, 22 квітня 2005 р. К., 2005
• Єржабкова Б. Шкільна справа та шкільна політика в рейхскомісаріаті «Україна» (1941—1944) у світлі німецьких документів. К., 2008

Посилання

• Я. Д. Ісаєвич Братства та їхні школи. Шкільництво уніатів [Архівовано 1 листопада 2007 у Wayback Machine.] // Історія української культури. У п’яти томах. Том 2 (Українська культура XIII — першої половини XVII століть). Київ, "Наукова думка", 2001.