Абрикоса

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Абрикоса
Apricot tree.jpg
Абрикоса
Біологічна класифікація редагувати
Царство: Рослини (Plantae)
Клада: Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада: Покритонасінні (Angiosperms)
Клада: Суперастериди (Superasterids)
Клада: Розиди (Rosids)
Порядок: Розоцвіті (Rosales)
Родина: Трояндові (Rosaceae)
Рід: Слива (рід) (Prunus)
Підрід: Слива (підрід) (Prunus subg. Prunus)
Section: Prunus sect. Armeniaca
Вид:
Абрикоса (P. armeniaca)
Біноміальна назва
Prunus armeniaca
2005apricot.PNG
Ареал вирощування абрикоси
Синоніми

Armeniaca vulgaris Lam.[1] Amygdalus armeniaca (L.) Dumort.[1]

Абрико́са, абрико́с, жерде́ля, море́ля[2][3][4] (Prunus armeniaca, також Armeniaca vulgaris) — плодове дерево роду слива.

Назва[ред. | ред. код]

В Україні існують також інші народні назви: абрикоз, абрикоза, априкоз, априкоза, априкос, априкоса, дзарзари, жардель, жарделя, жердель, курега, морелла, морель, тендерка[3], биркоси, боросква, брескиня, бросквина, дзендзар, мурелі та інші[5].

Етимологія[ред. | ред. код]

Запозичення з голландської (abrikoos), через фр. abricot й ісп. albercoque чи порт. albricoque прийшло з арабської; араб. al barqōk‎ утворилося з середньогрецької πραικόκκιον (πραικόκια), яке походить від лат. praecox (praecoquus) «скороспілий», утвореного з префікса лат. prae- «перед-, наперед», спорідненого з грец. παραί «до, перед, поряд», укр. при, і основи дієслова coquo «варю, кип'ячу», спорідненого з прасл. *pekti, укр. пекти́[6].

Варіант «априко́за» зайшов через польську й німецьку мови нім. Abrikose[6].

Трапляються твердження, що слово «абрикоса» доречно вживати щодо рослини, а «абрикосом» називати лише сам плід[7].

В інших мовах вживають назви рос. абрико́с[8], болг. абрыко́с, пол. aprykoza, в.-луж. aprikoza[6].

Слово «жерделя» — турецького походження, від zerdali, яке вживається щодо одного з сортів дрібних абрикос. Походить від перського zardālu («золотий плід») — зі zard («золотий»), є етимологічним відповідником прасл. *zolto, укр. зо́лото[9].

Назву «мореля» — «дрібний абрикос», через посередництво польської і, можливо, німецької мов від нім. Amarélle «вишня», morelle «абрикос» запозичено з італійської або середньолатинської. Подальша етимологія: італ. amarella «вишня; абрикос» походить від сер. лат. аmаrellum «абрикос», що виникло на основі виразу de Armenia «з Вірменії», вторинно зближеного з amārus «гіркий»[10].

В інших мовах вживають назви рос. море́ль (маре́ль) «сорт вишні; дрібний абрикос», морела́ «дрібний абрикос», болг. марэ́ль, пол. morel(a) «абрикос», чеськ. amarelka «сорт вишні» тощо[10].

Походження і поширення[ред. | ред. код]

У дикому стані абрикоса трапляється на Кавказі, у Туркменістані. В Україні вирощують як промислову культуру в південних областях, рідше — в Лісостепу й на Поліссі.

Батьківщина культурної форми — Середня Азія та Китай. Є 8 видів, ростуть переважно в Азії, тривалий час вирощувалися в Вірменії, звідки потрапили в Європу і Америку (звідки латинська назва «Armeniaca»  — «вірменська слива»).

Дикі породи[ред. | ред. код]

Дикі абрикоси (Абрикоса звичайна, лат. Armeniaca vulgaris Lam.) — не така вже й ботанічна рідкість. У горах Середньої Азії трапляються невеликі абрикосові ліси. На півдні Приморського краю, на півночі Китаю, в Кореї на сухих кам'янистих схилах ці дерева ростуть групами або поодинці. Абрикоси пристосувалися навіть до сибірських морозів. У Забайкаллі та Монголії кущі абрикос витримують температуру до −50 °C. Плоди диких абрикос дрібніші, вони мають гіркуватий присмак, у м'якоті трапляються грубі волокна.

Опис[ред. | ред. код]

Абрикосові дерева мають щільну міцну деревину, у центрі — блискучу темно-коричневу, з країв — світлішу, жовту або буру. Молоді пагони червонувато-коричневі, блискучі. Листки чергові, широкі, округлі або яйцеподібні, при основі майже серцеподібні, цілісні, нерівнопилчасті, майже голі, згори темно-зелені, блискучі, знизу — матові.

Квіти та плоди[ред. | ред. код]

Квітки двостатеві, поодинокі (рідше — по дві в листкових пазухах), майже сидячі, 5-пелюсткові, білі або рожеві (до 3 см у діаметрі), правильні, з подвійною вільнопелюстковою 5-членною оцвітиною. тичинок багато. Маточка одна з верхньою зав'яззю та одним стовпчиком. Цвіте раніше всіх плодових порід у квітні-травні до розпускання листків і забезпечує медоносних бджіл раннім взятком нектару і пилку[11]. Плоди дозрівають у червні — липні.

Цілий плід абрикоси та його перетин

Плід — округла або обернено яйцеподібна соковито-м'ясиста кістянка (до 3 см у діаметрі), жовтого або червонувато-жовтого кольору з червонуватим рум'янцем та повстистим опушенням. М'якуш кістянки кисло-солодкий, нерідко з гіркуватим присмаком.

Абрикоси дуже швидко ростуть. За сприятливих умов за рік молода рослина сягає півтора метра, доросла рослина заввишки 5-10 м. Абрикоси люблять світло і добре переносять посуху. Дерева живуть до 50 і більше років.

Хімічний склад[ред. | ред. код]

М'якуш плодів містить близько 27 % цукрів (переважно сахароза), понад 2,5 % органічних кислот (яблучна, лимонна, саліцилова, винна), пектини (1 %), бета-каротин (1,6 мг %), аскорбінову кислоту (10 мг%), тіамін, рибофлавін, флавоноїди, калій (305 мг %), залізо, срібло тощо.

У насінні є жирна олія (30—50 %), емульсин, глікозид амигдалін (у дикорослої абрикоси); в камеді є арабіноза (41 %), галактоза (44 %), глюкуронова кислота (16 %), мінеральні та білкові речовини.

Практичне використання[ред. | ред. код]

Сушіння абрикос на місці. Каппадокія
Найбільші виробники абрикоси станом на 2005 рік
Туреччина Туреччина 390
Іран Іран 285
Італія Італія 232
Пакистан Пакистан 220
Греція Греція 196
Франція Франція 181
Алжир Алжир 145
Іспанія Іспанія 136
Японія Японія 123
Марокко Марокко 103
Сирія Сирія 101
Всього у світі 1916
Джерело:[12]

Дуже цінна порода з групи кісточкових. Харчова, медоносна та технічна рослина. Використовують плоди, насіння та абрикосову камедь.

Плоди використовуються у свіжому вигляді, для консервування та сушки. Для сушіння використовують плоди середньоазіатських сортів з високим вмістом цукру та сухої речовини. Сушені абрикоси без кісточок називаються курага, з кісточками — урюк. Сушені плоди містять 50-60 % цукру. Ядра кісточок мають солодкий смак, їх уживають як замінник мигдалю. Сушені абрикоси містять калій (K), що стимулює роботу серця та цілого організму.

Ядро (насіння) в цих сортів солодке, тому використовується для харчування як горіхи[13]. З насіння абрикос також роблять олію.

На стовбурах і гілках абрикоси виділяється камедь, з якого виготовляють клей та масляні емульсії.

З деревини виготовляють музичні інструменти, що добре звучать, сувеніри.

Абрикосу використовують і як підщепу для деяких плодових порід.

В Україні[ред. | ред. код]

В Україні у дикому стані не росте, розводять у садах, придорожніх насадженнях, лісосмугах степових, рідше, лісостепових районів. Плодоносить на 3—4-й рік. Урожайність до 100—300 ц/га. Основний сорт Червонощокий. Цінною підщепою для абрикоси в Україні є жерделя.

Сортова абрикоса поширена в основному на півдні України, але й там вона плодоносить нерегулярно. Часто в дерев узимку підмерзають плодові бруньки, а навесні квіти, бо абрикоса рано цвіте. У поліській та лісостеповій зонах України в основному вирощують дерева абрикоси з насіння, їх називають «жерделі». Жерделі дають, як правило, дрібні плоди, що не відзначаються високими смаковими якостями, але дерева їх менш вимогливі до умов.

  • Червонощокий. Найпоширеніший сорт. Районований майже у всіх областях України, за винятком Полісся і деяких областей лісостепової зони. Дерева скороплідні, високоврожайні, але недостатньо зимостійкі в північних районах України. Плоди середньої величини або великі, дуже смачні, використовуються у свіжому вигляді та для технічної переробки. Сорт самоплідний.[13]

Крім Червонощокого, у південних областях України районовані сорти: Нікітінський, Ананасовий цюрупинський, Мелітопольський ранній, Консервний пізній, Арзамі, Угорський найкращий, Ювілейний та ін. Для Полісся та Лісостепу становлять інтерес сорти УНДІС: Ананасовий київський, Київський ароматний, Поліський великоплідний, Шабловський, Колгоспний, Березняківський.[13]

Шкідники та хвороби[ред. | ред. код]

Шкідниками абрикоси є: галиця вічкова, златка чорна, казарка, коренегриз звичайний, короїд зморшкуватий, листокрутка вишнева, міль плодова, плодожерка східна.

Галерея[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б USDA Germplasm Resources Information Network (GRIN). Архів оригіналу за 6 червня 2011. Процитовано 14 вересня 2011. 
  2. Море́ля, абрико́са, жерде́ля // Українські назви з куховарства й харчування. Слівник з поясненнями. Близько 3.500 назв / Наталія Чапленко. — Нью-Йорк, 1980. — C. 60. — 115 с.
  3. а б Armeniaca vulgaris lam. // Корисні та рідкісні рослини України. Словник-довідник народних назв / Г. К. Смик. — К.: УРЕ ім. М. П. Бажана, 1991. — С. 202. — 416 с. — ISBN 5-88500-030-1.
  4. Абрикосъ / Словник московсько-український / В. Дубровський. — Київ: Рідна мова, 1918. — C. 1. — 542 с.
  5. Armeniaca vulgaris // Словник українських наукових і народних назв судинних рослин / Ю. Кобів. — Київ : Наукова думка, 2004. — 800 с. — (Словники України). — ISBN 966-00-0355-2.
  6. а б в Абрикос // Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982. — Т. 1 : А — Г. — С. 39.
  7. Меженський В. М. До питання впорядкування українських назв рослин. Назви видів Prunus L. // СОРТОВИВЧЕННЯ. — № 3, 2014. — С. 15-24.
  8. Этимологический словарь Фасмера. Архів оригіналу за 5 березня 2016. 
  9. Жерделя // Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1985. — Т. 2 : Д — Копці. — С. 193.
  10. а б Мореля // Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — Т. 3 : Кора — М. — С. 513. — ISBN 5-12-001263-9.
  11. Алексєєнко Ф. М.; Бабич І. А.; Дмитренко Л. І.; Мегедь О. Г.; Нестероводський В. А.; Савченко Я. М. (1966). У Кузьміна М. Ф.; Радько М. К. Виробнича енциклопедія бджільництва (українською). Київ «Урожай». с. 9. 
  12. UN Food & Agriculture Organisation (FAO) [1] [Архівовано 10 березня 2007 у Wayback Machine.]
  13. а б в Советы по ведению приусадебного хозяйства / Ф. Я. Попович, Б. К. Гапоненко, Н. М. Коваль и др.; Под ред. Ф. Я. Поповича. — Киев: Урожай, 1985.— с.664, ил.

Література[ред. | ред. код]

  • Советы по ведению приусадебного хозяйства / Ф. Я. Попович, Б. К. Гапоненко, Н. М. Коваль и др.; Под ред. Ф. Я. Поповича. — Киев: Урожай, 1985.— с.664, ил. (рос.)
  • Єлін Ю. Я., Оляніцька Л. Г., Івченко С. Г. Шкільний визначник рослин. — К.: «Радянська школа», 1988
  • Сорта плодових и ягодных культур. М., 1953. (рос.)
  • Жучков Н. Г. Частное плодоводство. М., 1954. (рос.)
  • Сафонов М. М. Повний атлас лікарських рослин. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2008. — 384 с. ISBN 978-966-408-273-7

Посилання[ред. | ред. код]