Ворошилов Климент Єфремович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ворошилов Климент Єфремович
рос. Климе́нт Ефре́мович Вороши́лов
Kliment Voroshilov.jpg
Народився 23 січня (4 лютого) 1881[1]
Вище, Лисичанська волость, Бахмутський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія
Помер 2 грудня 1969(1969-12-02)[1][2][…] (88 років)
Москва, СРСР[1]
Поховання Некрополь біля Кремлівської стіни
Країна Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність політик, офіцер, революціонер
Знання мов російська[2]
Заклад Алчевський металургійний комбінат
Учасник німецько-радянська війна, Громадянська війна в Росії, Вторгнення СРСР до Польщі (1939) і радянсько-фінська війна
Членство Політичне бюро ЦК КПРС
Роки активності з 1917
Посада Голова радянського військового відомства, депутат Верховної ради СРСР[d], Член Всеросійської ради[d], голова Президії Верховної Ради СРСР і member of the Supreme Soviet of the Byelorussian SSR of the 1st convocationd
Військове звання Маршал Радянського Союзу
Партія КПРС
Конфесія атеїзм
У шлюбі з Ворошилова Катерина Давидівна
Автограф Автограф К.Е. Ворошилова.png
Нагороди
IMDb ID 0903548

Вороши́лов Климе́нт Єфре́мович (Охрімович) (рос. Ворошилов Климент Ефремович), також популярно — Клим Ворошилов (нар. 23 січня (4 лютого) 1881(18810204)2 грудня 1969) — радянський військовий та політичний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці, перший Маршал Радянського Союзу (20.11.1935). У 1925—1940 роках нарком з військових і морських справ і нарком оборони СРСР. У 1953—1960 роках номінальний глава Радянської держави (Голова Президії Верховної Ради СРСР). Один з організаторів та учасників масових репресій у СРСР.

Член ЦК КП(б)У в березні 1919 — квітні 1920 та в листопаді 1920 — липні 1921. Член Політичного бюро ЦК КП(б)У з 2 серпня 1919 по 17 березня 1920. Член ЦК КПРС у 19211961 і 19661969. Член Політбюро ЦК КПРС з 1 січня 1926 по 16 липня 1960. Член Оргбюро ЦК ВКП(б) з 2 червня 1924 по 18 грудня 1925.

Депутат Верховної ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1—7-го скликань. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 1-го (1938—1947), 2-го (1947—1951), 3-го (1951—1955) та 4-го (1955—1959) скликань.

Біографія[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Будинок, де народився Ворошилов

Народився 4 лютого 1881 в селищі Верхнє, Бахмутського повіту в залізничній сторожовій будці між станціями Переїздна і Вовчоярівка, (в радянські часи у тій залізничній сторожці був навіть музей Ворошилова), Катеринославської губернії (нині входить до складу міста Лисичанськ, Луганської області України) у селянській родині. У своїх мемуарах «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» Петро Григоренко зазначив, що сам Ворошилов говорив про своє українське походження і початкове прізвище «Ворошило»[4].

Батько Єфрем Андрійович Ворошилов був із селян хутора Воронового, мати Марія Василівна Агафонова із села Борівського.

З 1887 по 1895 рік працював робітником на шахтах Донбасу, пастухом, наймитом у маєтках. У 1895 році закінчив двокласну початкову земську школу села Василівки Бахмутіського повіту. З 1896 по 1899 рік працював робітником, слюсарем заводу Донецько-Юр'ївського металургійного товариства (ДЮМО) на станції Юр'ївка Катерининської залізниці. З 1900 по 1903 рік був безробітним. 1903 року вступив до РСДРП.

У 1903-1907 працював слюсарем-кранівником Луганського паровозобудівного заводу Гартмана. Брав активну участь у революційному русі, в Луганську.

З липня по грудень 1905 перебував під арештом у Луганській в'язниці. З січня по вересень 1908 — на партійній та профспілковій роботі в Баку та на нафтових промислах Бібі-Ейбата.

У вересні 1908 заарештований, перебував у в'язниці Санкт-Петербурга. З жовтня 1908 по вересень 1912 — на засланні в Архангельській губернії.

У жовтні 1912 — січні 1913 — на підпільній партійній роботі на станції Юр'ївка Катерининської залізниці і в Луганську. У січні 1913 заарештований і до березня 1914 перебував у засланні в Чердинському повіті Пермської губернії.

У травні 1914 — травні 1915 — службовець артилерійського заводу Російського акціонерного товариства артилерійських заводів у місті Царицині.

З 1915 по 1917 — службовець механічного заводу Сургайло у Петрограді.

У березні — листопаді 1917 — голова Луганського комітету РСДРП(б), голова Луганської ради Катеринославської губернії, голова Луганської міської Думи. Обраний депутатом Установчих зборів Російської республіки від більшовиків.

У листопаді 1917 — лютому 1918 — комісар Петроградського військово-революційного комітету з градоначальства, голова Надзвичайної комісії з охорони Петрограда, організатор ВЧК Петрограда.

Громадянська війна в Росії[ред. | ред. код]

У березні 1918 — організатор, комісар і командир 1-го Луганського соціалістичного загону в Луганську. З 15 березня по липень 1918 — командувач 5-ї української радянської армії. У липні — серпні 1918 — командувач Царицинського фронту.

З серпня по 23 вересня 1918 — член Революційної військової ради (РВР) Північно-Кавказького військового округу. 17 вересня — 3 жовтня 1918 — помічник командувача і член РВР Південного фронту РСЧА. 3 жовтня — 18 грудня 1918 — командувач 10-ї армії РСЧА Південного фронту. Брав участь в обороні Царицина (нині Волгоград) від Білої армії Денікіна.

З листопада 1918 — член РВР Української армії. З 28 листопада 1918 — член Тимчасового робітничо-селянського уряду Української Народної Республіки, з 29 січня по вересень 1919 — народний комісар внутрішніх справ Української СРР. У квітні — червні 1919 керував військовими операціями по жорстокому придушенню Куренівського повстання проти більшовиків у Києві, «григоріївщини» та «махновщини» на півдні України.

Одночасно, 10 травня — 14 червня 1919 — командувач військ Харківського військового округу. 4 червня — 18 липня 1919 — командувач 14-ї армії Південного фронту. З серпня по жовтень 1919 — командувач військ Внутрішнього фронту Української СРР та член РВР 12-ї армії РСЧА. З 17 жовтня по листопад 1919 — начальник 61-ї стрілецької дивізії РСЧА, командувач Липецької групи військ РСЧА.

17 листопада 1919 — 29 квітня 1921 — член РВР Першої кінної армії, учасник Польсько-радянської війни. У березні 1921 — комісар Південної групи військ при придушенні Кронштадтського повстання.

1920—1930-ті[ред. | ред. код]

4 травня 1921 — 17 травня 1924 — командувач військ Північно-Кавказького військового округу. Одночасно, 27 травня 1921 — 17 травня 1924 — член Південно-Східного бюро ЦК РКП(б).

2 лютого 1924 — 20 червня 1934 — член Революційної військової ради (РВР) СРСР.

17 травня 1924 — листопад 1925 — командувач військ Московського військового округу.

26 січня — 6 листопада 1925 — заступник народного комісара з військових і морських справ СРСР Михайла Фрунзе та заступник голови РВР СРСР.

6 листопада 1925 — 20 червня 1934 — народний комісар з військових і морських справ СРСР та голова РВР СРСР.

20 червня 1934 — 7 травня 1940 — народний комісар оборони СРСР. 22 листопада 1934 — 14 березня 1938 — голова Військової Ради при Народному комісаріаті оборони СРСР. 14 березня 1938 — 8 травня 1940 — голова Головної Військової Ради РСЧА.

Участь у сталінських репресіях[ред. | ред. код]

Телеграма в. о. секретаря Іркутського обкому Філіппова та начальника НКВД Малишева про збільшення ліміту на число розстріляних. Резолюція Сталіна «За», підпис Ворошилова — третій праворуч.

Під час Великого терору Ворошилов брав участь у розгляді так званих розстрільних списків — переліків осіб, репресованих із санкції членів Політбюро ЦК ВКП(б). Підписи на списках означали винесення обвинувального вироку. Підпис Ворошилова присутній на 185 списках, за якими були засуджено і розстріляно понад 18 тисяч осіб.

Як член Політбюро ЦК ВКП (б) затвердив велику кількість так званих лімітів (квоти на кількість репресованих згідно з наказом НКВС № 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів»). Так, 26 квітня 1938 Ворошилов разом зі Сталіним, Молотовим, Кагановичем і Єжовим завізував ствердну резолюцію на запиті в. о. секретаря Іркутського обкому ВКП(б) про виділення додаткового ліміту за першою категорією (розстріл) на 4 000 осіб.

Як народний комісар оборони Ворошилов брав активну участь у репресіях проти командного складу РСЧА. Зокрема, на списку з 26 командирів Червоної Армії, направленому з НКВС в НКО 28.05.1937 р., він поставив резолюцію «Тов. Єжову. Беріть усіх негідників. 28.V.1937. К. Ворошилов».

Друга світова війна[ред. | ред. код]

30 листопада 1939 — 12 березня 1940 — головнокомандувач радянських військ у Радянсько-фінській війні 1939-40 років, усунутий з поста народного комісара оборони СРСР через катастрофічні поразки Червоної армії у цій війні.

7 травня 1940 — 15 березня 1953 — заступник голови Ради народних комісарів (Ради міністрів) СРСР. 7 травня 1940 — 30 травня 1941 — голова Комітету оборони при РНК СРСР.

7 травня 1940 — листопад 1944 — заступник народного комісара оборони СРСР.

15 травня 1941 — 15 травня 1944 — член Бюро РНК СРСР. 30 травня 1941 — 6 вересня 1945 — член Комісії Бюро РНК СРСР із військових і військово-морських справ.

У роки німецько-радянської війни з 23 червня 1941 — член Ставки Головного командування, з 30 червня 1941 по 21 листопада 1944 — член і заступник голови Державного Комітету Оборони СРСР.

У червні 1941 був представником Ставки Головного командування на Західному фронті. Головнокомандувач військ Північно-Західного напрямку (з 10 липня по 31 серпня 1941), брав участь у проведенні Ленінградської оборонної операції (10 липня30 вересня 1941), командував військами Ленінградського фронту (вересень 1941). Останню свою військову роль Ворошилов втратив через поразку на Ленінградському фронті взимку 1941 (його посаду зайняв більш перспективний Георгій Жуков). З жовтня 1941 по грудень 1942 — представник Ставки Верховного головнокомандування із формування і провірки бойової готовності з'єднань і об'єднань РСЧА в районах формування. З лютого по квітень 1942 — представник Ставки Верховного головнокомандування на Волховському фронті. З грудня 1942 по квітень 1943 — представник Ставки Верховного головнокомандування на Ленінградському і Волховському фронтах.

У січні 1943 Ворошилов координував дії Ленінградського і Волховського фронтів при прориві блокади Ленінграда (операція «Іскра»).

Головнокомандувач партизанським рухом в Україні та Білорусі (вересень 1942травень 1943), голова Комісії з питань перемир'я (вересень 1943червень 1944)[5]. З грудня 1943 по квітень 1944 — представник Ставки Верховного головнокомандування в Окремій Приморській армії.

Після війни[ред. | ред. код]

У лютому 1945 — квітні 1946 — голова Союзної контрольної комісії в Угорщині, зіграв значну роль у насадженні комунізму Угорщині 1947.

15 березня 1953 — 7 травня 1960 — голова Президії Верховної Ради СРСР, відійшов у відставку через незгоди з Хрущовим та власну минулу лояльність Сталіну.

7 травня 1960 — 2 грудня 1969 — заступник голови Президії Верховної Ради СРСР. З липня 1960 — на пенсії в Москві.

Помер 2 грудня 1969 , похований біля Кремлівської ствіни на Красній площі Москви.

Нагороди[ред. | ред. код]

Родина[ред. | ред. код]

У 1910 році одружився з есеркою Голдою Горбман, з якою познайомився у засланні і прожив до її смерті у 1959 році. Дітей у Ворошилових не було. У 1918 році вони усиновили сироту Петра (1914—1984); після смерті Михайла Фрунзе взяли до себе його дітей Тимура (1923—1942) і Таню (н. 1920).

Вшанування пам'яті за часів СРСР[ред. | ред. код]

На честь Ворошилова було названо серію танків «КВ» та місто Ворошиловград (нині Луганськ).

Ім'я Ворошилова в 2013 році носять 745 площ, вулиць і провулків в містах та селах України, Росії і Білорусі.

У Луганську в Музеї історії і культури міста створена окрема композиція присвячена К. Е. Ворошилову.

Був доданий до скульптур монументу «Республіка», створеного в 1928 році по проекту італійського архітектора П'єро Каноника за воєнну допомогу з боку Радянського Союзу в війні 1920.

У Лисичанську Луганської області було встановлено погруддя К. Є. Ворошилову після присвоєння йому другої Зірки Героя Радянського Союзу. Погруддя було демонтоване 13 листопада 2015 в рамках Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки»[6]

У мистецтві[ред. | ред. код]

До своєї відставки з поста наркома оборони Ворошилов як найвпливовіший військовий діяч був живим символом Червоної Армії і зростаючої військової потужності Радянського Союзу. У 20-30-х роках його оспівували як людину, яка поведе до перемоги («Адже з нами Ворошилов, перший червоний офіцер — зуміємо постояти за СРСР!»). Ворошилов — герой численних фільмів, де його грали:

  • Олексій Грибов («Клятва», 1946, «Падіння Берліна», 1949, «Донецькі шахтарі», 1951)
  • Микола Боголюбов («Ленін у 1918 році», 1938, «Перша Кінна», 1941, «Пархоменко», 1942, «Оборона Царицина», 1942, «Третій удар», «Звільнення», 1968—1972))
  • Юрій Толубеев («Падіння Берліна», 1 варіант)
  • Данило Сагал («Блокада», 1972)
  • Віктор Лазарєв («Дума про Ковпака», 1973—1976; «Підпільний обком діє», 1978)
  • Ігор Пушкарьов («20 грудня», 1981)
  • Венслі пітха («Червоний монарх» / «Red Monarch» (Англія, 1983)
  • Володимир Трошин (Олеко Дундич, 1958; «Битва за Москву», 1985, «Сталінград», У місті Сочі темні ночі, 1989)
  • Євген Жариков («Перша Кінна», 1984, «Війна на західному напрямку», 1990)
  • Анатолій Грачов («Ворог народу — Бухарін», 1990)
  • Сергій Никоненко («Бенкети Валтасара, або Ніч зі Сталіним», 1989)
  • Михайло Кононов («Ближнє коло», 1991)
  • Джон Боуї («Сталін», 1992)
  • Віктор Єльцов («Троцький», 1993)
  • Сергій Шеховцов («Stalin: Inside the Terror», Англія, 2003)
  • Юрій Олейников («Сталін. Live», 2007)
  • Олександр Мохов («Смерть Таїрова (фільм)», 2004, «Стомлені сонцем 2», 2010)
  • Віктор Бунаков («Тухачевський. Змова маршала», 2010)
  • Валерій Філонов («Фурцева (телесеріал)», 2011)
  • Вадим Померанцев («Око божий», 2012)
  • Олександр Берда («Чкалов», 2012)
  • Володимир Федоров («Сталін з нами», 2013)
  • Віктор Бунаков («І примкнув до них Шепілов», 2009)

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Попередник:
Фрунзе Михайло Васильович
1925
State Emblem of the Soviet Union.svg
Народний Комісар з військових та морських справ СРСР

6 листопада 192520 червня 1934
Наступник:

посада ліквідована
Попередник:

посада створена
State Emblem of the Soviet Union.svg
Народний Комісар оборони СРСР

20 червня 19347 травня 1940
Наступник:
Маршал Радянського Союзу
Тимошенко Семен Костянтинович
19401941