Ворошилов Климент Єфремович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ворошилов Климент Єфремович
(Охрімович)
Klim voroshilov.JPG
Народження 23 січня (4 лютого) 1881(1881-02-04)
Росія с. Верхнє, Російська імперія
Смерть 2 грудня 1969(1969-12-02) (88 років)
СРСР Москва
Поховання Кремлівська стіна
Країна СРСР СРСР
Рід військ кіннота, піхота
Роки служби 19181969
Партія Комуністична партія Радянського Союзу
Член Політбюро ЦК КПРС
Звання CCCP army Rank marshal CCCP infobox.svg Маршал Радянського Союзу
Командування Нарком оборони СРСР, Командувач військовими округами
Командувач фронтами
командувач армії
Війни / битви Громадянська війна в Росії
Польсько-радянська війна
Радянсько-фінська війна
Друга світова війна
Інше Оборона СССР. Избранные статьи и речи. — М., 1937; Рассказы о жизни (Воспоминания). Кн. 1. — М., 1968.
Автограф Автограф К.Е. Ворошилова.png
Нагороди
CMNS: Ворошилов Климент Єфремович на Вікісховищі

Вороши́лов Климе́нт Єфре́мович (Охрімович) (рос. Ворошилов Климент Ефремович ), також популярно — Клим Ворошилов (23 січня [4 лютого] 1881(18810204) — 2 грудня 1969) — радянський (український) військовий та політичний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці, перший Маршал Радянського Союзу. У 1925–1940 роках нарком з військових і морських справ і нарком оборони СРСР. У 1953–1960 роках номінальний глава Радянської держави (Голова Президії Верховної Ради СРСР).

Обирався Депутатом Верховної Ради УРСР 1-го (1938–1947), 2-го (1947–1951), 3-го (1951–1955) та 4-го (1955–1959) скликань, а також протягом кількох скликань Депутатом Верховної ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки[ред.ред. код]

Народився Клим Ворошилов 4 лютого 1881 року в селищі Верхнє, Бахмутського повіту, Катеринославської губернії (нині входить до складу міста Лисичанськ, Луганської області України) у селянській родині. У своїх мемуарах «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» Петро Григоренко зазначив, що сам Ворошилов говорив про своє українське походження і початкове прізвище «Ворошило»[1]. Закінчив початкову земську школу. Працював робітником на металургійному заводі. 1903 року вступив до Партії більшовиків. Приймав активну участь в революційному русі, неодноразово був під арештом, у засланні.

Громадянська війна[ред.ред. код]

Після Жовтневої революції, у 1918 році, брав участь в обороні Донбасу від австро-німецьких військ та в обороні Царицина (нині Волгоград) від Білої армії Денікіна. Командував робітничим революційним загоном, 5-ю українською радянською армією, Царицинською групою військ, 10-ю армією РСЧА.

В 1919 році був командуючим Харьківским військовим округом, Комісаром внутрішніх справ Української РСР та командуючим внутрішнім Українским фронтом. У квітні-червні 1919 року керував військовими операціями по жорстокому придушенню Куренівського повстання проти більшовиків у Києві, "григоріївщини" та "махновщини" на півдні України.

Командував 14-ю армією РСЧА на Південному фронті (фактично — від 7 червня 1919 р.[2]).

За часів Польсько-радянської війни — член Реввійськради Першої кінної армії.

Участь у сталінських репресіях[ред.ред. код]

Телеграма в. о. секретаря Іркутського обкому Філіппова та начальника НКВД Малишева про збільшення ліміту на число розстріляних. Резолюція Сталіна «За», підпис Ворошилова — третій праворуч.

У 19211961 роках Ворошилов — член ЦК КПРС.

Після смерті Михайла Фрунзе, у 1925 році Ворошилов став Наркомом військових та морських справ (1934 року посаду перейменовано у Наркома оборони), у 1935маршалом СРСР.

Під час Великого терору Ворошилов брав участь у розгляді так званих розстрільних списків — переліків осіб, репресованих із санкції членів Політбюро ЦК ВКП(б). Підписи на списках означали винесення обвинувального вироку. Підпис Ворошилова присутній на 185 списках, за якими були засуджено і розстріляно понад 18 тисяч осіб.

Як член Політбюро ЦК ВКП (б) затвердив велику кількість так званих лімітів (квоти на кількість репресованих згідно з наказом НКВС № 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів»). Так, 26 квітня 1938 року Ворошилов разом зі Сталіним, Молотовим, Кагановичем і Єжовим завізував ствердну резолюцію на запиті в. о. секретаря Іркутського обкому ВКП(б) про виділення додаткового ліміту за першою категорією (розстріл) на 4 000 осіб.

Як народний комісар оборони Ворошилов брав активну участь у репресіях проти командного складу РСЧА. Зокрема, на списку з 26 командирів Червоної Армії, направленому з НКВС в НКО 28.05.1937 р., він поставив резолюцію «Тов. Єжову. Беріть усіх негідників. 28.V.1937 року. К. Ворошилов».

Друга світова війна[ред.ред. код]

Командував радянськими військами у Радянсько-фінській війні 1939-40 років, зміщений через катастрофічні поразки Червоної армії у цій війні.

У роки німецько-радянської війни командував військами Північно-Західного напрямку (до 5 вересня 1941), брав участь у проведенні Ленінградської оборонної операції (10 липня — 30 вересня 1941), командував військами Ленінградського фронту (вересень 1941). Останню свою військову роль Ворошилов втратив через поразку на Ленінградському фронті взимку 1941 року (його посаду зайняв більш перспективний Георгій Жуков).

У січні 1943 року Ворошилов координував дії Ленінградського і Волховського фронтів при прориві блокади Ленінграда (операція «Іскра»).

Головнокомандувач партизанським рухом в Україні та Білорусі (вересень 1942 — травень 1943), голова Комісії з питань перемир'я (вересень 1943 — червень 1944)[3].

Після війни[ред.ред. код]

Далі у війнах Ворошилов активної участі не брав, проте зіграв значну роль у насадженні комунізму Угорщині 1947 року.

Залишаючись політичною фігурою у 1953—1960 роках працював головою Президії Верховної Ради СРСР, відійшов у відставку через незгоди з Хрущовим та власну минулу лояльність Сталіну. Повернувся до ЦК КПРС за Брежнєва 1966 р. і помер трьома роками пізніше, 2 грудня 1969.

Вшанування пам'яті за часів СРСР[ред.ред. код]

На честь Ворошилова було названо серію танків «КВ» та місто Ворошиловград (нині Луганськ).

Ім'я Ворошилова в 2013 році носять 745 площ, вулиць і провулків в містах та селах України, Росії і Білорусі.

У Луганську в Музеї історії і культури міста створена окрема композиція присвячена К. Е. Ворошилову.

Був доданий до скульптур монументу «Республіка», створеного в 1928 році по проекту італійського архітектора П'єро Каноника за воєнну допомогу з боку Радянського Союзу в війні 1920 року.

У Лисичанську Луганської області було встановлено погруддя К. Є. Ворошилову після присвоєння йому другої Зірки Героя Радянського Союзу. Погруддя було демонтоване 13 листопада 2015 року в рамках Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки»[4]

У мистецтві[ред.ред. код]

До своєї відставки з поста наркома оборони Ворошилов як найвпливовіший військовий діяч був живим символом Червоної Армії і зростаючої військової потужності Радянського Союзу. У 20-30-х роках його оспівували як людину, яка поведе до перемоги («Адже з нами Ворошилов, перший червоний офіцер — зуміємо постояти за СРСР!»). Ворошилов — герой численних фільмів, де його грали:

  • Олексій Грибов («Клятва», 1946, «Падіння Берліна», 1949, «Донецькі шахтарі», 1951)
  • Микола Боголюбов («Ленін у 1918 році», 1938, «Перша Кінна», 1941, «Пархоменко», 1942, «Оборона Царицина», 1942, «Третій удар», «Звільнення», 1968—1972))
  • Юрій Толубеев («Падіння Берліна», 1 варіант)
  • Данило Сагал («Блокада», 1972)
  • Віктор Лазарєв («Дума про Ковпака», 1973—1976; «Підпільний обком діє», 1978)
  • Ігор Пушкарьов («20 грудня», 1981)
  • Венслі пітха («Червоний монарх» / «Red Monarch» (Англія, 1983)
  • Володимир Трошин (Олеко Дундич, 1958; «Битва за Москву», 1985, «Сталінград», У місті Сочі темні ночі, 1989)
  • Євген Жариков («Перша Кінна», 1984, «Війна на західному напрямку», 1990)
  • Анатолій Грачов («Ворог народу — Бухарін», 1990)
  • Сергій Никоненко («Бенкети Валтасара, або Ніч зі Сталіним», 1989)
  • Михайло Кононов («Ближнє коло», 1991)
  • Джон Боуї («Сталін», 1992)
  • Віктор Єльцов («Троцький», 1993)
  • Сергій Шеховцов («Stalin: Inside the Terror», Англія, 2003)
  • Юрій Олейников («Сталін. Live», 2007)
  • Олександр Мохов («Смерть Таїрова (фільм)», 2004, «Стомлені сонцем 2», 2010)
  • Віктор Бунаков («Тухачевський. Змова маршала», 2010)
  • Валерій Філонов («Фурцева (телесеріал)», 2011)
  • Вадим Померанцев («Око божий», 2012)
  • Олександр Берда («Чкалов», 2012)
  • Володимир Федоров («Сталін з нами», 2013)
  • Віктор Бунаков («І примкнув до них Шепілов», 2009)

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Історія СРСР (УРСР) Це незавершена стаття про УРСР.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.


Попередник:
Фрунзе Михайло Васильович
1925
State Emblem of the Soviet Union.svg
Народний Комісар з військових та морських справ СРСР

6 листопада 192520 червня 1934
Наступник:

посада ліквідована
Попередник:

посада створена
State Emblem of the Soviet Union.svg
Народний Комісар оборони СРСР

20 червня 19347 травня 1940
Наступник:
Маршал Радянського Союзу
Тимошенко Семен Костянтинович
19401941