Пржевальський Микола Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Михайлович Пржевальський
Przewalski2.jpg
Микола Прживальський
Народився 12 квітня 1839(1839-04-12)
Кімбори, Смоленська губернія, Російська імперія
Помер 1 листопада 1888(1888-11-01) (49 років)
Каракол (нині Пржевальськ), Киргизстан
черевний тиф
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Діяльність біолог, мандрівник, дослідник, письменник, ботанік і військовослужбовець
Нагороди

Костянтинівська медаль

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Мико́ла Миха́йлович Пржева́льський (12 квітня 1839, с. Кімборово Смоленської губернії, Російська імперія — †1 листопада 1888, м. Каракол (Пржевальськ), Киргизстан)  — мандрівник, природодослідник, науковець, історик, археолог, знавець семи мов. Рід Пржевальських походив від українських козаків. Зробив величезний вклад у наукове пізнання Центральної Азії, створив принципово нові карти Центральної Азії. Його назвали «великим мандрівником всіх часів і народів».

Ім'я Миколи Пржевальського посіло гідне місце поряд з іменами Семенова-Тян-Шанського, Крузенштерна, Беллінсгаузена, Лівінгстона і Стенлі та ін.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в селі Кімборово Смоленської губернії 12 квітня 1839 року.

Шляхетський рід Пржевальських походить від українського козака Кирила Перевала. Він був серед запорожців, які хоробро билися на боці Речі Посполитої проти Московії уЛівонській війні, що тривала майже два десятиліття у XVI столітті. Особливо наші козаки відзначилися у тривалих боях під Полоцьком у 1579 році. Серед героїв взяття цього давнього міста був і запорозький козак Кирило Перевал, який за свою хоробрість отримав від польського короля Стефана Баторія дворянство та родовий герб із зображенням на червоному тлі срібного лука зі спрямованою вгору стрілою і ушляхетнене прізвище Перевальський. Згодом українські шляхтичі мали прізвище на польський манер — Пржевальські. Дід мандрівника Казимир Фомич Пржевальській не закінчив польської єзуїтської школи утік із неї, і перейшов у православну віру, перемінивши ім'я Казимир на Кузьму.[1]

Син Кузьми Фомича — Михайло — був також призначений на військову службу. Однак після п'ятнадцятирічного перебування в армії був звільнений у чині штабс-капітана у зв'язку з хворобою. У 1838 р. він одружився з Оленою Олексіївною Каретниковою. А 12 квітня 1839 р. у с. Кімборово Смоленської губернії в них народився перший син Микола, майбутній мандрівник. Батько помер, коли Миколі було сім років. Мати самотужки виховувала трьох синів у маєтку Відрадне. В шістнадцять років Пржевальський закінчив Смоленську гімназію і пішов добровольцем на військову службу, отримавши чин унтер-офіцера. Після п'яти років служби Пржевальський поступає в Академію Генерального штабу. Крім основних предметів, вивчає праці вчених-географів Ріттера, Гумбольдта, Ріхтгофена і Семенова. Там же він підготував курсову роботу «Військово-статистичний огляд Приамурського краю», на основі якої 1864 року його обирають дійсним членом Географічного товариства.

Після закінчення Академії він знову потрапив у Полоцький полк, що розташовувався в м. Кременець на Волині. Невдовзі Миколу Михайловича перевели у Варшавське військове училище викладачем географії та історії. Він виявився прекрасним педагогом: добре знаючи свій предмет він зацікавив ним і своїх слухачів. Юнкери часто збиралися в нього на квартирі, слухаючи хлібосольного хазяїна. Викладачем був безкомпромісним — ставив незадовільні оцінки навіть улюбленим учням, незважаючи на вмовляння. Незадоволений існуючим підручником, Пржевальський написав новий — «Записки із загальної географії для юнкерських училищ».

Незабаром він добився переведення у Східний Сибір. З допомогою Семенова Пржевальський отримав дворічне службове відрядження в Уссурійський край, а Сибірський відділ географічного товариства дав йому розпорядження вивчити флору і фауну краю. Два з половиною роки провів Пржевальський на Далекому Сході. Тисячі кілометрів пройдено, 1600 кілометрів покрито маршрутною зйомкою. Басейн Уссурі, озеро Ханка, узбережжя Японського моря… Підготовлена до друку велика стаття «Інородчеське населення Уссурійського краю». Зібрано близько 300 видів рослин, виготовлено понад 300 опудал птахів, причому багато які рослини і птахи на Уссурі виявлено уперше. Він починає писати книгу «Подорож в Уссурійському краї».

Основні експедиції і творчий доробок[ред.ред. код]

1870 року Російське географічне товариство організувало експедицію в Центральну Азію. Її начальником був призначений Пржевальський. Разом з ним їхав підпоручик М. А. Пильцов. Їхній шлях лежав через Москву й Іркутськ і далі — через Кяхту в Пекін, де Пржевальський отримав дозвіл китайського уряду на подорож. Він прямував в Тибет. Пржевальський першим з європейців проник у глибинну область Північного Тибету, до верхів'їв Хуанхе і Янцзи (Улан-Мурен), і з'ясував, що саме Баян-Хара-Ула є вододілом між цими річковими системами. Повернувся в Кяхту у вересні 1873 року, так і не досягши столиці Тибету — Лхаси, де він прагнув побувати.

По пустелях і горах Монголії і Китаю Пржевальський пройшов понад 11 800 кілометрів і наніс на карту (в масштабі 10 верст в 1 дюймі) близько 5700 кілометрів. Наукові результати цієї експедиції вразили сучасників. Пржевальський дав докладні описи пустель Гобі, Ордоса й Алашані, високогірних районів Північного Тибету і улоговини Цайдаму (відкритої ним), уперше наніс на карту Центральної Азії понад 20 хребтів, сім великих і низку дрібних озер. Карта Пржевальського не відзначалася точністю, оскільки через дуже важкі мандрівні умови він не міг робити астрономічні визначення довгот. Цей істотний недолік пізніше був виправлений ним самим та іншими мандрівниками.

Він зібрав колекції рослин, комах, плазунів, риб, ссавців. Пржевальський відкрив нові види, що отримали його ім'я, — ящірка Пржевальського, розщіпохвіст Пржевальського, рододендрон Пржевальського. Двотомна праця «Монголія і країна тангутів» (1875—1876) принесла автору світову популярність, була перекладена на ряд європейських мов.

Російське географічне товариство присудило йому Велику золоту медаль і «найвищі» нагороди — чин підполковника, довічну пенсію у 600 рублів щорічно. Отримав Золоту медаль Паризького географічного товариства. Його ім'я відтепер ставлять поруч з Семеновим-Тян-Шанським, Крузенштерном і Беллінсгаузеном, Лівінгстоном і Стенлі.

У січні 1876 року Пржевальський представив у Російське географічне товариство план нової експедиції. Він мав намір зайнятися дослідженням Східного Тянь-Шаню, дійти до Лхаси, обстежити загадкове озеро Лобнор. Окрім того, Пржевальський сподівався знайти і описати дикого верблюда, який мешкав там, за відомостями Марко Поло. У лютому 1877 року Пржевальський досяг величезного очеретяного болота-озера Лобнор. За його описом, озеро мало довжину 100 кілометрів і було завширшки від 20 до 22 кілометрів.

На берегах таємничого Лобнора, в «країні Лоп», Пржевальський був другим після Марко Поло. Озеро стало, однак, предметом суперечки між Пржевальським і Ріхтгофеном. Згідно з китайськими картами початку XVIII ст., Лобнор розташовувалось зовсім не там, де його виявив Пржевальський. Крім того, всупереч існуючій думці, озеро виявилося прісним, а не солоним. Ріхтгофен вважав, що російська експедиція відкрила якесь інше озеро, а істинний Лобнор лежить північніше. Тільки через півстоліття загадка Лобнора була вирішена остаточно. «Лоб» тибетською означає «мулкий», «нор»  монгольською — «озеро». Виявилося, що це болото-озеро час від часу міняє своє місцерозташування. На китайських картах воно було зображене в північній частині пустинної безстокової западини Лоб. Але потім ріки Тарим і Кончедар'я спрямувалися на південь. Древній Лобнор поступово зник, на його місці залишилися тільки солончаки, блюдця невеликих озерець. А на півдні западини утворилося нове озеро, яке відкрив і описав Пржевальський.

На початку липня експедиція повернулася в Кульджу. Пржевальський був задоволений: він вивчив Лобнор, відкрив Алтинтаг, описав дикого верблюда, добув навіть його шкури, зібрав колекції флори і фауни. Тут же, в Кульджі, його чекали листи і телеграма, в яких йому наказувалося неодмінно продовжувати експедицію.

Під час подорожі 1876—1877 років Пржевальський пройшов по Центральній Азії трохи більше чотирьох тисяч кілометрів — йому перешкодили війна в Західному Китаї, загострення відносин між Китаєм і Росією і його хвороба: нестерпний зуд у всьому тілі. І все-таки ця подорож ознаменувалася двома найбільшими географічними відкриттями — низів'я Тариму з групою озер і хребта Алтинтаг.

Відпочивши, Пржевальський у березні 1879 року почав подорож, названу ним «Першою Тибетською». Від Зайсану він попрямував на південний схід, повз озеро Улюнгур і вздовж ріки Урунгу до її верхів'я, перетнув Джунгарську Гобі — «обширну хвилясту рівнину» — і визначив її розміри.

Під час цієї подорожі мандрівник пройшов близько восьми тисяч кілометрів і зробив зйомку понад чотирьох тисяч кілометрів шляху через райони Центральної Азії. Уперше досліджував верхню течію Жовтої ріки (Хуанхе) протягом понад 250 кілометрів; відкрив хребти Семенова і Угуту-Ула. Описав два нові види тварин — коня Пржевальського і ведмедя-пищухоїда. Його помічник, Роборовський, зібрав величезну ботанічну колекцію: близько 12 тисяч екземплярів рослин — 1500 видів. Свої спостереження і результати досліджень Пржевальський виклав в книзі «Із Зайсану через Хамі у Тибет і на верхів'я Жовтої ріки» (1883). Підсумком трьох його експедицій були принципово нові карти Центральної Азії.

Незабаром він подає в Російське географічне товариство проект про дослідження джерел Хуанхе. У листопаді 1883 року почалася чергова, вже четверта подорож Пржевальського.

За два роки був пройдений величезний шлях — 7815 кілометрів, майже зовсім без доріг. На північному кордоні Тибету відкрив цілу гірську країну з величними хребтами — про них в Європі нічого не було відомо. Дослідив витоки Хуанхе, відкрив і описав великі озера — Російське і Експедиції. До колекції додав нові види птахів, ссавців і плазунів, а також риб, в гербарії — нові види рослин.

В останні роки життя дослідник здійснив ще кілька експедицій, які збагатили науку масштабними відкриттями. Він був повний нових планів і задумів. У 1888 році побачила світ остання праця Пржевальського — «Від Кяхти на джерела Жовтої ріки». У тому ж році Пржевальський організував нову експедицію в Центральну Азію. Вони досягли селища Каракол, поблизу східного берега Іссик-Куля. Тут Пржевальський захворів на черевний тиф, від якого й помер 1 листопада 1888 року. На могильному надгробку скромний напис: «Мандрівник М. М. Пржевальський», як він заповідав. 1889 року Каракол перейменували Пржевальськ, цю назву носив до 1922 і у радянські часи — з 1939 до 1992.

Визнання[ред.ред. код]

Нагороди[ред.ред. код]

Золота медаль Паризького географічного товариства; Медаль «Пальма Академії» французького Міністерства народної освіти; Велика золота медаль імені Олександра Гумбольдта Берлінського географічного товариства; Королівська медаль Лондонського географічного товариства (1879), зазначивши, що досягнення мандрівника перевершують все зроблене іншими дослідниками з часів Марко Поло;

Медаль Вега Стокгольмського географічного товариства;

Велика золота медаль Італійського географічного товариства.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Віталій Абліцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.

Посилання[ред.ред. код]