Релігія в Сінгапурі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку







Circle frame.svg

Конфесії в Сінгапурі за станом на 2010 рік (%)[1]

   Буддизм (33.3%)
   Іслам (14.7%)
   Даосизм (10.9%)
   Індуїзм (5.1%)
   Сікхізм (0.3%)
   Інші релігії (0.4%)
   нерелігійні (17.0%)

Через історичні особливості та етнічну строкатість населення в Сінгапурі представлено кілька релігійних конфесій і течій, жодна з яких не є домінантною. 15-а стаття[en] конституції Csyufgehe гарантує свободу віросповідання[2][3]. Станом на 2010 рік основними конфесіями в Сінгапурі були буддизм (33,3 %), християнство (18,3 %), іслам (14,7 %), даосизм (10,9 %) та індуїзм (5,1 %), інших релігій дотримувалося близько 0,7 % населення. Нерелігійними вважали себе 17,0 % сінгапурців (у 2000 році — 14,8 %)[1]. У країні є кілька примітних культових споруд, у тому числі першої половини XIX століття, ведеться релігійне будівництво, особливо за програмою зведення нових мечетей. Попри велике етно-релігійне розмаїття, у країні практично відсутній релігійний екстремізм і ворожнеча між членами різних конфесій. Серед молоді, особливо китайської, спостерігається відхід від традиційних цінностей, у тому числі від релігійних обрядів і дотримання культу предків.

Історія[ред. | ред. код]

Сінгапур (1900 рік). Поруч розташовані мечеть та індуїстський храм

Аж до XIII століття острів і невелике малайське торгове поселення, що було розташоване на ньому, входили до складу буддійського царства Шрівіджая. На початку XIV століття Сінгапур перетворився в найбільш жвавий торговий центр Малаккської протоки, який часто відвідували китайські, індійські та арабські купці. У другій половині XIV століття острів став ареною суперництва між Сіамом і яванською імперією Маджапахіт, і під час одного з нападів яванці винищили місцеве населення. 1390 року принц Палембангу вбив місцевого правителя і захопив острів. 1402 року війська малайського князівства Патані, що перебувало у васальній залежності від сіамців, захопили Сінгапур, змусивши принца втекти до сусідньої Малакки, де він незабаром прийняв іслам. Малакка стає столицею заснованого ним Малаккського султанату, який у другій половині XV століття встановлює контроль над Сінгапуром [4].

1511 року португальці захоплюють Малакку, а Сінгапур переходить у володіння Джохорського султанату — малайського князівства, що виникло після падіння Малаккскього султанату. 1587 року португальці, які всюди насаджували католицизм, все ж захопили столицю султанату Джохор-Ламу, а в 1613 році знищили і його порт на острові Сінгапур. Місто приходить у запустіння, а острів стає пристановищем морських піратів. Слідом за португальцями в Південно-Східну Азію кинулися голландські, британські та французькі колонізатори, що засновували свої торгові факторії. 1795 року британці встановили контроль над Малаккою, а в 1818 році генерал-губернатор Британської Індії доручив губернатору Бенкулену Стемфорду Раффлзу підшукати новий опорний пункт в Малаккській протоці, який би допоміг британцям зміцнитися в регіоні[5].

У 1819 році Сінгапур, що формально входив до складу володінь султанату Ріау-Джохор, васала голландців, але фактично належав султану Джохора, захопили британці й перетворили на свою торговельну факторію (Нідерланди лише в 1824 році відмовилися від претензій на Сінгапур). На той момент на острові проживало 120 малайців і 30 китайців. Слідом за першими британськими солдатами і чиновниками в Сінгапур прибули члени Лондонського місіонерського товариства, що відкрили школу для малайських і китайських хлопчиків (1826 року тут влаштувалися англікани, в 1864 році — Плімутські брати, 1881 року — пресвітеріани, в 1885 році — методисти)[комм. 1]. У 1824 році, згідно з матеріалами першого перепису населення, тут вже мешкало 4,6 тис. малайців, 3,3 тис. китайців і 0,8 тис. індійців. Масова імміграція індійського населення розпочалася в 30-х роках XIX століття, коли в Британській Індії в результаті руйнування громади, збезземелення селян і розорення дрібних ремісників відбулося відносне аграрне перенаселення. Тисячі законтрактованих індійців (робочих-кулів), а також індійців з-поміж солдатів і дрібних чиновників, прямували в британські колонії, де розвивалися плантаційне господарство і промисловість. До середини XIX століття китайців налічувалося 28 тис. осіб (більш як половина населення), а до 1901 року — 165 тис. (майже 3/4 населення)[комм. 2]. Найбільших розмірів імміграція з Південного Китаю набула наприкінці XIX — на початку XX століття. Це було зумовлено розширенням каучукових плантацій і розвитком промисловості (особливо гумової й оловоплавильної) як в Сінгапурі, так і в сусідніх з ним районах. Також у Сінгапур переселялися невеликі групи вихідців з території нинішніх Малайзії та Індонезії[6][7][8].

Сінгапур (1900 рік). Собор Святого Андрія і пам'ятник Стемфорду Раффлзу

На початку XX століття Сінгапур стає центром китайської політичної еміграції (тут неодноразово бували Кан Ювей і Сунь Ятсен), а також центром відродження китайської й малайської культури (чому сприяли малайські мусульманські просвітителі та релігійні реформатори, що групувалися навколо журналу «Аль-Імам», що виходив у Сінгапурі). До 1911 року населення Сінгапуру перевищило 300 тис. осіб, переважно за рахунок китайських та індійських іммігрантів (на відміну від попередніх потоків, що складалися переважно з торговців, ремісників і слуг, тепер переважали законтрактовані на плантації і заводи робітники). Починаючи з другого десятиліття XX століття щорічний приплив іммігрантів становив 150—250 тис. осіб, а в 1927 році навіть досяг 360 тис. Проте, більша частина китайців не осідали в Сінгапурі, а з часом розселялися по інших територіях Південно-Східної Азії. Від 1930 року масова імміграція в Сінгапур була заборонена (закон, що прийнятий в умовах світової економічної кризи, вперше вводив квоту на в'їзд у країну іммігрантів-чоловіків китайської національності) і подальше зростання населення відбувався переважно внаслідок природного приросту. 1953 року новий закон про імміграцію ввів жорсткі обмеження на в'їзд осіб будь-яких національностей (на практиці він не поширювався на європейців). У 1957 році частка осіб, що народилися за кордоном, становила 35,7 %[9][10][11].

Конфесія
1849
1911
1921
1931
Буддизм, даосизм і конфуціанство 27 526 (52,0 %) 216 501 (69,4 %) 310 163 (72,8 %) 411 665 (72,5 %)
Іслам 22 007 (41,6 %) 53 595 (17,3 %) 69 604 (16,3 %) 86 827 (15,3 %)
Християнство 1 861 (3,5 %) 16 349 (5,2 %) 21 386 (5,0 %) 30 068 (5,3 %)
Індуїзм 1 452 (2,8 %) 15 580 (5,0 %) 19 772 (4,6 %) 31 128 (5,5 %)
Сикхізм 146 (0,05 %) 1 022 (0,2 %) 2 988 (0,5 %)
Юдаїзм 22 (0,04 %) 707 (0,2 %) 623 (0,2 %) 777 (0,14 %)
Інші конфесії 23 (0,04 %) 14 (0,004 %) 38 (0,009 %) 306 (0,05 %)
Відсутні дані 62 (0,02 %) 3 269 (0,8 %) 3 694 (0,7 %)
Загалом 52 891 (100 %) 311 987 (100 %) 425 877 (100 %) 567 453 (100 %)
  • Джерело: Lai Ah Eng, Religious Diversity in Singapore, Institute of SEA Studies (32 стр.).

У серпні 1958 року зареєстровано партію «Ісламський рух». У 1959 році Сінгапур офіційно проголошено самоврядною державою, що перебуває під опікою Великої Британії, главою держави став малаєць Інче Юсуф бін Ісхак, а прем'єр-міністром — китаєць Лі Куан Ю. У серпні 1962 року засновано Індійський конгрес Сінгапуру. У 1963—1965 роках Сінгапур входив до складу Федерації Малайзії, в серпні 1965 року став незалежною державою. У 1965 році китайці становили 76,2 % населення Сінгапуру, малайці — 14,6 %, індійці — 7,1 %, інші — 2,1 %. Після здобуття незалежності малайська мова набула почесного статусу державної мови, а китайська, англійська і тамільська мови — статусу офіційних. Влада почала масштабну програму економічних реформ, попутно усунувши будь-яку політичну опозицію (у тому числі релігійного спрямування). У липні 1967 на кордоні введено суворий імміграційний контроль з метою припинити вільний приплив робочої сили із сусідньої Малайзії. У 1970 році частка осіб, що народилися за кордоном становила 24,6 % (46 % іммігрантів народилися в Китаї, 35 % — у Малайзії, 10 % — у Південній Азії, 5 % — в Індонезії)[6][12][13].   

Методистська церква Веслі

Станом на 1973 рік у Сінгапурі налічувалося близько 900 тис. китайців-буддистів (40 % населення республіки, в тому числі 37 % прихильників махаяни і 3 % прихильників тхеравади), близько 700 тис. конфуціанців і даоїстів (30 % населення), до 370 тис. мусульман (17 % населення, у тому числі 16 % сунітів і 1 % шиїтів), близько 140 тис. християн (понад 6 % населення, у тому числі 3 % католиків і 3 % протестантів), близько 110 тис. індуїстів (6 % населення), 3 тис. сикхів і 1 тис. юдеїв[14].

Станом на 1978 рік у Сінгапурі проживало 1775 тис. китайців, 265 тис. малайців, 110 тис. тамілів (у тому числі ланкійських тамілів), 50 тис. яванців, 30 тис. індонезійських малайців, 20 тис. малаялі, 15 тис. євроазіатів, 10 тис. каннара, 10 тис. панджабців і синдхів, 10 тис. хіндустанців і біхарців, 9 тис. англійців, 7 тис. американців, 5 тис. бугів, 3 тис. арабів, 2 тис. шотландців, по 1 тис. євреїв, голландців і афганців, по кілька сотень бірманців, філіппінців, тайців, корейців, вірмен, іспанців і португальців. Станом на 1987 рік 76,1 % населення Сінгапуру становили китайці (1 988,6 тис.), 15,1 % — малайці (393,8 тис.), 6,5 % — індійці (169,1 тис.) і 2,3 % — інші (61,3 тис.)[15].

Згідно з переписом 1980 року, 56 % жителів Сінгапуру були буддистами і даоїстами, в переважній більшості це китайці (1200000 осіб). Буддизм сповідували також 1,2 тис. індійців, понад 0,3 тис. малайців і близько 7 тис. осіб інших національностей. 16 % населення або 323,8 тис. осіб сповідували іслам, серед них переважали малайці (майже 90 % мусульман). Християни становили 10 % жителів країни (203,5 тис.), 79 % з яких — китайці, а решта — індійці, європейці та інші етнічні групи. Протестантів налічувалося 112 тис. осіб, а католиків — 91 тис. На індуїстів припадало 4 % населення (72,4 тис.), переважна більшість із них — вихідці з Індостану[16].

Сінгапур (1900)

1981 року, щоб уникнути соціальних конфліктів і відповідно до нового економічного плану, влада Сінгапуру прийняла рішення поступово відмовитися від послуг іноземних робітників (переважно низькокваліфікованих або зайнятих у тих галузях, які уряд не вважав пріоритетними). Наприкінці 1982 року уряд заборонив вербувати робітників з усіх азійських країн, окрім Малайзії та Індонезії. До кінця 1984 року за межі Сінгапуру вислано всіх іноземних робітників, окрім зайнятих у будівництві, суднобудуванні й домашньому господарстві (здебільшого тайці, філіппінці, індійці та бангладешці). Внаслідок цих заходів від 1981 до 1984 року загальна кількість іноземних робітників скоротилася зі 180 тис. до 100 тис. осіб[17].

Конфесія
1980
1990
2000
Буддизм 27,0 % 31,2 % 42,5 %
Іслам 15,7 % 15,3 % 14,9 %
Християнство 10,1 % 12,7 % 14,6 %
Даосизм 30,0 % 22,4 % 8,5 %
Індуїзм 3,6 % 3,7 % 4,0 %
Інші конфесії 0,5 % 0,6 % 0,6 %
Нерелігійність 13,0 % 14,1 % 14,8 %
  • Джерело: Lai Ah Eng, Religious Diversity in Singapore, Institute of SEA Studies (37 арк.).


Етнічна група / конфесія
1980
1990
2000
Китайці
Християнство
Буддизм
Даосизм
Інші конфесії
Нерелігійність
100,0 %
10,9 %
34,3 %
38,2 %
0,2 %
16,4 %
100,0 %
14,3 %
39,4 %
28,4 %
0,3 %
17,7 %
100,0 %
16,5 %
53,6 %
10,8 %
0,5 %
18,6 %
Малайці
Іслам
Інші конфесії
Нерелігійність
100,0 %
99,6 %
0,3 %
0,1 %
100,0 %
99,5 %
0,3 %
0,2 %
100,0 %
99,5 %
0,4 %
0,1 %
Індійці
Християнство
Іслам
Індуїзм
Інші конфесії
Нерелігійність
100,0 %
12,5 %
22,1 %
56,3 %
8,0 %
1,2 %
100,0 %
12,2 %
26,5 %
53,1 %
7,1 %
1,2 %
100,0 %
12,1 %
25,6 %
55,4 %
6,3 %
0,6 %
  • Джерело: Lai Ah Eng, Religious Diversity in Singapore, Institute of SEA Studies (39 арк.).
Мечеть Султана Хуссейна
Мисія Шрі Рамакрішни
Колишній монастир Святого немовляти Ісуса
Храм Чайфонкок
Мечеть Султана Хуссейна


Конфесія (1990)
Китайці
Малайці
Індійці
Інші
Буддизм 99,6 % 0,2 % 0,2 %
Даосизм 100 %
Християнство 88,3 % 0,2 % 6,7 % 4,8 %
Католицизм 78,1 % 0,2 % 11,2 % 10,5 %
Протестантизм 94,4 % 0,2 % 4,0 % 10,5 %
Іслам 1,0 % 85,5 % 12,2 % 1,6 %
Індуїзм 0,2 % 0,1 % 99,5 % 0,2 %
Інші конфесії 17,2 % 0,1 % 79,4 % 3,3 %
Нерелігійність 98,9 % 0,2 % 0,6 % 0,3 %
  • Джерело: Lai Ah Eng, Religious Diversity in Singapore, Institute of SEA Studies (39 арк.).

Основні етнічні групи[ред. | ред. код]

Храм Гуанміншань-пуцзює-сі

Станом на 2010 рік у Сінгапурі проживало 3771000 осіб (2000 рік — 3273000), з яких 74,1 % були китайцями (у 2000 році — 76,8 %), 13,4 % — малайцями (у 2000 році — 13,9 %), 9,2 % — індійцями (у 2000 році — 7,9 %) і 3,3 % належало до інших етнічних груп (у 2000 році — 1,4 %)[1]. Станом на 1973 рік у Сінгапурі проживало понад 1700000 китайців, більш як 370 тис. малайців, близько 155 тис. індійців, близько 40 тис. європейців і 25 тис. євразійців (група змішаного європейсько-азійського походження — європейсько-китайські, європейсько-індійські, а також меншою мірою європейсько-малайські метиси, що розмовляли переважно англійською)[18][19][20].

Серед сінгапурських китайців 43 % сповідували буддизм гілки махаяна (у 2000 році — 53,6 %), 20,1 % — християнство (у 2000 році — 16,5 %), 14,4 % — даосизм (у 2000 році — 10,8 %), 0,4 % — іслам (у 2000 році — 0,3 %), 0,3 % — інші релігії (у 2000 році — 0,3 %), 21,8 % вважали себе нерелігійними (у 2000 році — 18,6 %)[1]. Китайська громада в переважній більшості представлена ​​нащадками вихідців з південних провінцій Китаю і розділена на земляцтва (гунси) за місцем походження та діалекту. Понад 2/5 сінгапурських китайців становлять фуцзяньці (хокло, фучжоу, чаошань і путянь), більш як 1/5 — гуандунці (кантонці), решта — хайнаньці, гуансійці та хакка. Хакка заснували свій перший храм у Сінгапурі в 1823 році, кантонці — 1824, чаошань — 1826, фуцзяньці — 1828, хайнаньці — 1857. Етнокультурні особливості вихідців із різних провінцій Китаю довго зберігали своє значення й на новому місці, але з часом втратили свою роль. Нерідко земляцтва об'єднують людей однакових і суміжних професій. Серед сінгапурських китайців поширені шлюби всередині своїх земляцьких громад. Чималу роль продовжують відігравати кланові асоціації, поступово падає вплив колись активних таємних товариств (тріад)[21][22][19][23][24].

98,7 % малайців сповідували іслам (2000 — 99,6 %), 0,7 % — християнство (2000 — 0,3 %), 0,2 % — буддизм (2000 — 0,1 %), 0,1 % — індуїзм, 0,1 % — інші релігії, 0,2 % вважали себе нерелігійними (2000 — 0,1 %)[1]. До малайців традиційно відносять і вихідців із Індонезії, які становлять 1/5 частину малайської громади Сінгапуру (головним чином яванці, а також бугіси, банджари, мінангкабау, мадурці, ачехці й сунди). На островах і в деяких інших місцях збереглися нащадки аборигенів Сінгапуру — оранг-лаути («люди моря»), яких значною мірою асимілювали інші малайці. Головним сполучним елементом різних груп малайської громади Сінгапуру є іслам. Всі малайці вважають себе єдиною громадою, хоч і усвідомлюють відмінності у своєму походженні. Загалом малайці Сінгапуру майже не відрізняються від малайців Малайзії, володіючи однаковою мовою та культурою[25][19][26][27].

Храм Шрі Рутхра Каліамман

Серед індійців Сінгапуру 58,9 % сповідували індуїзм (2000 рік — 55,4 %), 21,7 % — іслам (2000 — 25,6 %), 12,8 % — християнство (2000 — 12, 1 %), 0,8 % — буддизм (2000 — 0,7 %), 4,6 % — інші релігії, головним чином сикхізм (2000 — 5,6 %), 1,1 % вважали себе нерелігійними (2000 — 0,6 %)[1]. Понад 3/5 індійської громади Сінгапуру становлять таміли (у тому числі ланкійські), після яких йдуть малаялі, каннара, телугу та інші дравідомовні народи. Близько 1/6 індійців є вихідцями з Північної Індії і Пакистану (головним чином панджабці, а також синдхі, хіндустанці, бенгальці , гуджаратці та маратхі)[комм. 3]. Проживають невеликі групи сингалів зі Шрі-Ланки й непальців[25][19][26].

Серед інших етнічних груп 57,6 % сповідували християнство (2000 рік — 53,3 %), 20,2 % — буддизм (2000 — 13,7 %), 9,2 % — іслам (2000 — 22 ,3 %), 0,8 % — індуїзм (2000 — 1,1 %), 0,6 % — даосизм (2000 — 0,2 %), 1,1 % — інші релігії (2000 — 1,3 %), 10,6 % вважали себе нерелігійними (2000 — 8,1 %)[1]. Серед європейців переважають англійці, проживають також американці, шотландці, голландці, євреї, вірмени й португальці. Європейці та євразійці — переважно протестанти і католики, євреї — юдеї, вірмени — прихильники Вірменської апостольської церкви. У Сінгапурі є невеликі громади арабів, афганців, японців, бірманців, філіппінців, тайців і корейців. Араби є нащадками вихідців з різних країн Північної Африки і Близького Сходу, в переважній більшості вони сповідують іслам сунітського напрямку, але є невелика група ліванських християн. Афганці сповідують іслам сунітського напрямку ханафітського мазхабу[28][29][30].

Крім того в Сінгапурі є значна громада трудових мігрантів з Індії, Бангладешу і Китаю, які зайняті на низькооплачуваних роботах (наприклад, у будівництві, на транспорті, у сфері громадського харчування, на суднобудівних верфях, які будують нафтові платформи). Вони проживають у гуртожитках та відсилають більшу частину зароблених грошей на батьківщину. Більшість цих іммігрантів після закінчення контракту повертаються додому, але деякі осідають у Сінгапурі[31].

На єдиному, що працює, кладовищі Цайцоган існують окремі секції для поховання християн, китайців, індуїстів, мусульман, ахмадитів, євреїв, парсів і бахаїстів. У приватних і муніципальних колумбаріях також існують окремі секції для різних етно-релігійних груп[32].

Конфесії[ред. | ред. код]

Буддизм[ред. | ред. код]

Буддійська церемонія

Станом на 2010 рік 33,3 % населення Сінгапуру сповідували буддизм (2000 рік — 42,4 %)[1]. Найбільшою за чисельністю групою послідовників буддизму гілки махаяна є китайці. Також є невеликі громади прихильників гілок тхеравада і ваджраяна — вихідці зі Шрі-Ланки, М'янми й Таїланду, в'єтнамці, японці, частина індійців, невеликі групи малайців, європейців, євроазіатів і американців. Всі буддійські громади Сінгапуру автономні, храми, що створюються переважно на етноконфесійній основі, є центрами релігійної активності для своїх парафій. У країні активні буддійські місіонери з Тайваню, Шрі-Ланки, Тибету і Японії (Сока Гаккай)[33][34][35][36][37][38]. Махаяна в Сінгапурі представлена ​​кількома школами, зокрема цзінтуцзун і чань, ваджраяна — школами гелуг і Ньїнгма. Активність зарубіжних місіонерів призвела до того, що більшість храмів і релігійних центрів Сінгапуру розділилося на три основні течії — китайський (традиційний), тайський і тибетський буддизм[39].

Буддизм відіграє велику роль у побуті та повсякденному житті китайської громади. У громадському та соціальному житті буддисти діють активніше, ніж прихильники даосизму і конфуціанства, а організації прихильників тхеравади поступаються за розмахом махаяністським. У країні є кілька великих буддійський організацій: Буддійська сангха Сінгапуру, що об'єднує всіх буддистів, Китайська буддійська асоціація, Буддійський союз, Буддійська федерація Сінгапуру, Сінгапурська буддійська ложа, Wat Ananda Youth (WAY) та інші. Серед найбільш впливових і численних буддійських об'єднань лідирують ті, у складі яких переважно китайці (прихильники махаяни). Буддійська сангха входить до складу Всесвітнього братства буддистів і володіє храмами, монастирями, школами, молодіжними центрами, різною нерухомістю, видавництвом і низкою друкованих видань (різну релігійну хроніку регулярно друкують і у світській пресі). Впродовж останніх десятиліть у Сінгапурі утворилися нові буддійські організації, особливо ті, що представляють популярну течію «гуманістичного буддизму»[en], у тому числі тайванська Фогуаншань[40], тайванський Фонд Цицзи[41] і американська Міжнародна асоціація Світло Будди[42]. Не поступаються їм в активності й різні організації тибетського буддизму, а також прихильники «християнізованого» буддизму (Thekchen Choling, Gelugpa Buddhist Association, Tibetan Buddhist center, PannaYouth Center)[43][39]. У китайських школах, особливо початкових, значну увагу приділяють викладанню основ буддизму[33][44][45].

Координацією суто конфесійної діяльності всіх сінгапурських буддійських громад займається заснована 1978 року Сінгапурська організація Будда-яна (в її складі духовні особи, що належать до обох гілок буддизму). Вона ж займається поширенням ідей буддизму, встановленням контактів із представниками інших віросповідань, благодійністю, але не контролює окремі громади. Серед благодійних і культурно-просвітницьких установ гілки махаяна помітне місце посідають Наньянське відділення буддійської культури і Сінгапурська загальнодоступна клініка[44]. Нові організації «гуманістичного буддизму» активно нарощують свою присутність в інтернеті, видають газети і журнали, засновують громадські центри для молоді та людей похилого віку, освітні центри і програми, медичні установи. Такий прозелітизм призвів до того, що багато фахівців почали поділяти сінгапурських буддистів на прихильників традиційного і реформістського буддизму (спочатку перших було більше, але кількість других зростала швидкими темпами). До традиціоналістів належать прихильники китайського синкретизму, тоді як реформісти виступають за очищення буддизму від різних нашарувань, забобонів, містичних ритуалів і повернення до витоків канонічної віри (особливий наголос вони роблять на перевазі буддійської ідеології над ритуалами)[39][46].

Храм-музей Зуба Будди
Храм Праджня
Храм Гуанміншань-пуцзюе-си
Храм Гуаньїнь-тан-фоцзу
Храм Лянь-Шань-Шуан-Лінь

У Сінгапурі існує безліч буддійських храмів і монастирів, як давніх, так і сучасних. Найстаршим буддійської-даоським храмом фуцзяньської громади є Тхіан Хок Кенг («Храм божественного блаженства»), який заснували китайські моряки в 1839 році. Один з храмів комплексу присвячений богині Мацзу, інший — богині Гуаньінь. 1849 року в пагоді на території храму засновано першу китайську школу в Сінгапурі[47][48]. Важливе значення має монастир Ляньшань-Шуанлінь, що побудований 1902 року на пожертвування фуцзяньської громади і належить до школи чань. Найстаршим храмом тхеравади є Маха Сасана Рамсі (він же Бірманський храм), який заснували бірманці в 1875 році[49]. Крім того, до гілки тхеравада належать тайський храм Ват Ананда Метьярама, що побудований 1925 року[50], храм Шак'ямуні Будда Гая («Храм тисячі лампад»), що його заснував тайський ченець у 1927 році[51] і храм Ват Палелай, що заснований 1963 року для тайської громади в період її зростання[52]. Також існує заснований 1989 року буддійський центр Амітабха, що належить до тибетського буддизму[53]. У сінгапурському Чайнатауні розташований великий храм-музей Зуба Будди, який офіційно розпочав роботу 2007 року[54].

Буддійський молодіжний центр
Храм Шак'ямуні Будда Гая
Бірманський храм
Храм Тянь-Хок-Кенг

Найбільшим монастирським комплексом Сінгапуру є Гуанміншань-пуцзюе-си, що заснований 1921 року для численних монахів, які прибули до міста й не мали даху над головою. Сьогодні до складу комплексу входять крематорій, колумбарій, бібліотека, зали для церемоній і виступів, санаторій, навчальні заклади, а також кілька храмів, пагод і павільйонів[55]. До числа древніх і вельмишановних буддійських храмів належать Гуаньїнь-тан-фоцзу, що заснований китайцями в 1884 році і присвячений Гуаньїнь[56]. Так само популярний серед вірян меморіальний храм Баоеньси, що заснований 1954 року і присвячений всім загиблим під час японської окупації Сінгапуру[57]. Серед буддійських навчальних та просвітницьких закладів можна відзначити середню школу Манджусрі, яку заснувала 1982 року Буддійська федерація Сінгапуру[58], засновану в 1983 році буддійську бібліотеку і буддійську школу при ній[59], заснований у 1993 році коледж Буддизм енд Палі, афілійований з однойменним ланкійським університетом[60], і заснований 2005 року Сінгапурський буддійський коледж[61]. Головним святом сінгапурських буддистів, яке внесли до списку загальнодержавних вихідних днів і широко відзначають не лише буддисти, є Весак[62].

Від початку британської колонізації Сінгапуру сюди хлинули переселенці з Південного Китаю, принісши з собою й свої релігійні культи. Більшість цих перших іммігрантів сповідували своєрідний синкретизм, що об'єднував поклоніння Будді, бодхісаттвам, Конфуцію і різним божествам даоського пантеону. Слідом за китайськими робітниками до Сінгапуру прибули й перші ченці, а 1828 року на острові з'явився і перший буддійський храм (спочатку монахи приділяли багато уваги ритуальній стороні буддизму і не проявляли активність у проповідуванні дхарми). Наприкінці XIX — на початку XX століття до Сінгапуру прибуло кілька авторитетних буддійських ченців (одні на шляху до Індії, інші — спеціально на запрошення китайської громади), за якими потягнулися й інші брати. 1898 року засновано найстаріший буддійський монастир Ляньшань-Шуанлінь, у 1921 році — нині найбільший монастирський комплекс Гуанміншань-пуцзюе-си. 1927 року засновано Китайську буддійську асоціацію, яка активно зайнялася освітою та соціальним забезпеченням місцевих буддистів[46].

В останній чверті XX століття буддизм був релігією Сінгапуру, що зростала найшвидше (27,0 % населення в 1980 році, 31,2 % — 1990, 42,5 % — 2000). До початку XXI століття вже 65 % китайських буддистів вважалися прихильниками реформаторського течії, відкинувши традиції синкретизму (цьому сприяла політика і влади, і Буддійської сангхи, і місіонерів-реформістів). Однак, у першому десятилітті XXI століття частка буддистів скоротилася, а відсоток даосів і прихильників китайського синкретизму навпаки зріс[39][46].

Християнство[ред. | ред. код]

Церква Сіті-Харвест

Станом на 2010 рік християнство сповідували 18,3 % сінгапурців (у 2000 році — 14,6 %)[1]. Ця релігія почала поширюватися серед місцевого населення у першій половині XIX століття завдяки європейським місіонерам. Крім того, її носіями були вже звернені в християнство представники народів інших частин Азії (китайці та індійці), що прибували в Сінгапур. Сьогодні найбільш великими етнічними групами серед християн є китайці, англійці та індійці (християни-китайці переважно прихильники римо-католицької церкви, англійці — англіканської церкви, індійці — методистської). У країні представлені численні християнські напрямки та організації; більшість становлять послідовники західного християнства (католики і протестанти), але є і невелика група прихильників східного християнства (вірмени, православні та уніати)[63].

Більшість прихильників католицизму становлять китайці, решта — європейці (американці, німці, португальці, іспанці, шотландці), індійці (групи малаялі, телугу, тамілів, сингалів), філіппінці, індонезійці, корейці та японці. Є невелика франкомовна католицька громада, що перебуває під патронатом Паризького товариства закордонних місій. Вже в XVI столітті на острові влаштувалася португальська католицька місія, потім стали прибувати французькі місіонери-католики. 1841 року в Сінгапурі засновано єпископат, під керівництвом якого перебувало близько 500 місцевих католиків[комм. 4]. Наприкінці XIX — на початку XX століття велику роль у поширенні католицизму і будівництві храмів в Сінгапурі відіграв китайський комерсант і філантроп Хіоко Чан Лоу. Римо-католицька церква має свої собори, притулки, гуманітарні фонди, освітні програми, школи і семінарію, випускає різну релігійну літературу і періодику (в католицьких навчальних закладах навчається чимало дітей з сімей, що належать до інших конфесій). Очолює місцеву католицьку громаду архієпископ з-поміж сінгапурських китайців (архієпархію Сінгапуру створено 1972 року)[64][65][66][67].

Кафедральним собором сінгапурської архієпархії є собор Доброго Пастиря, який побудовано 1847 року (він же є центром китайських, корейських і філіппінських католиків)[68]. Серед інших католицьких храмів Сінгапуру помітні: церква Святих Петра і Павла, яку побудовано 1870 року, церква Лурдської Божої Матері — 1888 рік (центр тамільських і сингальских католиків)[69], церква Різдва Пресвятої Діви Марії — 1901 рік[70], церква Святого Сімейства — 1902 рік (центр католиків — перанакан)[71], церква Найсвятішого Серця Ісуса — 1910 рік[72], церква Святого Йосипа — 1912 рік (центр португальських євразійців або кристангів), церква Святої Терези — 1928 рік[73], церква Новени — 1950 рік, церква Святого Франциска Ксаверія — 1958 рік, церква Святої Трійці — 1988[74], церква Пресвятої Діви Марії Цариці Ангелів — 2003[75], каплиця Доброго Пастиря (центр франкомовних католиків).

Собор Доброго Пастиря
Церква Святого Йосипа
Церква Новени
Церква Лурдської Богоматері

Серед протестантських організацій першість тримає Церква провінції Південно-Східна Азії, що створена 1996 року і входить до складу Англіканського товариства (вона перебуває в повній канонічній єдності з Церквою Англії і об'єднує вірян у самостійний Англіканський діоцез Сінгапуру, яким керує місцевий єпископ-китаєць). Англіканська церква володіє низкою храмів і шкіл, у тому числі кафедральним собором Святого Андрія, що заснований 1835 року (знесений у 1855 році, перебудований у 1856—1861 роках)[76], церквою Святого Георгія, церквою Спасителя, церквою Святого Матвія і церквою Святої Трійці. Сінгапурські методисти підпорядковані Методистській церкві Сінгапуру, яку очолює єпископ-китаєць. Вони мають близько 50 церков і кілька десятків шкіл, у тому числі церкву Телок-Айер[77] и церковь Уэсли[78]. Пресвітеріанство представлене невеликою громадою, що діє в Сінгапурі від 1856 року (ця церква тісно пов'язана з місіонерськими центрами Північної Америки). Пресвітеріани мають кілька храмів і шкіл (у тому числі церкву Прінсеп-стріт, що заснована 1843 року[79], церкву Орчард-роуд і церкву Бетель), а також випускають свій друкований орган «Сент-Ендрюс Аутлук»[80]. Баптисти об'єднані в Сінгапурську баптистську угоду (створена 1974 року)[81], мають понад три десятки церков, у тому числі церкву Товариства віри[82] і Міжнародну баптистську церкву[83]. Також у країні представлені Євангелічна вільна церква, Американська лютеранська місія, Баптистські церкви Малайзії, Пресвітеріанська церква Кореї, Пресвітеріанська церква життєвої Біблії[84], Асамблеї Бога, Церква адвентистів сьомого дня, Заморська місіонерська корпорація, Біблійне товариство Малайзії, Сінгапуру і Брунею, YMCA, Рух студентів-християн і англіканське Об'єднане товариство пропаганди Священного писання. Крім того, від 1864 року під керівництвом американських місіонерів у Сінгапурі діє Асамблея побратимів[85].

Початок діяльності протестантської громади поклали прибулі до Сінгапуру разом з першими британцями члени Лондонського місіонерського товариства і англіканські місіонери. На рубежі XIX—XX століть англіканські місії зіткнулися з конкуренцією американських місіонерів, особливо методистів. У результаті американці перемогли в цьому суперництві, і відтоді верхівка протестантської громади Сінгапуру перестала бути переважно європейською і частково євразійською. Вона стала поповнюватися тими компрадорами з числа китайців та індійців, які сподівалися з прийняттям християнства придбати додаткові пільги і вигоди в своїх контактах із Заходом. 1905 року в Сінгапурі влаштувалися адвентисти сьомого дня, 1926 — члени Асамблей Бога, 1927 — лютерани, 1935 — члени Армії порятунку, 1937 — баптисти, 1952 — біблійні пресвітеріани і члени Християнської національної євангелістської комісії, 1968 — мормони. У 70-х роках XX століття керівництво християнським рухом зіткнулося з опозицією, на чолі якої стояли радикально налаштовані студенти та молоді інтелігенти, в тому числі деякі держслужбовці, що зверталися до ранньохристиянських традицій. Вони намагалися поліпшити становище трудівників, надавали допомогу безробітним, відповідно до своїх переконань вирішували трудові конфлікти, але зрештою не досягли хоча б у чомусь істотних результатів. В останні десятиліття найбільш активно збільшують число своїх прихильників, особливо серед молоді, п'ятидесятники, баптисти і представники харизматичного руху (Церква Сіті-Харвест[86], Церква Нова Світобудова[87], Баптистська Церква Товариства віри[88], Церква Серце Бога[89], Благодатна асамблея Бога[90], Церква Елім[91], Громадська Церква Наріжного Каменю[92], Церква Нашого Спасителя[93], Незалежно-пресвітеріанська церква Віфанії[94] і Євангельський маяк[95])[96][97][98].

Собор Cвятого Андрія
Вірменська церква
Церква Святої Трійці
Церква Телок-Аєр

У Сінгапурі існує невелика громада прихильників Вірменської апостольської церкви. Переважно це нащадки вірмен, які приїхали з Ірану і Британської Індії в другій половині XIX століття (вони проживають в невеликому кварталі навколо Арменієн-стріт). Головним храмом громади є церква Святого Григорія Просвітителя, яку побудовано 1835 року (найстаріший християнський храм Сінгапуру)[64][99]. Російська православна церква має в Сінгапурі прихід Успіння Пресвятої Богородиці. 2008 року утворено Сінгапурську метрополію Константинопольської православної церкви, що охоплює країни Південно-Східної та Південної Азії. Також в країні представлені Сиро-малабарська католицька церква (або Сирійська церква Святого Томи), Сирійська православна церква, Коптська православна церква і Українська греко-католицька церква (місцева громада підпорядкована єпископу мельбурнської єпархії Святих Петра і Павла)[100][66][101].

Важливе місце в місіонерській та благодійній діяльності християнських організацій займає освіта. Тут тримає першість католицька церква, якій у Сінгапурі підпорядковані десятки дитячих садків, початкових і середніх шкіл, коледжів. Католицька система освіти посідає друге місце після системи державних шкіл і охоплює близько 65 тис. учнів. Католицькі навчальні заклади перебувають під управлінням Конгрегації Святого немовляти Ісуса (діє в Сінгапурі від 1854 року)[102], конгрегації Брати християнських шкіл (Ласалліанського братства)[103], Марістського братства[104], братства Святого Габріеля[105], конгрегації Францисканки Місіонерки Марії і каноссіанців. Серед найпрестижніших шкіл виділяються початкові школи Богоматері Доброї Порадниці[106], Катонга[107], Келлок[108], Богоматері Цариці Миру[109], Святого Йосипа[110], Святого Стефана[111], Святого Габріеля[112] і Тоа-Пайох[113], середні школи Катонга[114], Тоа-Пайох[115], Святого Йосипа[116], Святої Терези, Святого Миколая[117], Святого Антонія, Святого Габріеля[118], Святого Патріка[119], Хайсін[120], Святих Безневинних, SJI International High School[121] і Catholic High School[122], а також Католицький коледж для підлітків[123].

Католицька школа Різдва Богородиці
Методистська Англо-китайська школа
Методистських Англо-китайська школа
Англіканська школа Святого Андрія

Англіканській церкві належить освітній комплекс Святого Андрія, що охоплює коледж, початкову та середню школи[124][125][126], а також Anglican High School, початкова школа Святої Маргарити і середня школа Святої Маргарити[127], середня школа Церкви Христа[128], початкова школа Святої Хільди і середня школа Святої Хільди[129]. Методистам належать освітній комплекс Англо-китайської школи (середня і початкова школи з декількома філіями)[130], середня і початкова школи для дівчат Пайя-Лебар, Методистська школа для дівчат (середня і початкова))[131], середні школи Гейланг і Фейрфілд[132], Англо-китайський коледж для підлітків[133], початкові школи Гейланг і Фейрфілд[134]. Пресвітеріанам належать початкова школа Гочжуань, початкова школа Пейхуа, середня школа Гочжуань[135] і Presbyterian High School[136].

Крім того, англіканському діоцезу Сінгапуру належать дитячі садки, центри дитячого розвитку, кілька медичних установ, що об'єднані під управлінням лікарні місії Святого Андрія[137]. Методисти контролюють клініку і гуртожиток для бездомних дітей. Лютеранська церква Сінгапуру має дитячі садки та центри, а також теологічні коледжі[138]. Англікани, лютерани, методисти та пресвітеріани в 1948 році спільно заснували Теологічний коледж Трійці, навчання в якому проходить англійською та китайською мовами[139]. П'ятидесятники і харизматики в 1979 році заснували коледж-семінарію Християнського центру Трійці[140]. 1992 року в Сінгапурі відкрилася міжцерковна Теологічна школа Східної Азії[141]. Найбільшу активність серед християнських організацій проявляють молодіжні об'єднання. Від 1960-х років розгортається діяльність Товариства школярів-християн, «Молоді за Христа» і Товариства євангелічних студентів, 1976 року засновано християнське товариство по боротьбі з наркоманією. Головними святами сінгапурських християн, що входять у розряд загальнодержавних вихідних днів, є Страсна п'ятниця і Різдво Христове[142].

Іслам[ред. | ред. код]

Мечеть ан-надхо
Докладніше: Іслам у Сінгапурі

Станом на 2010 рік ісламу дотримувалося 14,7 % населення Сінгапуру (2000 рік — 14,9 %)[1]. Іслам поширився на території Сінгапуру в XIV—XV століттях, особливо за часів Малаккского султанату (хоча сліди ісламської присутності на території сучасного Сінгапуру сягають ще XI—XIII століть). Після встановлення британського панування у зв'язку з припливом китайських іммігрантів іслам поступово був відсунутий на другий план. Нині основними прихильниками ісламу є малайці, араби, частина індійців і невелика група китайців[143][62].

У Сінгапурі переважає суннізм шафіїтського мазхабу, який сповідує більшість малайців, яванців, китайців-мусульман і частина арабів — вихідців із Хадрамаута (арабська громада шафіїтів володіє кількома власними мечетями). Сінгапурські шафіїти мають у своєму розпорядженні мечеті, ісламські центри, початкові школи та медресе, а також підтримують зв'язки з громадами і навчальними закладами Малайзії, Індонезії та Ємену[143][62][97].

Прихильники ханафітського мазхабу є серед вихідців з Пакистану та Індії. Також у Сінгапурі представлені ісмаїліти (переважно вихідці з Пакистану), ібадіти (вихідці з Оману) і ахмадити (частина пакистанців, індійців і невелика група малайців). Сінгапур є центром місіонерської діяльності секти ахмадіє в Південно-Східній Азії, тут розташоване видавництво «Аль-Ахмадіє Прес», що випускає релігійну літературу і періодику малайською та англійською мовами[144]. Невелика група яванців і малайців сповідуєкебатинан[en] — синкретичний культ, який поєднує в собі анімістичні, індуїстські, буддійські і суфійські ритуали (більшість мусульман вважають їх «невірними»)[145].

Від 1958 року шлюборозлучними та іншими сімейно-шлюбними справами мусульман Сінгапуру займається шаріатський суд. Оскільки кількість розлучень була досить значною, влада при судах організувала ради, які мають проводити попередні бесіди заради примирення і запобігання розпаду сім'ї. Відповідно до низки законодавчих заходів, якщо справу розлучення розглядає шаріатський суд, то передбачений захист майнових прав розлучених жінок і їхніх дітей[146].

До виходу Сінгапуру зі складу Федерації Малайзії (1965 рік) на острові діяла Малайська ісламська партія, а сам Сінгапур був ключовим перевалочним пунктом для паломників, що вирушали з різних країн Південно-Східної Азії до Мекки. Нині в країні діють Ісламська партія Сінгапуру і партія «Ісламський рух» (об'єднують мусульман всіх національностей — малайців, яванців, індійців, пакистанців, арабів і афганців). Справами мусульман і лобіюванням інтересів громади займається Ісламська релігійна рада Сінгапуру (Меджліс Угума іслам Сінгапуру), створений 1968 року. Склад цієї ради частково обирається, частково призначається строком на три роки (всіх членів ради на чолі з муфтієм Сінгапуру затверджує на посаді особисто президент країни). Зі стін Ісламського релігійної ради виходять тексти фетв і хутб[147][148][149].

Посадовці Ісламського релігійної ради збирають з мусульман релігійні податки і пожертвування, контролюють діяльність ісламських початкових шкіл і медресе, стежать за станом мечетей, мусульманських кладовищ і вакуфів, влаштовують конкурси читців Корану, проводять консультації щодо різних питань шаріату. Також вони стежать за тим, як мусульмани виконують свої релігійні обов'язки (таке стеження має юридичну підставу у вигляді закону 1966 року, який наказує мусульманам неухильно виконувати ці обов'язки, а також указу 1968, який описує заходи покарання для порушників благочестя)[комм. 5]. Ісламська релігійна рада Сінгапуру від 1975 року контролює здійснення хаджу і від 1982 року проводить обов'язкову офіційну реєстрацію паломників (які до того ж мають вирушати до Мекки лише на літаках Singapore Airlines або Saudi Arabian Airlines)[146].

Мечеть Абдуль Гаффур
Мечеть Джамай
Мечеть Омар Кампонг Мелака
Мечеть Султана Хуссейна
Мечеть Хаджа Фатіма

Серед старих мечетей Сінгапуру виділяються Омар Кампонг Мелака, яку заснував 1820 року арабський купець з Палембанга, Султана Хуссейна, яку побудував у 1826 році султан Джохора, Джамай, яку побудували в 1826 році тамільські мусульмани в районі чайнатауну, Аль-Абрар, яку заснували 1827 року в Чайнатауні ​​вихідці з Коромандельського берега, Нагоре Дурга, яку побудували в 1830 році індійські купці з коромандельського берега, Хаджа Фатіма, яку побудувала 1846 року багата малайська родина, і Абдуль Гаффур (або Індійська мечеть), яку побудували в 1907 році індійські купці в районі Мала Індія. До післявоєнних і нових мечетей належать Ахмад Ібрагім (1955 рік), Малабар, яку побудували 1962 року вихідці з Керали, Аль-Ансар (1981), Аль-Фалах і Дарул Макмур (обидві — 1987), Аль-Істікама (1999), Аль-Іман (2003), і Ан-Надха (2006)[150][151][152].

Послідовники секти ахмадіє мають єдину в Сінгапурі мечеть — Таха, що розтащована в районі Гейланг. Найбільшими сінгапурськими медресе є Альджунід аль-Ісламія, Альсагофф аль-Арабія, Аль-Ірс'яд аль-Ісламія і Аль-Мааріф аль-Ісламія, де учнів навчають арабської мови й основ богослов'я. Головними святами сінгапурських мусульман, які входять у розряд загальнодержавних вихідних днів, є Харі Райя Пуаса (що знаменує закінчення місячного посту в місяць Рамадан) і Харі Райя Хаджі (що відзначається з нагоди закінчення хаджу до Мекки)[62].

Мечеть Аль-Ансар
Мечеть Малабар
Мечеть Нагоре Дурга

Даосизм[ред. | ред. код]

Станом на 2010 рік даосизм сповідували 10,9 % сінгапурців (2000 рік — 8,5 %)[1]. Вплив обрядової сторони даосизму помітний і в буддистів, і в конфуціанців (особливо це проявляє себе в похоронних обрядах). Ці релігії утворюють своєрідну тріаду, в якій досить складно виділити прихильників тієї чи іншої течії в «чистому» вигляді (детальніше читайте про це в розділі «Китайський релігійний синкретизм»). Серед сінгапурських даоїстів найбільш шановані Юй-ді, Сюань Ву, Гуань Юй, Мацзу і Шанди, а також Фулушоу (бог Фортуни), буддійські Амітабха й Гуаньїнь. Популярним елементом даосизму є оздоровча гімнастика й бойове мистецтво тайцзицюань. 1990 року засновано Даоську федерацію Сінгапуру, з якою афілійовані близько п'ятисот храмів, святилищ і організацій, 1996 року утворено Даоську місію Сінгапуру[143][153][154][155]. Найстарішими даоськими храмами Сінгапуру є Юе Хай Цін, побудований у 1855 році[156], і Ченьшіцзунци, заснований 1876 року. Серед інших даоських храмів виділяються Хонгсуансі, який побудували в 1913 році фуцзяньці, і Аньце-сян'онг, який заснували у 20-х роках ХХ століття вихідці з Гуандуна[157].

Храм Аньце-сян'онг
Храм Хонгсуансі
Храм Юе-Хай-Цин
Храм Ліонгсаньсі
Храм Ченьшіцзунци

Індуїзм[ред. | ред. код]

Станом на 2010 рік індуїзму дотримувалося 5,1 % населення Сінгапуру (2000 рік — 4,0 %)[1]. Індуїзм переважає серед вихідців з Південної Індії (тамілів, малаялі, каннара і телугу), які становлять більшість у індійській громаді Сінгапуру. Переважна більшість індуїстів є послідовниками шиваїзму (серед тамілів широко поширений культ лінгама), решта — шактізму (особливо малаялі) і вішнуїзму[комм. 6]. Для місцевих індуїстів характерна слабка прихильність до дотримання кастових заборон і обмежень[147].

Головними святами індуїстів є Дівалі («свято Вогнів»), Тайпусам («свято Спокути»), Понгал («свято врожаю»), Путанду (тамільський Новий рік) , Холі («свято весни» або «свято фарб»), Тіміті (церемонія ходіння по вогню) і святкування, присвячені головним божествам індуїстського пантеону (Брахмі, Крішні, Вішну, Шиві, Ганеші, Калі і т.д), наприклад, Махашиваратрі («велика ніч Шиви») і Наваратрі («дев'ять ночей»). Дівалі є в Сінгапурі офіційним вихідним днем. Характерною особливістю Сінгапуру є те, що багато китайців (переважно буддисти і даоси) беруть участь у індуїстських церемоніях, святах і фестивалях, а також жертвують гроші для індуїстських храмів[62][158].

Храм Шрі Маріамман
Храм Шрі Шрініваса Перумал
Храм Четтьяр
Храм Шрі Шива Дурга
Храм Шрі Крішнан

Найстарішим індуїстським храмом Сінгапуру є Шрі Маріамман, що присвячений богині Маріамман, а також Рамі, Муругану, Дурзі і Ганеші. Його заснував у 1827 році багатий тамільський комерсант. Храм розташований в центрі чайнатауну[159][160]. Серед інших найважливіших індуїстських храмів виділяються Шрі Вадапатхіра Каліамман, заснований у 1830 році і присвячений богині Калі[161], Шрі Шрініваса Перумал, заснований в 1855 році в районі Мала Індія і присвячений Вішну, Шрі Тхендайютхапані (або Четтьяр), побудований у 1859 році на кошти тамільських лихварів Четто і присвячений Шиві і Муругану[162], Шрі Шиван, заснований в 50-х роках XIX століття і присвячений Шиві, Шрі Вірамакаліямман, який побудували 1881 року вихідці з Бенгалії і присвячений богині Калі[163], Шрі Манматха Карунешварар, заснований в 1888 році на кошти тамільської громади і присвячений Шиві, Шрі Шива Дурга, заснований в 1906 році і присвячений Шиві і Дурзі[164], Шрі Рутхра Каліамман, побудований в 1913 році і присвячений богині Калі[165].

Також у Сінгапурі розташовані індуїстські храми Шрі Сенпага Вінаягар, заснований в 1923 році громадою цейлонських тамілів і присвячений Ганеші[166], Шрі Шива Крішна, побудований в 1962 році і присвячений Шиві і Крішни, Шрі Рамар, присвячений Рамі[167], Шрі Дарма Мунішваран, присвячений Шиві, Муругану, Ганеші та Нагі, Шрі Крішнан, присвячений Крішні, Шрі Лаян Сітхі Вінаягар, присвячений Ганеші. Храм Шрі Лакшмінараян є центром нечисленної громади вихідців з Північної Індії.

Індуїзм став помітною конфесією в Сінгапурі вже в другій половині 20-х років XIX століття, коли сюди прибула перша хвиля тамілів (тоді ж вони побудували в Сінгапурі індуїстський храм Шрі Маріамман, але перша святиня, що не дійшла до наших днів, з'явилася в Сінгапурі в 1819 році завдяки індусу з Пінанга). Згодом храмове будівництво, що постійно зростало, фінансували переважно індійські й цейлонські купці та лихварі, які розбагатіли завдяки тісним зв'язкам з британською адміністрацією. З часом з'явилися деякі відмінності між канонічними індуїстськими приписами і тим, як обряди здійснюються в змішаній індуїстській громаді Сінгапуру (наприклад, тут ніколи не було суворих обмежень на відвідування храмів членами окремих низьких каст, не практикувалися виступи храмових танцівниць девадасі))[44][97].

Дівалі
Дівалі
Тайпусам

Окремі храмові приходи в Сінгапурі фактично автономні. Справами всієї індуїстської громади займається створене в 1917 році спеціальне управління. Воно складається з голови, 10 членів та секретаря. 1968 року при цьому управлінні засновано відділ (The Hindu Endowments Board), який контролює діяльність храмів і всю храмову власність, а також керує індуїстскими дитячими садами і благодійним ашрамом, організовує головні індуїстські свята. Реформа індуїстського права йшла в Сінгапурі повільніше, ніж в Індії. Наприклад, якщо закон про заборону полігамії поширився на індуїстів Індії у 1955 році, то на сінгапурських — у 1967 році. Серед чинних у Сінгапурі індуїстських об'єднань і організацій найбільш активні і впливові Місія Рамакрішни, Арья-самадж, Нараяна-гурукула, Сінгапурська Хінду Сабха, Асоціація південноіндійських брахманів і північноіндійсьау індуїстська асоціація. Також у Сінгапурі представлена ​​неоіндуїстська організація «Шрі Сатья Саї»[168].

Сикхізм[ред. | ред. код]

Сикхський храм на Сілат-роуд

Прихильниками сикхізму є перважно панджабці, багато з яких за традицією служать в армії і поліції[147]. Станом на 2010 рік в Сінгапурі налічувалося 9,5 тис. сикхів (за іншими даними — до 15 тис.)[169]. Центральний сикхський храм (або Вадда Гурдвара), заснований 1912 року, розташований на перехресті вулиць Сангей Серангун-роуд і Таунер-роуд[170]. Крім того, сикхській громаді належать храм (центр) на сілат-роуд, що заснований у 2000 році і має в своєму складі бібліотеку і академію[171], а також гурдвара Кхалса Дхармака Сабха, гурдвара Сахіб Ішунь і ще кілька храмів. Діяльність сикхських храмів та інші справи громади контролює Центральне сикхське храмове управління, засноване 1981 року[66].

Юдаїзм[ред. | ред. код]

Юдаїзм сповідує невелика єврейська громада (згідно з різними джерелами — від 300 до 1 тис. осіб), яка відокремлено проживає в окремому кварталі. Переважно це вихідці з Західної Європи (ашкеназі), що дотримуються реформістського юдаїзму[172]. У Сінгапурі розташовані синагога Маген Авот, заснована в 1878 році, синагога Хесед-Ель, побудована 1905 року, культурно-релігійний центр Якоба Балласи, недільна єврейська школа і навіть кошерний ресторан. Зв'язками з громадськістю відає Єврейська рада з питань добробуту, яку обирають щорічно[173].

Перші єврейські купці з'явилися в Сінгапурі у 20-х роках XIX століття (за походженням це були багдадські євреї, що пізніше перебралися до Британської Індії). 1840 року тут влаштувалися члени впливової сефардської родини Сасун, після чого єврейська громада Сінгапуру стала рости швидкими темпами (тоді ж у місті з'явилася перша синагога, що розташовувалася на Синагога-стріт). На острів мігрували сефарди з Іраку і Персії, а також ашкеназі зі Східної Європи (станом на 1879 рік у Сінгапурі налічувалося більш як 170 євреїв, 1905 рік — близько 500, 1911 рік — близько 600, в 1931 рік — понад 830, 1939 рік — близько 1 тис.). Вони займалися посередницькою торгівлею між Китаєм, Індією та Європою (особливо опіумом і чаєм), фінансовими операціями та операціями з нерухомістю. Після Другої світової війни багато євреїв виїхали до Австралії, Британії, США та Ізраїлю. У 1955 році першим прем'єр-міністром Сінгапуру, який отримав часткову незалежність, став колишній глава місцевої єврейської громади Девід Маршалл[174][175][176].

Центр Якоба Балласи
Центр Якоба Балласи
Синагога Хесед-Ель
Синагога Маген Авот

Джайнізм[ред. | ред. код]

Джайнізм представлений у Сінгапурі двома головними течіями — шветамбари і дігамбари. Джайнська громада налічує близько 1 тис. осіб (на 1995 рік — близько 0,7 тис.), вона не має свого храму, але має общинний центр з молитовним залом і бібліотекою. Перші джайни прибули в Сінгапур на початку XX століття, 1972 роу влада офіційно зареєструвала громаду, нині більшість послідовників джайнізму становлять гуджаратці, решта — панджабці і таміли[177][178].

Бехаїзм[ред. | ред. код]

Перші прихильники Бахаї, які прибули з Бомбея, оселилися в Сінгапурі в середині XX століття. 1952 року обрали першу місцеву раду громади, у 1957 році у бахаїстів з'явилося своє кладовище, 1972 року засновано Духовну асамблею Бахаї Сінгапуру, що об'єднала п'ять регіональних громад[179].

Зороастризм[ред. | ред. код]

У Сінгапурі є невелика громада парсів, яка представлена ​​вихідцями з Індії та Пакистану. Після Другої світової війни торговці-парси з Китаю побудували в Сінгапурі будівлю для проведення релігійних обрядів, у 1954 році організовано Асоціацію парсів Сінгапуру. Серед парсів було багато заможних банкірів, комерсантів, видавців, юристів і лікарів, які жертвували гроші на благодійність (особливо на медицину і освіту). Сьогодні громада парсів налічує понад 200 осіб, вони мають свій общинний центр і кладовище[180].

Китайський релігійний синкретизм[ред. | ред. код]

Значна частина китайського населення дотримується релігійного синкретизму, що поєднує буддизм, даосизм і конфуціанство, а також різні елементи культу предків і древнього анімізму, об'єднані в так звану китайську народну релігію (також відому як шенізм або шеньцзяо). Підрахувати точну кількість послідовників цих релігій і течій неможливо, оскільки багато китайських буддистів у повсякденному житті дотримуються положень конфуціанства і даосизму (згідно з різними оцінками, на початку 70-х років ХХ століття конфуціанства дотримувалося близько третини китайців Сінгапуру, а даосизму — десята частина китайської громади). Типовими прикладами такого синкретизму є знаменитий храм Тянь-Хок-Кенг, храм Фуктакчхі, який заснували в 1824 році іммігранти хакка і гуандунці (1998 року відновлено й перетворено на музей історії ранніх китайських переселенців), храм Доумугун, який побудували 1921 року вихідці з Гуандуна, і храм Цзиньлун-си, який заснували китайські комерсанти в 1941 році. Майже в кожному китайському будинку або квартирі є вівтар, навколо якого відбуваються різні богослужіння, що пов'язані з численними сімейними урочистостями. Зазвичай роль служителя культу виконує старший чоловік сім'ї, але в більш урочистих або важливих випадках китайці вирушають до общинного храму[181][182][183][184].

Храм Тянь-Хок-Кенг
Храм Доумугун
Храм Фуктакчхі

Крім того, навіть китайці-християни схильні до своєрідного релігійного синкретизму. Офіційно вважаючи себе католиками чи протестантами, багато з них у себе вдома мають атрибути інших релігій: поруч з розп'яттям тримають вівтар предків, фігурки Будди чи священні сувої, а також беруть участь у святкуванні Цінміну і Чуньцзе [172][185]. Серед невеликої частини китайців, переважно вихідців з Малакки, поширений культ Датук Керамат[en] (Датук Гонг, Натук-конг або Наду-гонг), що поєднує в собі елементи доісламського культу духів, суфізму і традиційних китайських вірувань[186][187].

Також серед китайців сильні містичні обряди, які виконують цзітун (спіритисти й своєрідні посередники між світами людей і духів). Вони ж виконують і релігійно-обрядові функції під час свят та урочистостей, ворожать, виконують ритуальні танці (тяошень), здійснюють магічні ритуали, виготовляють різні талісмани, амулети і обереги (наприклад, дітям часто одягають срібні ланцюжки — «захист» від смерті і підступів «нечистої сили»). Китайці старшого покоління нерідко звертаються до послуг всіляких віщунів, чаклунів, знахарів, провісників, медіумів, екзорцистів і астрологів[143].

Нерелігійність[ред. | ред. код]

Нерелігійні сінгапурці наявні у всіх етнічних, релігійних та соціальних групах населення країни. Від 2004 року неофіційні групи атеїстів стали об'єднуватися в соціальних мережах і проводити свої збори, що ставали все більш популярними. Згідно з переписом 2010 року нерелігійними вважали себе 17,0 % сінгапурців (2000 — 14,8 %, 1980 — 13 %), при цьому багато хто з них зберігає прихильність до деяких обрядів і ритуалів (наприклад, шанують традиції культу предків). 2010 року в Сінгапурі зареєстровано Товариство гуманізму, що входить до складу Міжнародного гуманістичного і етичного союзу. Спільнота об'єднала у своїх лавах місцевих гуманістів, атеїстів, скептиків, вільнодумців, дарвіністів і агностиків[188][189].

Толерантність і релігійна політика влади[ред. | ред. код]

Методистська церква Фейрфілд

Сінгапур є світською державою і відповідно до його конституції, прийнятої в 1965 році, всім громадянам республіки гарантована свобода віросповідання. Координацією діяльності численних релігійних об'єднань країни займається Міжрелігійна організація Сінгапуру, утворена в 1949 році. Її очолює рада, яку обирають щорічно представники семи найбільших конфесій (буддисти, християни, мусульмани, індуїсти, сикхі, юдеї та зороастрійці) пропорційно до числа вірян. Також з метою міжконфесійних контактів у другій половині 60-х років XX століття уряд заснував Інститут з вивчення релігії та суспільства. Деякі релігійні свята в Сінгапурі є офіційними і включені в розряд вихідних днів[172][62][190].

Від колоніального періоду Сінгапур успадкував офіційне визнання особливих, у тому числі релігійних прав малайської громади як споконвічних мешканців острова, а також систему державного нагляду над мусульманами й індуїстами. Попри декларовану свободу віросповідання, крім особливого контролю за мусульманами в країні фактично заборонені Свідки Єгови (від 1972 року) і Церква Об'єднання (від 1982 року), яких влада виключила з офіційного реєстру конфесій[комм. 7]. При цьому уряд фактично лобіює інтереси малайців-мусульман у сфері політики, освіти, релігії, культури та мови. Влада прагне відокремити рішення національних проблем від суто конфесійних питань. Таке розмежування вона мотивує наміром запобігти загрозі коммуналізму, який криється в тому, що етнічне розмаїття населення поєднується з переважанням в окремих релігійних групах тих чи інших етносів[191][192][193][194].

1977 року в уряді Сінгапуру ввели посаду міністра у справах мусульман. На початку 80-х років XX століття в Сінгапурі спостерігалася деяка активізація радикально налаштованих представників малайської молоді, які прагнули відновити традиції раннього ісламу і вимагали поліпшення становища малайської громади. Влада звинуватила їх в симпатіях до іранської ісламської революції, у зв'язках з індонезійськими ісламістами, що виступали проти режиму Сухарто, і в розкиданні антиурядових листівок на вулицях Сінгапуру, після чого обрушила репресії на мусульманських радикалів. Арешти і гоніння незабаром призвели до припинення будь-яких несанкціонованих владою виступів[146].

Різдвяна прикраса в Сінгапурі

Від 1981 року функціонує спеціальна служба, що відповідає перед владою за планування та організацію ісламських релігійних урочистостей і богословських дискусій, за видання і розповсюдження теологічної літератури в мусульманському середовищі. Від 1984 року в рамках урядового курсу «морального виховання молоді» у випускних класах середніх шкіл з'явилося обов'язкове вивчення основ християнства, ісламу, індуїзму, буддизму і конфуціанської етики. Вибір предмета визначається релігійною приналежністю чи бажанням учня[149].

У сучасному Сінгапурі досить рідкісні заворушення і зіткнення на етно-релігійному ґрунті. У грудні 1950 року відбулися мусульмансько-християнські заворушення[en], які спровокувала справа Марії Хертог. Під час перебування Сінгапуру у складі Федерації Малайзії федеральна влада намагалися забезпечити малайцям політичне панування в противагу економічному домінуванню китайців, що викликало напругу у відносинах між цими двома найбільшими громадами міста. У липні 1964 почалися криваві китайсько-малайські зіткнення[en], а у вересні того ж року у зв'язку з новим спалахом насильства в Сінгапурі навіть було введено надзвичайний стан. 1969 року в країні знову відбулися великі зіткнення між китайцями і малайцями[en], після чого влада ввела суворе покарання за такі дії. Після терактів 11 вересня спецслужби Сінгапуру посилили контроль за мусульманською громадою і в грудні 2011 року провели арешти членів радикальної ісламістської організації Джемаа Ісламія. У грудні 2013 року масові заворушення[en] трапилися в районі Мала Індія (в них брали участь вихідці з Південної Азії, здебільшого чорнороби)[195][31][196][197][198].

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. Згідно з іншими даними, першу пресвітеріанську церкву засновано 1843 року, а громада сформувалася в 1856 році.
  2. У 1830 році китайці становили 39 % населення Сінгапуру, а в 1867 році — вже 65 %.
  3. Згідно з іншими даними, таміли становлять 2/3 всіх індійців, представники інших дравідомовних народів — 1/5.
  4. Станом на 1829 рік у Сінгапурі налічувалося близько 200 католиків, 1832 — близько 300.
  5. Дієздатність обох законодавчих актів підкріплена відповідними рішеннями шаріатських судів і жорсткими діями поліції.
  6. У Сінгапурі представлені підсекти шактізму вамачара і дакшіначара.
  7. Суворій цензурі підлягають багато фільмів, книг, пісень, малюнків та інших творів на релігійну тематику, наприклад фільм «Остання спокуса Христа» Мартіна Скорсезе або роман «Сатанинські вірші» Салмана Рушді.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н Census of Population 2010 Statistical Release 1 (en). Department of Statistics. Архів оригіналу за 2013-11-13. Процитовано 2014-02-02. 
  2. Constitution of the Republic of Singapore (en). Government of Singapore. Процитовано 2014-02-12. 
  3. Lai Ah Eng, 2008, с. 62
  4. Сингапур, 1988, с. 32-33
  5. Сингапур, 1988, с. 33-35
  6. а б Соломон Брук, 1981, с. 512-513
  7. Сингапур, 1988, с. 25, 36-37
  8. Lai Ah Eng, 2008, с. 28-30
  9. Соломон Брук, 1981, с. 513
  10. Сингапур, 1988, с. 25, 40-42
  11. Topley and DeBernardi, 2011, с. 110-112
  12. Сингапур, 1988, с. 23, 51, 54, 76, 155, 201
  13. Lai Ah Eng, 2008, с. 19
  14. Генрих Шпажников, 1980, с. 135-139, 227-228
  15. Сингапур, 1988, с. 23, 26
  16. Сингапур, 1988, с. 26-27, 30
  17. Сингапур, 1988, с. 81
  18. Генрих Шпажников, 1980, с. 133-134
  19. а б в г Соломон Брук, 1981, с. 514
  20. Lai Ah Eng, 2008, с. 18
  21. Генрих Шпажников, 1980, с. 133
  22. Сингапур, 1988, с. 25, 37
  23. Lai Ah Eng, 2008, с. 29
  24. Topley and DeBernardi, 2011, с. 27-28, 75
  25. а б Генрих Шпажников, 1980, с. 134
  26. а б Сингапур, 1988, с. 25
  27. Lai Ah Eng, 2008, с. 38
  28. Генрих Шпажников, 1980, с. 134-135
  29. Соломон Брук, 1981, с. 513-514
  30. Сингапур, 1988, с. 25-26
  31. а б Singapore bus death triggers riot (en). BBC. 9 December 2013. Процитовано 2014-02-06. 
  32. Burial, Cremation & Ash Storage (en). National Environment Agency. Архів оригіналу за 2006-05-05. Процитовано 2014-02-13. 
  33. а б Генрих Шпажников, 1980, с. 135
  34. Сингапур, 1988, с. 28-29
  35. Lai Ah Eng, 2008, с. 32
  36. Kuah-Pearce Khun Eng, 2009, Preface to the Second Edition
  37. Kuah-Pearce Khun Eng, 2009, с. 29-30
  38. Profile (en). Singapore Soka Association. Процитовано 2014-02-22. 
  39. а б в г Jack Meng Tat Chia. Buddhism in Singapore: A State of the Field Review (en). Academia. Процитовано 2014-02-27. 
  40. Fo Guang Shan (en). Fo Guang Shan. Архів оригіналу за 2013-08-13. Процитовано 2014-02-27. 
  41. Buddhist Compassion Relief Tzu Chi Foundation (Singapore) (en). Buddhist Compassion Relief Tzu Chi Foundation (Singapore). Архів оригіналу за 2014-02-28. Процитовано 2014-02-27. 
  42. Buddha's Light International Association (en). Buddha's Light International Association. Процитовано 2014-02-27. 
  43. Thekchen Choling (Singapore) (en). Thekchen Choling (Singapore). Процитовано 2014-02-22. 
  44. а б в Сингапур, 1988, с. 29
  45. About Us (en). Wat Ananda Youth. Архів оригіналу за 2014-02-22. Процитовано 2014-02-13. 
  46. а б в Chia Meng Tat Jack & Chee Ming Feng Robin. Rebranding the Buddhist Faith: Reformist Buddhism and Piety in Contemporary Singapore (en). National University of Singapore. Архів оригіналу за 2010-06-04. Процитовано 2014-02-27. 
  47. Thian Hock Keng (en). Thian Hock Keng. Архів оригіналу за 2014-01-21. Процитовано 2014-02-03. 
  48. Город Сингапур. Вокруг света. Архів оригіналу за 2013-12-05. Процитовано 2014-02-03. 
  49. Burmese Buddhist Temple (en). Burmese Buddhist Temple. Процитовано 2014-02-03. 
  50. Wat Ananda Metyarama (en). Wat Ananda Metyarama. Процитовано 2014-02-03. 
  51. Our History Unfolds (en). Lian Shan Shuang Lin Monastery. Архів оригіналу за 2013-11-15. Процитовано 2014-02-03. 
  52. About Us (en). Palelai Buddhit Temple. Архів оригіналу за 2014-01-03. Процитовано 2014-02-03. 
  53. Amitabha Buddhist Centre (en). Amitabha Buddhist Centre. Архів оригіналу за 2013-09-03. Процитовано 2014-02-03. 
  54. The History of the Buddha Tooth Relic Temple & Museum (en). Buddha Tooth Relic Temple. Архів оригіналу за 2014-02-20. Процитовано 2014-02-03. 
  55. Our Story (en). Kong Meng San Phor Kark See Monastery. Архів оригіналу за 2014-02-26. Процитовано 2014-02-03. 
  56. Kwan Im Thong Hood Cho Temple (en). Universes in Universe. Процитовано 2014-02-03. 
  57. Poh Ern Shih (zh). Poh Ern Shih. Процитовано 2014-02-13. 
  58. Manjusri Secondary School (en). Manjusri Secondary School. Процитовано 2014-02-27. [недоступне посилання з червень 2019]
  59. About Us (en). Buddhist Library. Архів оригіналу за 2014-10-05. Процитовано 2014-02-27. 
  60. About Us (en). Buddhist and Pali College of Singapore. Архів оригіналу за 2014-02-27. Процитовано 2014-02-27. 
  61. About Us (en). Buddhist College of Singapore. Архів оригіналу за 2014-03-03. Процитовано 2014-02-27. 
  62. а б в г д е Сингапур, 1988, с. 27
  63. Генрих Шпажников, 1980, с. 137-138
  64. а б Генрих Шпажников, 1980, с. 138
  65. Communauté Catholique Francophone de Singapour (fr). Communauté Catholique Francophone de Singapour. Процитовано 2014-02-06. 
  66. а б в Сингапур, 1988, с. 30
  67. Lai Ah Eng, 2008, с. 29, 34
  68. Cathedral of the Good Shepherd (en). Archdiocese of Singapore. Архів оригіналу за 2014-02-22. Процитовано 2014-02-06. 
  69. Lai Ah Eng, 2008, с. 34
  70. Church of the Nativity of the Blessed Virgin Mary (en). Archdiocese of Singapore. Архів оригіналу за 2008-12-11. Процитовано 2014-02-06. 
  71. Holy Family History (en). Church of Holy Family. Архів оригіналу за 2014-02-22. Процитовано 2014-02-06. 
  72. Church of the Sacred Heart (en). Archdiocese of Singapore. Архів оригіналу за 2014-02-22. Процитовано 2014-02-06. 
  73. Church of St Teresa (en). Archdiocese of Singapore. Архів оригіналу за 2014-02-14. Процитовано 2014-02-06. 
  74. Church of the Holy Trinity (en). Church of the Holy Trinity. Процитовано 2014-02-06. 
  75. Our History (en). Church of St Mary of the Angels. Архів оригіналу за 2014-01-11. Процитовано 2014-02-06. 
  76. St Andrew's Cathedral (en). St Andrew's Cathedral. Процитовано 2014-02-06. 
  77. Telok Ayer Chinese Methodist Church (en). Telok Ayer Chinese Methodist Church. Процитовано 2014-02-06. 
  78. History (en). Wesley Methodist Church. Архів оригіналу за 2014-07-18. Процитовано 2014-02-06. 
  79. Prinsep Street Presbyterian Church (en). Prinsep Street Presbyterian Church. Архів оригіналу за 2014-02-21. Процитовано 2014-02-06. 
  80. History of PCS (en). The Presbyterian Church In Singapore. Процитовано 2014-02-21. [недоступне посилання з липень 2019]
  81. Singapore Baptist Convention (en). Singapore Baptist Convention. Процитовано 2014-02-20. 
  82. About Faith Community Baptist Church (en). Faith Community Baptist Church. Процитовано 2014-02-06. 
  83. About IBC (en). International Baptist Church. Архів оригіналу за 2014-02-21. Процитовано 2014-02-06. 
  84. Life Bible-Presbyterian Church (en). Life Bible-Presbyterian Church. Процитовано 2014-02-21. 
  85. Генрих Шпажников, 1980, с. 138, 219-220, 222-224
  86. City Harvest Church (en). City Harvest Church. Процитовано 2014-02-20. 
  87. New Creation Church (en). New Creation Church. Процитовано 2014-02-20. 
  88. Faith Community Baptist Church (en). Faith Community Baptist Church. Процитовано 2014-02-20. 
  89. Heart of God Church (en). Heart of God Church. Процитовано 2014-02-20. 
  90. Grace Assembly of God (en). Grace Assembly of God. Процитовано 2014-02-20. 
  91. Elim Church (en). Elim Church. Процитовано 2014-02-20. 
  92. Cornerstone Community Church (en). Cornerstone Community Church. Процитовано 2014-02-20. 
  93. Church of Our Saviour (en). Church of Our Saviour. Архів оригіналу за 2014-02-23. Процитовано 2014-02-20. 
  94. Bethany Independent-Presbyterian Church (en). Bethany Independent-Presbyterian Church. Процитовано 2014-02-20. 
  95. Lighthouse Evangelism (en). Lighthouse Evangelism. Архів оригіналу за 2014-02-12. Процитовано 2014-02-20. 
  96. Сингапур, 1988, с. 30-31
  97. а б в Lai Ah Eng, 2008, с. 30
  98. Chee Kiong Tong, 2007, с. 3-4
  99. Armenian Apostolic Church of St. Gregory the Illuminator (en). Armenian Apostolic Church of St. Gregory the Illuminator. Процитовано 2014-02-06. 
  100. Генрих Шпажников, 1980, с. 226
  101. Ukrainian Catholic Eparchy of Saints Peter and Paul (en). Ukrainian Catholic Eparchy of Saints Peter and Paul. Процитовано 2014-02-19. 
  102. IJ Sisters Singapore (en). CHIJ. Архів оригіналу за 2014-02-22. Процитовано 2014-02-18. 
  103. Lasallian Brothers. LaSalle.org. Архів оригіналу за 2014-03-12. Процитовано 2014-02-18. 
  104. Institute of the Marist Brothers (en). Institute of the Marist Brothers. Процитовано 2014-02-18. 
  105. Fratelli Di San Gabriele (en). Fratelli Di San Gabriele. Архів оригіналу за 2013-11-18. Процитовано 2014-02-18. 
  106. The Convent of Our Lady of Good Counsel (en). CHIJ OLGC. Процитовано 2014-02-18. 
  107. Convent Of The Holy Infant Jesus (Katong) Primary (en). CHIJ (Katong) Primary. Процитовано 2014-02-18. 
  108. CHIJ (Kellock) (en). CHIJ (Kellock). Процитовано 2014-02-18. 
  109. Convent of the Holy Infant Jesus Our Lady Queen of Peace (en). Convent of the Holy Infant Jesus Our Lady Queen of Peace. Архів оригіналу за 2014-02-22. Процитовано 2014-02-18. 
  110. Saint Joseph's Institution Junior (en). Saint Joseph's Institution Junior. Процитовано 2014-02-18. 
  111. St Stephen's School (en). St Stephen's School. Процитовано 2014-02-18. 
  112. St Gabriel's Primary School (en). St Gabriel's Primary School. Процитовано 2014-02-18. 
  113. Convent of the Holy Infant Jesus Primary (Toa Payoh) (en). Convent of the Holy Infant Jesus Primary (Toa Payoh). Архів оригіналу за 2014-02-22. Процитовано 2014-02-18. 
  114. CHIJ Katong Convent (en). CHIJ Katong Convent. Процитовано 2014-02-18. 
  115. CHIJ Secondary School (en). CHIJ Secondary School. Процитовано 2014-02-18. 
  116. CHIJ St. Joseph's Convent (en). CHIJ St. Joseph's Convent. Процитовано 2014-02-18. 
  117. CHIJ St Nicholas Girls’ School (en). CHIJ St Nicholas Girls’ School. Процитовано 2014-02-18. 
  118. St. Gabriel's Secondary School (en). St. Gabriel's Secondary School. Процитовано 2014-02-18. 
  119. St.Patrick's School (en). St.Patrick's School. Процитовано 2014-02-18. 
  120. Hai Sing Catholic School (en). Hai Sing Catholic School. Процитовано 2014-02-18. 
  121. SJI International School (en). SJI International School. Процитовано 2014-02-18. 
  122. Catholic High School (en). Catholic High School. Архів оригіналу за 2014-02-19. Процитовано 2014-02-18. 
  123. Catholic Junior College (en). Catholic Junior College. Процитовано 2014-02-18. 
  124. St Andrew's Junior School (en). St Andrew's Junior School. Процитовано 2014-02-19. 
  125. Saint Andrew's Secondary School (en). Saint Andrew's Secondary School. Процитовано 2014-02-19. 
  126. St Andrew's Junior College (en). St Andrew's Junior College. Процитовано 2014-02-19. 
  127. St. Margaret's Secondary School (en). St. Margaret's Secondary School. Процитовано 2014-02-19. 
  128. Christ Church Secondary School (en). Christ Church Secondary School. Процитовано 2014-02-20. 
  129. St Hilda's Secondary School (en). St Hilda's Secondary School. Процитовано 2014-02-20. 
  130. Anglo-Chinese School (Independent) (en). Anglo-Chinese School (Independent). Архів оригіналу за 2014-03-02. Процитовано 2014-02-19. 
  131. Methodist Girls' School (en). Methodist Girls' School. Архів оригіналу за 2010-05-23. Процитовано 2014-02-19. 
  132. Fairfield Methodist School (en). Fairfield Methodist School. Процитовано 2014-02-19. 
  133. Anglo-Chinese Junior College (en). Anglo-Chinese Junior College. Архів оригіналу за 2014-02-12. Процитовано 2014-02-19. 
  134. Fairfield Methodist School (Primary) (en). Fairfield Methodist School (Primary). Процитовано 2014-02-20. 
  135. Kuo Chuan Presbyterian Secondary School (en). Kuo Chuan Presbyterian Secondary School. Архів оригіналу за 2016-01-22. Процитовано 2014-02-19. 
  136. Presbyterian High School (en). Presbyterian High School. Архів оригіналу за 2014-02-01. Процитовано 2014-02-19. 
  137. Anglican Diocese of Singapore (en). Anglican Diocese of Singapore. Процитовано 2014-02-20. 
  138. Lutheran Church in Singapore (en). Lutheran Church in Singapore. Процитовано 2014-02-20. 
  139. Trinity Theological College (en). Trinity Theological College. Процитовано 2014-02-21. 
  140. TCA College (en). TCA College. Архів оригіналу за 2014-02-25. Процитовано 2014-02-21. 
  141. East Asia School of Theology (en). East Asia School of Theology. Процитовано 2014-02-21. 
  142. Сингапур, 1988, с. 27, 31
  143. а б в г Генрих Шпажников, 1980, с. 136
  144. Генрих Шпажников, 1980, с. 136-137
  145. Lai Ah Eng, 2008, с. 12
  146. а б в Сингапур, 1988, с. 28
  147. а б в Генрих Шпажников, 1980, с. 137
  148. About Us (en). Majlis Ugama Islam Singapura. Архів оригіналу за 2014-01-21. Процитовано 2014-02-04. 
  149. а б Сингапур, 1988, с. 27-28
  150. The Official Story (en). Singapore Nagore Dargah. Архів оригіналу за 2014-02-21. Процитовано 2014-02-04. 
  151. Mosque Information (en). Masjid AlIstiqamah. Архів оригіналу за 2014-02-25. Процитовано 2014-02-04. 
  152. MUIS Annual Report 2010 (en). MUIS. Процитовано 2014-02-04. 
  153. Topley and DeBernardi, 2011, с. 87
  154. Kuah-Pearce Khun Eng, 2009, с. 22-26, 45-49
  155. Our History (en). Taoist Mission (Singapore). Процитовано 2014-02-13. 
  156. Yueh Hai Ching Temple (en). National Heritage Board. Архів оригіналу за 2014-02-21. Процитовано 2014-02-03. 
  157. History of Ang Chee Sia Ong Temple in Singapore (en). Ang Chee Sia Ong Temple. Архів оригіналу за 2015-11-23. Процитовано 2014-02-03. 
  158. Lai Ah Eng, 2008, Introduction
  159. Sri Mariamman Temple (en). Singapore VR. Архів оригіналу за 2014-06-23. Процитовано 2014-02-04. 
  160. Sri Mariamman Temple (en). Singapore Tourism Board. Архів оригіналу за 2013-03-07. Процитовано 2014-02-04. 
  161. History of Sri Vadapathira Kaliamman Temple (en). Sri Vadapathira Kaliamman Temple. Процитовано 2014-02-05. 
  162. History of Sri Thendayuthapani Temple (en). Chettiars' Temple Society, Singapore. Процитовано 2014-02-04. 
  163. History (en). Sri Veeramakaliamman Temple. Архів оригіналу за 2013-12-08. Процитовано 2014-02-05. 
  164. Temple History (en). Sri SivaDurga Temple. Процитовано 2014-02-05. 
  165. Sri Ruthrakaliamman Temple (en). Sri Ruthrakaliamman Temple, Singapore. Архів оригіналу за 2014-02-22. Процитовано 2014-02-05. 
  166. Our History (en). Sri Senpaga Vinayagar Temple. Архів оригіналу за 2012-02-10. Процитовано 2014-02-05. 
  167. Sree Ramar Temple (en). Sree Ramar Temple. Процитовано 2014-02-05. 
  168. Chee Kiong Tong, 2007, с. 1
  169. Sikhs in Singapore: Turbanators with rich tradition of donning uniform (en). TopNews. Процитовано 2014-02-22. 
  170. Central Sikh Temple (en). The Central Sikh Gurdwara Board. Процитовано 2014-02-05. 
  171. The Sikh Center (en). The Central Sikh Gurdwara Board. Процитовано 2014-02-05. 
  172. а б в Генрих Шпажников, 1980, с. 139
  173. Singapore's Jews Experience Cultural Rebirth (en). Chabad-Lubavitch Media Center. Процитовано 2014-02-05. 
  174. Singapore (en). American-Israeli Cooperative Enterprise. Процитовано 2014-02-05. 
  175. History (en). Singapore Jews. Процитовано 2014-02-05. 
  176. Сингапур, 1988, с. 49
  177. A Short History of How We Came To Be (en). Singapore Jain Religious Society. Процитовано 2014-02-07. 
  178. Jainism Joins National Inter-Faith Organization (Singapore) (en). Pluralism Project. Процитовано 2014-02-07. 
  179. Singapore Bahá'í History (en). Bahá'í Community of Singapore. Архів оригіналу за 2014-02-23. Процитовано 2014-02-07. 
  180. Parsi Community in Singapore (en). The Parsi Zoroastrian Association of Singapore. Архів оригіналу за 2014-03-16. Процитовано 2014-02-07. 
  181. Генрих Шпажников, 1980, с. 135-136
  182. Lai Ah Eng, 2008, с. 5, 22-23, 31
  183. Kuah-Pearce Khun Eng, 2009, с. 3-4, 6, 21-22, 30-34
  184. Chee Kiong Tong, 2007, с. 7
  185. Chee Kiong Tong, 2007, с. 15-16
  186. Wendy Choo Liyun. Socialization and Localization: a Case Study of the Datuk Gong Cult in Malacca (en). National University of Singapore. Архів оригіналу за 2007-10-16. Процитовано 2014-02-12. 
  187. 马来人风俗(卅四) 没有固定形象的拿督公 (zh). Xiao En E-Magazine. Архів оригіналу за 2014-02-21. Процитовано 2014-02-12. 
  188. Our History (en). Humanist Society (Singapore). Процитовано 2014-02-12. 
  189. Humanist Society Starts in Singapore (en). International Humanist and Ethical Union. Процитовано 2014-02-12. 
  190. Lai Ah Eng, 2008, с. 17
  191. Сингапур, 1988, с. 26-27
  192. Lily Zubaidah Rahim (July 2009). Governing Islam and Regulating Muslims in Singapore’s Secular Authoritarian State (en). National Library of Australia. Процитовано 2014-02-12. 
  193. Singapore. International Religious Freedom Report 2007 (en). U.S. State Department. Процитовано 2014-02-12. 
  194. Lai Ah Eng, 2008, с. 63, 67
  195. Сингапур, 1988, с. 53-54
  196. Singapore shocked by worst riots in decades, as migrant workers vent anger (en). Guardian News and Media. 9 December 2013. Процитовано 2014-02-06. 
  197. Kuah-Pearce Khun Eng, 2009, с. 5
  198. Chee Kiong Tong, 2007, с. 16

Література[ред. | ред. код]

  • Брук С. И. Население мира. Этно-демографический справочник. — Москва : Наука, 1981. — 880 с.
  • Чуфрин Г. И. (ответственный редактор). Сингапур. Справочник. — Москва : Наука, 1988. — 206 с.
  • Шпажников Г. А. Религии стран Юго-Восточной Азии. — 1980. — 247 с.
  • Chee Kiong Tong. Rationalizing Religion: Religious Conversion, Revivalism and Competition in Singapore Society. — Leiden : BRILL, 2007. — 326 с. — ISBN 978-90-04-15694-4.
  • Leon Comber. Chinese Temples in Singapore. — Eastern Universities Press, 1958. — 110 с.
  • Kuah-Pearce Khun Eng. State, Society, and Religious Engineering: Towards a Reformist Buddhism in Singapore. — Сингапур : Institute of SEA Studies, 2009. — 337 с. — ISBN 978-981-230-865-8.
  • Lai Ah Eng. Religious Diversity in Singapore. — Сингапур : Institute of SEA Studies, 2008. — 724 с. — ISBN 978-981-230-754-5.
  • Evelyn Lip. Chinese temple architecture in Singapore. — Singapore University Press, 1983. — 114 с. — ISBN 9789971690649.
  • Marjorie Topley, Jean DeBernardi. Cantonese Society in Hong Kong and Singapore. — Гонконг : Hong Kong University Press, 2011. — 610 с. — ISBN 978-988-8028-14-6.
  • Y Eddie C.Y. Kuo, Tong Chee Kiong. Religion in Singapore. — Сингапур : Singapore National Printers, 1995. — 74 с. — ISBN 9789971914592.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Релігія в Сінгапурі