Мукачівські єпархи

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Мукачівські єпархи — єпископи та настоятелі (управителі) Мукачівської єпархії.

В «Історії карпатських русинів» подається список єпископів Мукачівської єпархії від Луки — до Василя Поповича та згадка про останніх православних єпископів Марамороша Йосифа Стойку і Досифея Теодоровича.

Єпархи, відомі з часу заснування єпархії

Докладніше: Мукачівська єпархія
  • Лука-пресвітер — 1445—1490 р.,
  • Іоан — 1491— р.,
  • Владислав — 1551—1561 р.,
  • Василь ІІІ (арданівський) 1597 р.-?, (єпископ, який був поінформований про події в Бересті — унію 1596 р.)
  • Іларіон — 1561—1606 р.,
  • Сергій — 1606—1618 р.,
  • Євфімій — 1618—1620 р.,
  • Петроній — 1620—1627 р.,
  • Іоан Григорович 1627—1635 р.,
  • Парфірій Ардан і Софроній Юско — 1640—1642 р.,

Від прийняття єдності з Апостольським Престолом у Римі

Докладніше: Мукачівська греко-католицька єпархія

Як апостольські, тобто папські, вікарії, а згодом у підпорядкуванні римо-католицькому єпископу в Ягрі

Перші кроки незалежності єпархії (патронат угорського римо-католицького Остригомського архієпископа)

1764 року Єпархіальний синод у Мукачевому постановив «раз і назавжди розірвати свою залежність від Ягерського єпископа». 19 вересня 1771 року Папа Климент XIV буллою «Eximie Regalium Principium» вивів Мукачівську єпархію з безпосереднього підпорядкування римо-католицького єпископа в Ягрі, наділивши наглядовими функціями над нею угорського римо-католицького Остригомського архієпископа.

З часу отримання статусу «sui juris» («Церква свого права»)

2 вересня 1937 року Ватикан остаточно звільнив Пряшівську та Мукачівську єпархії від підпорядкування угорському Остригомському архієпископу, надавши їм статус «sui juris».

Примітки (позначки)

Позначкою «*****» виділено тимчасових керівників (управителів) Мукачівської єпархії, які не є єпископами. Позначкою «*» виділено єпископів-синкелів, допоміжних єпископів, та єпископів, які з певних причин (Олександр (Хіра)) не могли керувати єпархією відкрито.

Єпископи Мукачева до з'єднання

Лука-пресвітер

14 серпня 1458 року угорський король Матяш Гуняді визнає Луку настоятелем «монастирської плебанії» на Чернечій горі «з його звичною юрисдикцією», про якого інші документи згадують і раніше. Це була перша історична згадка про настоятеля Мукачівського монастиря під титулом «presbyter Ruthenus». І хоч у грамоті не йдеться про єпископа чи єпископство, дослідник А.Годинка припускає заснування його десь між 1439 і 1445 рр., тобто в роки правління спільного для Угорщини і Польщі короля Владислава І (1440—1444), бо ці роки повністю збігаються із тими, про які говоритиме у своїй інформації до Риму 1665 р. холмський єпископ Яків Суша.

Звідси митрополит Ісидор, як папський легат, міг заснувати Мукачівське єпископство, для затвердження якого потрібно було мати згоду королівської влади. Можливо тому Луку не згадано як єпископа в офіційних документах, оскільки ще не закінчився процес визнання єпископства цивільною державною владою. Якщо наші припущення вірні, то підпорядковані плебану Луці вірники в часи унійної діяльності Ісидора мали вважатися «з'єднаними» (graeci ritus uniti). До того ж слід пам'ятати, що в той час найближчим до Мукачева слов'янським єпископством було Перемишльське, яке так само під впливом Ісидора могло вже тоді перебувати короткий час в «унії» з Римським престолом. Втім незважаючи на те, під якими б титулами не згадувався у двох грамотах від 1458 та 1488 рр. Лука (пресвітер, плебан, кандидат на єпископа, монах-василіянин, ігумен монастиря на Чернечій горі), все одно найдавніша переконлива згадка про єпископа східної традиції у Мукачеві походить від 31 липня 1491 р.

Єпископ Іоан

Мова йде про єпископа Івана, про канонічно-юридичні повноваження якого до сьогодні відомо із п'яти грамот. З них стає зрозумілим, що Іоанн «за давнім звичаєм» є єпископом всіх руських священиків, які перебувають під юрисдикцією церкви св. Миколая в місті Мукачеві. Дискусії про «перше заснування», а тим більше «канонічне» існування Мукачівської єпархії в часи єпископа Івана є безпідставними, оскільки початки цієї примордіалізованої церковної провінції за влучним висловом О.Петрова — «ignoramus et ignorabimus». Спроби єпископа Івана поширити свою юрисдикцію на канонічну територію Грушівського монастиря, патріарший статус якого угорський король Владислав ІІ визнав 1494 р., хоч успіху і не принесли, проте з грамоти від 1498 р. стає зрозумілим, що схизматичний монастир підпорядкував себе під архієрейську юрисдикцію Дюлофегерварського (Альбаюльського) архієпископа в Трансільванії.

Натомість абсолютно не зрозумілим залишається питання, кому із сусідніх митрополитів підлягали Мукачівські єпископи. Дослідник Петров, наприклад, припускав, що услід за «завоюванням» настоятелями Чернечої гори території Грушівського монастиря його настоятелі підпорядковувалися архієпископам Трансільванії або Валахії, принаймні до XVII ст. Поза цим, дослідник Міхал Лацко стверджує, що до цього часу мукачівські єпархи більше залежали від Київських митрополитів, і лише від початку XVII ст. й до Ужгородської унії єпископи Мукачева висвячувалися у Молдавських митрополитів.

В дійсності єпископ Іван не отримав ні єпископського призначення, ані єпископства, а тільки повноваження для практикування свого юрисдикційного права, щоб міг діяти як єпископ разом з тими священиками, які належали до юрисдикції Мукачівської монастирської церкви. В Угорщині у XIII—XV ст. траплялися монастирі східного обряду, настоятелі яких опікувалися церковним життям православних громад з близьких та більш віддалених околиць. Так, зокрема було в Трансільванії та на Закарпатті. Та навіть, якщо там і не існувало ієрархії в повному канонічному сенсі, деякі настоятелі монастирів все ж отримували єпископські свячення. Монастир св. Миколая на Чернечій горі біля Мукачева став у XV ст. резиденцією єпископів, які здійснювали пастирський нагляд за східними християнами різних етнічних груп Верхньої Угорщини, хоча ми й не маємо даних про формальне заснування місцевої єпархії.

1491 р. король Володислав ІІ «за старинним звичаєм» затвердив Мукачівським єпископом Івана. Той не визнав патріарші права Грушівського монастиря (Ставропигійський монастир св. Михаїла у Грушеві, нині Тячівського району на Мараморощині), старався підпорядкувати собі теж і всі марамороські парафії, як це було давніше. Тодішній грушівський архімандрит Іларій, щоб забезпечити за собою права патріаршого екзарха, звернувся до самого короля. Король Владислав ІІ, у 1494 р. затвердив надані Іларієві права патріархом, однак з тією умовою, що як Іларій, так і його наступники, «зобов'язані виявляти Мукачівському єпископові належну підлеглість і слухняність». Тут історик Лучкай зауважує: «Із цієї грамоти видно, що король Володислав таки підпорядкував Мараморош Мукачівському єпископу». Після того як єп. Іван, не звертаючи уваги на королем затверджені патріарші привілеї Грушівського монастиря, намагався й далі відбирати єпископські данини (т. зв. катедратик) теж від парафій, підлеглих архимандриту Іларію як екзарху, то Іларій 1498, знову звернувся до короля про допомогу. Цього разу, король Володислав ІІ вирішив особисто розглянути суперечку між архимандритом Іларієм і єпископом Іваном. Чим закінчилася ця справа, через брак відповідних документів, нам невідомо. Однак, врешті-решт, Мукачівський єпископ таки добився свого. 1551 р. король Фердинанд І признав його владу над цілим Марамороським комітатом і тим самим і над Грушевським монастирем.

Однак, правовий статус мукачівських єпископів, які від 1551 р. поширювали свою канонічну юрисдикцію і на територію Грушівської монастирської церкви — Мараморош, залишався й надалі непевним, як невизначеним було соціальне й культурне становище парафій та священиків, які їм підлягали. Та попри це, коли згадується про єпископа Владислава (Ladislaus) під 1568 та 1569 рр. вперше в грамотах цивільної влади (жупана комітату Унг Франциска Другета Гуменського та імператора Максиміліана ІІ) йдеться про Мукачівську єпархію. У всякому разі наприкінці XVI ст. Мукачівський єпископ уже мав загальну юрисдикцію над усіма східними християнами, які проживали в Угорщині. Це підтверджує і лист мукачівського єпископа, етнічного румуна Сергія, від 24 листопада 1604 р., в якому він пише, що в Мукачівській єпархії є священики і монахи русини, валахи, словаки і серби.

За недостатніми джерелами до 1561 р. право єпископського призначення, за винятком єдиного випадку у 1458 р., походило від королівської влади. Від 1561 р. королівське призначення слідувало після виборів єпископа з числа духовенства, якого висвячував найближчий митрополит. Хоч Мукачівська єпархія від своїх недосліджених початків духовно була з'єднана з Київською митрополією, проте її першоієрархи не згадуються серед тих, хто висвячував мукачівських владик, якщо взагалі їх хтось висвячував до кінця XVI ст. Частіше практикувалися вибори нового єпископа шляхом заповіту попереднього, претендента на посаду якого і затверджував король.

Згадка про єпископів Василя та Іларіона

19 лютого 1556 р. граф Юрій Баторі, власник Бичківської домінії, до якої у той час належало теж і Грушево, видав декрет, яким Святомихайлівський монастир у Грушеві втратив свої патріарші привілеї ставропігії і був уповні підпорядкований Мукачівському єп. Василієві.

Першим висвяченим мукачівським єпископом молдавським митрополитом у Яссах згадується Василь ІІІ (арданівський) у 1597 р., той самий єпископ, який був поінформований про події в Бересті 1596 р. Пізніше (1665 р.) холмський єпископ Яків Суша хоч і писатиме, «що мукачівські єпископи знаходились у постійному зв'язку з Київським митрополитом», проте визнає, «що мукачівський єпископ, який мешкав у чужій країні і працював між неосвіченим народом, залишався і надалі нез'єднаним, тоді як митрополит у той час зі своїми єпископами прийняв унію». Ці зв'язки мали продовжуватися і після 1596 р., але якою була їхня природа нам невідомо. Найчастіше мукачівські владики до Ужгородської унії отримували висвячення (хіротонію) від молдавських митрополитів у Яссах або від Дюлофегерварського (Альбаюльського) митрополита в Румунії. Водночас мали місце і спроби польських, передусім перемишльських унійних єпископів. Частіше мова йде про діяльність Атанасія Крупецького 1613—1614 рр. у монастирі Красний Брід, якого деякі автори згадують 1610 чи 1616 р. під титулом «Мукачівський і Мараморошський єпископ в Угорщині».

Приблизно у тому часі був знищений Мукачівський монастир, тож граф Баторі, передав тогочасному Мукачівському єп. Іларіонові на перебування Грушевський монастир з усіма його посілостями. Таким чином Грушевський монастир перебував під володінням Мукачівських єпископів аж до повного його знищення під час повстання Текелі, близько 1680 р.

Єпископи Петроній, Григорович, Тарасович

У 1623 р., після 23 років вигнання, в Мукачеві з'являється єпископ Петроній, якого трансильванський князь Габор Бетлен призначив «єпископом Березького, Ужанського, Саболчського, Земплинського, Мараморошського і Шаришського комітатів об'єднаних грецьких церков» (ecclesiae unionis greacae = церков грецької унії). Грамота Г.Бетлена від 10 лютого є першим документом в історії Мукачівської єпархії, в якому перераховано територію по комітатам, що належить юрисдикції мукачівського єпископа. Юрисдикція його наступника — Івана Грегоровича (Joannem Gregory, 1627—1633) поширювалася на ті самі комітати. Новий владика (перший з числа мукачівських єпископів, який володів латинською мовою) був тісно пов'язаний з київським греко-католицьким митрополитом Велямином Рутським, з яким особисто познайомився під час повернення із Ясс, де він отримав хіротонію, на початку лютого 1628 р., про що Рутський писав у своєму звіті до Риму 28 червня того ж року. Наголошуючи, що «Він теж з нами, хоч ще не цілком досконало», Київський греко-католицький митрополит не піддає сумніву канонічність висвячення «мукачівського єпископа грецького обряду з Мадярщини» у митрополита Валахії та Молдавії. Отже, припущення оо. Олександра Барана, що «закарпатські єпископи, хоч і мусіли висвячуватися у сучавського митрополита, не прийняли його юрисдикції, а залишалися у таємній злуці з Київською митрополією», не виглядають переконливими. Наступник Грегоровича Мукачівський єпископ Василь Тарасович, хоч і народився в Галичині, проте висвячення 6 грудня 1633 р. так само як і всі його попередники починаючи від 1597 р. отримав від Молдавського митрополита в Яссах.

Церковна юрисдикція єпархів

Див. також: Мукачівська греко-католицька єпархія

Питання церковної юрисдикції Мукачівських єпархів від заснування єпархії і до прийняття унії вважається дискусійним, адже є погляди на існування на Закарпатті двох центрів церковної влади — в Мукачеві та в Грушеві. У середині XV століття в Мукачеві згадується пресвітер Лука, який міг виконувати єпископські функції, підпорядковуючись Сербському митрополиту. Відома також грамота Константинопольського патріарха Антонія від 1391 про надання Грушевському монастирю ставропігії. У 1491 році в Мукачеві згадується єпископ Іоанн, який прагнув поширити свій вплив на всю територію Закарпаття. Не виключено походження єпархії від Київської православної митрополії, наслідницею якої є Українська греко-католицька церква, однак ймовірність цього вкрай низька, достовірнішим походження єпархії все ж таки є Сербська православна церква чи Константинопольський патріарх.

Мукачівські владики, аж до смерті єп. Юрія Г. Бізанція, були одночасно архимандритами Святомиколаївського монастиря і їм підлягали всі закарпатські монастирі, хоч вони не були між собою тісно пов'язані. Спроба об'єднати закарпатські монастирі в одну Провінцію відбулася щойно після смерті згаданого Владики 1733 p., після похорону якого, ігумени монастирів: Березнянського, Імстичівського, Краснобрідського і Зачівського — признали «законное послушаніе» ігуменові Мукачівського монастиря, який був зобов'язаний їхні монастирі «ведлуг регули святой — посипати и о них попеченіе мати». Так першим протоігуменом став тодішній ігумен Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі, о. Григорій Булко ЧСВВ († 1742), від якого властиво зачинається список Василіянських Протоігуменів на Закарпатті.

З часу укладення 24 квітня 1646 року Ужгородської унії єпископ Мукачева підпорядковувався Ягерському єпископу, аж поки єпископ Андрій Бачинський (*1732 — †1809) (1773—1809) не добився незалежності від «Ягеру».

Фактична автономність єпархії

У м. Гайдудорог проживали різні народи: русини, мадяри, волохи, цигани, раци/серби, сейкеї, втім, які мали однакову еклезіяльну ідентичність — greaci ritus uniti. Під впливом якогось московського «схизматичного» священика, що належав до російської колонії, 21 липня 1765 р. частина вірників Гайдудороґу відреклася унії і вислала делегатів до Карловицького православного митрополита, щоб той призначив їм свого священика. Зважаючи на скаргу латинського єпископу Еґеру Ференца Баркоці 16 вересня імператриця Марія Терезія заборонила Карловицькому митрополитові висилати православного священика, а в листі до Катерини ІІ просила відкликати свого генерала і його оточення з Токаю.

Майбутній єпископ Бачинський головну причину «схизми» в Саболчському (як і перед тим у Марамороському) комітаті бачив у приниженому становищі мукачівських єпископів, яких Римський престол призначав як «апостольських вікаріїв», підпорядкованих латинським єпископам Еґеру, тоді як останні, посилаючись на постанови IV Латеранського собору (1215) відносились до Архімандритів Чернечої гори як до своїх «ритуальних вікаріїв».

Так молодий священик Андрей Бачинський розриває зі своєю «гунґарською» ідентичністю і поволі приєднується до кола русинських «сепаратистів», які в особі єпископів Михайла Мануїла (Ольшавського) та Іоанна (Брадача) вже від 1749 р. домагаються у Відня звільнити їх від духовної «опіки» латинського Еґеру і домогтися у Римі канонічного заснування Мукачівської єпархії.

У 1768 р., коли тривала реорганізація Мукачівської єпархії на зразок латинських дієцезій, за приборкання т. зв. схизматичного руху о. Бачинський стає членом першої капітули, що складалася з чотирьох осіб, і, активно включається у боротьбу за емансипацію від Еґеру. У зв'язку з цим, у лютому 1770 р. єпископ Іоанн (Брадач) відряджає його до Відня, де він 1 квітня отримав аудієнцію у самої Марії Терезії, після якої детально виклав суть справи компетентним особам імператриці у церковних питаннях — її головному раднику міністру Каєтану Пліміґену, радникам — іллірійському канцлеру графові Франциску Галлеру та імператорським сповідникам, монахам Ігнатію Мюллеру і отцеві-єзуїту Кампмюллерові. Внаслідок цих зустрічей офіційна позиція Відня була однозначною: канонічне заснування Мукачівської єпархії. За кілька днів по приїзді о. Андрея до Мукачева у половині квітня 1770 р. прибув імператор Австрії Йосиф ІІ, головним церемоніяром якого на всіх імпрезах був саме Бачинський.

Після певної затримки із канонічним заснуванням Мукачівської єпархії, пов'язаної з інтригами, що їх плів еґерський латинський єпископ Карл Естеразі через австрійського нунція у Відні Антонія Вісконті, папа Климент XIV у листопаді 1770 р. інформував Марію Терезію про задовільне ставлення у вирішення цієї справи. Нарешті, 19 вересня 1771 р. буллою «Eximia regalium principum» папа канонічно заснував Мукачівську єпархію «грецького обряду з'єднану», а 23 вересня призначив ординарним єпископом Мукачівської єпархії досі титулярного «єпископа Россенського» Іоанна (Брадача). Юрисдикційно мукачівського єпископа було підпорядковано Естерґомському архиєпископу латинського обряду, який одночасно був ще й примасом Католицької Церкви в Угорщині. Після смерті владики Брадача (4 липня 1772 р.), духовенство Мукачівської єпархії одноголосно обирає сорокарічного о. Андрея Бачинського капітулярним вікарієм і дочасним управителем єпархії.

Єдиною перешкодою на шляху канонічного призначення Бачинського єпископом було те, що претендент не мав римської богословської освіти із т. зв. Урбанської колегії для поширення віри. Оскільки такого серед духовенства Мукачівської єпархії не виявилося, 5 серпня 1772 р. імператриця своїм правом «iuris patronatus» королеви Угорщини призначила Андрея (Бачинського) Мукачівським єпископом.

25 вересня 1772 р. апостольському нунцієві у Відні Бачинський зложив «сповідь віри», представив усі необхідні документи і офіційно просив апостольського підтвердження на єпископа. Після свідчень у справі призначення Андрея (Бачинського) румунського монаха-василіана Григорія Майора (пізнішого греко-католицького єпископа Фоґарашу), віце-канцлера мукачівської єпископської канцелярії о. Івана Шімоґи та богослова Михайла Брадача, складених папському нунцієві у Відні Антонію Е. Вісконті, 4 жовтня 1772 р. усі документи було відправлено до Риму.

Однак, лише 8 березня 1773 р. Бачинський отримав від папи Климента XIV апробаційну буллу стосовно свого призначення на Мукачівського єпископа.

Перипетії становлення єпархії

14 лютого 1770 р. Марія Терезія заснувала слов'янську друкарню у Відні. Та видані у друкарні Йозефа Курцбека «Буквар» (1770) та «Сборник» для грецьких обрядів Угорщини (1771) авторства єпископа Іоанна (Брадача) спричинили великі напади на мукачівського владику і цілу Мукачівську єпархію.

У лютому 1773 р. Марія Терезія скликала у зв'язку із скандалом синод греко-католицьких єпископів Угорщини, на якому щойно призначений мукачівський єпископ Андрей (Бачинський) мусів парирувати закиди на адресу свого попередника у схизмі.

Оминаючи детальний перебіг синоду та прийнятих на ньому рішень, який працював до 24 квітня 1773 р., лише зауважимо, що у своїх аргументах єпископ Андрей (Бачинський) часто апелював до відомого галицького богослова Іґнатія Кульчинського та його праці «Specimen Ecclesiae Ruthenicae», опублікованої в Римі 1733 р., хоч церковна Галичина і не була представлена на синоді, незважаючи на те, що край від 1772 р. перебував у складі австрійської частини імперії Габсбургів.

Нарешті лише після 20 травня 1773 р. Андрей (Бачинський) отримав єпископські свячення у Відні від Свідницького єпископа Василя (Божичковича), що найбільше звинувачував його попередника у схизмі, якому асистував Апостольський вікарій Варадину (Oradea Mare) Мелетій (Ковач).

Митру, сакос, єпископський перстень і хрест Андрею (Бачинському) подарувала особисто Марія Терезія.

Етноконфесійна адаптація греко-католиків Закарпаття

Досліджуючи феномен етноконфесійної адаптації греко-католиків Закарпаття, спостерігаємо в них три групи з власними адаптивними особливостями: 1) пуристи, 2) адаптовані, 3) асимільовані.

Пуристи ідентифікують себе з даною традиційною нормою й уникають будь-яких, навіть найменших змін засвоєного канону. Уже в XVII ст., коли унія була запроваджена на території всього Карпатського регіону, деякі священики, наприклад Михайло Андрела, наполегливо протидіяли будь-якому поєднанню чи навіть зближенню з католицьким світом, оскільки вважали, що це «зіпсує чистоту руської православної віри». У XIX ст. з'явилися інші пуристи, такі як Адольф Добрянський, який був керівником організаційного комітету «Автономії католиків Угорського королівства» i виступав на захист Греко-Католицької церкви перед наступом мадяризації i латинізації. Традиції пуризму у Сполучених Штатах Америки в кінці XIX — першій половині XX ст. захищали деякі греко-католицькі священики, серед них Олексій Тот i Орест Чорняк, які вбачали загрозу греко-католицькій нормі внаслідок впливу римо-католицького обряду.

На протилежному боці знаходилися асимільовані, тобто особи, готові на прийняття змін, необхідних для пристосування до політичних i соціальних стандартів пашнівної культури. 3 цієї причини в XVII ст. єпископи Семеон Ольшавський i Юрій Гаврило Блажовський відмовилися від посад апостольських вікаріїв i віддали всю Мукачівську єпархію під юрисдикцію римо-католицького єпископа в Егері. У другій половині XIX ст. єпископи Штефан Панкович з Мукачева i Штефан Новак з Пряшева, а також світські й духовні діячі «Центрального комітету греко-католиків у Будапешті» зробили все можливе для впровадження в парафіяльних школах замість русинської, а в літургії замість церковно-слов'янської мадярської мови — спочатку в парафіях Гайдудорозького вікаріату, а потім в усій єпархії. Діючи таким чином, асимільовані вважали, що зміцнять Греко-Католицьку церкву в умовах мадяризації, яка планомірно здійснювалася угорським урядом перед Першою світовою війною. Схожа ситуація виникла у США після Другої світової війни, коли кілька єпископів i священиків замінили церковнослов'янську мову літургії i русинську проповідь на англійську, прийняли західний григоріанський календар i навіть скасували іконостаси, намагаючись наблизити свої східні (греко-католицькі) церкви до римо-католицьких, щоб у такий спосіб пристосуватися до «американської норми».

Поміж пуристами й асимільованими серединне становище посідають прихильники адаптації. Вони здатні оцінити суспільні та політичні реалії, в яких живуть, i намагаються пристосуватися до них, не піддаючи ризику свою власну релігійну й національну ідентичність. Першим між адаптованими був Василь Тарасович, який у першій половині XVII ст. виконував функції єпископа Мукачева. Хоч Тарасович i підтримував ідею унії, але розумів, що особлива ситуація, яка складалася в 30—40-х pp. XVII ст., — зміцнення політичної позиції Семиградського протестантського володаря, котрий всіляко намагався протидіяти зближенню з його габсбурзьким католицьким ворогом, — вимагала підтримки православ'я. Діючи таким чином, «православний» Тарасович створив необхідні переду-мови для свого наступника Парфенія Петровіча, який став першим греко-католицьким єпископом Мукачева. До адаптованих також належав єпископ Михайло Ольшавський, який у XVIII ст. склав присягу на вірність Егерському (мадярському) єпископу й водночас домагався незалежності для Мукачівської єпархії, що й сталося за єпископства його наступника Івана Брадача. Більш сучасним прикладом адаптації є діяльність греко-католицького єпископа США Василя Ткача: після 1929 р. він погодився на впровадження папського декрету про целібат греко-католицьких священиків, але водночас вимагав збереження інших елементів східного обряду. До нових політичних обставин після Другої світової війни намагалися адаптуватися єпископи Павло Гойдич з Пряшева й Теодор Ромжа з Мукачева. Їх зусилля могли б стати плідними, якби не комуністичний режим у Радянському Союзі та Чехословаччині, що за будь-яку ціну прагнув покінчити з греко-католицизмом.

Джерела

Примітки

Див. також


Релігія Це незавершена стаття про релігію.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Мукачівські_єпархи&oldid=28957334