Війна Потрійного Альянсу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Війна Потрійного Альянсу
TuyutiDetail.jpg
Битва при Туюті, найкривавіша битва в історії Америки
Дата: 13 грудня 1864 року — 1 березня 1870 року
Місце: Південна Америка
Результат: Повний розгром Парагваю
Сторони
Flag of Paraguay.svg Парагвай Flag of Empire of Brazil (1870-1889).svg Бразильська імперія
Flag of Argentina.svg Аргентина
Flag of Uruguay.svg Уругвай
Командувачі
Flag of Paraguay.svg Франсиско Лопес
Flag of Paraguay.svg Хосе Діас
Flag of Empire of Brazil (1870-1889).svg Педру II
Flag of Empire of Brazil.png Герцог Кашіас
Flag of Argentina.svg Бартоломе Мітре
Flag of Uruguay.svg Венансіо Флорес
Військові сили
близько 50 тис. на початок війни близько 26 тис. на початок війни
Втрати
до 300 тис. солдат та цивільного населення (оцінки дуже різняться) до 90 тис. солдат та цивільного населення (оцінки дуже різняться)
Битви
Мату-ГросуРіу-Гранді-ду-СулКоррієнтесРіачуелоЖатаїЕстеро-БеякоТуютіКурупайтіПікіссіріІторороКампанія на пагорбахАкоста-НьюСерро-Кора

Війна Потрійного Альянсу також відома як Парагвайська війна — війна, що велася з 13 грудня 1864 року по 1 березня 1870 року між Парагваєм з одного боку та союзом Аргентини, Бразилії і Уругваю з іншого, та була найкривавішим конфліктом за всю історію Америки.

Серед причин війни називають наслідки колоніалізму в Латинській Америці, суперництво держав-учасниць конфлікту за контроль над стратегічним регіоном ріки Ла-Плата, втручання Бразилії та Аргентини у внутрішню політику Уругваю, британські економічні інтереси у регіоні та експансіоністські амбіції парагвайського президента Франсиско Солано Лопеса.

Результатом війни став повний розгром Парагваю. Навіть після поразки його регулярних сил, конфлікт надовго перейшов у стан повільної-текучої партизанської війни на території Парагваю, яка спустошувала країну та приводила до значних втрат цивільного населення. За одними оцінками, загальні втрати Парагваю — як через військові дії, так і через хвороби, включаючи період партизанської війни — сягали 1,2 мільйонів чоловік, або 90% його довоєнного населення[1][2]. За іншими даними ці втрати становили 305 тисяч чоловік із 525-тисячного довоєнного населення країни, причому після війни залишилося тільки 28 тисяч чоловіків[3].

Парагвай тільки через десятиліття зумів оправитися від хаосу і демографічного дисбалансу, в якому він опинився. Втрата майже половини території, післявоєнний залежний стан та знищення промисловості надовго перетворили його в одну з найвідсталіших країн Латинської Америки. У Бразилії війна підняла армію на ключові позиції в суспільстві та викликала катастрофічне зростання державного боргу, який країна виплачувала десятиліттями, що значно скоротило економічний ріст, та прискорило падіння монархії. Війна також привела до модернізації аргентинської промисловості, після війни Аргентина на кілька десятиліть стала найбагатшою латиноамериканською державою. Завдяки війні, Уругвай майже повністю звільнився від бразильського і аргентинського втручання в свою внутрішню політику.

Передісторія конфлікту[ред.ред. код]

Територіальні претензії сторін[ред.ред. код]

Починаючи з появи португальців у Бразилії, між ними і іспанцями продовжувалися прикордонні сутички. Не раз робилися спроби врегулювання (Утрехтський мирний договір, Мадридський договір, Перший договір в Сан-Ільдефонсо), проте повністю кордон так і не був визначений. Зіграло свою роль і те, що вказані в договорах орієнтири нерідко розумілися сторонами по-різному. Так, дуже показовим був приклад з річкою Ігурей. На думку іспанської, а пізніше і парагвайської сторони, саме вона була прикордонною. Португальці ж називали цю річку Вакарія у верхній течії і Івін'єйма в нижній, а назву Ігурей, на їх думку, носила річка, що протікала значно південніше. Іспанці ж, зі свого боку, іменували цю річку Карапа і не вважали її кордоном.

Таким чином, до моменту проголошення Парагваєм незалежності проблема територіального розмежування з Бразилією не була вирішена. Разом з тим, спірні території знаходилися фактично під контролем Асунсьйона. До тих пір, поки бразильсько-парагвайські відносини залишалися теплими, ця суперечка не грала великої ролі. Проте з 1850-х років, після їх погіршення, питання про кордони набуло важливого значення. На початку 1860-х років Бразилія остаточно порушила статус-кво, збудувавши на річці Ігурей фортецю Дорадус.

Парагвай перед війною[ред.ред. код]

Довоєнний розвиток Парагваю значно відрізнявся від розвитку сусідніх держав Південної Америки. За часів правління Хосе Франсії та Карлоса Антоніо Лопеса країна практично перебувала в ізоляції від решти країн регіону[4]. Керівництво Парагваю підтримувало курс на побудову автаркічної економіки. Режим Лопесів[5] характеризувався жорсткою централізацією, що не залишала місця для розвитку громадянського суспільства.

Близько 98% земель Парагваю знаходилися в руках держави. Вона ж здійснювала і значну частину виробничої діяльності. Існували так звані «маєтки Батьківщини» (ісп. Estancias de la Patria) — 64 господарства під центральним урядовим управлінням. Більше 200 іноземних фахівців, запрошених в країну, прокладали телеграфні лінії і залізниці, що сприяло розвитку сталеливарної, текстильної, паперової, друкарської промисловості, кораблебудування і виробництва пороху.

Уряд повністю контролював експорт. Основними товарами, що вивозилися з країни, були цінні породи деревини і мате[6]. Політика держави була жорстко протекціоністською. Імпорт фактично перекривався високим митом. На відміну від сусідніх держав, Парагвай не брав зовнішніх позик. Цю політику попередників продовжив диктатор Парагваю, Франсиско Солано Лопес.

У той же час уряд почав модернізацію армії. Ливарна майстерня в Ібікуї́, побудована у 1850 році, виробляла гармати і мортири, а також боєприпаси всіх калібрів. На верфях Асунсьйона будувалися річкові військові кораблі. Зростання промислового виробництва настійно вимагало контакту з міжнародним ринком. Проте Парагвай, що знаходився в глибині континенту, не мав виходу до моря. Щоб його досягти, суднам, що вийшли з річкових портів Парагваю, необхідно було пройти вниз річками Парана і Парагвай, досягти Ла-Плати, і лише потім вийти в океан. У задумах Лопеса було придбання порту на Атлантичному побережжі, що було можливе лише при захопленні частини бразильської території.

В ході підготовки до реалізації цих цілей було продовжено розвиток військової промисловості. У армію в порядку обов'язкової військової служби було призвано значну кількість солдатів, які піддавалися інтенсивному вишколу. У гирлі річки Парагвай були побудовані фортифікаційні споруди. Проводилася також і дипломатична підготовка. Парагвай уклав альянс з правлячою в Уругваї Національною партією «Бланко» («Білі»). Відповідно, суперник Бланко — Партія Колорадо («Кольорові») знайшла підтримку у Аргентини і Бразилії[7].

Обстановка в басейні Ла-Плати до війни[ред.ред. код]

Педру II, імператор Бразильської імперії, картина приблизно часів війни.

З тих пір, як Бразилія і Аргентина отримали незалежність, між урядами Буенос-Айреса і Ріо-де-Жанейро продовжувалася боротьба за гегемонію в басейні Ла-Плати. Вона значно вплинула на зовнішню і внутрішню політику країн регіону[8]. Конкуруючі претензії на територію сучасного Уругваю спричинили Аргентино-бразильську війну 18251828 років, але навіть після неї Бразилія і Аргентина двічі були на межі зриву дипломатичних відносин.

Метою уряду Аргентини було об'єднання під своєю егідою всіх країн, що раніше входили в віце-королівство Ріо-де-ла-Плата, зокрема Парагваю і Уругваю. Починаючи з першої половини 19 століття, вона робила спроби досягти цього, проте безуспішно — багато в чому через втручання Бразилії. Саме Бразилія, що знаходилася у той час під управлінням португальців, була першою країною, що визнала у 1811 році незалежність Парагваю. Побоюючись надмірного посилення Аргентини, уряд Ріо-де-Жанейро вважав за краще підтримувати баланс сил в регіоні, допомагаючи Парагваю і Уругваю зберегти суверенітет.

Крім того, Парагвай і сам не раз втручався в політику Аргентини. Так, з 1845 по 1852 рік парагвайські війська воювали проти уряду Буенос-А́йреса із загонами провінцій Коррієнтес і Ентре-Ріос. У цей період особливо теплими були відносини Парагваю з Бразилією, що також ворогувала з аргентинським президентом Хуаном Мануелем Росасом. До його падіння у 1852 році бразильці продовжували надавати Асунсьйону військово-технічну допомогу, приділяючи особливу увагу укріпленням на річці Парана і посиленню парагвайської армії.

Офіцер і солдат бразильськой армії

У свою чергу бразильська провінція Мату-Гросу не була зв'язана з Ріо-де-Жанейро сухопутними дорогами, і бразильським судам потрібно було пройти через парагвайську територію річкою Парагвай, щоб досягти Куяби. Проте нерідко отримання дозволу на це від парагвайського уряду було пов'язане з великими труднощами.

Після остаточного визнання незалежності Уругваю у 1828 році, Бразилія мала значний вплив на уругвайську політику. Приватна компанія багатого бразильського підприємця, Ірінеу Евангеліста ді Суза, фактично була державним банком Уругваю. Інші бразильці володіли близько чотирмастами великими маєтками (estancias), які займали приблизно третину території країни. Вони протестували проти податків, які уругвайці накладали при перегоні рогатої худоби через кордон з Ріу-Гранді-ду-Сул, і підтримували постійну боротьбу між уругвайським політичними фракціями Колорадо і Бланко. Бразилія тричі здійснювала військове і політичне втручання в справи Уругваю — в 1851 році, проти Мануеля Орібе і аргентинського впливу, у 1855 році, на прохання уругвайського уряду і Венансіо Флореса, лідера партії Колорадо (традиційного союзника бразильців) і в 1864 році, проти Атанасіо Агірре. Остання інтервенція і послужила поштовхом для початку Парагвайської війни.

Таким чином, серед причин початку війни можна назвати наслідки колоніалізму в Латинській Америці в цілому, боротьбу за контроль над стратегічно важливим басейном ріки Ла-Плата, втручання у внутрішні справи Уругваю Бразилії та Аргентини, і експансіоністські амбіції парагвайського президента Франсиско Солано Лопеса[9].

Солдати бразильського корпусу «Добровольців Батьківшини»

Також, починаючи з історіографії 1960-х років відзначається значна роль Великої Британії в ескалації конфлікту[10]. Серед причин ймовірного втручання Британії називають те, що вона не бажала об'єднання басейну Ла-Плати в єдину державу, здатну єдиноособово користуватися ресурсами регіону. Створення Великого Парагваю з автономною економікою та розвиненим промисловим сектором, чого намагався досягти Солано Лопес, означало б втрату важливого ринку британських товарів. Більш того, парагвайська модель автономної економіки могла бути сприйнятою сусідніми державами і Парагвай сам міг стати експортером промислової продукції. На додаток, Британія потребувала нових джерел бавовни через Громадянську війну в США, і тому вимагала прав на вільну торгівлю у районі Ла-Плати.

Проте, серед істориків немає єдиної точки зору щодо ролі Великої Британії на початку війни[11]. Зокрема, вказується, що відносини Британії з Бразилією, головним опонентом Парагваю, були дуже натянутими. У 1863 році вони взагалі були розірвані з ініциативи імператора Педру II через серію інциндентів, за участі британського посла та розквартированих в Ріо-де-Жанейро британських моряків[12]. Вказується також, що через вельми незалежний характер бразильського імператора, Британія просто не мала важелів тиску на Бразилію.

Бразильська інтервенція до Уругваю[ред.ред. код]

У квітні 1864 року Бразилія відправила до Уругваю дипломатичну місію на чолі з Жозе Антоніу Зарайва. Її метою було отримання компенсації за збитки, що були заподіяні бразильським фермерам-гаучо у прикордонних конфліктах з уругвайськими фермерами. Президент Уругваю Атанасіо Агірре (Національна партія) відкинув бразильські домагання.

Солано Лопес запропонував себе як посередника на переговорах, але бразильці виступили проти цієї пропозиції. У серпні 1864 року Парагвай розірвав дипломатичні відносини з Бразилією, і оголосив, що окупація Уругваю бразильськими військами буде порушенням рівноваги в регіоні. 12 жовтня бразильські частини вторглися до Уругваю. Прихильники Венансіо Флореса і партії Колорадо, підтримані також і Аргентиною, об'єдналися з бразильцями, і звалили Агірре[13].

Хід бойових дій[ред.ред. код]

Початок війни[ред.ред. код]

Мапа бойових дій та територіальні втрати Парагваю в результаті війни.

Атаковані бразильцями, уругвайські «Бланко» попросили Лопеса про допомогу, проте Парагвай не надав її негайно. Натомість, 11 листопада 1864 року Солано Лопес віддав наказ захопити бразильське судно «Маркіз Олінда», що прямувало річкою Парагвай у провінцію Мату-Гросу з новопризначеним губернатором провінції полковником Фредеріку Карнейру Кампусом на борту. Наступного дня, 12 листопада, це було здійснено парагвайським кораблем «Такуарі»[14]. 13 грудня 1864 року Парагвай оголосив війну Бразилії, а трьома місяцями опісля, 18 березня 1865 року — Аргентині. Уругвай, вже під управлінням Венансіо Флореса, увійшов до союзу з Бразилією і Аргентиною, завершивши, таким чином, утворення Потрійного Альянсу.

На початку війни сили парагвайської армії налічували 38 000 — 50 000 добре підготовлених солдатів з 60 000, що знаходилися в резерві. Флот Парагваю налічував 23 невеликих пароплава і ряд дрібних судів, згрупованих навколо канонерського човна «Такуарі»[15][16], причому майже всі ці кораблі були переобладнані з цивільних. Замовлені в Європі 5 новітніх броненосців не встигли прибути до початку бойових дій, а пізніше були навіть перекуплені Бразилією і увійшли до складу її флоту. Артилерія парагвайців налічувала близько 400 гармат.

Армії держав Потрійного альянсу поступалися парагвайським в чисельності. Аргентина мала у складі регулярних частин біля 8 500 чоловік, а також ескадру з чотирьох пароплавів і однієї шхуни. Уругвай вступив у війну без флоту і з менш ніж двохтисячною армією. Більша частина 16 000-ї бразильській армії була заздалегідь розміщена у гарнізонах на півдні країни[17]. Разом з тим, Бразилія володіла могутнім флотом, що складався з 42 судів з 239 гарматами і особовим складом, що налічівав 4 000 моряків. При цьому значна частина флоту під командуванням маркіза Тамандаре́ вже була зосереджена в басейні Ла-Плати для інтервенції проти Агірре.

Не зважаючи на відносно велику чисельність військ, Бразилія не підготувалась до війни. Її армія була погано організована. Війська, використані в Уругваї, складалися головним чином із загонів гаучо і деяких частин Національної гвардії. У зв'язку з цим бразильські частини що билися в Парагвайській війні, не були професійними, а комплектувалися добровольцями, так званими «добровольцями Батьківщини» (порт. Voluntários da Pátria). Серед них було багато рабів, яких надіслали фермери. Кавалерія формувалась з Національної гвардії провінції Ріу-Гранді-ду-Сул.

1 травня 1865 ріку в Буенос-Айресі Бразилією, Аргентиною і Уругваєм був підписаний Договір про Потрійний Альянс, що об'єднав ці три країни в боротьбі проти Парагваю. Верховним головнокомандуючим союзних військ став президент Аргентини Бартоломе Мітре[18].

Парагвайський наступ[ред.ред. код]

Бартоломе Мітре, президент Аргентини

У перший період війни ініціатива знаходилася в руках парагвайців. Перші битви — вторгнення в бразильську провінцію Мату-Гросу на півночі у грудні 1864, в Ріу-Гранді-ду-Сул на півдні на початку 1865 року, і в аргентинську провінцію Коррієнтес — були нав'язані альянсівцям наступаючою парагвайською армією.

Парагвайські війська одночасно вторглися у Мату-Гросу двома колонами. Завдяки чисельній перевазі їм вдалося достатньо швидко захопити провінцію.

Перша колона у 5000 чоловік під командуванням полковника Вісенте Барріоса на 10 судах піднялися річкою Парагвай і атакували бразильський форт Нова Коїмбра (зараз у штаті Мату-Гросу-ду-Сул). Невеликий гарнізон, що складався з 155 чоловік під командуванням підполковника Ерменгільду ді Альбукерке Порту-Карреру, що пізніше отримав титул барон Форт Коїмбра, протягом трьох днів обороняв укріплення. Вичерпавши запаси, захисники залишили форт, і на борту канонерського човна «Ан'ямбаї» відправилися в напрямку Корумби. Зайнявши залишений форт, парагвайці продовжили просування на північ, і у січні 1865 року узяли селища Альбукерке і Корумба. Кілька бразильських суден, у тому числі і «Ан'ямбаї», дісталися парагвайцям.

Друга колона парагвайських військ у 4000 чоловік під командуванням полковника Франсиско Ісідоро Рескіна, вторглася на територію Мату-Гросу південніше. Один із батальйонів цього угрупування, що знаходився під командуванням майора Мартіна Урб'єта, 29 грудня 1864 року натрапив на запеклий опір невеликого загону бразильців, чисельністю 16 чоловік під командуванням лейтенанта Антоніу Жуана Рібейру. Лише повністю знищивши їх, парагвайці змогли просунутися далі. Розбивши війська полковника Жозе Діаза да Сілва, парагвайці продовжили наступ у напрямі районів Ніоакві та Міранда. У квітні 1865 року вони досягли муніципалітету Кошін (нині північ штату Мату-гросу-ду-Сул).

Не зважаючи на успіхи, парагвайські війська не продовжили наступ на Куябу, столицю провінції Мату-Гросу. Головною метою їхнього удару в цьому районі було лише вигнання бразильських сил з півдня басейна Ла-Плати, де згодом вирішуватиметься доля війни.

Другим етапом парагвайського наступу було вторгнення в аргентинську провінцію Коррієнтес і в бразильську Ріу-Гранді-ду-Сул. Допомогти уругвайським «Бланко» безпосередньо парагвайці не могли — для цього потрібно було перетнути територію, що належала Аргентині. Тому в березні 1865 року уряд Солано Лопеса звернувся до аргентинського президента Бартоломе Мітре з проханням пропустити через провінцію Коррієнтес армію з 25 000 чоловік під командуванням генерала Венсеслао Роблеса. Проте, Мітре, що ще недавно був союзником бразильців в інтервенції проти Уругваю, відмовив.

18 березня 1865 року Парагвай оголосив Аргентині війну. Парагвайська ескадра, спустившись річкою Парана, замкнула аргентинські судна в порту Коррієнтеса, а частини генерала Роблеса, що йшли слідом, узяли місто. Вторгаючись на територію Аргентини, уряд Лопеса намагався заручитися підтримкою Хусто Хосе де Уркіси, губернатора провінцій Коррієнтес і Ентре-Ріос, що був головою федералістів і супротивником Мітре та буенос-айресського уряду[18]. Проте, Уркіса зайняв двозначну позицію щодо парагвайців, які були вимушені припинити просування, пройшовши на південь біля 200 кілометрів.

Одночасно з військами Роблеса, 10 000-й підрозділ парагвайців рід командуванням підполковника Антоніо де ла Крус Естігаррібіа перетнув аргентинський кордон південніше Енкарнасьйона. У травні 1865 року він дійшов до бразильської провінції Ріу-Гранді-ду-Сул, спустився вниз річкою Уругвай і 12 червня 1865 року узяв місто Сан-Боржа. Уругваяна, розташована південніше, була узята 5 серпня, без особливого опору.

Труднощі Аргентини[ред.ред. код]

Початок війни з Парагваєм не привів до консолідації політичних сил усередині Аргентини. Опозиція віднеслася вкрай насторожено до ініціативи Мітре вступити в альянс з Бразилією. Багато хто вважав війну з Парагваєм братовбивчою. Серед аргентиців ширилися чутки, що дійсною причиною конфлікту була не парагвайська агресія, а непомірні особисті амбіції президента Мітре. Відзначалось, що Лопес вторгся до Бразилії, вважаючи Мітре своїм союзником, тому перехід Аргентини на сторону Бразилії був для парагвайців несподіванкою. Вони ще пам'ятали як аргентинський флот відмововся пропустити ворожі для Парагваю бразильські кораблі через Ла-Плату на початку 1865 року. Проте події розвивалися сприятливо для прихильників війни. Дуже вчасно було отримано звістку про викрадення парагвайцями в провінції Коррієнтес місцевих мешканок. У результаті війна продовжилася.

Протягом усієї війни в Аргентині тривали антиурядові й антивоєнні виступи. Так, 3 липня 1865 року в Басуальдо відбулося повстання 8 000 військовослужбовців ополчення провінції Ентре-Ріос, які відмовилися воювати проти парагвайців[19]. У цьому випадку буенос-айресській уряд утримався від каральних заходів проти бунтівників, проте вже наступний виступ у Толедо в листопаді 1865 року було жорстоко придушене за допомоги бразильських військ. У листопаді 1866 року нове повстання спалахнуло у провінції Мендоса та поширилося на сусідні провінції Сан-Луїс, Сан-Хуан і Ла-Ріоха. Для придушення цього виступу була кинута значна частина аргентинських сил. Президент Мітре спеціально повернувся з Парагваю і особисто очолив війська. У липні 1867 року збунтувалась провінція Санта-Фе, а у 1868 — провінція Коррієнтес. Останнє повстання відбулося вже після закінчення бойових дій: у квітні 1870 року проти Буенос-Айреса виступала провінція Ентре-Ріос. Незважаючи на успішне придушення опозиції, аргентинський уряд ослаб через неперестанну боротьбу з нею.

Перша відповідь Бразилії[ред.ред. код]

Табор бразильської армії біля Курузу, 20 вересня 1866 року (картина Кандідо Лопеса).

У квітні 1865 року колона бразильських військ у 2 780 чоловік під командуванням полковника Мануела Педру Драгу вийшла з міста Убераба провінції Мінас-Жерайс. Метою бразильців було вибиття парагвайців з провінції Мату-Гросу. У грудні 1865 року, після важкого двохтисячокілометрового маршу через чотири провінції, колона прибула у місто Кошін, яке вже було полишене противником. У вересні 1866 року війська полковника Драгу прибули в район Міранди, також залишений парагвайцями. У січні 1867 року колона, чисельність якої скоротилася до 1 680 чоловік і отримала нового командира, полковника Карлуса ді Мораїс Камісана, спробувала вторгнутися на парагвайську територію, але атака була відбита кавалерією противника.

Разом з тим, не зважаючи на успіхи бразильців, які в червні 1867 року узяли Корумбу, парагвайці міцно тримали провінцію Мату-Гросу. Вони були змушені відступили з неї лише у квітні 1868 року і перемістили війська на головний театр військових дій на півдні країни.

Битва при Ріачуело[ред.ред. код]

Бразилія з початку війни мала значну перевагу над парагвайцями у військовому флоті, яку вона намагалася використувати для встановлення контролю над ріками регіону. Через майже повну відсутність доріг, ріки басейну Ла-Плати мали стратегічне значення, і той, хто контролював водні шляхи, отримував значну перевагу у війні. Саме цьому всі головні фортеці парагвайців були збудовані у нижній течії ріки Парагвай.

11 червня 1865 року між флотами сторін відбулася велика битва при Ріачуело. Парагвайський флот за задумом Солано Лопеса повинен був несподіванно атакувати більшу за розміром бразильську ескадру, щоб залишити сухопутні війська Альянсу без допомоги. Проте, через технічні проблеми, атака не була настільки несподіваною, як це планувалося, і бразильські кораблі під командуванням адмірала Франсиску Мануела Баррозу да Сілва повністю розгромили парагвайський флот.

Перемога союзників при Ріачуело змінила хід бойових дій, запобігши подальшому просуванню парагвайців на аргентинську територію. Битва практично вирішила результат війни на користь Потрійного Альянсу, який з цієї миті контролював ріки басейну Ла-Плати[20].

Звільнення Уругваяни та відтиснення парагвайських війск[ред.ред. код]

У той час, поки Лопес вже віддавав наказ на відступ частинам, що зайняли Коррієнтес, бразильські війська, що просувалися від Сан-Боржа, зуміли зупинити просування парагвайців на територію провінції Ріу-Гранді-ду-Сул. 17 серпня один із парагвайських загонів (3200 солдатів під командуванням майора Педро Дуарте), що продовжували рух до Уругваю, був розбитий союзними військами під командуванням уругвайського президента Флореса в битві під Жатаї на березі ріки Уругвай.

16 червня бразильска армія перетнула кордон Ріу-Гранді-ду-Сул з ціллю оточення Уругваяни, скоро до неї приєдналися війська союзників. Війська Потрійного Альянсу були зібрані в таборі під містом Конкордія (у аргентинській провінції Ентре-Ріос). Загальне командування здійснював Мітре, бразильськими військами командував фельдмаршал Мануел Луїс Озоріу. Частина сил під командуванням генерал-лейтенанта Мануела Маркеса ді Суза, барона Порту-Алегрі, була відправлена для завершення розгрому парагвайських військ під Уругваяною; результат не забарився позначитися: 18 вересня 1865 року парагвайці здалися.

У подальші місяці парагвайські війська були вибиті з міст Коррієнтес і Сан-Косме, залишивши останній клаптик аргентинської землі, що ще знаходився в руках парагвайців. Таким чином, до кінця 1865 року Потрійний Альянс перейшов у наступ. Його армії, що на той час налічували більш 50 000 чоловік, були готові вторгнутися до Парагваю.

Вторгнення союзників до Парагваю[ред.ред. код]

Вторгнення союзників йшло за течією ріки Парагвай, починаючи від парагвайської фортеці Пасо-де-ла-Патрія. З квітня 1866 по липень 1868 року військові операції проходили поблизу місця злиття річок Парагвай і Парана, де парагвайці розташували свої головні зміцнення. Не зважаючи на первинні успіхи військ Потрійного Альянсу, ці оборонні споруди затримали просування союзних сил на більш ніж дворічний термін.

Першою лягла фортеця Ітапіру. Після битв біля Пасо-де-ла-Патрія (25 квітня 1866 року) і Естеро-Беяко, союзні війська отаборилися на болотах Туюті. Тут 24 травня 1866 року вони були атаковані парагвайцями; у цій битві союзники знов взяли верх. Перша битва при Туюті стала найбільшою генеральною битвою в історії Південної Америки. У липні 1866 року замість хворого фельдмаршала Озоріу командування 1-м корпусом бразильської армії прийняв генерал Полідору да Фонсека Кінтанілья Жордан. В той же час в район бойових дій з Ріу-Гранді-ду-Сул прибув 2-й бразильський корпус — 10 000 чоловік під командуванням барона Порту-Алегрі.

Мапа естуарію ріки Парагвай, де відбулися найважливіші битви війни.

Щоб відкрити шлях до найсильнішої парагвайської фортеці Умаїти, Мітре віддав наказ захопити батареї Курусу і Курупайті. Курусу вдалося узяти несподіваною атакою військ барона Порту-Алегрі, проте під час битви при Курупайті захисникам фортеці під командуванням відомого генерала Хосе Едувігіса Діаса вдалося відбити наступ союзних військ вогнем своїх батарей. Атака 20 000 аргентинських і бразильських солдатів під командуванням Мітре і Порту-Алегрі, підтриманих ескадрою адмірала Тамандаре, була відбита. Важкі втрати (5 000 чоловік всього за кілька годин) привели до кризи в командуванні союзними силами і припинення наступу.

12 вересня 1866 року Франсіско Солано Лопес зустрівся з президентом Аргентини Мітре. Проте ця спроба укладення миру зірвалася — в першу чергу через протидію бразильців, що не бажали припинення війни. Бойові дії продовжилися.

Командування Кашіаса[ред.ред. код]

10 жовтня 1866 року, через розбіжності між командувачем бразильською частиною союзних військ маршалом Озоріу та аргентинським президентом Мітре, новим командувачем бразильськими військами став маршал Луис Алвіс ді Ліма і Сілва, маркіз Кашіас (пізніше отримав титул герцога). Прибувши до Парагваю в листопаді, він знайшов бразильську армію практично паралізованою. Аргентинські і уругвайські війська, спустошені хворобами, розташовувалися окремо. Мітре і Флорес, вимушені займатися питаннями внутрішньої політики своїх країн, повернулися додому. Тамандаре був зміщений, на його місце був призначений адмірал Жуакін Жозе Інасіу (майбутній віконт Ін'яума). Озоріу організовував в Ріу-Гранді-ду-Сул 3-й корпус бразильської армії, що складався з 5 000 чоловік.

У відсутність Мітре, командування прийняв Кашіас, що відразу почав реорганізацію армії. З листопада 1866 по липень 1867 року він прийняв ряд заходів з організації лікувальних установ (щоб допомогти безлічі постраждалих солдатів і для боротьби з епідемією холери), а також значно поліпшив систему постачання військ. У цей період військові дії обмежувалися дрібними сутичками з парагвайцями і бомбардуванням Курупайті. Лопес скористався дезорганізацією супротивника для посилення оборони фортеці Умаїта.

Задум Кашіаса зводився до удару у фланг лівого крила парагвайських укріплень. Обійшовши фортецю, союзники повинні були перерізати сполучення Умаїти з Асунсьйоном, оточивши, таким чином, парагвайські частини. Для здійснення цього плану Кашіас віддав наказ просуватися до Тую-Куе.

Проте Мітре, що повернувся до командування армією в серпні 1867 року, наполягав на новій атаці проти правого крила парагвайських укріплень, не зважаючи на попередній провал аналогічної атаки у Курупайті. За його наказом бразильська ескадра просунулася далі нескореної батареї, але була вимушена зупинитися у фортеці Умаїта. У керівництві союзників знов виниклі розбіжності: Мітре хотів продовжити штурм, проте бразильці взяли розташовані північніше городки Сан-Солано, Піке і Таї й ізолювали Умаїту від Асунсьйона, виконавши, таким чином, первинний задум Кашіаса. У відповідь парагвайці спробували атакувати ар'єргард союзників в Туюті, але знову програли.

Протока Умаїта.

У січні 1868 року, після того, як Мітре знов повернувся до Аргентини, Кашіас знову прийняв командування союзними силами. 19 лютого 1868 року за його наказом ескадра бразильських кораблів під командуванням капітана Делфіна Карлуса ді Карвалью (що пізніше отримав титул барона Пассажена) обійшла Курупайті і Умаїту, відрізавши їх від решти Парагваю. 25 липня, після довгої облоги, Умаїта лягла.

Перейшовши в наступ на Асунсьйон, союзна армія пройшла 200 кілометрів до річки Пікіссірі, на якій парагвайцями була зведена оборонна лінія, що використала властивості місцевості і включала форти Ангостура і Іта-Ібате. Лопесу вдалося зосередити тут біля 18 000 чоловік.

Не бажаючи втягуватися у фронтальні бої, Кашіас вирішив діяти гнучкіше. Поки флот атакував зміцнення форту Ангостура, війська переправилися на правий берег річки. Проклавши через болота Чако дорогу, солдати Кашіаса зуміли просунутися на північний схід, а у міста Віллета знов перешли річку, обійшовши, таким чином, парагвайські укріплення і відрізавши їх від Асунсьйона. Пізніше ці дії отримали назву «Маневр під Пікіссірі». Завершивши переправу, Кашіас не став брати практично беззахисний Асунсьйон; натомість союзники ударили на південь, у тили парагвайських укріплень.

Битва при Аваї (картина Педру Америку).

У грудні 1868 року Кашіасу вдалося отримати серію перемог над оточеною парагвайською армією. Битви при Ітороро (6 грудня), Аваї (11 грудня), Ломас-Валентінас і Ангостурі (30 грудня) практично знищили залишки парагвайських військ. 24 грудня троє командувачів військами Альянсу (Кашіас від Бразилії, Желлі і Обес від Аргентини і Енріке Кастро від Уругваю) запропонували Франсиско Солано Лопесу здатися. Проте Лопес відкинув цю пропозицію, і втік у гористу місцевість Сьєрро-Леон.

1 січня 1869 року Асунсьйон був зайнятий військами під командуванням полковника Ермеса Ернесту да Фонсека (батька майбутнього маршала і 8-го президента Бразилії Ермеса Родрігеса да Фонсека). У руки бразильців непошкодженими потрапили арсенал і столичні верфі, які дали можливість відремонтувати флот, що отримав серйозні пошкодження. Через п'ять днів в місто з рештою армії прибув фельдмаршал Кашіас; ще через тринадцять днів він залишив командування.

Останні битви[ред.ред. код]

Граф д'Е, командувач бразильськими війсками наприкінці війни.

Керувати бразильськими військами на завершуючому етапі війни був призначений зять імператора Бразилії Педру II, Луїс Філіпе Гастон ді Орлеанс, граф д'Е. Його метою був не тільки повний розгром Парагваю, але і посилення бразильських позицій в регіоні. У серпні 1869 року Потрійний союз встановив в Асунсьйоні тимчасовий уряд Парагваю; на чолі його встав Сіріло Антоніо Ріварола.

Франсиско Солано Лопес продовжив війну в горах на північному сході від Асунсьйона. Протягом року союзницька армія чисельністю 21 000 чоловік на чолі з графом д'Е придушувала опір парагвайців. У битвах при Пірібебуї і Акоста-Нью з парагвайського боку загинуло більш ніж 5 000 чоловік; значну їх частину складали призвані в армію діти.

На упіймання Солано Лопеса, який із загоном в 200 чоловік ховався в лісах на півночі, було вислано два загони. 1 березня 1870 року війська генерала Жозе Антоніу Коррея да Камара застигли зненацька останній табір парагвайських військ в Серро-Кора́. Під час битви Франсиско Солано Лопес був убитий, коли намагався перепливти річку Акідабана. За переказами, його останніми словами були: «Я вмираю за Батьківщину!» (ісп. «¡Muero por la Patria!»)[21]. Загибель Лопеса ознаменувала кінець війни.

Загальний характер війни[ред.ред. код]

Парагвайскі військовополонені.

Бойові дії з обох боків відрізнялися запеклістю. Так, відомі випадки жорстокого покарання військовослужбовців парагвайської армії, що провинилися (Лопес не пощадив навіть власного брата, єпископа Парагваю). У армію Парагваю після загибелі значного числа дорослих чоловіків призивалися навіть жінки і діти; так, 16 серпня 1869 року в битві при Акоста-Нью билися 3 500 дітей і підлітків від 9 до 15 років (із загальної кількості парагвайських сил 6 000 чоловік). У пам'ять їх героїзму 16 серпня в сьогоднішньому Парагваї святкується День Дитини.

Обидві сторони вельми жорстоко поводилися з полоненими. Поряд з тим, парагвайців, що потрапили в полон, часто вербували в так званий Парагвайський легіон — війська, що билися на стороні Потрійного Альянсу (всього в його складі було близько 800 чоловік).

Наслідки війни[ред.ред. код]

Жертви[ред.ред. код]

Парагвайський солдат перед тілом свого сина (картина Хосе Ігнасіо Гармендії).

Парагвай зазнав в ході війни важких людських втрат. Їх масштаб досі служить причиною дискусій, проте сам факт загибелі більшої частини населення не оспорюється ніким.

Згідно з однією з найбільш обґрунтованих оцінок, населення Парагваю в 1871 році склало біля 221 000 чоловік, тоді як до війни в країні жило приблизно 525 000 мешканців, тобто втрати оцінюються в 304 тисячі загиблих[3]. Особливо важкого удару було завдано чоловічому населенню: за даними на той же 1871 рік, у країні було лише біля 28 000 чоловіків; втрати чоловічого населення під час війни оцінюються в 90%. Згідно з деякими іншими версіями, в 90% (1 200 000 чоловік) оцінюються загальні втрати населення країни[1][2]. Такі високі жертви нерідко пов'язують з фанатичною відданістю жителів країни владі Лопеса та відчуття національної єдності при боротьбі гуарані-мовних парагвайців проти іспано- і португаломовних созників. Запекла партизанська війна, що послідувала за падінням столиці і втечею Лопеса в гірські райони, мабуть, також стала однією з причин людських втрат. Висока смертність населення була обумовлена і хворобами, що швидко розповсюджувалися під час війни.

Аргентинський хлопчик-солдат

Втрати союзників також були достатньо високими. З 123 000 бразильців, що взяли участь у війні, загинуло біля 50 000 чоловік; частина з них, втім, були мирними жителями (особливо постраждала провінція Мату-Гросу). Аргентина (30 000 солдат) втратила приблизно 18 000 чоловік (найбільше число загиблих мирних жителів було в провінції Коррієнтес), Уругвай — 3 100 чоловік з приблизно 5 600 (частина цих солдатів були іноземцями).

Разом з тим, необхідно відзначити і високий відсоток небойових втрат. Безліч життів стражджали від поганого харчування і поганих санітарно-гігієнічних умов. Дві третини втрат бразильської армії склали солдати, що померли в госпіталях і на марші; бразильський флот втратив 170 чоловік в бойових діях, 107 чоловік від нещасних випадків і 1470 чоловік від хвороб. Особливою проблемою бразильців на початку війни було те, що велика частина солдатів була уродженцями північних і північно-східних районів країни. Різка зміна клімату від жакрого до вельми помірного, разом із зміною звичної їжі, приводила до тяжких наслідків. Пиття річкової води нерідко приводило до згубних наслідків для цілих батальйонів бразильців. Холера, ймовірно, залишалася головною причиною смертності протягом всієї війни.

Підсумки війни[ред.ред. код]

У 1870 році, після остаточного розгрому Парагваю, Аргентина запропонувала Бразилії секретну угоду, згідно з якою до аргентинців повинна була відійти парагвайська область Гран-Чако, багата так званим квебрахо, — продуктом, що використовується для дублення шкіри. При цьому сам Парагвай ділився б навпіл між Аргентиною і Бразилією. Проте, бразильський уряд, не зацікавлений в зникненні парагвайської держави, що служила своєрідним буфером між Аргентиною і Бразильською імперією, відкинув цю пропозицію.

Бразильська армія залишалася в Парагваї ще протягом шести років після закінчення війни. Лише у 1876 році вона була виведена з країни. Протягом цього періоду бразильці допомогли відстояти незалежність Парагваю від Аргентини, яка бажала все-ж-таки отримати під свій контроль район Гран-Чако. Не зважаючи на цілком реальну загрозу нової війни, тепер уже між колишніми союзниками, Парагвай залишився незалежним.

Якого-небудь єдиного мирного договору укладено не було. Державний кордон між Аргентиною і Парагваєм був встановлений після тривалих переговорів, що завершилися договором, підписаним 3 лютого 1876 року. Аргентина отримала біля третини території, на яку претендувала (велику частину регіону Місьйонес і частину Гран-Чако між річками Пількомайо і Бельмехо); приналежність частини земель (між річками Верде і головним рукавом річки Пількомайо), по яких угода так і не була досягнута, була винесена на суд третейського судді, в ролі якого виступив президент США Ратерфорд Гейс. Гейс вирішив суперечку на користь Парагваю; на його честь був названий один з департаментів країни.

Бразилія уклала з Парагваєм сепаратний мирний договір 9 січня 1872 року. Згідно з цією угодою, встановлювалася свобода навігації річкою Парагвай, кордони між країнами визначалися відповідно до передвоєнних претензій Бразилії (за рахунок спірних прикордонних територій розширювалися межі провінції Мату-Гросу). Договір передбачав також оплату бразильських військових витрат (цей борг був відмінений тільки Жетуліу Варгасом в 1943 році у відповідь на аналогічну аргентинську ініціативу). Таким чином, в цілому Аргентина і Бразилія отримали біля 140 000 кв.км, що склало трохи менше половини тодішньої парагвайської території.

У грудні 1975 року, після підписання президентами — бразильським Ернесту Бекманом Гейзелом і парагвайським Альфредо Стресснером договору про дружбу і співпрацю, уряд Бразилії повернув Парагваю узяті під час війни трофеї.

Бразилія дорого заплатила за перемогу. Війна фактично фінансувалася позиками Лондонського Банку і банкірськими будинками братів Берінг і «Н. М. Ротшильд і сини». За п'ять років Бразилія витратила удвічі більше коштів, чим отримала, що викликало фінансову кризу.

Виплата державного боргу, що значно зріс, негативно впливала на економіку країни ще протягом декількох десятиліть. Існує думка, що тривала війна в перспективі сприяла падінню монархії в Бразилії; крім того, висловлюються і припущення про те, що вона була однією з причин скасування рабства (у 1888 році відповідно до Золотого Закону)[22]. Бразильська армія набула нового значення як політичну сила; вона була об'єднана війною і спиралася на традиції, що з'явилися в результаті неї, та почала грати значну роль в пізнішій історії країни.

У Аргентині війна привела до модернізації економіки; на декілька десятків років вона перетворилася на саму процвітаючу країну Латинської Америки, а приєднані території зробили її сильною державою басейну Ла-Плати. Фактично, єдиною країною, що виграла від Парагвайської війни, була Великобританія — і Бразилія, і Аргентина узяли у борг величезні суми, виплата деяких з яких продовжується і до цього дня (Бразилія розплатилася за всі британські позики протягом епохи правління Жетуліу Варгаса). Що ж до Уругваю, то ні Аргентина, ні Бразилія більш не втручалися в його політику так активно[23]. Уругвайська партія Колорадо отримала владу в країні і правила до 1958 року.

Велика частина парагвайських сіл, розорених війною, була покинута, а їх жителі, що залишилися в живих, переселилися на околиці Асунсьйона. Ці поселення в центральній частині країни практично перейшли до ведення натурального господарства. Значна частина земель була скуповувала іноземцями, головним чином аргентинцями, і перетворилася на приватні маєтки. Парагвайська промисловість була знищена, ринок країни був відкритий для британських товарів, а уряд (вперше в історії Парагваю) узяв зовнішню позику в 1 мільйон фунтів стерлінгів. Також Парагвай повинен був виплатити контрибуцію (вона так і не була виплачена), і до 1876 року залишався окупованим.

Війна на довгий час викреслила Парагвай з числа держав, що мають хоч яку-небудь вагу в міжнародних справах. На те, щоб оправитися від хаосу і демографічного дисбалансу, країні було потрібно десятки років. Навіть сьогодні наслідки війни не подолані повністю — Парагвай як і раніше залишається однією з найбідніших країн Латинської Америки.

Війна Потрійного Альянсу в мистецтві[ред.ред. код]

Парагвайка (картина Хуана Мануеля Бланеса).

Парагвайська війна залишила значний слід в мистецтві країн регіону. Так, до теми бойових дій в своїх картинах зверталися аргентинські художники Кандідо Лопес і Хосе Ігнасіо Гармендія, бразильці Віктор Мейрелліс і Педру Америку, уругваєць Хуан Мануель Бланес.

Війна отримала своє віддзеркалення і в літературі. Деякі твори здобули певну популярність і за межами Південної Америки — як приклад можна згадати пригодницький роман італійського письменника Еміліо Сальгарі «Скарб президента Парагваю». Крім того, деяке віддзеркалення подій війни отримали в повісті Артура Конан Дойля про Шерлока Холмса «Подія у Вістерія-Лодж» (зустрічається варіант перекладу назви «В бузковій сторожці»; англ. The Adventure of Wisteria Lodge), де у вигаданій державі «Сан-Педро» достатньо легко пізнати Парагвай. Цікаво відзначити, що якщо Сальгарі відноситься до парагвайців з явною симпатією, то в повісті Конан Дойля диктатор «Сан-Педро» іменується не інакше як «кровожерним».

Сучасний кінематограф також не пройшов мимо теми війни Потрійного Альянсу. У 2001 році в Бразилії був знятий фільм «Нету втрачає свою душу» (порт. Neto Perde Sua Alma; мається на увазі генерал Антоніу ді Суза Нету), історичним фоном для якого послужили події війни Потрійного Альянсу.

Сучасне сприйняття війни[ред.ред. код]

Досі війна залишається спірною темою — особливо в Парагваї, де вона сприймається або як безстрашна спроба маленького народу відстояти свої права, — або як самогубна, приречена на невдачу боротьба проти перевершуючого супротивника, що практично вщент знищила націю.

У сучасній західній та східно-європейській публіцистиці війна Потрійного Альянсу також сприймається украй неоднозначно. При цьому ключову роль грають переконання авторів статей, тоді як події війни використовуються для ілюстрації цих переконань. Так, Парагвай того часу може бути представлений як попередник тоталітарних режимів 20 століття, а війна — як злочинний наслідок агресивної політики цього режиму[24][25]. У іншій, прямо протилежній версії, режим Франсії і Лопесів виглядає як успішна спроба створення економіки, незалежної від сусідів і тодішнього світового лідера — Великої Британії. Війна ж, згідно з подібною точкою зору — не що інше, як усвідомлений геноцид маленького народу, що посмів кинути виклик найсильнішій державі світу і імперіалістичній системі світу в цілому[26].

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Б.Фарвелл, Енциклопедія воєн дев'ятнадцятого століття, New York: WW Norton, 2001. стор. 824
  2. а б Ще одну оцінку дають Д. С. Джордан (Війна і порода, стор. 164. Boston, 1915) і П. Попеное (Прикладна генетика, The Macmillan Company, New York, 1918). Згодне їй, населення скоротилося з довоєнних 1 337 437 чоловік до 221 709 чоловік (28 746 чоловіків, 106 254 жінок і 86 079 дітей)
  3. а б Ю. Мейстер, Франсиско Солано Лопес: національний герой або військовий злочинець?, Osnabrück: Biblio Verlag, 1987. стор. 345, 355, 454–455
  4. PJ O'Rourke, Give War а Chance. New York: Vintage Books, 1992. Page 47.
  5. у 1862 році Карлоса Антоніо Лопеса змінив на посту президента його син Франсиско Солано Лопес
  6. The Encyclopedia of World History Sixth Edition, Peter N. Stearns (general editor) © 2001 The Houghton Mifflin Company, at Bartleby.com, р. 630
  7. Р. Шейна, Війни Латинської Америки: Епоха Каудільйо, 1791–1899, Dulles, Virginia: Brassey's, 2003, стор. 313–314
  8. Т. Вігвем. Парагвайська війна, Lincon, Nebraska: University of Nebraska Press, 2002, стор. 118
  9. М. А. Сентено, Кров і борг: війна і нація-держава в Латинській Америці, University Park, PA: Pennsylvania State University Press, 1957. стор. 55
  10. Fornos Peñalba, José Alfredo (1979). У University of California, L.A. The Fourth Ally: Great Britain and the War of the Triple Alliance. 
  11. Pelham Box і McLynn. «Historiografía anglosajona» (іспанська). 
  12. «A Guerra do Paraguai». Historia do Brasil. Архів оригіналу за 2013-06-21. 
  13. Р. Шейна, Війни Латинської Америки: Епоха Каудільйо, 1791–1899, стор. 314
  14. Р. Шейна, Війни Латинської Америки: Епоха Каудільйо, 1791–1899, стор. 313
  15. Р. Шейна, Війни Латинської Америки: Епоха Каудільйо, 1791–1899, стор. 315–317
  16. «War of the Triple Alliance». Encyclopedia Britannica. Архів оригіналу за 2013-06-21. 
  17. Р. Шейна, Війни Латинської Америки: Епоха Каудільйо, 1791–1899, стор. 318
  18. а б Р. Шейна, Війни Латинської Америки: Епоха Каудільйо, 1791–1899, стор. 319
  19. La Guerra del Paraguay (1865 у 1870)
  20. Р. Шейна, Війни Латинської Америки: Епоха Каудільйо, 1791–1899, стор. 320
  21. Распровсюджена також версія, что останніми словами Лопеса були «Я умираю разом з Батьківщиною» (ісп. «¡Muero con la Patria!»), інколи цю фразу перекладають як «Я вмираю разом із своєю Батьківшиною»
  22. Х. Краай, «Притулок в уніформі: Бразильська армія і утікачі-раби, 1800–1888», Journal of Social History, весна 1996
  23. Р. Шейна, Війни Латинської Америки: Епоха Каудільйо, 1791–1899, стор. 331
  24. Вадим Скуратовский. СССР в Парагвае XIX // Парагвай. Русскоязычный портал. Опубликовано 10.06.2011
  25. Андрей Заостровцев. От Дуче до Туркмен-баши // Маленькая страна больших диктаторов // Аналитический еженедельник "Дело", СПб. 31/1/2005
  26. Юрий Нерсесов. Геноцид во имя демократии // Спецназ России, №8, 2001 год

Посилання[ред.ред. код]