Грецька революція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Грецька революція
Epanastasi.jpg
Митрополит Германос благословляє стяг повсталих в монастирі Ая-Лавра, Теодорос Врізакіс
Дата: 25 березня 18213 лютого 1830
Місце: Балкани, Егейське море
Результат: Перемога союзників, здобуття Грецією незалежності
Сторони
Греція Перша Грецька Республіка
(тільки у Наваринській битві)

Росія Росія
Франція Франція
Велика Британія Великобританія

Туреччина Османська імперія,
Єгипет Єгипет
Командувачі
Олександр Іпсіланті,
Теодорос Колокотроніс,
Маркос Боцаріс,
Деметріос Іпсіланті,
Георгіос Караїскакіс,
Константінос Канаріс,
Андреас Вокос Міауліс,
Янніс Макріянніс,
Александрос Маврокордатос
Махмуд ІІ,
Ібрагім-паша,
Омер Вріоні,
Махмуд Драмалі Паша,
Ібрагім-паша

Грецька революція, або Грецька війна за незалежність 1821—1829 років (грец. Ελληνική Επανάσταση του 1821) — революція грецького народу, в результаті якого було повалено османське панування та завойована незалежність Греції. Початок повстання 25 березня нині святкується в країні як національне свято — День незалежності Греції[1].

Передумови[ред.ред. код]

Національно-визвольна боротьба грецького народу проти османського панування набула особливого поштовху наприкінці 18 — на початку 19 століття: всередині країни до збройної боротьби стало селянство — клефти, поза Грецією утворювались таємні революційні організації. Так, 1814 року в Одесі грецькими патріотами Ніколаосом Скуфасом, Еммануїлом Ксантосом і Афанасієм Цакаловим засноване товариство «Філікі Етерія», яке головним чином і підготувало організоване збройне повстання в Греції.

За значимістю подій національно-визвольної боротьби грецького народу 18-19 століть її можна поділити на такі етапи:

  • збройна боротьба клефтів і арматолів;
  • «морська війна» під проводом Ламброса Кацоніса;
  • діяльність Рігаса Фереоса з Велестіно і його політична програма «Нове політичне правління для народів Румелії, Малої Азії, островів Середземного моря, Волощини і Молдавії»;
  • дільність таємних революційних товариств: «Вітальня грецької мови» в Парижі, «Товариство любителів муз» в Афінах, «Філікі Етерія» в Одесі;
  • організація збройного повстання членами «Філікі Етерії»;
  • власне національно-визвольна війна 1821—1829 років.

Підготовка повстання[ред.ред. код]

Революція розпочалась в умовах національного і соціального пригнічення в Греції та піднесення національно-визвольної боротьби грецького народу. Підготовлена членами товариства «Філікі Етерія», очолюваного від 1820 року генералом російської служби Олександром Іпсіланті.

13 жовтня 1820 року Іпсіланті скликав в Ізмаїлі нараду «Філікі Етерія». Оскільки в цей час у Північній Греція впродовж чотирьох місяців точилася боротьба між Алі-пашою та Махмудом ІІ, нарада вирішила розпочати повстання в грудні 1820 року. За відведені два місяці Іпсіланті мав дістатись із Трієста до півострова Мані і звідти розпочати повстання. Одночасно повстання мало розпочатись в Дунайських князівствах, розраховувала Етерія і на підтримку сербського князя Мілоша Обреновича[2], який очолював антитурецьке повстання сербів 1815 року.

Коли етерійці вже почали підготовку до виконання Ізмаїльських рішень, Олександр Іпсіланті одноосібно змінив план, що, вірогідно, спричинила внутрішня боротьба у «Філікі Етерії» між різними угрупуваннями. Тепер Іпсіланті вважав за потрібне спочатку підняти повстання у Дунайських князівствах, а звідти через Македонію пробиватись у Грецію. 24 лютого 1821 в Яссах Олександр Іпсіланті звернувся до повстанців у своїй відозві «В бій за віру і батьківщину», після чого сотні патріотів прибули у його табір в Молдові. За місяць повстання поширилось у Греції, розпочалась національно-визвольна війна.

Події[ред.ред. код]

Повстання в Греції розпочалося у другій половині березня 1821 року. Впродовж трьох місяців повстання охопило весь Пелопоннес, частину континентальної Греції, частину островів Егейського моря. Рушійною силою революції було селянство, керівником виступила буржуазія, що тільки починала формуватися. Зібрані в січні 1822 року в Піаду (поблизу Епідавра) Національні збори проголосили незалежність Греції та прийняли демократичну конституцію (Епідаврський органічний статут 1822).

Султанський уряд у відповідь здійснив жорстокі репресії проти греків. Влітку 1822 року тридцятитисячна турецька армія вдерлася у Пелопоннес, але відступила, зазнавши значних втрат. Грецькі війська, керовані талановитими полководцями Маркосом Боцарісом, Теодоросом Колокотронісом, Георгіосом Караїскакісом, стійко трималися.

Суперечності між різнорідними силами, які об'єдналися під прапором революції, призвели до двох громадянських війн (див. Громадянські війни в Греції 1824–1825). У першу громадянську війну (кінець 1823 — травень 1824 року) тісно пов'язані із селянством військові керівники (на чолі з Колокотронісом) боролися проти кодзабасів — багатих землевласників Пелопоннесу, що вступили у союз із судновласниками острова Ідри. У другій громадянській війні (листопад 1824 — початок 1825 року) виник конфлікт між кодзабасами (до них приєднався сам Колокотроніс) та судновласниками.

У лютому 1825 року на допомогу султану Махмуду ІІ прийшла армія його єгипетського васала під командуванням Ібрагіма-паші, яка спустошили більшу частину Пелопоннесу і разом з турецькою армією 10 квітня (22 квітня) 1826 року опанувала Месолонгіоном. На допомогу грецьким військам прибували іноземні добровольці. В першу чергу, тиск громадської думки, а також суперечность у, так званому, «Східному питанні» змусили уряди європейських держав втрутитися в грецькі справи[3].

Обрання Національними зборами в Тройзені (квітень 1827 року) Іоанна Каподистрії, колишнього міністра закордонних справ Росії, президентом Греції розцінювалося західноєвропейською дипломатією як свідчення зростання російського впливу. Щоб послабити вплив Росії і зміцнити свої позиції, Великобританія та Франція домоглися укладення з нею Лондонської конвенції 1827 року, за якою три держави зобов'язувались спільно вимагати від турецького уряду надання Греції автономії за умови сплати нею щорічної данини султану.

Результатом ігнорування Туреччиною Лондонської конвенції стала Наваринська битва 8 жовтня (20 жовтня) 1827 року, в якій союзницька англо-франко-російська ескадра знищила турецько-єгипетський флот. За Адріанопольським мирним договором 1829 року, укладеним після перемоги Росії в російсько-турецькій війні 1828—1829 років, Туреччина визнавала автономію Греції за умови сплати нею щорічної данини султанові, а 1830 року Греція стала незалежною державою, що офіційно засвідчив Лондонський протокол.

Статистика війни[ред.ред. код]

 Історія Греції
Герб Греції
Доісторична Греція
Егейська цивілізація
Західноанатолійська
Мінойська
Кікладська
Елладська
Мікенська
Стародавня Греція
Темні століття
Архаїчна Греція
Класична Греція
Елліністична Греція
Римська імперія
Римська Греція
Середньовічна Греція
Візантійська імперія
Латинократія
Османська Греція
Сучасна історія
Грецька революція
Королівство Греція
Друга Грецька Республіка
Режим 4 серпня
Друга світова війна
(Окупація та Рух Опору)
Громадянська війна
Режим полковників
Третя Грецька Республіка

Портал «Греція»
Країна Населенння (на 1821 рік) Мобілізовано солдатів Убито солдатів Убито мирних жителів
Греція 950 000 100 000 50 000
Великобританія 14 100 000 8 000 10
Франція 31 150 000 10 000 100
Росія 50 558 500[4] 1 200 000 10 000
Вього 96 758 500 1 318 000 60 110
Османська імперія 26 500 000 400 000 15 000
Єгипет 4 400 000 12 000 5000
Вього 30 900 000 412 000 20 000
ВСЬОГО 127 658 500 1 730 000 80 110 105 000

Революціонери[ред.ред. код]

Детальніше: Учасники Грецької революції

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. 25η ΜΑΡΤΙΟΥ — То Віма
  2. Дружинина Е. И. «Декабристы», М., 1985, с. 136
  3. Велика радянська енциклопедія
  4. Россия: Энциклопедический словарь. Л., 1991.

Посилання[ред.ред. код]