Джузеппе Верді

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Джузеппе Верді
Giuseppe Verdi
фотографія
Джованні Болдіні. Джузеппе Верді. 1886
Основна інформація
Повне ім'я Джузеппе Фортуніно Франческо Верді
Дата народження 10 жовтня 1813(1813-10-10)
Місце народження Ронколе, поблизу м.Буссето, Перша Французька імперія
Дата смерті 27 січня 1901(1901-01-27) (87 років)
Місце смерті Мілан, Італія
Роки активності XIX століття
Країна Італія Італія
Професія композитор, диригент
Інструменти фортепіано
http://giuseppeverdi.it
Автограф

Джузе́ппе-Фортуні́но-Франче́ско Ве́рді (італ. Giuseppe Fortunino Francesco Verdi, *10 жовтня 1813, Ронколе — †27 січня 1901, Мілан) — італійський композитор, диригент. Творча спадщина композитора дуже велика: 28 опер[1], квартет, реквієм і низка дрібних опусів. Найвидатніші опери Верді — «Бал-маскарад», «Ріголетто», «Травіата», «Трубадур», «Аїда», «Отелло», «Фальстаф». Його опери вважаються одними з найвидатніших всіх часів і досі не сходять зі сцен оперних театрів усього світу.

Біографія[ред.ред. код]

Дитинство[ред.ред. код]

Джузеппе Фортуніно Франческо Верді народився 10 жовтня 1813 у Ронколе, селі в провінції Парма, яка входила у той час до складу Наполеонівської імперії. Його батько тримав винний льох і бакалійну торгівлю, мати — Луїджі Уттіні, була прялею.

Дитинство Джузеппе було важким. Сім'я жила бідно. У сільській церкві він допомагав відслужувати месу. Музичної грамоти та грі на органі навчався у П'єтро Байстроккі. Помітивши потяг сина до музики, батьки подарували Джузеппе спінет. Цей досить недосконалий інструмент композитор зберіг до кінця свого життя.

На музично обдарованого хлопчика звернув увагу Антоніо Барецці — багатий торговець з сусіднього міста Буссето. Він вірив, що Верді стане не шинкарем і не сільським органістом, а великим композитором. За порадою Барецці в 1823 десятирічного Джузеппе Верді, що одержав початкові знання від сільського священика, відправили в школу у Буссето. Так почалася нова, ще більш важка смуга життя — хлоп'ячі роки і роки юності. У недільні дні Джузеппе вирушав в Ле Ронколе, де грав на органі під час меси. У Верді з'явився і вчитель композиції — Фернандо Провіз, директор «Філармонічного товариства» Буссето. Провіз займався не тільки контрапунктом, він зародив у Верді зацікавлення до серйозної літератури. Джузеппе зацікавили Шекспір​​, Данте, Гете, Шиллер. Серед найулюбленіших його творів — роман «Заручини» італійського письменника Алессандро Мандзоні.

Початок композиторської діяльності[ред.ред. код]

В 1832 Верді не прийняли в Міланську консерваторію, оскільки він був старший від очікуваного віку. Він почав займатися приватно з В. Лавін'є, який дав йому основи композиторської техніки. Практику оркестрування й оперного письма Верді опановував відвідуючи міланські оперні театри. Філармонічне товариство замовило йому оперу Оберто, граф ді Сан-Боніфачо (італ. Oberto, conte di san Bonifacio'), яка, однак, не була тоді поставлена.

Верді повернувся до Буссето, розраховуючи обійняти посаду церковного органіста, але через внутрішні церковні інтриги одержав відмову. Місцеве музичне товариство призначило йому трирічну стипендію (300 лір); у цей час він написав ряд маршів й увертюру (sinfonie) для міського духового оркестру, а також писав церковну музику.

В 1836 Верді одружився з дочкою свого благодійника Маргаритою Барецці. Він знову вирушив до Мілану, де 17 листопада 1839 опера «Оберто» була виконана у театрі «Ла Скала» з успіхом достатнім, щоб забезпечити нове замовлення, цього разу комічної опери.

Розквіт творчості[ред.ред. код]

У 1840 році композитор пережив особисту трагедію — протягом короткого часу помирають його двоє дітей і дружина. Написана у цих обставинах комічна опера Король на день (італ. Un giorno di regno) провалилася, немилосердно обсвистана публікою. Верді, вражений провалом опери, заприсягся, що не буде більше писати опер і попросив директора розірвати укладений з ним контракт. Але директор Мереллі вірив у талант композитора і, давши йому отямитися, вручив лібрето Набукко (Nabucco) за мотивами біблійної історії про царя Навуходоносора. При читанні увагу Верді заполонив хор євреїв у вавилонському полоні, і його уява ожила. Успішна прем'єра Набукко (1842) відновила репутацію композитора.

Після Набукко були Ломбардці (італ. І Lombardi, 1843), опера, що теж давала вихід пригнобленим патріотичним почуттям, а потім Ернані (італ. Ernani, 1844) за романтичною драмою В.Гюго — здобуток, завдяки якому популярність Верді поширилася за межі Італії. У наступні роки композитор, за його власними словами, працював як каторжник. Опера писалася за оперою — Двоє Фоскарів (італ. І due Foscari, 1844), Жанна д'Арк (італ. Giovanna d'Arco, 1845), Альзіра (італ. Alzira, 1845), Аттіла (італ. Attila, 1846), Розбійники (італ. І masnadieri, 1847), Корсар (італ. Il corsaro, 1848), Битва під Леньяно (італ. La battaglia di Legnano, 1849), Стіффеліо (італ. Stiffelio, 1850). У цих творах поверхова, а іноді й легковажна реміснича музика додається до слабкого лібрето. Серед опер цього періоду вирізняються Макбет (італ. Macbeth, 1847) — перший плід захопленого шанування композитором Шекспіра, а також Луїза Міллер (італ. Luisa Miller, 1849) — видатний твір камерного стилю.

Джузеппіна Стреппоні

У 1848 році Верді продав свою нерухомість в Ле Ронколя, і за ці гроші купив велику маєтність в Санто-Агата, недалеко від Буссето. З 1847 по 1849 Верді перебував в основному в Парижі, де зробив нову, французьку редакцію Ломбардців, названу Єрусалим (італ. Jerusalem). Тут композитор зустрівся із Джузеппіною Стреппоні, співачкою, що брала участь у міланських постановках Набукко й Ломбардців і вже тоді зблизилася з Верді. Врешті решт, через десять років вони одружилися.

На період 18511853 припадають три зрілі шедеври Верді — Ріголетто (італ. Rigoletto, 1851), Трубадур (італ. Il trovatore, 1853) і Травіата (італ. La traviata, 1853). У кожному з них відбита особлива сторона хисту композитора. Ріголетто за п'єсою В.Гюго «Король забавляється» демонструє, крім уміння створювати живі, захопливі мелодії, нову для композитора оперну форму — більш зв'язну, з меншими контрастами між речитативом, що досягає характеру співучого аріозо, і арією, яка відхиляється від встановлених схем. Розвитку дії сприяють написані у вільній формі дуети й інші ансамблі, зокрема знаменитий квартет в останньому акті — видатний зразок уміння Верді відбити в ансамблевій формі конфлікт характерів і почуттів своїх персонажів.

Трубадур, заснований на іспанській романтичній мелодрамі, містить прекрасні зразки сильної, героїчної музики, у той час як Травіата за «сімейною драмою» Дюма-сина «Дама з камеліями» зачаровує пафосом почуттів.

Успіх цих трьох опер розкрив перед Верді нові можливості. У 1855 йому замовили твір для Паризької опери в характерному мейєрберівському стилі — Сицілійська вечірня (фр. Les vêpres siciliennes). Для того ж театру він зробив нову редакцію Макбета (1865), а також створив Дона Карлоса (1867); для петербурзького Маріїнського театру написав Силу долі (італ. La forza del destino, 1862). Паралельно зі здійсненням цих грандіозних проектів Верді працював над скромнішими операми в італійській манері — Симоном Бокканегрою (італ. Simon Boccanegra, 1857) і Балом-маскарадом (італ. Un ballo in maschera, 1859). Всі ці здобутки — це романтичні мелодрами, основані на більш-менш правдивих історичних подіях. Хоча жодна з перерахованих опер не вирізняється досконалістю із драматургічної точки зору (цьому перешкоджає схильність Верді перескакувати без достатніх підстав від однієї ефектної сюжетної ситуації до іншої), всі вони демонструють зріст майстерності музичної характеристики й оркестрової драматургії (особливо це помітно в Симоні Бокканегрі й Доні Карлосі).

Дж. Верді зображений на банкноті 1000 лір

Після створення популярної трилогії Верді став шукати нового в Парижі. Проте його стосунки з французьким глядачами складалися не легко, і опери в Парижі справили менший вплив, ніж в Італії. Це були роки важкої роботи: Верді, можливо, нарешті писав не поспішаючи, втім музичний світ змінювався повільно, навіть в Італії. Цей період завершився експериментом у 1871 — Аїдою, оперою, дії якої розгорталися в стародавньому Єгипті.

Верді явно мав потребу в літературному партнері й він знайшов його в особі А.Гісланцоні, у співробітництві з яким народилося лібрето Аїди (італ. Aida, 1871) — шедевра в стилі французької «великої опери», замовленої композиторові єгипетським урядом для виконання на відкритті Суецького каналу. У наступні дванадцять років Верді працював дуже мало, повільно редагуючи деякі свої ранні речі.

1874 року Джузеппе Верді написав Реквієм, поштовхом до написання цього твору стала смерть поета Алессандро Мандзоні, творчістю якого композитор захоплювався. Вперше Реквієм був виконаний у кафедральному соборі Мілана і згодом здобув світову популярність, щоправда католицькою церквою цей твір був визнаний «дуже театральним», і тому довго не допускався до виконання у церкві.

Пізні роки[ред.ред. код]

Ще пліднішою виявилася спільна робота Верді в його пізні роки з Арріґо Бойто (1842–1918), автором опери «Мефістофель» і видатним поетом. Спочатку Бойто переробив незадовільне лібрето Симона Бокканеґрі (1881). Потім він перетворив Шекспірову трагедію Отелло (Othello) у лібрето; цей шедевр Верді був поставлений в «Ла Скала» в 1887, коли композиторові було вже 74 роки. Музика цієї опери «безупинна», вона не містить традиційного для італійської опери поділу на арії та речитативи. Деякі сучасники Верді вважали, що на формування його пізнього стилю справив вплив Вагнер. Але насправді Верді прийшов до нього сам. Він майже не був знайомий з творчістю Вагнера.

Після Отелло в 1893 був створений Фальстаф (Falstaff): у 80 років Верді написав музичну комедію, що винагородила його за провал його першої музичної комедії «Король на годину». Отелло й Фальстаф увінчали прагнення Верді до створення дійсної музичної драми.

Коли його уразив параліч, він все ще міг внутрішнім слухом читати партитури опер «Богема» і «Тоска» Пуччіні, «Паяци» Леонкавалло, «Пікова дама» Чайковського, але те, що він думав про опери, написані його безпосередніми і гідними спадкоємцями, залишилося невідомим. Помер Верді в Мілані рано вранці 27 січня 1901 року.

Стиль[ред.ред. код]

Попередники Верді, що вплинули на його творчість — Россіні, Белліні, Мейєрбер і, найважливіший — Ґаетано Доніцетті. За можливим винятком «Отелло», Ріхард Вагнер на Верді не мав впливу. Поважаючи Шарля Гуно, якого сучасники вважали найвидатнішим композитором епохи, Верді, проте, не запозичив нічого у великого француза. Деякі пасажі в «Аїді» вказують на знайомство композитора з творами Михайла Глінки, якого Ференц Ліст популяризував у Західній Європі, повернувшись із турне Росією.

Протягом всієї кар'єри Верді відмовлявся використати високе до в тенорових партіях, посилаючись на те, що можливість проспівати саме цю ноту перед повним залом відволікає виконавців до, після, і під час виконання ноти.

Попри те, що часом оркестрування у Верді майстерне, композитор покладався в основному на свій мелодійний дар для вираження емоцій героїв і дії. Справді, дуже часто в операх Верді, особливо під час сольних вокальних номерів, гармонія навмисно аскетична, і весь оркестр звучить, як один акомпаніаторський інструмент — наприклад гітара. Деякі критики стверджують, що Верді приділяв технічному аспекту партитури недостатньо уваги, оскільки йому бракувало школи й витонченості. Сам Верді сказав якось: «Із всіх композиторів я найбільший невіглас». Але поспішив додати: «Я це серйозно говорю, але під „знаннями“ я маю на увазі зовсім не знання музики» (джерело?).

Проте, було б несправедливим стверджувати, що Верді недооцінював виразну силу оркестру й не вмів використати її до кінця, коли йому це було потрібно. Більше того, оркестрове й контрапунктне новаторство (наприклад, струнні, що злітають по хроматичній гамі в сцені Монтероне, в «Ріголетто», щоб підкреслити драматичність ситуації, або, теж в «Ріголетто» — хор, що співає на «ммм..» за лаштунками, досить ефектно передаючи наближення буревію) — характерно для творчості Верді — характерно настільки, що інші композитори не наважилися запозичити в нього деякі сміливі прийоми через їх миттєву впізнаваність.

Верді був першим композитором, який спеціально займався пошуком сюжету для лібрето, що найкраще відповідав особливостям його композиторського дару. Працюючи в тісному співробітництві з лібретистами і знаючи, що саме драматична експресія є головною силою його таланту, він домагався виключити з сюжету «непотрібні» деталі й «зайвих» героїв, залишаючи лише персонажів, у яких клекочуть пристрасті, і сцени, багаті на драматизм.

Твори[ред.ред. код]

Афіша прем'єри «Травіати» в Teatro la Fenice, 1853 рік
Обкладинка видання опери «Дон Карлос», 1869 рік

Опери[ред.ред. код]

для хору[ред.ред. код]

  • «Звучи, труба» («Suona la tromba») на слова гімну Г. Мамелі, для чоловічого хору й оркестру. Твір 1848 р.
  • «Гімн націй» («Inno delle nazioni»), кантата для високого голосу, хору й оркестру, на слова А. Бойто. Твір для Лондонської всесвітньої виставки. Перше виконання 24 травня 1862 р.

духовна музика[ред.ред. код]

  • «Реквієм» («Messa da Requiem»), для чотирьох солістів, хору й оркестру. Перше виконання 22 травня 1874 р. у Мілані, у церкві San Marco.
  • «Pater Noster» (текст Данте), для пятиголосого хору. Перше виконання 18 квітня 1880 р. у Мілані.
  • «Ave Maria» (текст Данте), для сопрано й струнного оркестру. Перше виконання 18 квітня 1880 р. у Мілані.
  • «Чотири духовні п'єси» («Quattro pezzi sacri»):
1. «Ave Maria», для чотирьох голосів (близько 1889);
2. «Stabat Mater», для чотириголосого змішаного хору з оркестром (близько 1897);
3. «Le laudi alla vergine Maria» (текст із «Раю» Данте), для чотириголосого жіночого хору без супроводу (кінець 80-х років);
4. «Te Deum», для подвійного чотириголосого хору й оркестру (1895–1897). Перше виконання 7 квітня 1898 р. у Парижі.

Камерна, інструментальна і вокальна музика[ред.ред. код]

  • Струнний квартет e-moll. Перше виконання 1 квітня 1873 р. у Неаполі.
  • Шість романсів для голосу з фортепіано на слова Дж. Віттореллі, Т. Б'янкі, К. Анджоліні й Ґете. Створено у 1838 р.
  • «Вигнанець» («L'Esule»), балада для баса з фортепіано на слова Т.Солера. Створено у 1839 р.
  • «Зваба» («La Seduzione»), балада для баса з фортепіано на слова Л. Балестра. Створено у 1839 р.
  • «Ноктюрн» («Notturno»), для сопрано, тенора й баса із супроводом флейти obligate. Створено у 1839 р.
  • Альбом — шість романсів для голосу з фортепіано на слова А. Маффеї, М. Маджоні й Ф. Романі. Створено у 1845 р.
  • «Жебрак» («Il Poveretto»), романс для голосу з фортепіано Створено у 1847 р.
  • «Покинута» («L'Abbandonata»), для сопрано з фортепіано Створено у 1849 р.
  • «Квіточка» («Fiorellin»), романс на слова Ф. Піаве. Створено у 1850 р.
  • «Молитва поета» («La preghiera del poeta»), на слова Н. Соле. Створено у 1858 р.
  • «Сторнель» («Il Stornello»), для голосу з фортепіано. Створено у 1869 р. для альбому на користь Ф. М. Піаве.

Композитор-політик[ред.ред. код]

Свого часу Верді писав опери більш-менш «звичайні». Пізніше, однак, створив майстерно три роботи, яким він завдячує своєю світовою популярністю: Ріголетто (1851), Трубадур, і Травіата (1853). Тепер він був на піку своєї творчості. Протягом двадцяти років (1851–1871) він написав опери, одна краща за іншу, які до сьогодні виконують у всьому світі.

Багато італійських патріотів, до яких також належав Верді перебували в русі Рісорджіменто, який спрямований був на відродження Італії як нації єдиної культурно і політично. Нові ідеали сповідував і Верді. У 1859 році він був членом нового парламенту Парми і Модени, в 1861 — першим членом італійського парламенту. Однак в парламенті він хоч і був, проте дуже рідко: «Членів 450, але насправді є лише 449, оскільки Верді в якості члена не існує» — пише в Піавуго, один з його біографів. Після двох років політичного життя Верді мудро повернувся до своєї музики. Опера Верді розбурхувала патріотичні почуття у людей. Після прем'єри опери Бал-маскарад у 1859 році, його ім'я стало синонімом вільної Італії.


Бібліографія[ред.ред. код]

  • Бушен А., Рождение оперы. (Молодой Верди). Роман, M., 1958. (рос.)
  • Галь Г. Брамс. Вагнер. Верди. Три мастера — три мира. М., 1986. (рос.)
  • Орджоникидзе Г. Оперы Верди на сюжеты Шекспира, M., 1967. (рос.)
  • Соловцова Л. А. Дж. Верди. М., Джузеппе Верди. Жизненный и творческий путь, М. 1986. (рос.)
  • Тароцци Дж. Верди. М., 1984. (рос.)
  • Эсе Ласло. Если бы Верди вёл дневник… — Будапешт, 1966. (рос.)
  • Budden, J. (1973). The Operas of Verdi, Volume I (вид. 3rd ed). Oxford University Press. ISBN 0-19-816261-8. 
  • Budden, J. (1973). The Operas of Verdi, Volume II (вид. 3rd ed). Oxford University Press. ISBN 0-19-816262-6. 
  • Budden, J. (1973). The Operas of Verdi, Volume III (вид. 3rd ed). Oxford University Press. ISBN 0-19-816263-4. 
  • Kamien, R. (1997). Music: an appreciation - student brief (вид. 3rd ed). McGraw Hill. ISBN 0-07-036521-0. 
  • Gal, H. (1975). Brahms, Wagner, Verdi: drei meister, drei welten. Fischer. ISBN 3-10-024302-1. 
  • Martin, G. (1963). Verdi: His Music, Life and Times (вид. 1st ed). Dodd, Mead & Company. ISBN 2001456720. 
  • Parker, Roger (2001). «Giuseppe Verdi». Grove Music Online (Oxford University Press). 
  • Parker, Roger (1992): Verdi, Giuseppe in 'The New Grove Dictionary of Opera', ed. Stanley Sadie (London, 1992) ISBN 0-333-73432-7
  • Phillips-Matz, Mary Jane (1993). Verdi: A Biography (вид. 1st ed). Oxford University Press. ISBN 0-19-313204-4. 
  • Michels, Ulrich (1992). dtv-Atlas zur Musik: Band Zwei (вид. 7th ed). Deutscher Taschenbuch Verlag in association with Bärenreiter Verlag. ISBN 3-423-03023-2. 

Вокальна музика Дж. Верді в перекладах українською[ред.ред. код]

Романс Радамеса з опери «Аїда»;
балада Герцога та пісенька Герцога з опери «Ріголетто»,
«Застільна» та Арія Жермона з опери «Травіата»
  • перекладач невідомий — «Ріголетто»[6]

Музичні приклади[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

  • 3975 Верді — астероїд, названий на честь композитора[7].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Giuseppe Verdi Operas
  2. ВЕРДІ Дж. Аїда: Опера на 4 дії / Пер. А. Старицької-Черняхівської. — К.: Рух, 1927. — 61с.
  3. Дж. Верді Травіата. — Видання Національної опери України 2000 р.
  4. ВЕРДІ Дж. Травіата: Опера на 4 дії: Фрагм. лібр. /Ред. і доп. укр. пер. Л.Артем'єва.- Харків: Вид. Харк. академ. держ. театру опери та балету, 1937,- 20 с.
  5. Юрій Отрошенко. П'єси і переклади співаної поезії — К. : «Арт Економі» — 2012 — 388 с.
  6. ВЕРДІ Дж. Ріголетто: Опера на 3 дії, 4 картини: Фрагм. лібр. — Харків: Вид. Харк. академ. театру опери та балету, [Б.р.]. — 20 с.
  7. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York: Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Джерела та посилання[ред.ред. код]