Місячні кратери

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Mісячний кратер Дедал
Кратер Веб (знімок Lunar Orbiter-1). Всередині й навколо цього кратера можна побачити кілька дрібніших

Місячний кратер — чашеподібне заглиблення в поверхні Місяця, зазвичай оточене кільцевим валом. Абсолютна більшість місячних кратерів є метеоритними. Невелика частина інтерпретується як вулканічні.

Термін «кратер» запроваджено Галілео Галілеєм і запозичено з давньогрецької мови, де це слово (дав.-гр. κρατήρ) означало посудину для змішування води й вина. 1609 року Галілей побудував перший телескоп із приблизно триразовим збільшенням і здійснив за його допомогою спостереження Місяця, які довели, що Місяць не є правильною кулею, а має деталі рельєфу — гори й чашоподібні заглиблення, які Галілей і назвав кратерами. У більшості випадків місячним кратерам дають імена видатних дослідників.

Наукова думка про походження місячних кратерів протягом століть змінювалася. Крім ударного походження кратерів розглядалася вулканічна та інші версії. Зараз встановлено, що більшість кратерів Місяця є метеоритними.

Саме на Місяці знаходиться найбільший відомий кратер Сонячної системи[1] — 2500-кілометровий басейн Південний полюс — Ейткен.

Морфологічні ознаки[ред.ред. код]

До морфологічних ознак місячних кратерів належать:

  • Навколишня місцевість із породами, викинутими під час зіткнення, які, здебільшого, світліші старих порід (за рахунок менш тривалого впливу сонячної радіації).
  • Система радіальних променів, що відходять від кратера, які утворено ударними викидами, що тягнуться, в деяких випадках, на досить велику відстань.
  • Зовнішній вал кратера з породами, викинутими під час удару, які впали поблизу кратера.
  • Внутрішній схил (може бути гладким або мати зсуви чи тераси).
  • Дно чаші кратера (може бути сферичним чи плоским).
  • Центральний пік. Процес його утворення подібний появі краплі віддачі при падінні у воду невеликого предмета.

Морфологічні ознаки кратера пов'язані з його розміром. Типовий кратер діаметром 5 км має гострий зовнішній вал, піднесений до 1000 м, і дно чаші кратера, яке розташовано на рівні 100 м нижче навколишньої місцевості. Кратерам діаметром понад 20–30 км притаманний центральний пік. Втім, іноді він трапляється навіть у кратерів діаметром 2,6 км, а іноді відсутній у вдесятеро більших. Подібною є ситуація і з наявністю плоского дна[2]. Великі кратери діаметром близько 100 км мають зовнішній вал, піднесений на 1000–5000 м (співвідношення висоти вала до діаметра кратера лежить у межах 1/80 — 1/100). Залежність морфологічних ознак від діаметра кратера лягла в основу класифікації місячних кратерів.

Класифікація місячних кратерів[ред.ред. код]

Класифікація кратерів видимого боку Місяця розроблена в 1978 р. Чарльзом Вудом і Лейфом Андерссоном[3][2][4][5].

Тип Типовий представник Морфологічні ознаки Діаметр кратера Зображення
ALC Аль-Баттані C Кратери з гострим валом, гладким внутрішнім схилом і сферичною формою дна чаші. До 20 км Аль-Баттані C (6 км)
BIO Біо Те ж що тип ALC, але з плоским дном у центральній частині чаші. До 20 км Біо (13 км)
SOS Созиген Кратери з більшою, ніж у попереднього типу, ділянкою плоского дна. Тераси внутрішнього схилу й центральний пік так само відсутні. 5–30 км Созиген (17 км)
TRI Тріснеккер Зазвичай є невеликий центральний пік (особливо у великих). Внутрішній схил втрачає гладкість і має сліди обвалень. Можуть траплятися тераси. 15–50 км Тріснеккер (25 км)
TYC Тихо Численні тераси на схилах, зубчастий вал, велике плоске дно чаші, часто мають розвинений центральний пік 30–175 км Тихо (85 км)

Кратери діаметром понад кілька сотень км втрачають центральний пік, і їх називають басейнами[4]. Часто в таких кратерах є темні лавові рівнини — місячні моря. Кратери подібного розміру, дно яких не залите (або лише частково залите) лавою, іноді називають таласоїдами[6]. Вони характерні для зворотного боку Місяця.

Кратерні ланцюжки[ред.ред. код]

Ланцюжок Деві (Catena Davy). Довжина — 47 км[7]

Деякі кратери Місяця вишикувані в ланцюжки. Вони сягають десятків та сотень кілометрів у довжину, можуть містити десятки кратерів та мають різне походження. Ланцюжок може з'явитися при падінні фрагментів комети чи астероїда, розірваного припливними силами, або складатися з вторинних кратерів (утворених тілами, викинутими при ударі, що створив первинний кратер). Є на Місяці і ендогенні ланцюжки (створені його внутрішньою геологічною активністю).

Більшість кратерних ланцюжків Місяця створені вторинними ударами. Значно рідше зустрічаються ендогенні, та іще рідше — створені первинними ударами. Найбільш впевнено ідентифіковані первинні ланцюжки Місяця — це ланцюжок Абу-ль-Фіди (Catena Abulfeda) та ланцюжок Деві (Catena Davy). Обидва знаходяться на видимому боці; перший має довжину 200–260 км і складається з 24 кратерів діаметром 5–13 км, а другий при майже такій самій кількості кратерів уп'ятеро менший: він має довжину 47 км і складається з 23 кратерів діаметром 1–3 км[7][8].

Назви кратерів[ред.ред. код]

Карта Річчолі (1651), на якій вперше з'явилося багато сучасних назв кратерів

Кратери складають 95% усіх найменованих деталей поверхні Місяця[9]. Зазвичай їх називають на честь видатних вчених, інженерів і дослідників, які зробили значний внесок у своїй галузі. Цю традицію започаткував Джованні Річчолі у 1651 році[10][11]. З 1919 року найменуванням місячних кратерів, як і інших деталей поверхні небесних тіл, займається Міжнародний астрономічний союз.

Назване правило найменування має деякі винятки. Маленькі кратери, що становлять особливий інтерес (наприклад, досліджені місяцеходами), носять просто людські імена (Vasya, Kolya, Borya, Boris, José тощо). Один з найбільших кратерів Місяця — Аполлон — названо на честь космічної програми «Аполлон»[9]. Багато кратерів всередині та навколо нього названо на честь загиблих американських астронавтів, а навколо Моря Москви — на честь загиблих радянських космонавтів[12]. Окрім того, одного разу в 1970 році 6 американських та 6 радянських космонавтів було увічнено прижиттєво[13][14].

Переважна більшість найменованих місячних кратерів є супутніми (сателітними) — дрібними кратерами, ім'я яких утворене з назви найближчого найменованого кратера з додаванням літери (Коперник A, Коперник B, Коперник C тощо)[9].

Ланцюжки кратерів Місяця зазвичай отримують назву за сусіднім кратером. Їх латинські назви включають слово Catena («ланцюг»). Наприклад, у кратері Менделєєв є ланцюжок Менделєєва (Catena Mendeleev)[15][9].

Розташування найбільших кратерів[ред.ред. код]

На зображеннях червоними крапками показано розташування означених кратерів на видимому боці Місяця.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Чикмачев В. И. 3.10. Гигантский кратер на обратной стороне Луны // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — Москва: Физматлит, 2009. — С. 150–154. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  2. а б Wood C. A., Anderson L. Lunar Crater Morphometry: New Data // Proceedings of the 9th Lunar and Planetary Science Conference, Houston, Texas, March 13-17, 1978, (March 1978) С. 1267–1269. — Bibcode:1978LPI.....9.1267W.
  3. Wood C. A., Anderson L. New morphometric data for fresh lunar craters // Proceedings of the 9th Lunar and Planetary Science Conference, Houston, Texas, March 13-17, 1978, (1978) С. 3669–3689. — Bibcode:1978LPSC....9.3669W.
  4. а б Wood C. (2004-09-23). «Lunar Crater Types» (англ.). Lunar Photo of the Day. Архів оригіналу за 2014-09-08. Процитовано 2014-09-08. 
  5. Wood C.A. and Andersson L.E. (1978) Lunar & Planetary Laboratory Catalog of Lunar Craters: Part 1: Nearside. NASA TM 79328 (this work was never published) (англ.)
  6. Glossary of Geology / J. A. Jackson, J. P. Mehl, K. K. E. Neuendorf (American Geological Institute). — 5. — Springer Science & Business Media, 2005. — P. 665. — 779 p. — ISBN 978-0-922-15276-6.
  7. а б Bottke F. W., Richardson D. C., Love S. G. Can Tidal Disruption of Asteroids Make Crater Chains on the Earth and Moon? // Icarus, 126 (April 1997) (2) С. 470–474. — DOI:10.1006/icar.1997.5685. Архівовано з джерела 19 січня 2012.
  8. Melosh H. J., Whitaker E. A. Lunar crater chains // Nature, 369 (June 1994) (6483) С. 713–714. — Bibcode:1994Natur.369..713M. — DOI:10.1038/369713a0.
  9. а б в г Наведено за довідником МАС
  10. Родионова Ж. Ф. Глава 5. История лунных карт // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — Москва: Физматлит, 2009. — С. 198. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  11. Карта Місяця, складена Джованні Річчолі (1651)
  12. «Categories for Naming Features on Planets and Satellites». Gazetteer of Planetary Nomenclature (англ.). International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). Архів оригіналу за 2014-08-10. Процитовано 2014-08-24. 
  13. Greeley R., Batson R. M. 4.2. Moon: 1640–1977 // Planetary Mapping. — Cambridge University Press, 1990. — P. 97–103. — 312 p. — ISBN 978-0-5210-3373-2.
  14. Шингарева К. Б. Глава 4. Как дают названия деталям на картах планет // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — Москва: Физматлит, 2009. — С. 176–192. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  15. «Descriptor Terms (Feature Types)». Gazetteer of Planetary Nomenclature (англ.). International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). Архів оригіналу за 2013-12-10. Процитовано 2014-08-24.