Місячні кратери

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Місячним кратером називається чашеподібне заглиблення в поверхні Місяця, що має порівняно плоске дно й оточене кільцеподібним піднесеним валом. Відповідно до сучасних уявлень абсолютна більшість місячних кратерів є метеоритними. Незначна частина місячних кратерів досі вважається вулканічними кальдерами.

Mісячний кратер Дейдалос
кратер Веб із Lunar Orbiter-1. Всередині й навколо цього кратера можна побачити кілька дрібніших.
Боковий погляд на кратер Мольтке з Аполлона-11.

Історія й походження кратерів[ред.ред. код]

Назву запроваджено Галілео Галілеєм і запозичено з давньогрецької мови, де слово кратер (дав.-гр. Κρατήρ) означало посудину для змішування води й вина. 1609 року Галілей побудував перший телескоп із приблизно триразовим збільшенням і здійснив за його допомогою спостереження Місяця, які довели, що Місяць не є правильною сферою, а має деталі рельєфу — гори й чашоподібні заглиблення, які Галілей і назвав кратерами.

Наукова думка про походження місячних кратерів протягом століть змінювалася. Крім ударного походження кратерів розглядалася вулканічна теорія й навіть вплив «космічного льоду» в гіпотезі, яку запропонував австрійський інженер Ганс Гербігер на початку XX століття і пізніше сприйняла нацистська наука[Джерело?]. Відомості, зібрані під час вивчення Місяця, дозволили встановити, що більшість кратерів є метеоритними.

Термін «кратер» вживаний у планетній номенклатурі — єдиній системі, однозначно ідентифікує деталі рельєфу на поверхні Місяця, що дозволяє легко впізнати й описати ці структури. Присвоєнням офіційної назви, з моменту свого заснування в 1919 році, займається Міжнародний астрономічний союз (МАС). Кратери на Місяці, здебільшого, отримують назви на честь видатних вчених, інженерів і дослідників, які зробили значний, фундаментальний внесок у своїй галузі. Крім того, кратери навколо Моря Москви названо на честь загиблих радянських космонавтів, а кратери навколо кратера Аполлон — на честь загиблих американських астронавтів.

Морфологічні ознаки[ред.ред. код]

До морфологічних ознак місячних кратерів належать:

  • Навколишня місцевість із породами, викинутими під час зіткнення, які, здебільшого, світліші старих порід (за рахунок меншого за часом впливу сонячної радіації).
  • Система радіальних променів, що відходять від кратера, які утворено ударними викидами, що тягнуться, в деяких випадках, на досить велику відстань.
  • Зовнішній вал кратера з породами, викинутими під час удару, які впали поблизу кратера
  • Внутрішній схил.
  • Дно чаші кратера.
  • Центральний пік, характерний для кратерів, діаметр яких перевищує 26 км, процес їх утворення подібний появі краплі віддачі при падінні у воду невеликого предмета.

Морфологічні ознаки кратера пов'язано з його розміром. Типовий кратер діаметром 5 км має гострий зовнішній вал, піднесений до 1000 м, і дно чаші кратера, яке розташовано на рівні 100 м нижче навколишньої місцевості. Кратерам діаметром понад 26 км притаманний центральний пік. Великі кратери діаметром близько 100 км мають зовнішній вал піднесений на 1000 — 5000 м (співвідношення діаметра кратера до висоти вала змінюється в межах 1/80 — 1/100). Залежність морфологічних ознак від діаметра кратера лягла в основу класифікації місячних кратерів.

Класифікація місячних кратерів[ред.ред. код]

Класифікація кратерів видимої сторони Місяця розроблена в 1978 р. Чарльзом Вудом і Лейфом Андерссоном[1].

Тип Типовий представник Морфологічні ознаки Діаметр кратера Зображення
ALC Аль-Баттані C Кратер сферичної форми з гострим валом, гладким внутрішнім схилом і сферичною формою дна чаші кратера До 10 км Albategnius C - LROC - WAC.JPG
BIO Біо Те ж що тип ALC але з плоским дном у центральній частині чаші кратера 10 — 15 км Biot LO-IV-160H LTVT.JPG
SOS Созиген Кратер із плоским дном чаші, відсутні тераси внутрішнього схилу й центральний пік 15 — 25 км Sosigenes LO-IV-090H LTVT.JPG
TRI Тріснеккер Наявність центрального піку (починаючи з діаметра 26 км), внутрішній схил втрачає гладкість і має сліди обвалень 15 — 50 км Triesnecker LO-IV-102H LTVT.JPG
TYC Тихо Терасоподібний внутрішній схил, порівняно плоске дно чаші, часто мають розвинений центральний пік понад 50 км Tycho LO-V-125M LTVT.JPG

Кратери діаметром понад 200 км втрачають центральний пік і їх називають басейнами. До окремої групи виділяють таласоїди[Джерело?] — великі кратерні утворення, за розмірами близькі до круглих місячних морів, але, на відміну від них, зі світлим дном, що не залите темною лавою.

Розташування найбільших кратерів[ред.ред. код]

На зображеннях червоними крапками показано розташування означених кратерів на видимому боці Місяця.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Wood, CA and Andersson, L.E. (1978) Lunar & Planetary Laboratory Catalog of Lunar Craters: Part 1: Nearside. NASA TM 79328 (in press) (англ.)